Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 вересня, 2016   ▪   Ольга Ковалевська   ▪   Версія для друку

Класичний екстер’єр поміщицької Полтави

Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
Класичний екстер’єр поміщицької Полтави

Незважаючи на політичні потрясіння кінця XVIII століття, внаслідок яких терени України-Гетьманщини та Запорожжя втратили залишки автономії і почали перетворюватися на провінції Російської імперії, більшість земель колишніх південних полків залишалась у руках давніх власників. Змінивши жупани та шаблі на камзоли й перуки, колишнє панство поступово набувало лоску, притаманного російському дворянству. Воно поспішало купувати нерухомість у Петербурзі та Москві, перебудовуючи водночас старі маєтки своїх батьків за столичними взірцями. Поступово Полтавщина й сама Полтава губили свій бароковий вигляд козацького краю і набували рис провінційного імперського центру розбудованого в стилі класицизму й ампіру, подекуди романтизму та неоготики, а загалом еклектики.

Багато років історики зодчества й мистецтво­знавці сперечаються: чи то архітектурні комплекси міста над Ворсклою є «малим Петербургом», чи, навпаки, забудова північної столиці Російської імперії — «великою Полтавою». Втім, увагу мало привертати інше: для росіян Полтава після 1709 року стала «ґородом слави россійского оружія». Саме тому вона й була обрана царською владою для творення імперського міфу та поширення його серед своїх підданих Південно-Західного краю. Відтак архітектура, загальне планування міста і його пам’ятники мали служити складовими візуальної пропаганди.

Тильний фасад садиби Галаганів у Сокиринцях

Згідно із задумом імперських ідеологів Полтава повинна була уособлювати імперський центр Малоросії. Ніякого Києва з його князівським минулим і традиціями самоуправління за німецьким правом! Ніякого Чигирина, Батурина чи Глухова з їхнім козацьким духом! Лише вона, красуня Полтава, та поміщицькі маєтки її околиць мусили демонструвати новий стиль життя, нові можливості для щойно посталого дворянства, нові уявлення про себе та своє місце в імперії.

Саме тому майже миттю вслід за указом про створення Полтавської губернії (1802) було розроблено план реконструкції міста, який передбачав ліквідувати стару стихійну забудову й запроваджував регулярний порядок розміщення вулиць та майданів. За проектом архітектора Міхаіла Амвросієва залишки фортеці та її валів треба було ліквідувати, а натомість мала з’явитися широка вулиця, що закінчувалася б широкою ярмарковою площею. Остання була незвичної круглої форми, за що й дістала свою назву. Навколо внутрішнього простору, організаційним центром якого став монумент Слави, почали зводити численні адміністративні будівлі, де мали працювати губернські органи влади.

Читайте також: Український прапор над Житомиром

Протягом 1805–1811 років було споруджено сім адміністративних корпусів за кресленнями столичних архітекторів Адріана Захарова та Матвєя Казакова: Дім губернських присутніх місць, Губернаторський та Віце-губернаторський будинки, Повітові присутні місця, Малоросійський поштамт, Дворянське зібрання тощо. Усі вони були створені в традиціях класицизму. Пізніше до них додалися будівлі Інституту шляхетних панянок (1832), корпуси Полтавського Петровського кадетського корпусу (1840), кілька культових будівель у місті в традиціях пізнього класицизму: дві синагоги, католицький костел, православна Всіхсвятська церква, прибудови до Миколаївського храму та ін.

У модному «столичному» стилі нащадки козацько-старшинських родів розбудовували свої літні резиденції в маєтках поза Полтавою. Так, замість старої садиби в Сокиринцях, що належали тоді до Прилуцького повіту Полтавської губернії, власник Павло Галаган, нащадок давнього козацького роду, побудував у 1829 році за проектом Павла Дубровського, учня Матвєя Казакова, та ландшафтного дизайнера Йоганна Бістерфельда чудовий ампірний палацово-парковий ансамбль. Комплекс вийшов такий привабливий та оригінальний, що на початку ХХ століття потрапив на сторінки відомого видання «про красиве життя» «Столица и усадьба», де його із задоволенням описав і розрекламував краєзнавець Ґєорґій Лукомскій.

Не менш привабливим був і зведений 1838 року садибний комплекс із парком у Березовій Рудці на Пирятинщині, який належав нащадкам іншого козацького роду — Закревських. Архітектором великого й придатного для різних дворянських з’їздів двоповерхового палацу з видовою терасою була ще одна московська знаменитість — Євґєній Чєрвінскій, учень Константіна Тона, за проектом якого постав храм Христа Спасителя в Москві. Загальновідомо, що 1843 року, перебуваючи в маєтку братів Закревських, Тарас Шевченко написав портрети Віктора та Платона, а також Ганни Закревської — дружини останнього.

Квітник перед садибою Кочубеїв у Диканьці. Листівка початку ХХ століття. Утрачена

Не міг не привернути уваги сучасників і палац Семена Кочубея, одного з найбільших землевласників та найвідоміших нащадків давнього козацького роду, з діда-прадіда пов’язаного з колишнім Полтавським полком. Розбудова резиденції та садів і парків навколо розпочалася ще наприкінці XVIII століття, однак на початку ХІХ було здійснено суттєві перетворення. Згідно з генеральним планом забудови маєтку там мали бути ставки, парк з алеями, оранжереї, відкриті квітники.

Читайте також: Українська стихія степового краю

Перебудова самого палацу в 1810 році здійснювалася за проектом італійця Луїджі Руска, відомого завдяки реконструкції Московського кремля, а також об’єктам у Петербурзі, Києві, Сімферополі та інших містах. Цей розкішний комплекс на 100 кімнат узимку 1919-го було пограбовано, спалено, а пізніше зруйновано й розібрано. Класицистична Миколаївська церква-усипальниця Кочубеїв (1794–1794) та двоповерхова дзвіниця (1810–1827), збудовані із цегли за проектом архітектора Ніколая Львова, збереглися. Нині це діючі культові будівлі УПЦ МП.

Квітник перед садибою Кочубеїв у Диканьці. Листівка початку ХХ століття. Утрачена

Сприймаючи Полтавщину лише як свою малу батьківщину, місце народження, терени з могилами предків, тамтешні поміщики щиро прагнули бути гідними відомих родичів і залишити по собі добру пам’ять. Тож не дивно, що Семен Кочубей подарував місту власний гай для облаштування парку, а також виділив 18 тис. руб. на купівлю будинку під приміщення для бідних вихованців «приказу громадської опіки», передав гімназії мінералогічну колекцію, яку особисто збирав, а ще утримував своїм коштом вісьмох хлопчиків, які не мали грошей на навчання. Доброчинністю відзначилась і його дружина Параска Яківна, яка по жіночій лінії походила з відомого козацького роду Безбородьків. Спочатку вона мала на утриманні коштом у своєму домі 12 збіднілих юних дворянок, а від грудня 1818 року в палаці Кочубеїв було відкрито Полтавський інститут шляхетних дівчат. Не залишилася ця родина байдужою і до публікації «Енеїди» Івана Котляревського, за що автор віддячив меценатові, присвятивши перше видання саме Семенові Михайловичу.

Приміщення, подароване Єлизаветою Милорадович Полтавському Олександрівському училищу. Листівка ХІХ століття

Однією з найвідоміших і найбільш неординарних представниць полтавського поміщицтва з давнім козацьким корінням стала Єлизавета Милорадович, уроджена Скоропадська. Вона опікувалася хворими дітьми-сиротами, яких утримувала у власному будинку в Гожулáх, заснувала сиротинець для немовлят, видавала власним коштом підручники, кілька разів намагалася відкрити нові навчальні заклади (вчительську семінарію в Нових Санжарах та професійну жіночу школу в Полтаві), подарувала свій будинок Олександрівському реальному училищу, а крім того ще й заклала перший камінь у побудову незалежної та соборної Української держави. Свідоме служіння національним інтересам утілилось у кілька цілком конкретних справ: фінансування «Просвіти» й випуск журналу «Правда» на Галичині, а також надання у 1873 році 20 тис. австрійських срібних крон (за іншими відомостями, 9 тис. гульденів, 10 тис. гульденів чи 8 тис. руб.) для заснування у Львові наукового товариства, яке спершу пропонували назвати Галицьким науковим. Натомість саме через позицію Єлизавети Милорадович воно дістало ім’я Тараса Шевченка та об’єднало науковців і громадських діячів Західної та Східної України.

Читайте також: «Садок вишневий» понад усе!

Нині в Полтаві та навколишніх селах занепадають і руйнуються залишки колишнього імперського блиску. Це неправильно. Імперію треба витравлювати з голови, зі свідомості людей, але унікальні архітектурні комплекси численних стилів, що були поширені за царських часів, треба охороняти й вивчати, використовувати як наочні засоби у фаховій підготовці сучасних викладачів, мистецтвознавців, архітекторів, містобудівників. Не менш потрібні ці старі об’єкти й для ілюстрації життя відомих полтавчан, які своїми доброчинністю та подвижництвом на ниві розбудови освіти й науки сприяли розвиткові українського руху, єднаючи наш народ обабіч Дніпра.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.