Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
4 березня, 2017   ▪   Юрій Терещенко   ▪   Версія для друку

Консервативна революція гетьмана Павла Скоропадського

На яких засадах був побудований гетьманат 1918 року
Матеріал друкованого видання
№ 8 (484)
від 23 лютого
Консервативна революція гетьмана Павла Скоропадського

З ім’ям гетьмана Павла Скоропадського по­в’язані надзвичайно важливі події новітньої української історії — повернення українсь­кої аристократичної верстви до активної суспільно-політичної та державотворчої діяльності. Центральною подією в цьому процесі ста­­ло проголошення нащадка старовинного українського козацько-старшинського роду Павла Петровича Скоропадського гетьманом усієї України (29 квітня 1918 року). Цей акт означав відновлення української національної державницької традиції, яка була сформована козацтвом у союзі з українською шляхтою, а також припинення руйнівних «соціалістичних» експериментів Центральної Ради і спрямування України на шлях класового співробітництва та цивілізованого реформаторства в інтересах держави.

Консерватизм проти соціалізму

Для українського суспільства, яке тривалий час перебувало в полоні ліберально-демократичних і соціалістичних ідей, ця історична подія мала надзвичайну вагу, оскільки українська аристократична верства досі, здавалося, не виявляла своєї політичної самостійності.
Перша світова війна та революційні вибухи в низці країн Європи призвели до краху досі потужних консервативних інститутів і дальшого поширення лібералізму, закріпленого Версалем. Разом із тим, іще перед війною та після її закінчення, у Європі гальванізувалися численні суспільні рухи, які прагнули до розробки ідейної та політичної альтернативи поза ліберально-демократичною системою і радикальним соціалізмом.

Читайте також: Забетонований пантеон

Вони вилились у так звану консервативну революцію, якою окреслювався інтелектуальний, політичний та літературний рух, спрямований проти руйнівної сутності радикальних суспільних течій. Він характеризувався критикою «буржуазно-міщанського» ХІХ століття та породжених ним революцій і намагався протиставити їм політичний та світоглядний лад на противагу марксівському соціалізму й демократичному лібералізму. Останні є ворожими один одному як ідеологічні та політичні сутності, але зростають з одного коріння революційної практики й відповідного суспільного мислення ХІХ століття. За висловом речника консервативної революції Ернста Юнґера, остання мала поновити «повернення пошани до всіх елементарних прав і цінностей, без яких людина губить зв’язок із Богом та природою і не в змозі збудувати справедливий лад».
В Україні глибока криза, спричинена «класовою» політикою традиційних національних партій у 1917 році, активізувала діяльність консервативних сил, які виступили з наміром організувати державне життя в Україні на засадах об’єднання всіх верств суспільства, а не лише «трудящих мас».

«Нереволюційна» аристократія

На той час у середовищі більшості українських політичних партій, які входили до складу Центральної Ради, як незаперечний утвердився погляд, згідно з яким українська аристократична еліта вже нібито повністю й остаточно русифікувалась або полонізувалась та опинилася в антагоністичному до українства таборі. Така позиція зумовила відверто негативне ставлення лідерів Центральної Ради до представників українського дворянства, насамперед його землевласницького прошарку. Тож поява на політичній арені у 1917 році Павла Скоропадського викликала ворожість до нього Центральної Ради й цілу низку безпідставних звинувачень в антиукраїнській позиції, реставраційних намірах тощо.

відновлення гетьманства означало врятування консервативними силами української державності, кінець спроб реалізувати автономістсько-федералістичну концепцію політичної розбудови України

У той час було поширене подібне ставлення й до багатьох інших представників українського дворянського середовища попри те, що всією попередньою працею на благо України чимало з них довели свою органічну належність до Батьківщини і зробили надзвичайно вагомий внесок в український рух. Досить навести оцінку ситуації Євгеном Чикаленком, активним конструктором національного відродження: «А коли настала революція 1917 р., — зазначав він, — і я, як буржуй чи навіть феодал, не мав змоги приймати участь у будуванні Української Держави». Так само був відсторонений від українського державотворення в 1917 році В’ячеслав Липинський з огляду на його соціальний статус поміщика й римо-католицьке віросповідання. Промовистим фактом у цьому зв’язку стало відхилення Центральною Радою пропозиції Липинського сформувати власним коштом і поставити на службу українській справі кавалерійський полк.

Причинами відторгнення Центральною Радою професійного військового — генерала Павла Скоропадського, яких так потребувала українська держава, були його належність до «експлуататорського класу» та поміркований, виважений підхід до найгостріших політичних і соціальних проблем доби.

Однак неупереджений погляд на суспільну позицію нащадків козацько-старшинської верстви та української шляхти, їхнє ставлення до української проблеми свідчать, що ці верстви значною мірою зберігали свою національну ідентичність і не були байдужі до долі своєї Батьківщини.
Консервативні сили, які не декласувалися, хоч і відійшли від українського ліберально-радикалізованого руху, не втратили свого національного інстинкту, що виразно засвідчив себе після лютого 1917 року. Саме в середовищі представників цієї верстви сформувалися світоглядні позиції майбутнього гетьмана Павла Скоропадського, тісно пов’язаного родинними стосунками з численними українськими аристократичними родами давньої Гетьманщини: Кочубеями, Милорадовичами, Миклашевськими, Марковичами, Тарновськими, Апостолами, Закревськими та ін.

Опора Української Держави. Павло Скоропадський серед делегатів Всеукраїнського хліборобського конгресу

«Завдяки моєму дідові і батькові, сімейним традиціям, Петру Яковичу Дорошенку, Василю Петровичу Горленку, Новицькому та іншим, — зазначив Павло Скоропадський, — незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не тільки як країну з тучними полями, з чудовим кліматом, але й із славним історичним минулим, людьми, уся ідеологія яких різниться від московської». У цих колах української історичної аристократії Лівобережжя жила гетьманська традиція, що дала підстави для секретного доносу російському уряду, в якому повідомлялося, що українці «прагнуть вільної республіки з Гетьманом на чолі». Причому кандидатом у гетьмани називали Василя Тарновського, представника давнього козацько-старшинського роду, мецената, збирача української старовини.

Ставка на гетьманат

У різних формах монархічна концепція знайшла свій прояв серед українського політикуму напередодні Першої світової війни і стала надбанням українського руху. Вона, зокрема, лягла в основу політичної платформи Союзу визволення України і, таким чином, вийшла за межі консервативного середовища.

Поява монархічного концепту в українському політичному житті означала втрату монопольних позицій ліберальної демократії та соціалістичних течій в українському русі. Вона свідчила, що українське суспільство здатне адекватно відреагувати на виклики часу і прагне до збалансування ціннісних ідеологічних та політичних орієнтацій. З розвитком національно-визвольного руху та цілком імовірною перспективою розпаду багатонаціональних імперій монархічна ідея мала всі підстави трансформуватись у той чи інший національний варіант свого конкретного втілення. Після лютого 1917 року Україна засвідчила цілком виразний потяг до тих суспільних тенденцій, які в її історичному минулому виявляли нахил «до забезпечення державного ладу монархічним принципом». Серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації в Києві 19 березня 1917-го несподівано для тодішніх провідників національного руху виділявся заклик «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі!».

Читайте також: Світлій пам’яті Олени Павлівни Скоропадської

Живучість гетьманської традиції в Україні проявилась у пошуках і формуванні В’ячеславом Липинським та іншими представниками організованого консерватизму концепції спадкової монархії у вигляді гетьманства. Ця концепція була пов’язана з особою Павла Скоропадського та його родом.
Включення в політичну боротьбу Павла Скоропадського та створеної ним «Української народної громади» ставило за мету об’єднати «всіх власників без винятку». Скоропадський висунув завдання всупереч позиції традиційних українських політичних партій утілити в життя програму перетворень, позбавлену демагогії, популізму і спрямовану на забезпечення суспільно-економічного ладу на основі приватної власності як фундаменту культури та цивілізації.

Звичайно, проголошення гетьманату було лише початком у державно-політичній практиці українського консерватизму, який ще мав пройти тривалий шлях ідеологічного та організаційного вдосконалення. І це прекрасно усвідомлювали гетьман та його співробітники. Не випадково Павло Скоропадський наголошував: «Гетьманство виявилося першим зрушенням у більш помірковану сторону, більш природню і тим самим більш міцну».

Складність тогочасної суспільно-політичної та економічної обстановки в Україні не допускала можливості повної перемоги консервативної революції. Український консерватизм не мав для цього ні необхідних організаційних сил, ні виразно сформованої ідеології. Перетворення, започатковані Павлом Скоропадським, не були виключно консервативними і значною мірою доповнювалися ліберальним реформаторством. Тому український консерватизм у 1918 році можна кваліфікувати як ліберальний і такий, що виступав не проти суспільних перетворень узагалі, а проти радикальних соціальних експериментів більшовизму та українських соціалістів із Центральної Ради.

Саме тому український консерватизм, представлений насамперед землевласниками різного ґатунку, реалізовував свої програмові засади в союзі з ліберальною буржуазією. У складі гетьманського уряду не випадково було чимало представників кадетів, які намагалися реалізувати ліберальну програму своєї партії в українських умовах. Серед них було чимало діячів, тісно пов’язаних з українським рухом. До цього слід додати постійні спроби Павла Скоропадського залучити до системи влади і представників українського лібералізму, уособ­лених насамперед Українською партією соціалістів-федералістів, щó йому вдалося здійснити лише певною мірою.

Лібералізм в Україні завдяки зміцненню позицій консерватизму здійснив прорив, який виявився неможливим у Росії, охопленій полум’ям радикальних соціальних перетворень. Проголошення Української Держави знаменувало собою відновлення власної української національної державницької традиції, припинення руйнівних «соціалістичних» експериментів і спрямування України до налагодження класового співробітництва та цивілізованого реформаторства.

Читайте також: «Біла гвардія» без міфів і Булгакова

Воно означало ліквідацію спроб ліберально-демократичної та соціалістичної течій українського руху усунути від процесу державотворення українські консервативні верстви й монопольно сформувати владу в Україні. Це було цілком закономірною реакцією українського суспільства на політику розпалювання міжкласової ворожнечі та протиборства, яку провадили соціалістичні лідери Центральної Ради. Намагання останніх будь-що втілити в життя свою класову доктрину, хоч би і всупереч загальнонаціональним інтересам, призвело до глибокої кризи всього державного організму України, і виходом із неї могло бути лише переведення українського суспільства на нові рейки — послідовного утвердження класового співробітництва та соціального партнерства всупереч розпалюванню міжкласової ворожнечі, досягнення національної консолідації, закріплення самостійності української держави.

Останнє необхідно було здійснити негайно. Адже не можна не помітити, що утворення Української Народної Республіки в правовому аспекті базувалося на федералістсько-автономістській концепції, яку традиційно сповідували українські ліберали та соціалісти, і ще не означало досягнення повної державної незалежності України. У ІІІ Універсалі Центральної Ради однозначно вказувалося на те, що нове державне утворення залишається складовою частиною федеративної Росії. Домінантою цього акта в трактовці українських соціалістів було не творення української національної державності, а турбота про збереження російської держави. «Прокладаємо шлях до федерації! — закликала «Робітнича газета». — Цею своєю роботою ми рятуємо єдність російської держави, зміцнюємо єдність всього пролетаріату Росії і міць російської революції».

Гетьманська дипломатія. Урочистий прийом послів Павлом Скоропадським

Зрештою, і ІV Універсал Центральної Ради, попри проголошення незалежності України, знову повторював тезу про доцільність федеративного зв’язку України «з народними республіками бувшої Російської держави». Така формула універсалу не виключала відновлення державного об’єднання колишньої метрополії та новопосталої української держави. Підтвердженням цього може слугувати виступ Володимира Винниченка, який висловив упевненість, «що основи цього Універсалу приведуть нас до федерації соціалістичних республік всього світу». Зрозуміло, що першою серед них була Росія. Прикметно, що сама поява цього документа мотивується не головною метою і життєвою необхідністю для нації мати свою самостійну суверенну державність, а потребою моменту: якнайшвидше укласти мир. Соціалістичні лідери Центральної Ради демонстрували фатальне небажання державної самостійності й не залишили думки про федерацію навіть після кривавої вакханалії більшовиків у захопленому ними Києві. До цього також варто додати, що лідери Центральної Ради в численних документах, зокрема й у ІV Універсалі, проголошували потребу не загальнонаціональної української державності, а так званої класової, владу в якій мало здійснювати «представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів». Соціальна обмеженість такої державності знайшла своє продовження у позбавленні Директорією виборчих прав так званих буржуазних класів під час виборів до Трудового конгресу в січні 1919 року.

Читайте також: Забутий архів Скоропадських

Фактично найбільш цінні державотворчі верстви, які висували на перший план ідею національного визволення: статечне селянство, земські діячі, чимало офіцерів, заможні прошарки міста, духовенство, численні представники наукової та культурної інтелігенції отримали ярлик «контрреволюціонерів» і стали об’єктом цькування з боку українських соціалістів.

Українські соціалістичні партії, які відразу після Лютневої революції включились у всеросійський єдиний фронт так званої революційної демократії, проголосили «класову боротьбу» з власною «буржуазією», намагаючись утримати Україну в державно-імперських зв’язках з Росією. Навіть прийняття з тактичною метою самостійності аргументували знову ж таки доцільністю більш глибокого розгортання боротьби з власною буржуазією. «Робітнича газета» стверджувала, зокрема, що в незалежній державі «може розвиватись на всю широчінь класова боротьба, лише в ній може бути найкраще забезпечена успішність цієї боротьби».

Політико-партійне доктринерство лідерів Центральної Ради підвело УНР до політичної та економічної прірви. Німецькі військові дедалі менше зважали на кволі інститути Центральної Ради, вводячи окупаційні порядки. Неспроможність уряду опанувати ситуацією в країні, припинити хаос, породжений революцією, зрештою поставив під загрозу існування української державності й не виключав можливості проголошення України, окупованої німецькими військами, частиною Росії. Цю обставину прекрасно усвідомлював Павло Скоропадський. Він записав у своїх «Споминах», звертаючись до тих, «що звуть себе українцями»: «...пам’ятайте, що, коли б не було мого виступу, німці кілька тижнів пізніше завели б в Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством, розуміється, не мало б». Пересторогою українській державності було роззброєння німцями дивізії «синьожупанників».

Отже, відновлення в цій ситуації гетьманства означало врятування консервативними силами української державності, кінець спроб реалізувати автономістсько-федералістичну концепцію політичної розбудови України, рішуче та безповоротне відокремлення від Росії.

Національна інтеграція замість класової війни

Утворення Української Держави означало рішучий поворот соціально-політичного та культурного розвитку України в напрямку західноєвропейської цивілізації; опертя на її правове й духовне підґрунтя. У «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 року зазначалося, що «права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі». Творці Української Держави 1918 року розглядали інститут гетьманства не як засіб подолання або ліквідації всіх інших українських політичних течій, а як засіб національної інтеграції, налагодження співробітництва між усіма класовими групами та організаціями.

На відміну від політичної нетерпимості соціалістичних лідерів Центральної Ради, а згодом УНР доби Директорії суспільно-політична позиція гетьмана була спрямована на те, щоб боротьба між консерватизмом і соціальним радикалізмом набрала законно-правових і національно-творчих форм. При цьому від першого дня існування Української Держави й до останнього двері до співпраці жодній українській політичній партії не були закриті. Швидше навпаки, гетьман весь час прагнув залучити до участі в уряді представників якомога ширшого українського політичного спектра.
Однак усі його зусилля були марні. Для більшості лідерів українських політичних партій найважливішими були так звані соціальні завоювання революції 1917 року. У результаті гетьманат оцінювався як реакційне явище, котре привело до влади «поміщика», «царського генерала», а не як відновлення традиційної національної державності.

Нащадки козацької старшини. У почті гетьмана було чимало представників знаних українських родів, як-от Василь Кочубей (перший ліворуч) та Михайло Ханенко (другий праворуч)

За весь період гетьманату українська «революційна демократія» накопичувала енергію, відмовляючись від співпраці, і спрямувала її проти Української Держави. Антигетьманське повстання, здійснене українськими соціалістами, продемонструвало наявність на той час в Україні величезного потенціалу суспільної енергії. На жаль, як це часто було в минулому, він був спрямований проти власної державності. Керманичі протигетьманського виступу не зуміли використати цю енергію на державотворення й послідовну боротьбу з більшовиками та білою гвардією.

Гетьманська геополітика

Попри бойкот українських соціалістів, дуже коротке (сім із половиною місяців) існування гетьманату було заповнене надзвичайно інтенсивним і плідним процесом українського державотворення. Він охопив усі ділянки суспільного буття: від закордонної політики та військового будівництва, творення державної адміністрації або земельної реформи до відкриття українських університетів і національної Академії наук, розбудови українського шкільництва.

Надзвичайно важливим державотворчим аспектом зовнішньої політики Української Держави було намагання консолідувати всі українські етнічні території. Гетьман демонстрував виразне прагнення включити до складу України Кубань, Крим, значною мірою заселені українцями, які ніколи не втрачали духовної та культурної спорідненості з метрополією.

Читайте також: Кадровий потенціал Української державності

Лідер держави висував завдання поширення геополітичного впливу України на широкому просторі так званої козацької території від Кавказького Причорномор’я до Каспію. Ця територія, заселена донськими, кубанськими, терськими, уральськими (яїцькими) козаками, кавказькими народами, калмиками, казахами, включала також потужні анклави українських колоністів, які простяглися довгою смугою аж до тихоокеанського узбережжя. Створення міцного союзу з козацькими державними утвореннями та кавказькими державами давало реальну можливість обмеження російського імперіалізму, найголовнішого ворога української самостійності.

Цінний спадок

Серед найважливіших проблем, які стояли перед гетьманатом, були вирішення земельного питання та проведення оптимальної аграрної політики. Від цього значною мірою залежало дальше існування Української Держави. Павло Скоропадський пізніше зауважував: «Я був переконаний, що тільки міцна організація великих, середніх і дрібних власницьких елементів зможе поставити нашу Державу на правильний шлях розвитку, а всякий уряд у нас, опертий на соціалістичні партії, неминуче в короткий час докотиться до більшовизму». З перших кроків своєї діяльності гетьманський уряд поставив завдання здійснити масштабну земельну реформу, яка мала на меті створення економічно сильного класу середнього й заможного селянства. Ця селянська верства повинна була отримати землю з допомогою держави шляхом парцеляції великої земельної власності за викуп. Із цією самою метою планувалося заснувати Державний земельний банк, який мав забезпечити селян дешевим та вигідним кредитом і допомогти їм у придбанні землі.

Підготовлений на початок листопада 1918 року проект земельної реформи передбачав примусовий викуп державою всіх великих земельних маєтків, які мали бути парцельовані між селянами з допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більше ніж 25 десятин на одне господарство. Від відчуження землі звільнялися ті господарства, які мали агрокультурне значення й лише до 200 десятин кожне.

На думку фахівців, цей закон був одним із найбільш демократичних серед земельних законів держав тодішнього світу. Здійснення наміченої реформи, поза сумнівом, могло дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України. Воно забезпечувало такий земельний устрій, основою якого ставали середньо-заможні самодостатні індивідуальні господарства, що вело до утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви — опори Української Держави. Реальному втіленню аграрної реформи завадило протигетьманське повстання,
організоване українськими соціалістами.

Читайте також: Гетьманова

Безсумнівні здобутки гетьманату Павла Скоропадського зовсім не означали відсутності помилок і прорахунків у діяльності його керманичів. В’ячеслав Липинський вважав, що всі допущені помилки можна було б усунути, якби українська демократія пішла на співпрацю з урядом у зміцненні та розбудові Української Держави. «Коли б наші революційні отамани та інтелігенти в 1918 р. взяли б і піддержали місцеву консервативну владу Гетьмана Павла Скоропадського, — писав Липинський, — то по цей час існувала б Українська Держава… Бо слабесенький напір більшовиків у 1918 р. на Україну вдався (як і всі чужоземні напори на нашу землю) тільки завдяки внутрішній різні українських революціонерів і українських консерватистів між собою».

Прагнення класового миру, примирення інтере­сів селян, середніх і великих землевласників, підприємців та робітників, здебільшого за рахунок заможних верств, яке демонстрували гетьман Павло Скоропадський і його уряд, утверджували реальне соціальне партнерство, сприяли національній консолідації всіх верств українського народу й могли забезпечити стабільність української державності.

Констатуючи плідність поєднання національно-консервативних і ліберально-реформаторських засад державотворення, В’ячеслав Липинський наводить приклад країн Балтії, де, як він зауважував, «і без 40 міліонів вдалося стримати натиск більшовицької збройної агресії». «Там демократія, — пояснює Липинський, — «всенаціональних» повстань проти своїх «баронів-чужинців» — проти місцевого консервативного державного елементу — не робила і тому державність свою од большевиків урятувала».

Отже, характер діяльності Павла Скоропадського як лідера держави цілком відповідав тогочасним тенденціям суспільного розвитку цивілізованих європейських країн. Таким чином, напрошується висновок: в українських соціалістів не було жодної потреби руйнувати Українську Державу. На тлі руйнації більшовиками національних і соціальних вартостей гетьманат Павла Скоропадського демонстрував своєрідний прорив у майбутнє, утверджував незаперечні державно-правові та національно-культурні цінності. Короткотривалий досвід Української Держави Павла Скоропадського є переконливим доказом реальних творчих здобутків українського консерватизму, адаптацію якого до сьогоднішнього буття України важко переоцінити.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено