Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
3 березня, 2011   ▪   Марцін Водзінський   ▪   Версія для друку

Незручний народ

У планах польських просвітників Україні було відведено роль Землі Обітованої для «своїх» євреїв. Допомогти втіленню ідеї мали російські царі
Матеріал друкованого видання
№ 8 (173)
від 25 лютого, 2011
Незручний народ

У Європі XVIII століття з демонічного боговбивці єврей перетворився на втілення всіх антипро­світницьких загроз щастю християнського люду. Яскравим представником антисемітизму своєї доби був Вольтер. Він не раз висловлювався про юдеїв найгіршим чином – як про «пов­­­них ігнорантів, котрих роками об’єднували принизлива скупість і найбільший відразливий стереотип шаленої ненависті до всіх тих народів, що їх толерували».

Тож у програмах майже всіх національних версій просвітницької ідеології реформа єврейської спільноти діставала непропорційно значну роль. Осучаснення цього замкнутого середовища повсюди вважали одним із найважливіших і найактуальніших завдань суспільної реформи в Європі нового часу. Цікавим, але мало знаним аспектом дискусій була місія, котру відводили Україні в цих просвітницьких, хоча й малоосвічених проектах. 
 
Початок
 
Проекти переселення єврейської людності на південно-східні окраїни Речі Посполитої, тобто на землі нинішньої Центральної та Південної України, з’явилися вже у XVI–XVII століттях у творах відомих своєю антисемітською позицією письменників. Один із них, Пьотр Ґорчин, писав: «Забрати в них майно – і в землі татар [їх], дуже тяжкі [для заселення]», а Ян Юрковський у «Посольстві з Дикого Поля» пропонував, щоб там, власне, оселити юдеїв, а біля них єретиків та інших бандитів. Тенденційні публіцисти пропонували найчастіше примусову концентрацію євреїв у аграрних колоніях на південно-східних землях України та прирівнювання їх у суспільному статусі до кріпаків. Однак на той момент це були маргінальні антисемітські висловлювання без реальних наслідків і широкого розголосу.
 
Важливим переломним пун­ктом стали дебати в часи реформ Станіслава Понятовського та Чотирирічного сейму (1788–1792), коли проекти щодо осадництва висували не лише польські реформатори, прихильні до єврейської громади, а й самі її представники. Зокрема, Абрагам Ґіршович, королівський фактор (уповноважений представник підприємців-юдеїв перед королем. – Ред.), запропонував у своєму «Проекті до реформи та проправки старовинних звичаїв жителів Королівства Польського» єврейську колонізацію в українських степах та на Поділлі, оскільки «в Україні чимало пустельних степів, як і в Польщі, незрідка нерозораних полів, котрі можна роздати євреям, і вони приносили б країні прибуток, та й поселення в наразі порожніх місцях примножувались би». Тоді ж таки дуже активний у відповідних справах Тадеуш Чацький (відомий як засновник Кременецького ліцею) пропонував утворення на південних окраїнах держави (себто в Україні) поселень, що складалися б лише з євреїв.
 
«Мати свою державу, свій уряд»
 
Реанімовано було ці проекти вже у ХІХ столітті, себто коли – і в тім парадокс – поляки вже не володіли Україною. 1815 року ксьондз Францішек Ксаверій Шанявський (1768–1830), юрист, професор Варшавського університету й просвітницький публіцист, надрукував у пресі свого міста статтю, де слушно зауважував, що на той час усі заходи, вживані для вирішення єврейського питання, були половинчасті й не давали бажаного результату. Втілювані частково черговими урядами пропозиції не мали шансів на успіх, бо можлива вигода не була очевидна для заторкнутого реформами населення. Відповідно вони не викликали довіри й не здобували підтримки серед цих громад. Як він доводив, існувала потреба в одному, але потужному імпульсі, що заохотив би самих євреїв реформувати власне суспільство. Таким імпульсом міг би стати утвір, що нагадував би єврейську державу чи автономний округ. Стверджував: «Мати свою державу, свій уряд – це побажання євреїв, котрі прив’язані до своєї віри». Сподівався також, що, власне, з’явилася нагода для реалізації такого незвичайного плану. Шанявський, як і майже вся тодішня Європа, був під сильним враженням російської перемоги над Наполеоном, тому й пов’язував саме з Росією бачення нового порядку на континенті.
 
Саме тоді, 1815 року, затверджено було ухвали Віденського конгресу, що визначали нові кордони Європи, зокрема нової польської державності. Цар Алєксандр І, приймаючи титул польського короля, формально повернув на політичну мапу Європи назву, вже 20 років відсутню, – Королівство (Царство) Польське. І хоч територія нової держави була порівняно із землями колишнього Варшавського князівства помітно урізана, саме цей монарх повернув полякам надію на приєднання в майбутньому до королівства тих теренів, що були анексовані Російською імперією під час поділів Речі Посполитої. Навіть найбільші переміни тоді сприймали як потенційно цілком реальні. Тому Шанявський вважав, що імператор Алєксандр І, а під його тиском й інші європейські правителі спроможні вжити заходів, котрі доти можна було хіба що уявляти,  зокрема й у вирішенні так званого єврейського питання. «Те, як чудово нині монархи домовляються про мир, вселяє надію, що вони могли б і виділити певні провінції для єврейської держави».
 
У бік ксенофобії
 
Озвучені Шанявським пропозиції схилялися власне до такого характеру вирішення питання, що було б корисне не лише для домінуючого християнського (католицького. – Ред.) населення, а й для самих євреїв, котрі, як було сказано, прагнуть мати «свою державу, свій уряд». Та в наступні кілька років, під час украй жвавої дискусії щодо реформи єврейської громади, підхід польських реформаторів еволюціонував від суспільних та інклюзивних просвітницьких проектів до таких, що замикали б євреїв у етнічних чи культурних кордонах, вилучаючи їх із суспільного життя. Найяскравішим представником цього нового напряму був князь Станіслав Сташиць (1755–1826), один із найвідоміших державників і письменників польського просвітництва. 
 
1816 року він представив важливу програмну статтю з єврейського питання в Польщі. Ствердивши, що юдеї становлять найбільшу загрозу для розвитку та цивілізації тамтешнього суспільства, й діагностувавши причини їхньої шкідливості, Сташиць визнав, що є лише два методи вирішення проблеми. Перший – цілеспрямована політика ізоляції та геттоїзації польських євреїв у межах Королівства Польського, а другий – «видалити їх із країни, як це зробили інші народи». Як підкреслював Сташиць, «найуспішніші засоби для звільнення Європи від євреїв, для усунення цих перешкод та загроз, якими євреї заражають або ж сповільнюють у християнських суспільствах поступ цивілізації, перебувають у руках російських імператорів. Визначити їм [євреям землі] й оселити їх у Бессарабії та в Криму, досі незалюднених, та з причини свого положення найбільш відповідних до звичок і характеру юдейського народу».
 
Погляди Станіслава Сташиця, головного архітектора єврейського питання в польській суспільній думці того часу, спрямували у ксенофобське річище подальшу еволюцію цього мотиву. 1818 року Ґерард Маурицій Вітовський, чиновник урядової адміністрації середнього рівня, відповідальний, зокрема, й за справи єврейської громади, опублікував анонімну брошуру, де розвинув плани Сташиця. Автор зробив висновок, що попередні спроби реформи єврейської громади не дали очікуваних результатів, ба навіть спричинили протилежні наслідки. Попри всі намагання їх реорганізувати, юдеї завжди «залишалися шкідливими» для польського суспільства. Понад те, цивілізовані й охрещені, вони стають іще шкідливішими, оскільки: «Поголений не є меншим євреєм від того, хто має бороду; кращим-бо є образ останнього, адже принаймні його видно; а перший ховається за маскою цивілізації, а свою нову позицію застосовує лише як нове знаряддя до збагачення». За Вітовським, це доводило, що трансформація юдейського суспільства неможлива узагалі, а коли так – треба застосувати «хірургучний» метод, тобто цілком відокремити громади одну від одної. Цей аспект виразно базується на пропозиціях Сташиця.
 
Радячи конкретні плани, Вітовський передбачав, що треба буде попрохати нового володаря Польщі, царя Алєксандра І, про виділення для цього якихось незаселених теренів: «Визначити євреям на кордонах Великої Тартарії чи ще десь на південних землях своєї просторої держави таку частину території, де їм було б вигідно жити і множити своє плем’я». Після визначення відповідної провінції на окраїнах імперії належало якнайшвидше організувати транспортування туди всіх євреїв Королівства Польського у 300 маршових колонах по тисячі осіб у кожній, котрі пішки подолали б відстань від Центральної Польщі до степів тодішньої Південної Росії. Автор дуже детально розписав проект, не забувши ані про створення на етапах таборів для ночівлі й харчування, «звісно, за рахунок самих ізраелітів», із коштів та нерухомості, раніше конфіскованих у цієї ж людності, ані навіть про довжину щоденного маршруту (14 км), ані про дату початку цього маршу «відразу ж після єврейської Пасхи».
 
Вихваляючи переваги свого плану, Вітовський перелічував вигоди, що їх отримали б після його реалізації Польща, Росія та самі євреї. Частина польських міщан та селян зайняли б торговельні ніші, почалося б зростання економіки, ба навіть демографічний вибух. Словом, народ оздоровився б, як після усунення «раку, що груди точить». Про можливу «користь» для українського населення, терени якого мали б колонізувати євреї, проект, звісно, не згадує.
 
Ідею Вітовського критикували повсюди, з усіх боків тодішньої політичної сцени. Попри це, виступи, пов’язані з його концепцією, відтак з’являлися регулярно в польській публіцистиці, особливо у часи великих суспільних криз. Поєднання євреїв із українськими степами було на той час чимось на кшталт запобіжника для польської ксенофобії різних типів. Фактично докладною копією проекту Вітовського була доволі ваговита бро­шура, опублікована 1854 року романтичним філосо­фом-месіа­ністом Юзефом Ґолуховським (1797–1858). У ній містився заклик до утворення під протекцією імператора Росії єврейської провінції на узбережжі Чорного моря, себто на землях так званої Новоросії. Специфіка пропозиції виявлялася в тому, що творцем такої адміністративної одиниці мав би стати цар Ніколай І, автор численних репресивних ініціатив супроти єврейського населення. 
 
Найчорнішим витком цього типу проектів були насамкінець роздуми анонімного антисемітського публіциста в жовтні 1943 року, коли він на шпальтах одного з підпільних національних видань бідкався, що так багато польських євреїв пережило Голокост. Тож після виграшу у війні варто буде подумати про якесь «цивілізоване» вирішення цього питан­­ня. Приміром, переселення їх із Польщі – найкраще – «на безлюдні нині терени Пів­денної Росії». 
 
Приховані фобії, стереотипи та побоювання, яких польських просвітників не могли в собі побороти, парадоксально виявилися одним із найдовговічніших елементів їхнього доробку. Пережили їх творців – Сташиця, Вітковського – і реалізувались за радянської доби. 
 
ХАСИД. У Речі Посполитій єврейські чоловіки присвячували життя вивченню святих книг, нерідко навіть не знаючи мови оточення – української чи польської

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«СПОСІБ НА ЄВРЕЇВ». Брошура Ґерарда Вітовського доводила, що депортація євреїв з Польщі сприятиме їхній громадянській самосвідомості

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СТАНІСЛАВ СТАШИЦЬ (1755–1826). У 1816 році вважав, що польських євреїв варто оселити в гетто, оскільки  виселити їх «вже зараз нам запізно»

 
 
 
 
 
 
 
 
 
ЄВРЕЇ У ТАВРІЇ
Масове переселення євреїв на південь України почалося в середині XIX століття, а радянська влада завершила процес колонізації 
 
Єврейські колонії на півдні України почали створюватися за часів царя Ніколая І. Польських юдеїв це не стосувалося – основу поселень становили євреї з білоруських губерній. Утім, на середину 1860-х років землі так званої Новоросії вже не потребували доселення, хоча воно тривало. Найбільше колоній створено в межиріччі Інгула та Дніпра, в околицях Кривого Рогу, Гуляйполя і Волновахи. Кількість колоністів зростала й за рахунок внутрішнього демографічного вибуху. Лише за 10 років – з 1897-го по 1908-й – населення єврейських колоній в Олександрівському повіті зросла на 23% (з 5133 до 6277 осіб), Мелітопольського з 1886-го по 1901-й – на 44%. 
 
За радянської влади було поставлено завдання за 10 років «переселити на землю» (змусити до сільського господарства) півмільйона євреїв. У разі позитивних результатів планувалося створення єврейської автономії на землях Південної України і Північного Криму. У 1924 році з цієї метою засновано Комітет землевпорядництва євреїв-трудівників. Масова агітація щодо переселення (передусім із Поділля та Білорусі) спричинила появу нових 48 колоній (населення 35 тис.) у причорноморських степах і 88 у Криму (переїзди траплялися й з інших країн). На 1931 рік в Україні в колоніях проживало 250 тис. євреїв, об’єднаних у трьох національних районах. Утім, у середині 1930-х усі національні райони (і не лише єврейські) були ліквідовані. Голокост поклав край єврейській колонізації українського Півдня. 

Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
    6 грудня, Анастасія Левкова
  • Як функціонує схема заволодіння допоміжними приміщеннями в столиці
    6 грудня, Тарас Кінько
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено