Історія

  ▪   Ольга Ковалевська

Класичний екстер’єр поміщицької Полтави

Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини

Незважаючи на політичні потрясіння кінця XVIII століття, внаслідок яких терени України-Гетьманщини та Запорожжя втратили залишки автономії і почали перетворюватися на провінції Російської імперії, більшість земель колишніх південних полків залишалась у руках давніх власників. Змінивши жупани та шаблі на камзоли й перуки, колишнє панство поступово набувало лоску, притаманного російському дворянству. Воно поспішало купувати нерухомість у Петербурзі та Москві, перебудовуючи водночас старі маєтки своїх батьків за столичними взірцями. Поступово Полтавщина й сама Полтава губили свій бароковий вигляд козацького краю і набували рис провінційного імперського центру розбудованого в стилі класицизму й ампіру, подекуди романтизму та неоготики, а загалом еклектики.

Багато років історики зодчества й мистецтво­знавці сперечаються: чи то архітектурні комплекси міста над Ворсклою є «малим Петербургом», чи, навпаки, забудова північної столиці Російської імперії — «великою Полтавою». Втім, увагу мало привертати інше: для росіян Полтава після 1709 року стала «ґородом слави россійского оружія». Саме тому вона й була обрана царською владою для творення імперського міфу та поширення його серед своїх підданих Південно-Західного краю. Відтак архітектура, загальне планування міста і його пам’ятники мали служити складовими візуальної пропаганди.

Тильний фасад садиби Галаганів у Сокиринцях

Згідно із задумом імперських ідеологів Полтава повинна була уособлювати імперський центр Малоросії. Ніякого Києва з його князівським минулим і традиціями самоуправління за німецьким правом! Ніякого Чигирина, Батурина чи Глухова з їхнім козацьким духом! Лише вона, красуня Полтава, та поміщицькі маєтки її околиць мусили демонструвати новий стиль життя, нові можливості для щойно посталого дворянства, нові уявлення про себе та своє місце в імперії.

Саме тому майже миттю вслід за указом про створення Полтавської губернії (1802) було розроблено план реконструкції міста, який передбачав ліквідувати стару стихійну забудову й запроваджував регулярний порядок розміщення вулиць та майданів. За проектом архітектора Міхаіла Амвросієва залишки фортеці та її валів треба було ліквідувати, а натомість мала з’явитися широка вулиця, що закінчувалася б широкою ярмарковою площею. Остання була незвичної круглої форми, за що й дістала свою назву. Навколо внутрішнього простору, організаційним центром якого став монумент Слави, почали зводити численні адміністративні будівлі, де мали працювати губернські органи влади.

Читайте також: Український прапор над Житомиром

Протягом 1805–1811 років було споруджено сім адміністративних корпусів за кресленнями столичних архітекторів Адріана Захарова та Матвєя Казакова: Дім губернських присутніх місць, Губернаторський та Віце-губернаторський будинки, Повітові присутні місця, Малоросійський поштамт, Дворянське зібрання тощо. Усі вони були створені в традиціях класицизму. Пізніше до них додалися будівлі Інституту шляхетних панянок (1832), корпуси Полтавського Петровського кадетського корпусу (1840), кілька культових будівель у місті в традиціях пізнього класицизму: дві синагоги, католицький костел, православна Всіхсвятська церква, прибудови до Миколаївського храму та ін.

У модному «столичному» стилі нащадки козацько-старшинських родів розбудовували свої літні резиденції в маєтках поза Полтавою. Так, замість старої садиби в Сокиринцях, що належали тоді до Прилуцького повіту Полтавської губернії, власник Павло Галаган, нащадок давнього козацького роду, побудував у 1829 році за проектом Павла Дубровського, учня Матвєя Казакова, та ландшафтного дизайнера Йоганна Бістерфельда чудовий ампірний палацово-парковий ансамбль. Комплекс вийшов такий привабливий та оригінальний, що на початку ХХ століття потрапив на сторінки відомого видання «про красиве життя» «Столица и усадьба», де його із задоволенням описав і розрекламував краєзнавець Ґєорґій Лукомскій.

Не менш привабливим був і зведений 1838 року садибний комплекс із парком у Березовій Рудці на Пирятинщині, який належав нащадкам іншого козацького роду — Закревських. Архітектором великого й придатного для різних дворянських з’їздів двоповерхового палацу з видовою терасою була ще одна московська знаменитість — Євґєній Чєрвінскій, учень Константіна Тона, за проектом якого постав храм Христа Спасителя в Москві. Загальновідомо, що 1843 року, перебуваючи в маєтку братів Закревських, Тарас Шевченко написав портрети Віктора та Платона, а також Ганни Закревської — дружини останнього.

Квітник перед садибою Кочубеїв у Диканьці. Листівка початку ХХ століття. Утрачена

Не міг не привернути уваги сучасників і палац Семена Кочубея, одного з найбільших землевласників та найвідоміших нащадків давнього козацького роду, з діда-прадіда пов’язаного з колишнім Полтавським полком. Розбудова резиденції та садів і парків навколо розпочалася ще наприкінці XVIII століття, однак на початку ХІХ було здійснено суттєві перетворення. Згідно з генеральним планом забудови маєтку там мали бути ставки, парк з алеями, оранжереї, відкриті квітники.

Читайте також: Українська стихія степового краю

Перебудова самого палацу в 1810 році здійснювалася за проектом італійця Луїджі Руска, відомого завдяки реконструкції Московського кремля, а також об’єктам у Петербурзі, Києві, Сімферополі та інших містах. Цей розкішний комплекс на 100 кімнат узимку 1919-го було пограбовано, спалено, а пізніше зруйновано й розібрано. Класицистична Миколаївська церква-усипальниця Кочубеїв (1794–1794) та двоповерхова дзвіниця (1810–1827), збудовані із цегли за проектом архітектора Ніколая Львова, збереглися. Нині це діючі культові будівлі УПЦ МП.

Квітник перед садибою Кочубеїв у Диканьці. Листівка початку ХХ століття. Утрачена

Сприймаючи Полтавщину лише як свою малу батьківщину, місце народження, терени з могилами предків, тамтешні поміщики щиро прагнули бути гідними відомих родичів і залишити по собі добру пам’ять. Тож не дивно, що Семен Кочубей подарував місту власний гай для облаштування парку, а також виділив 18 тис. руб. на купівлю будинку під приміщення для бідних вихованців «приказу громадської опіки», передав гімназії мінералогічну колекцію, яку особисто збирав, а ще утримував своїм коштом вісьмох хлопчиків, які не мали грошей на навчання. Доброчинністю відзначилась і його дружина Параска Яківна, яка по жіночій лінії походила з відомого козацького роду Безбородьків. Спочатку вона мала на утриманні коштом у своєму домі 12 збіднілих юних дворянок, а від грудня 1818 року в палаці Кочубеїв було відкрито Полтавський інститут шляхетних дівчат. Не залишилася ця родина байдужою і до публікації «Енеїди» Івана Котляревського, за що автор віддячив меценатові, присвятивши перше видання саме Семенові Михайловичу.

Приміщення, подароване Єлизаветою Милорадович Полтавському Олександрівському училищу. Листівка ХІХ століття

Однією з найвідоміших і найбільш неординарних представниць полтавського поміщицтва з давнім козацьким корінням стала Єлизавета Милорадович, уроджена Скоропадська. Вона опікувалася хворими дітьми-сиротами, яких утримувала у власному будинку в Гожулáх, заснувала сиротинець для немовлят, видавала власним коштом підручники, кілька разів намагалася відкрити нові навчальні заклади (вчительську семінарію в Нових Санжарах та професійну жіночу школу в Полтаві), подарувала свій будинок Олександрівському реальному училищу, а крім того ще й заклала перший камінь у побудову незалежної та соборної Української держави. Свідоме служіння національним інтересам утілилось у кілька цілком конкретних справ: фінансування «Просвіти» й випуск журналу «Правда» на Галичині, а також надання у 1873 році 20 тис. австрійських срібних крон (за іншими відомостями, 9 тис. гульденів, 10 тис. гульденів чи 8 тис. руб.) для заснування у Львові наукового товариства, яке спершу пропонували назвати Галицьким науковим. Натомість саме через позицію Єлизавети Милорадович воно дістало ім’я Тараса Шевченка та об’єднало науковців і громадських діячів Західної та Східної України.

Читайте також: «Садок вишневий» понад усе!

Нині в Полтаві та навколишніх селах занепадають і руйнуються залишки колишнього імперського блиску. Це неправильно. Імперію треба витравлювати з голови, зі свідомості людей, але унікальні архітектурні комплекси численних стилів, що були поширені за царських часів, треба охороняти й вивчати, використовувати як наочні засоби у фаховій підготовці сучасних викладачів, мистецтвознавців, архітекторів, містобудівників. Не менш потрібні ці старі об’єкти й для ілюстрації життя відомих полтавчан, які своїми доброчинністю та подвижництвом на ниві розбудови освіти й науки сприяли розвиткові українського руху, єднаючи наш народ обабіч Дніпра.