Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
5 березня, 2017   ▪   Василь Деревінський   ▪   Версія для друку

Кримінальна справа «Українського вісника»

Як КГБ полював на український підпільний журнал та особисто на В’ячеслава Чорновола
Матеріал друкованого видання
№ 9 (485)
від 2 березня
Кримінальна справа «Українського вісника»

У червні 1971-го після відповідних рішень ЦК КПРС у СРСР активізувалася боротьба із самвидавом. 6 серпня того самого року на стіл заступника начальника слідчого відділу КГБ УРСР полковника О. Защітіна поклали низку документів для санкціонування кримінальної справи стосовно виявлення редакції журналу «Український вісник». Найголовнішим серед них був перший номер цього самвидавівського часопису, який у жовтні 1970-го приніс до КГБ житель Києва Є. Голібардов. Тоді «пильні» захисники радянської законності не виявили до журналу цікавості. Однак після грізних вказівок Компартії кинулися виконувати доручення згори.

Полковник О. Защітін погодився з думкою колег, що надані йому матеріали дають підстави порушити кримінальну справу стосовно «виготовлення та розповсюдження т. зв. «Українського вісника», який за своїм змістом є антирадянським наклепницьким документом за ознаками злочину, передбаченого ч. 1, ст. 62 КК УРСР». Вести справу він доручив старшому слідчому 1-го відділення слідчого відділу КГБ капітанові В. Ткачу. Відкриття справи № 42, або «справи «Українського вісника», особисто санкціонував голова КГБ УРСР генерал-полковник Віталій Федорчук.
На думку співробітників спецслужби, журнал становив загрозу дружбі радянських народів, національній політиці СРСР, державному й суспільному ладу, бо міг породити сумніви в можливості побудови комунізму, послабити авторитет Країни Рад на міжнародній арені.
У ході оперативної розробки справи кагебісти здобули чотири наступні номери «Вісника». Та інформації про видавців журналу так і не знайшли. Не вдалося слідчому В. Ткачу вийти на слід редактора, перевіряючи шрифт численних друкарських машинок. Отож почалися масові арешти. Уже в січні 1972 року в Україні та низці інших республік одночасно стали ув’язнювати не угодних владі людей.

Читайте також: Генпрокуратура створить групу для розслідування загибелі Чорновола

Це була друга від 1965-го масова зачистка борців із тоталітарним режимом. Багатьох кинули за ґрати, інших піддали гонінню та цькуванню. Однак під час цієї масштабної репресивної операції не досягнули головного: не встановили особи редактора «Вісника». Тільки у трьох людей під час обшуків знайшли примірники журналу або матеріали з нього. У Зіновія Антонюка натрапили на машинописні тексти першого та п’ятого випусків, у Леоніда Плюща — на перший та другий номери часопису, а в Олеся Сергієнка знайшли переписаний ним текст статті «Завдання «Українського вісника».

Кагебісти могли лише припустити, що заарештований 12 січня 1971 року професійний журналіст В’ячеслав Чорновіл є, найімовірніше, редактором цього видання.

Здогади працівників спецслужби про ініціювання та організацію видання часопису Чорноволом були небезпідставні. Адже саме він під час свого першого ув’язнення в 1967–1969 роках усвідомив потребу перевести боротьбу з тоталітарним режимом на вищий рівень, заснувавши для цього пресовий орган. В умовах надтаємності упродовж 1969 року В’ячеслав Чорновіл здійснив підготовчі роботи для видання часопису, підшукав помічників. Сам узяв на себе функції автора, редактора, коректора, друкаря. Безпосередньо допомагали йому видавати журнал у Львові Олена Антонів, Атена Пашко, Михайло Косів, Ярослав Кендзьор, Людмила Шереметьєва. Збирали інформацію з інших міст Надія Світлична, Микола Плахотнюк, Ніна Строката. За рідкісним винятком ті, у кого В’ячеслав Чорновіл або його довірені особи брали інформацію чи матеріали, не знали, що їх оприлюднять у «Віснику».

«Незнайдений» редактор «Українського вісника». Фотографії В’ячеслава Чорновола з кримінальної справи 1972 року

В’ячеслав Чорновіл вдавався до надретельної конспірації. У будинку, де жив, не вимовляв жодного слова, пов’язаного з «Вісником». Отримані для часопису матеріали переписував, а невдовзі знищував. У приміщені, де друкував, не зоставляв жодного клаптика паперу з оригіналом, а частини надрукованого негайно переправляв із допомогою Атени Пашко на тиражування чи фотокопіювання. У своєму домі не тримав жодних матеріалів самвидаву. Значну частину багатоманітної інформації запам’ятовував і вміщував у наступному випуску журналу без нотаток. Матеріали «Вісника» набирав у постійно нових гумових рукавичках.

Перший номер «Українського вісника» побачив світ на початку 1970-го. До арешту В’ячеславові Чорноволу вдалося підготувати за два роки шість випусків часопису. У них він умістив понад 300 статей різних авторів, частина з яких була історико-літературно-художнього спрямування. «Вісник» розповсюджували нелегально в Україні, переправляли за кордон. Видання часопису надало новий імпульс виснаженому репресіями процесові самвидаву, активізувало рух Опору.

Читайте також: Свято без причини

Усіх заарештованих на початку 1972 року та свідків допитували із приводу видавців «Українського вісника» та причетності до його виходу В’ячеслава Чорновола. У кримінальній справі журналіста є свідчення 71 особи. Більшість із них нічого не знали про зв’язок Чорновола з «Вісником». Активісти спротиву, котрим було відомо про його підпільну роботу над виданням, не надали слідчим жодної інформації. Відтак кагебісти не здобули конкретних свідчень проти В’ячеслава Чорновола, за винятком здогадів деяких людей, як-от Зеновія Франко.

Вдалося дістати корисні слідству свідчення від бельгійського туриста Ярослава Добоша, приїзд якого в Україну зробили підставою початку «другого покосу» діячів руху Опору. Той незадовго до звільнення «пригадав» не сказане ним доти, буцімто Іван Світличний скерував його по «Вісник» у Львів до Чорновола і пропонував для встановлення довіри посилатися на себе під час розмови з останнім. Нібито аналогічне казала Добошеві студентка Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка із Чехословаччини Ганна Коцурова, котра зазначала, що брала номери журналу у В’ячеслава Чорновола для перевезення за кордон. Іван Світличний відкинув ці свідчення туриста. Натомість Коцурова підтвердила на допитах, що перевозила журнал за межі України. Як і Добош, вона надала потрібні слідству свідчення проти В’ячеслава Чорновола, хоча нічого достовірного в них не змогла навести.

Співробітники КГБ вдалися до низки провокацій: періодично надавали В’ячеславові Чорноволу неправдиву інформацію про чергові масові арешти, шантажували затриманням дружини й сестри. Це змусило його написати кілька неконкретних заяв про журнал, щоб відвести репресії від інших, однак вони не надали кагебістам безпосередніх доказів причетності журналіста до видання. Коли спецслужбовці вирішили черговими спробами шантажу змусити Чорновола визнати своє редакторство, успіху вони знову не досягли. Тому доказати його стосунок до часопису вирішили за допомогою так званої лексико-стилістичної експертизи. До неї було долучено замовні відгуки (про перший, другий, третій та четвертий номери «Вісника»), які підготували старші наукові співробітники Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, Віктор Костюченко та Арсен Каспрук. У них ішлося про те, що матеріали «Українського вісника» були «зібрані з ворожою метою і розраховані на політично нестійких людей», а загалом «весь журнал за своїм спрямуванням має яскраво виражений антирадянський націоналістичний характер».

Читайте також: Йосиф Сліпий: «Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?»

У ході судового процесу В’ячеслав Чорновіл захищав себе без адвоката, бо судді відмовили йому в праві самостійно обирати захисника. Йому вдалося спростувати висновки лексико-стилістичної експертизи й відкинути як безпідставне звинувачення в тому, що він був редактором «Українського вісника». Відтак у вироку суду містилося звинувачення Чорновола як співучасника видання журналу. За такого формулювання він дістав не звичні для подібних політичних справ 12 років ув’язнення, а лише 6 років таборів та 3 роки заслання.

Різні терміни покарання присудили й тим, у кого знайшли матеріали «Вісника» або про чию причетність до розповсюдження часопису хтось посвідчив. Найбрутальніше обійшлися з Миколою Плахотнюком, який відмовився виказати Чорновола: його відправили у психлікарню. Зіновієві Антонюку, Іванові Світличному, Ніні Строкатій та Олексієві Різниківу висунули звинувачення у зберіганні та розповсюдженні журналу, а Олесеві Сергієнку — в тому, що він був кореспондентом одного з номерів «Вісника». У Чехословаччині за переправлення часопису на Захід засудили Павла Мурашка, Ганну Коцурову та П. Гродського.

Після винесення судових вироків кагебісти відрапортували про успішно проведену операцію. Організатором п’яти чисел журналу назвали В’ячеслава Чорновола, якому допомагали у виготовленні й розповсюдженні Зіновій Антонюк, Алла Горська, Микола Плахотнюк, Ніна Строката й Олексій Різників. За проведені розшукові дії капітана В. Ткача наприкінці 1973 року підвищили до звання майора. Проте співробітники спецслужби так і не виявили редакції журналу, не знайшли її друкарської машинки, не дістали жодного доказу безпосередньої причетності Чорновола до видання «Українського вісника».

Читайте також: Дзеркало свідомості. Українська преса на початку ХХ століття

Не дивно, що, незважаючи на рапорт про успішне знищення редакції журналу, кримінальна справа № 42 не була закрита й тривали пошуки друкарської машинки, під оперативним наглядом перебували численні громадські активісти. Упродовж січня — березня 1974-го слідчі КГБ провели огляд кримінальних справ тих, хто проходив за процесом «Вісника», щоб виявити ненароком проґавлені моменти. Однак нічого нового не зафіксували. Тож майор В. Ткач 21 березня 1974 року вирішив закрити справу, посилаючись на те, що всі причетні до виготовлення й розповсюдження журналу перебувають в ув’язненні.

Порушену щодо «Українського вісника» справу № 42 закрили, не здобувши жодних безпосередніх доказів причетності В’ячеслава Чорновола до виготовлення часопису. Дисидент залишився не викритий спецслужбою, бо дбав про неперервність досвіду української підпільної діяльності, успадкувавши його від попередників — підпільників ОУН та бійців УПА. Здобути відповідні знання журналістові допомогли родичі дружини Олени Антонів, котрі обіймали чільні посади в українському підпіллі 1940–1950‑х років.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено