Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
6 листопада, 2016   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

Спокуси Березової Рудки

Гніздо Закревських і Тарас Шевченко
Матеріал друкованого видання
№ 43 (467)
від 27 жовтня, 2016
Спокуси Березової Рудки

Важко пригадати інше українське дворянське гніздо, яке збереглося б так добре, як садиба Закревських у Березовій Рудці, що неподалік Пирятина. У поєдинку з жорстоким часом уцілів збудований 1838 року двоповерховий палац; вистояли флігелі й альтанка над ставком, частково — парк…
Проте річ не тільки в матеріальних знаках минулого. Надзвичайно цікавою є історія людей, які тут жили або ж гостювали.

Плетиво родоводу

У документах 1717 року Березова Рудка згадується як володіння гетьмана Івана Скоропадського. Після бунту Мазепи й Полтавської битви минуло кілька років; статки Скоропадського «приростали» новими маєтностями, зокрема й за рахунок земель на Полтавщині (Березова Рудка належала тоді до першої Пирятинської сотні Лубенського полку). Проте в 1722 році гетьман помер, а ще через якийсь час його колишнє володіння потрапило до рук представників роду Закревських.

Як свідчить «Малороссийский родословник» Вадима Модзалевського, у 1752 році сусіднє з Березовою Рудкою село Лемешівка було куплене Йосипом Закревським, генеральним бунчужним. Лемешівка й Березова Рудка — це своєрідні сполучені посудини, тож можна думати, що саме з того часу й бере початок тривала історія Закревських як власників земель довкола річечки Рудки…

Генеральний бунчужний Йосип Закревський був одружений із рідною сестрою гетьмана Кирила Розумовського Ганною Григорівною. Цікаво, що їхній син Андрій (1742–1804) у 1783 році обіймав посаду ректора Академії мистецтв у Петербурзі. Племінник, як бачимо, продовжив «династійну» традицію дядька Кирила, який свого часу очолював Російську академію наук…

Читайте також: Кобзар шкереберть, або Шевченко без мандата

Візерунки родоводу, отже, вельми захопливі. Проте мене в цій розповіді про Березову Рудку та її мешканців і гостей найбільше цікавитимуть  онуки  Андрія Йосиповича Платон і Віктор. Саме з ними пов’язані події 1843–1846 років, до яких виявився безпосередньо причетний молодий Тарас Шевченко.

Після балу

У Березовій Рудці тоді господарювали Платон Олексійович і Ганна Іванівна Закревські. Власник села був відставним 40-річним полковником. Ганна Іванівна, донька сотенного осавула Заславського із села Марківка Лебединського повіту, була мало не вдвічі молодшою за чоловіка. Подружжя мало двох дітей — Гната й Ольгу.

Палац Закревських, яким тепер можуть помилуватися пілігрими, спроектував архітектор Євген Червінський; улітку 1843-го він уже красувався на тлі березоворудківського лісу. Панська садиба, отож, набула вигляду, цілком гідного дворянського статусу господарів.

А тепер перенесемось у той-таки рік 1843-й, коли й відбулося знайомство Шевченка та Закревських. Сталося це на балу, неподалік від Березової Рудки, у Мойсівці, власницею якої була графиня Тетяна Густавівна Волховська. Тарас Шевченко лише кілька тижнів тому приїхав в Україну й тепер гостював: спочатку в Тарновських у Качанівці, потім приїхав в Убіжище до свого доброго приятеля Євгена Павловича Гребінки. І вже разом із ним потрапив до Мойсівки — справді-таки з корабля на бал.

Відставний офіцер, літератор Олександр Афанасьєв-Чужбинський, який був того дня серед гостей Тетяни Густавівни, згадував: «До однієї особи він повертався разів зо три, тобто принаймні тричі, зустрічаючись з нею, він захоплювався. Давно, ще в перші часи нашого знайомства, він довго сидів біля неї на балу і все просив у неї на пам’ять хоч одну голубу квітку, якими була оздоблена сукня. Молода жінка жартувала і жартома відповідала. Тарас Григорович одначе приловчився і відірвав квітку. Так це й закінчилось. Років через два я випадково побачив у нього цю реліквію. Тарас Григорович зніяковів трохи.

— Славна молодичка, — сказав він мені, — і така приємна, що, здається ж, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне».

Хто був тією «славною молодичкою», яка запала в душу художникові Шевченку, давно з’ясовано. Ганна Іванівна Закревська з Березової Рудки. Її портрет експонується в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві; він і написаний був Шевченком того далекого 1843 року. В овалі портрета вражає червоне тло, причому колір тут такий насичений, що видається аж чорним. Красунею Ганну Іванівну не назвеш... Але ж молодість! Але ж магія жіночої грації! Але ж відкритий погляд темно-голубих очей, у глибині яких, здається, бринять сльози! Але ж лінія напівоголеного плеча! Прикрашають образ коштовні сережки та оксамитова стрічка з медальйоном на шиї...

«Художник мовби розчиняється у своїй моделі», — стверджують фахівці. Між ним і жінкою, яку бачимо на портреті, немає «душевної дистанції»!

Зовсім інша річ — портрет Платона Закревського, виконаний Тарасом Шевченком тоді ж таки, у 1843-му. Сірувато-коричневе тло, контрасти кольорів, злегка затінене обличчя, владний, холодний погляд — ось найперші характеристики цієї роботи. «Душевна дистанція» між художником і його героєм тут відчувається ще й як…

З огляду на обставини, на симпатію Шевченка до «славної молодички», все це нескладно пояснюється…

Любителі сенсацій уже давно запустили в обіг версію про те, що в Шевченка з Ганною Іванівною були амурні стосунки і що у вересні — жовтні 1844 року Закревська приїздила в Петербург, де мала таємні зустрічі з поетом. А її донька Софія, народжена в липні 1845-го, — то начебто плід їхнього з Тарасом кохання… Саме таку історію у викладі одного «выдающегося технолога пищевых продуктов» зі Львова якось довелося прочитати на сторінках московського журналу… «Химия и жизнь» (№ 7, 2004). Той «выдающийся технолог», до речі, нічтоже сумняшеся називає себе нащадком багатьох знаменитостей: Віктора Забіли, Пантелеймона Куліша, Марковичів, Білозерських, Голіциних, Антіохів, Дорошенків… А сенсаційна історія про Шевченка й Закревську — то, мовляв, скарби зі скрині родинних переказів…

(Утім, буває, що й наш брат філолог часом грішить нестримністю фантазії: ось уже й київський професор узявся конкурувати із львівським технологом, заявивши у своїй товстій монографії, що син Михайла Максимовича Олексій ніяк не міг бути його сином: Марія Василівна, молода дружина пристаркуватого професора, народила його, бачите, після того як у Прохорівці 1859 року побував Тарас Шевченко! Ото й усі докази — календар…)

Але хай їм грець, тим спраглим сенсацій вигадникам…

Натомість краще згадаймо Шевченків вірш «Г. З.», один із найпронизливіших серед його лірики. Написано цей текст було 1848 року на Кос-Аралі, коли поетові спали на гадку полтавська Мойсівка, товариство друзів, «веселії дівчаточка», Ганна Іванівна з Березової Рудки… «Напливом», як це й властиво пам’яті, явився йому образ отієї самої «Г. З.», «свята чорнобривого» з «аж чорними — голубими» очима:

А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними — голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучкий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся Богу.
Тиха розмова з жінкою, що колись — іще на волі! — схвилювала серце…
Безмежна ніжність, наче свічка на вітрі…
Пронизлива туга за щастям…

«Мочеморди»

Утім, тоді, у 1843–1844 роках, Березова Рудка й сусідня з нею Лемешівка вабили Шевченка ще й тому, що там на нього чекало веселе, бешкетне товариство «мочеморд» із Віктором Закревським на чолі (зрештою, не тільки там: гурток приятелів охоче змінював «дислокацію» залежно від запросин когось із них до себе в гості). Більш-менш повного «реєстру» цього товариства не зважився скласти ніхто з шевченкознавців. Без ризику помилитися можемо назвати імена Олександра Афанасьєва-Чужбинського з Ісківців, Якова де Бальмена з Линовиці, Віктора Забіли із Забілівщини, що біля Борзни, Івана Корбе з Вейсбахівки, Миколи Маркевича з Турівки, Михайла Закревського (рідного брата Віктора й Платона)… Усе це освічені дворяни 30–40 років: літератори, військовики, історик… Дехто з них мав за плечима гімназію вищих наук у Ніжині. Маркевич здобував освіту в престижному Благородному пансіоні при Петербурзькому університеті... Ну а Шевченко, як відомо, приїхав до України, залишивши стіни Академії мистецтв…

Читайте також: Радянське «бронзування» постаті Тараса Шевченка очима української еміграції

Забави й ритуали «мочеморд», щедро цитуючи спогади Афанасьєва-Чужбинського, описав ще перший Шевченків біограф Олександр Кониський: «В лексиконі товариства не було слова: «пити». Замість того уживали вираз «мочити морду». Товариші називалися «мочемордами» і титуловалися відповідно «заслугам», себто відповідно тому, хто скільки випивав: чим більш хто з товаришів спроможен був випити, тим вище був і титул його; починаючи з мочемордія, високомордія і доходячи до «высокопьянейшества». За щире усердя були й нагороди, нібито ордени: «сиволдай в петлицю, бокал на шию і велика пляшка через плече». Були і дні призначені, щоб справляти свято на честь Бахуса. От як скликали «мочеморд» на святкування — бас ревів: «Ром! пунш!! Ром! пунш!!» Тенори гукали: «Полпиво, глинтвейн!», а дишканти співали: «Біла, красна, сладка водка!» Зійшовшись, великий магістр (! — В. П.) держав промову, яка личила, а по промові справляли «мочемордіє», себто випивачку. Хоча мочеморди жодним напоєм не бридили, одначе сущий мочеморда не повинен був уживати простої горілки; пити треба було «настоянку». Якщо ж не траплялося настоянки справжньої, треба було вкинути в чарку з горілкою чи в пляшку хоча яку-будь монету, наприклад, хоч сороківку (10 к.), і виходила «настоянка». Голова товариства Закревський носив титул «високоп’янійшества» і мав орден «велику пляшку через плече». Закревський служив колись в гусарах, був людина розумна і благородна; з крепаками поводився незвичайно сумирно»...

Березоворудківським витівникам, як бачимо, подобалися містифікації. Вони імітували масонську ложу! «Високоп’янійшество» Віктор Закревський був водночас і «великим магістром». Серед «мочеморд» була своя ієрархія, були титули, знаки, ритуали. Тільки все це існувало мовби в перевернутому вигляді. Серйозність мала хіба що зовнішні прикмети, насправді ж панувала гра. І неписаних законів цієї гри не можна було порушувати. У манері триматися серед «своїх», у «масонській» поведенції, в епістолярії…

Здавалося б, хроніка Шевченкового життя літа — осені 1843-го вщерть заповнена численними розвагами, а проте настав час Аполлона — і 9 жовтня того року він написав вірш «Розрита могила»

Зберігся ду-уже красномовний лист Тараса Шевченка до Віктора Закревського, датований 10 листопада 1843 року: читаючи його, можна спов­на відчути, як, бавлячись, спілкувалися між собою «мочеморди»: «Великий мій і щирий друже Вікторе Олексійовичу! Постигла мене долоня судьби, або побила лиха година. Як хочеш, а воно однаково; ось що, у мене оце з тиждень уже буде, як я од якоїсь непотребниці або блудниці нечестивої купив за три копи меди, і знаєш, яку я цяцю купив? Ой братику-лебедику! Отакий зелений, як оцей сучий папір… Аж сором вимовить, ХУЯРИК!!! Ох, аж страшно! Лежу оце, братику, стогну та проклинаю все на світі. А поцьку забув уже, як і зовуть. Мене оце аж трясця затрясла, як прочитав твою цидулу. Чого б ми оце з тобою сотворили, та ба, у мене суха морда, що аж сумно. Думав, щоб окутаться у три кожухи, так перше те, що нижче пупа лихо, а друге те, що чортма ні одного кожуха, міркуй як сам здоров знаєш. Намочи, серце, морду, та намочи не так чортзна-як, а так як треба.
Та пом’яни во псалмі Бахусові щирого жерця спиртуозностей Т. Шевченка.

Всім нашим родичам низенько кланяюсь. У кого єсть чада, то і со чади, а в кого нема, то тілько так. А Ганні вродливій скажи, що як тілько очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами на цілий тиждень; скажи їй, що я аж плачу, що проклята хуртовина на цей раз зо мною так пожартувала.

Прощай, голубчику, нехай тобі Бахус помага тричі по тричі морду намочить. Амінь. Нудьгою і недугою битий Т. Шевченко
У Яготині, року Божого 1843, ноября 10».

Манера висловлюватись у цьому Шевченковому листі цілком еклектична. Високий лад тут зухвало перебивається низьким, навіть вульгарним; фольклорно-казкова стилістика й ліричні зблиски гасяться грубуватим просторіччям, награно-цинічною інтонацією; читачеві стає зрозуміло, що «мочемордівський» канон потребує бурлеску, буйної «парубоцької» нестримності...

І тільки один раз Шевченко мовби забув про «канон», коли просив Віктора Олексійовича передати Ганні Іванівні Закревській, що він уже був би поруч із нею, якби не болячка й хуртовина. Тут усе насправжки; тут пробивається той ніжно-тужливий настрій, який згодом пануватиме в кос-аральському вірші 1848 року: «А Ганні вродливій скажи, що як тілько очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами на цілий тиждень; скажи їй, що я аж плачу, що проклята хуртовина на цей раз зо мною так пожартувала…»
Враження таке, що на Тараса Шевченка претендують дві стихії водночас — «висока» та «низька» — і йому доводиться їх якось примирювати в собі, поєднуючи непоєднуване…

Час Аполлона

А річ у тім, що він опинився між «Березовою Рудкою» і «Яготином», тільки не в сенсі географічному, а в сенсі морально-психологічному. У Яготині була 35-річна княжна Варвара Рєпніна, яка взяла на себе тяжку (і невдячну) роль духовної опікунки Тараса, а в Березовій Рудці — «Ганна вродлива» і гурток приятелів, із якими Шевченкові було добре. Варвара Миколаївна страждала: Шевченка вона любила й мучилася від ревнощів і від того, що він, як їй здавалося, легковажить своїм талантом, губить його в лихому, нікчемному товаристві. Пристрасна, наділена глибоким релігійним почуттям, схильна до дидактики княжна намагалася порятувати молодого генія, наставити його на путь істинну, проте все виходило зовсім не так, як їй праглося. Шевченко віддалявся…
Віддалявся, сповнений глибокого сум’яття й почуття провини перед Варварою Миколаївною з її душевними чеснотами, її розумом і самовідданістю… Усі ці складні переживання Тараса Шевченка зрештою відбились у психологічно напруженій історії його поеми «Тризна», присвяченій Рєпніній. У «Посвящении» Шевченко звертався саме до неї:

Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил.
Але повернувся від «доброго ангела» до гуртка «мочеморд».

Несподівана паралель: київські кирило-мефодіївські братчики 1846–1847 років також імітували масонську ложу! Тільки атмосфера панувала там зовсім інша, ніж у березово-рудківських бешкетників: її прикметами були місійність і містика…

А вже 1919 року в сторозтерзаному Києві виникне «ложа» в домівці Георгія Нарбута, ще одна містифікація на масонський лад, улаштована цього разу художниками, літераторами, музикантами, театралами… І житиме в ній дух веселощів та фантазій, літературних і мистецьких імпровізацій, зрештою, буйної стилістики доби козацького бароко, любої серцям членів «ложі»…

Про «мочеморд» писалося багато. Олександр Кониський вважав, що свої «випивачки» вони влаштовували з горя: мовляв, «треба було болящу душу і побите серце патріота чимсь хоч на часину розважити». А дехто ладен був бачити в Шевченкових приятелях вільнодумців-автономістів, мало що не політичних змовників... Насправді ж усе мало вигляд значно простіший: як справедливо зауважив Михайло Новицький, автор ґрунтовної розвідки «Мочиморди» перед судом історії» (журнал «Життя й революція», № 3, 1930), маленькі вакхічні радощі були знайомі Шевченкові ще з часів його навчання в Академії; товариство він любив; а якщо зважити, що в Березовій Рудці (чи в якомусь іншому маєтку) збиралися близькі одне одному люди, то не дивно, що й прадавня традиція «вєсєлія» їм виявлялася не чужою... Може, хтось із безнадійно праведних гадає, що з Тарасом Шевченком мало бути інакше?

Не варто думати, що геній залишається генієм протягом 24 годин на добу. Бог Аполлон навідується до поетів несподівано, і можна тільки дивуватися його примхливості! Здавалося б, хроніка Шевченкового життя літа — осені 1843-го вщерть заповнена численними гостюваннями, розвагами й неприборканими спокусами, а проте настав час Аполлона — і 9 жовтня того року він написав вірш «Розрита могила», який засвідчив, що неспокійна й безмежна Шевченкова душа таки не знала пауз. Дев’ять місяців він нічого не писав, а тут раптом вибухнув таким криком болю за приспану Україну, такими інвективами на адресу гетьмана Богдана («нерозумного сина»!) і продажних перевертнів, що стало зрозуміло: це вже інший, новий, цілком вільний від романтичних ілюзій Шевченко.

Він бунтував, не бажаючи миритися з думкою про вічний летаргічний сон України; він будив її, нагадуючи про глибоко захований «старими батьками» скарб/долю; він плакав — і сльози його висушував гнів; він проклинав і молився водночас...

Його слова вже й самі ставали молитвою...




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Китай називає себе світовою державою. Усе завдяки Сі Цзіньпіну
    24 вересня, The Economist
  • Життя в добу розпізнавання обличчя
    24 вересня, The Economist
  • Про етапи подолання колоніальної залежності
    24 вересня, Ігор Лосєв
  • Війна застала країну зненацька. У держави не було армії, здатної миттєво зреагувати на збройну агресію. Але були люди. Добровольці та волонтери, які побудували цю захисну систему з нуля. Тепер вони будують систему виховання молоді. На страшних, але конкретних прикладах, на довгих списках загиблих героїв. Щоб пам’ятати й більше не бути заскоченими.
    23 вересня, Ганна Чабарай
  • Щоб робити світ кращим, інколи не треба мати багато грошей чи влади. Достатньо подарувати своєму місту, наприклад, великого лелеку, який приносить у родину омріяного малюка.
    23 вересня, Єлизавета Гончарова
  • Один із чільних сучасних письменників Чехії Їржі Гаїчек в інтерв’ю Тижню розповів про село як осередок збереження чеської мови й культури в часи бездержавності, здоровий патріотизм на противагу глобалізації та реалізм у літературі.
    23 вересня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено