Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 лютого, 2011   ▪   Олександр Гогун ,   Іван Дерейко   ▪   Версія для друку

Печерний сталінізм

У 1942 році жахлива самоліквідація радянських партизан в одеських катакомбах підкреслила нелюдську суть радянського режиму
Печерний сталінізм

23 лютого в Україні відзначається День захисника вітчизни. Від чиєї вітчизни і яку у січні-лютому 1918 року мали захищати українці, це питання риторичне: армія, свято якої відзначаємо, була винуватцем трагедії Крут.

Згодом, образ цієї військовї сили ще не раз буде заплямовано – 4-м поділом Польщі в вересні 1939-го,  зимовою війною 1940-го в Фінляндії, ґвалтами жінок у Східній Пруссії в 1945-му, придушенням повстання у Будапешті 1956-го та «празької весни» 1968-го. Захисниками вітчизни називали й радянських партизан, день слави яких також є в українському календарі. І, хоч віхи цієї «слави» творилися нерідко шляхом провокацій, неповинних жертв мирного населення, навіть прозахідний Ющенко відзначав її увагою: «Партизанський рух – це масовий прояв високого патріотизму і самопожертвування сотень тисяч людей… самовіддана боротьба народу за свою свободу, національне існування. …З ворогом боролися не лише регулярні частини Червоної армії, але і весь волелюбний український народ…».

Президент Янукович вітав «наших славних співвітчизників, яких у трагічні часи гітлерівської окупації називали народними месниками», а спікер Литвин назвав їх боротьбу «виявом найвищих і найкращих людських та громадянських чеснот українського народу – стійкості й самопожертви…». Однак про те, якої форми могла ця самопожертва набувати в умовах тогочасної радянської дійсності, і до яких трагедій вона призводила, посадовці намагаються не згадувати.

Розпалювання в тилу ворога тотальної війни на знищення прямо диктувалось директивами Кремля, і мало здійснюватись у будь-яких умовах і за будь-яку ціну. За перших півроки війни НКВС УРСР спільно з обкомами КП(б)У залишив на окупованій території або заслав за лінію фронту 30 тисяч партизанів. А на 1 травня 1942 року на зв’язку з «великою землею» знаходилося уже менше двох тисяч бійців. Тобто, далеко не бездоганна з будь-якої точки зору тактика «випаленої землі» ставила у безвихідні умови не тільки окупантів і мирних жителів, але й її виконавців. Нижченаведені приклади загибелі підрозділів цієї «підпільної армії» демонструють інший, протилежний тиражованому радянським і сучасним українським офіціозом образ тих, хто воював на окупованій території від імені населення, ефектно називаючи себе «народними месниками».

«Священна війна»… між одеситами і москвичами

Головний герой першої історії – майор держбезпеки Всеволод Кузнєцов – до війни служив начальником 3-го спецвідділу управління НКВС по Одеській області. Сформований ним загін із 13-ти місцевих чекістів 15 жовтня 1941 р. спустився під землю. Разом з ними опинились і 6 представників Луб’янки, яких відрядили на південь України для проведення операцій в тилу румунів. Столична група в радянських документах носила назву «Спецрезидентура НКВС СРСР». Її очолював майор держбезпеки Володимир Калошин.

Матеріали архіву Служби безпеки України свідчать, що румунські спецслужби виявили і заарештували агентуру, залишену об’єднаним загоном на поверхні. Зв’язок з населенням урвався. При спробі вибратися на поверхню загинув один партизан. І це виявилися єдині бойові втрати загону.

Висновок по розслідуванню діяльності групи затвердив у липні 1944 р. заступник керівника НКДБ СРСР Богдан Кобулов. Як з’ясували чекісти, «між Калошиним і Кузнєцовим виникла безпринципна ворожнеча… Маючи підтримку з боку підпорядкованих йому співробітників 3-го спецвідділу, чисельність яких перевершувала московську групу, Кузнєцов усунув від керівної роботи Калошина і поставив всю московську групу у важкі умови… Під приводом нібито існуючої змови з їх боку проти Кузнєцова, всі вони були заарештовані».

У липні 1942 року одного з москвичів – Миколу Абрамова – кузнєцовці випустили з-під варти, а решту п’ятьох, включно з Калошиним, розстріляли.

28 серпня за підозрою у викраденні булки і декількох сухарів за наказом Кузнєцова був розстріляний уже представник «органів» Одеси.

Незабаром один партизан помер від тифу.

27 вересня було розстріляно ще двох бійців – чоловіка і жінку. Причиною розправи стало «розкрадання продуктів і статева розбещеність». Остання виявилася в тому, що у жінки народилося дитя, що померло через 3 години після появи на світ.

За підозрою в черговій змові Кузнєцов 21 жовтня стратив ще п’ятьох підлеглих. Того ж дня знавіснілого командира двома пострілами в голову відправив на той світ Микола Абрамов. На його прохання партизан Олександр Глущенко застрелив і вірного поплічника Кузнєцова – В. Литвинова.

Поміркувавши, Глущенко убив і передостаннього живого партизана – Абрамова, а потім вийшов в місто. Цікаво, що за цей трагічний період він поставив досі неперевершений світовий рекорд безперервного перебування під землею – 13 місяців. Далі, переховуючись на квартирі у дружини, Глущенко припинив боротьбу. Якщо бодай на секунду прийняти радянський ідеологічний імператив, то цілком можна сказати: своїми вчинками і подальшою бездіяльністю він вчинив зраду. Хоча саме заради запобігання їй і самознищився загін.

У день приходу Червоної армії, 10 квітня 1944 року, Глущенко з’явився до НКДБ і все відверто розповів. Два дні опісля у супроводі кількох бійців Червоної армії його направили на місце подій, де, бравуючи перед супутниками, він почав гратись гранатою. Червоноармійці кинулися врізнобіч, і недаремно – з необережності Глущенко підірвався.

Складно підібрати іншу аналогію – доля формування нагадує ГУЛАГівську профілактичну забаву «щурячий король». Метою цієї похмурої розваги зеків було очищення табору від гризунів. У бочку на поживу один одному кидалося декілька десятків щурів. «Гладіатор», що переміг, випускався назовні, після чого сніг довкола табору темнів від його родичів. Вони віддавали перевагу смерті від холоду загибелі від зубів побратима, що звик харчуватися собі подібними. Потім «чистильника» забивали лопатою, а поселення на деякий час звільнялося від чотириногих паразитів.

Бійці загону, заслані владою у рукотворні нори, загальна довжина яких складає 4 тисячі кілометрів, завдяки начальникові уподібнилися постійним мешканцям світу тіней.

«На підставі більшовицького критерію»

Ще більш показова і жахлива доля загону, керованого ровесником століття Олександром Солдатенком, уродженцем села Тросна-Івакіно Ершицькой волості Рославльського повіту Смоленської губернії. Службова картка, що зберігається у Державному архіві Російської Федерації, свідчить, що до революції, здобувши початкову освіту, він працював лампоносом і коногоном на шахті у Горлівці. В роки Громадянської війни воював за червоних, після чого закінчив школу середнього начскладу і продовжив службу в РСЧА. У 1925 році вступив до партії, що дозволило по виході «на гражданку» стати помічником «із спеціальних питань» директора горлівського машинобудівного заводу.

У розпал Голодомору Солдатенко пішов на роботу до Горлівського міського відділу ДПУ на посаду політуповноваженого. Зробивши в «органах» непогану кар’єру, 20 червня 1938 року він відправився командувати в’язнями ГУЛАГу, точніше – розташованим у Читинській області Букачачинського виправно-трудового табору, де займав низку керівних постів. Проте, 29 квітня 1940 року Солдатенка звільнили за порушення робочої дисципліни. Війну він зустрів на посаді завідувача районного фінансового відділу в селищі Фрунзенка Одеської області. Дружина і троє дітей встигли евакуюватися.

При залишенні Червоною армією регіону, НКВС перекинув групу Солдатенка в катакомби. Як зазначали у звіті керівництву співробітники румунської спецслужби Сигуранца, загону поставили «шпигунські і терористичні завдання». На початок листопада в підпорядкуванні Солдатенка знаходилося дев’ятеро бійців – звичайних радянських людей. Командира супроводжувала «похідно-польова жінка» – Олена Малицька (комсомолка з 1935 року), яка до війни була бухгалтером «Держприбутків». Документи Центрального архіву громадських об’єднань України дозволили ідентифікувати інших членів загону: головного кондуктора станції «Одеса Товарна» Опанаса Колоса (1914 р.н., комсомолець з 1935 р.), голову колгоспу ім. Хрущова Михайла Бистрицького (1909 р.н., член КП(б)У з 1939 р.), комсомольця Петра Драчука (1918 р.н.), що до війни працював стрілочником на залізниці, а також безпартійного слюсаря Івана Мельникова (1907 р.н.). На жаль, поки не вдалося встановити біографічні дані ще чотирьох бійців: Михайла Богушевського, Леоніда Чорного, Леонтія Буряка і В. Ніколенка.

Виявивши групу, румуни замурували частину виходів з катакомб, а до решти поставили охорону. Партизанський загін мав солідні запаси зброї і амуніції, а ось шанцевий інструмент був відсутній, як, втім, і достатні запаси продовольства.

Ситуація була безвихідною, і через брак продуктів ставала дедалі критичнішою, проте коли боєць Ніколенко запропонував здатися, Солдатенко його розстріляв. Пізніше командир віддав наказ і про знищення біженців, що прибилися до загону – Бяліка і його дружини Євгенії. Судячи із прізвища жертв, вони рятувалися в катакомбах від антисемітського терору. Оперативники Сигуранци в конфіденційному документі на ім’я маршала Антонеску писали, що рішення «...було прийняте Солдатенком на підставі специфічного більшовицького критерію. Бялік і його дружина не були членами цієї групи і не були членами комуністичної партії». Тіла нещасних «...були розрізані на шматки, покладені в бочки і засолені. Це продовольство споживалося деякий час...».

Потім перед кожним з партизанів постало логічне питання: хто піде під ніж наступним? Четверо бійців зуміли втекти (втім, мінімум трьох з них через неприродно білий колір шкіри сусіди здали поліції, а слід Михайла Бистрицького загубився). Через певний час ще троє жителів підземелля вирішили наслідувати приклад колег, і для надійності убили командира і його подругу. Але вийти на поверхню перешкодили клуби диму, за допомогою яких румуни намагалися викурити групу. За очікуванням, коли смог спаде, партизани частково з’їли трупи Солдатенка і Балицької. Бійці, що вижили таким чином, все ж пробралися на поверхню, але одразу потрапили до рук окупаційних властей, і після допиту разом з трьома колишніми соратниками були страчені.

Довкола цієї історії румуни здійняли гучний пропагандистський галас, змальовуючи всіх комуністичних бійців кровожерливими вбивцями. Тому цей партизанський «бенкет», влаштований начебто з метою збереження загону, призвів до його знищення, і зрештою приніс радянській стороні лише шкоду.

Час троглодитів

Нерідко по закінченню тієї чи іншої розповіді про події «громових сорокових», від яких студеніє кров, можна почути сумне зітхання: «Це ж була війна...». Проте, обставини і умови збройного протистояння не завжди одинакові. Наприклад, для усобиць раджів в середньовічній Індії, а також для протиборства сьогунів і інших феодалів Японії в XIV—XVI вв. були властиві строга регламентація методів ведення бойових дій і наявність пошани до противника. Для інших конфліктів, скажімо, війн князів-родичів (Рюриковичів) в середньовічній Русі або релігійних побоїщ у Франції Нового часу, притаманними були інші риси – безоглядне винищення прибічників ворожого клану чи віри.

Так і в описаних подіях виявляються не стільки «перегини на місцях», скільки системні прояви особливостей функціонування сталінського режиму.

Загін Кузнєцова-Калошина був частиною репресивно-карального апарату, ураженого маніакальною параноєю 1930-х років. У екстремальній ситуації в уламку відомства виявився його дух. Для розгрому загону сповна вистачило уявного противника. А обставини самоліквідації групи ліквідаторів під керівництвом Солдатенка взагалі змушують пригадати про часи первісної простоти: або ти з’їси ворога, або він з’їсть тебе.

У збройних силах будь-якої нормальної держави командир підрозділу при вичерпанні можливостей опору зобов’язаний викинути білий прапор – для збереження життів ввірених йому людей. Тогочасні військові устави країн-союзників СРСР навіть регламентували поведінку своїх вояків у полоні: відповіді на допиті, лінія командування, права та обов’язки тощо. А в Радянському Союзі було єдине правило: «У нас військовополонених немає, у нас є зрадники».

Людоїдська за своєю суттю система у черговий раз породила канібалізм.

Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці фонду Герди Хенкель (Gerda Henkel Stiftung, Düsseldorf).


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Коли в Україні нарешті з’явився інтерес до консервативної ідеології, стало зрозуміло, як мало ми знаємо про особистість і спадщину засновника українського консерватизму
    1 жовтня, Тетяна Осташко
  • Чого прагнуть лідери, що заявляють про себе як про демократичну опозицію до нинішньої влади, і чи здатні вони досягти свого найближчим часом
    1 жовтня, Андрій Голуб
  • Координатор експертної групи розвитку культурних і творчих індустрій Єврокомісії розповів Тижню про культуру крізь призму процесу творення нової вітчизняної політики, яка регулює цю царину, економічну збитковість ставлення до неї за залишковим принципом та нові форми інституцій, що стимулюють її розвиток.
    1 жовтня, Ганна Трегуб
  • Здається, немає вже новини, яка здивувала б простого мешканця Луганська. Хоча часто про події в «республіці» дізнаєшся від тих, хто живе на «великій» землі. Іноді друзі з української сторони пишуть есемеску: «А чи правда, що…» Вони щось прочитали в інтернеті й хочуть підтвердження. І лише з таких ось «новин» дізнаєшся про кадрові зміни у верхівці місцевої «влади».
    1 жовтня, Вікторія Малишева
  • Як різні мусульманські громади сприйняли війну на Донбасі
    1 жовтня, Михайло Якубович
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено