Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
7 жовтня, 2016   ▪   Святослав Липовецький   ▪   Версія для друку

Як Волинь дійшла до 1943-го…

Про «гордіїв вузол» міжнаціональних відносин, який «вогнем і мечем» намагалися розрубати на Волині
Як Волинь дійшла до 1943-го…

«Потрібно зробити все для того, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його вбити, щоб українець, побачивши поляка, теж палав бажанням його смерті», - ці слова належать Еріху Коху – рейхскомісару України. Так сталося, що на Волині, яка стала центром рейхскомісаріату, вони повною мірою збудуться в 1943 році.

Волинська трагедія мала своє коріння в минулому і в досить таки недавньому минулому. В міжвоєнний період голодну на землю Волинь залила стихія «осадництва» (поселенців). Влада спрямовує сюди польських селян-«колоністів», а також колишніх військових. Земельний голод, який і без того існував на Волині було підігріто національним протистоянням. Так, на основі закону від 17 грудня 1920 року, вже за два роки під військову колонізацію було виділено 112 тисяч гектарів землі на Волині та 133 тисячі на Поліссі.

«Осадництво» не зводилося лише до земельного питання. Це була реальна потуга, яка не боялася демонструвати свою силу. В «Ділі» за 11 грудня 1924 року читаємо відозву польського «Волинського комітету самооборони», яка звернена до місцевих українців щоб застерегти в участі в диверсійних групах: «Перестерігаємо, що кожний помагаючий большевицьким бандам чи то шляхом допомоги, чи інформації, чи переховування, буде покараний карою смерти та спаленням усього свойого майна. На випадок потреби не спинимося перед паленням цілих сіл». Менш ніж за два десятиліття на Волині дійсно горітимуть цілі села.

Читайте також: Фільм "Волинь": #dziadywojowali?

Створена в 1922 році організація Związekosadników станом на 1937 рік об’єднуватиме 8 тисяч цивільних та 9 тисяч військових поселенців. На той час вони матимуть 14 бурс та 1 гімназію, понад 50 «домів людових», а їх річний бюджет становитиме близько 800 тисяч злотих. Навіть такі цифри викликали невдоволення в політиків, які вважали колонізацію млявою. В тому ж 1937 році посол Сухожевський буде заспокоювати громадян: «Якщо йде про землю, якої нібито позбуваємося в користь чужого елементу стверджую, що 22 000 польських родин з центральних і західних земель осіло на Волині в роках незалежності».

Відділ Армії Крайової (АК) під час «відплатної акції» - спалення українського села Сагринь на Холмщині, 10 березня 1944 року. В селі було вбито понад 600 українців

Конфлікти між місцевим населенням та осадниками стануть постійним явищем, а вже в 1938-1939 роках набудуть чергової гостроти через намагання поселенців запровадити новий церковний календар для православної Волині.

Поляки відчували себе досить впевнено, щоб погрожувати українцям та насильно переводити земельну чи календарну реформу. Натомість українці й самі розуміли про що тут йдеться. Так, коли в 1936 році на Львівському процесі Степана Бандеру звинуватили в підготовці замаху на волинського воєводу Юзефського, то той прямо парирував: «Воєвода Юзевський мав загинути не тому, що – як каже прокурор – хотів зближення двох народів, а тому, що метою цілої політики польського уряду, зокрема на Волині, яку репрезентував Юзевський, була державна й національна асиміляція українців».

Не дивно, що Волинь стала тим регіоном, де в умовах безвладдя почалося «палення цілих сіл». Як польських так і українських. Контрапунктом тих подій стала весна 1943 року – коли українці, що перебували  в складі німецької поліції – так званих шуцманів, зі зброєю в руках покинули свої офіційні обов’язки й масово перейшли в ліси. Їх лави в шуцманах дуже швидко зайняли поляки.

Читайте також: Зрозуміти Польщу

Ще однією стороною конфлікту стали «червоні партизани», які опиралися на польські села. А за даними польських дослідників –5тисяч місцевих поляків приєднається до червоного підпілля.

«Село Рудню-Бобровську ми жартома назвали своєю «столицею». Тут був центр нашого загону, а навколо нас по великих селах Сарненського, Ракитянського, Березнянського і Людвіпольского районів стояли наші «маяки», - описує в своїх спогадах командир партизанського підпілля Дмітрій Мєдвєдєв, - Наша «столиця» добре охоронялася. Навколо села були розставлені пости. Разом з нашими бійцями на постах стояли місцеві жителі з молоді. Вони ходили і з патрулями по селу. Це було дуже надійно: місцеві люди відразу ж розпізнавали чужинців».

Наскільки потужним було «червоне підпілля» свідчить той факт, що за свідченням Мєдвєдєва тут приймали літаки і «майже щоночі Москва, як турботлива мати, скидала нам подарунки».

Уяву про масштаби польського підпілля і їх ставлення до «червоної партизанки» можемо скласти на основі звіту заступника начальника Білоруського штабу партизанського руху за 21 грудня 1942 року. Саме західні білоруські землі мали історичну подібність з українськими й були їх сусідами. Так от, на кінець 1942 року польське підпілля Західної Білорусії об’єднувало до 3 тисяч осіб. «Польське населення Віленської області в абсолютній масі добре ставиться до партизанів і чекає приходу Червоної Армії. Але одночасно цікавиться Сікорським, політичним ладом після приходу Червоної Армії. Населення сіл, населених поляками, активно підтримує партизан, дає відомості загонам про зрадників, повідомляє про прибуття загонів поліцейських і т.д.», - сказано в звіті.

Очевидно співпраця поляків з «червоною партизанкою» неодноразово завершувалася каральними акціями. Відтак, якась частина місцевих сіл разом з мешканцями була стерта з лиця землі нацистами, зокрема, такою була доля й Рудні-Бобровської.Радянські партизани, які активно займалися диверсіями не рахувалися з втратами волинян – байдуже якої вони були національності.

Поза нацистами й «червоними партизанами» на Волині існувало й досить помітне польське підпілля, яке було представлене близько 300 «пляцувками» самооборони. Окрім них тут діяла й Армія Крайова, яка вже на початок 1944 року була структурована в 27-у Волинську дивізію піхоти і складала близько 7 тисяч осіб.

Марш польських військових колоністів вулицями Рівного

Переважаюча місцева людність – українці опинилися під тиском одразу трьох озброєних груп. Втім, в 1943 році влада була настільки хитка і непевна, що вона переходила з рук в руки залежно від пори дня та ночі.

Українські сили теж були неоднорідні – в цьому регіоні рух опору представляло УПА. Коли в лютому 1945-го було вбито Командира УПА-«Північ» Дмитра Клячківського- «Клима Савура», то в його сумці виявили документ з структурою відділів армії та вказано чисельність – 6 920 осіб на початок 1944 року. Приблизно стільки ж в той час налічувала 27 дивізія польської АК.

Очевидно, що український рух опору був сильніший і чисельніший – все ж, на цій території на 80% українського населення припадало близько 15% поляків. Окрім бандерівського підпілля існували також організовані «бульбівці» та «мельниківці». Пізніше – коли відбудуться погроми та винищення населення польських сіл – дослідники зазначать, що багато жертв загинули від господарських предметів – головною масою, яке візьме участь в антипольських заходах стане селянство.

Читайте також: ВОЛИНЬ

«Націоналісти проводять масовий терор проти польського населення. В селах райцентрів Степань, Деражне, Рафалівка, Клевань бульбівці не вбивають, а вирізають поголовно старих і малих та цілком спалюють польські поселення», - значилося в донесенні секретаря Рівненського підпільного обкому КП(б)У й водночас начальника обласного партизанського штабу Василя Бегми від 11 квітня 1943 року.

«Були випадки, де горіли польські оселі та католицькі церкви. Але чому поляки тут же не поставлять так само голосно іншого питання: де криється причина подіб­них заходів? Чому в той же час там не горіли, приміром, оселі чеських колоністів та їхні церкви, що стояли поруч осель поль­ських колоністів?, - пише засновник «Поліської Січі» Тарас Бульба-Боровець у відповідь на статтю, яка з’явилася в лондонському еміграційному тижневику «Wiadomości» в грудні 1950-го, - Бо чехи не пацифікували українців так, як це робили поляки за мирного часу. Бо чехи не мордували українців по кацетах так, як це робили поляки в Картузькій Березі. Чехи не ві­шали українців так, як їх вішали й катували по комісаріятах поляки. Чехи не розвалювали українських церков так, як це ро­били поляки на Холмщині. Під німецькою окупацією чехи не були «дольмечерами» в урядах Коха так, як це робили поляки, провокуючи всіма засобами українців. Чехи не були в 1943 році в «українській поліції» так, як поляки, коли українська поліція пішла в партизани. Чехи не були агентурою большевицьких партизан так, як це робили поляки. Чехи не палили україн­ських осель та церков то з німцями, то з большевиками так, як це робили поляки».

Вже за якийсь місяць – в травні-червні ті ж червоні партизани повідомлятимуть ЦК КП(б)У, що польська поліція знищить майже чверть українців, включно з дітьми, жінками та похилими особами, Людвипольського району Рівненщини.

Читайте також: Синдром Тешинської області?

Про те, що поляки «вирізують» українців знав і їх еміграційний уряд в Лондоні, який 31 січня 1944 року отримає повідомлення від своїх представників з Волині: «Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли ще донедавна українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують напади на українські села, виганяють з них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей».

Втім, найбільше жертв польської «відплатної акції» буде в сусідній Холмщині – на території Грубешівського та Томашівського повітів, де до червня 1944 року буде спалено близько 150 українських сіл з майже 15 тисяч населення.

Поляки першими стануть підраховувати свої жертви на Волині і встановлять 18 186 імен, хоча обережно додадуть, що таких може бути щонайменше 33 тисячі. Українські дослідники перевіривши ці дані виявлять чисельні помилки, коли жителів змішаних українсько-польських сіл чи навіть цілком українських вписуватимуть як поляків. Тим не менше, польський сейм назвав дії українців «геноцидом» й оцінив кількість загиблих в «понад 100 тисяч». А також висловив «найвище визнання і вдячність солдатам Армії Крайової, Самооборони кресів і селянських батальйонів, які вступили в героїчну боротьбу заради захисту цивільного польського населення».

Про знищення відділами АК чи «пляцувками» самооборони українських сіл Сейм промовчав, як і про кількість українських жертв в цій братовбивчій війні. Щоправда, коли відбувалося обговорення законопроекту, то одну поправку парламентарі внесли – забрали слово «братовбивча», щоб не прирівнювати«ката до жертви»…




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.