Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 лютого, 2011   ▪   Олексій Сокирко   ▪   Версія для друку

Заручники «освобождєнія»

Визволення селян: світовий досвід
Матеріал друкованого видання
№ 7 (172)
від 18 лютого, 2011
Заручники «освобождєнія»
ІЛЮСТРАЦІЯ: «Селянська родина», Павло Філонов, 1914 р.
 
 
 
1861 рік: ті, хто закінчував радянську школу або виш, пам’ятають ці чотири цифри дуже добре. У тодішніх підручникових версіях з історії СРСР величезний відтинок історії до Жовтня поділявся на два нерівномірних періоди: від кам’яного віку до реформи 1861 року та після неї до вікопомного 1917-го.
 
Що реформували?
 
Та сама підручникова радянська версія охрестила реформу «скасуванням кріпацтва», що в принципі не зовсім правильно взагалі й щодо української ситуації зокрема. Пригадаємо загальну канву подій та їхній зміст. Селянська реформа 1861-го (саме так її слід називати й аж ніяк не інакше) стала першою в шерезі так званих Великих реформ, котрі розпочав у Російській імперії уряд Алєксандра ІІ після ганебної поразки в Східній війні 1853–1856 років. Марксистська історіографія наполягала на тому, що одразу після війни в країні склалася «революційна ситуація», яка загрожувала скиданням тогочасного державного ладу і якої цар та поміщики злякалися, тому вирішили дати селянам волю. Насправді більшою мірою новоспечений імператор опікувався економічними та військовими інтересами держави – після воєнного фіаско країна потребувала масштабної перебудови армії та флоту, їхнього переозброєння, а отже, розбудови промисловості, транспортної інфраструктури й запровадження всезагальної вояцької повинності, що було немислимо без виведення принаймні поміщицьких селян із-під вотчинної опіки. Передумови для цього визрівали вже давно: в 1816–1819 роках поміщицькі селяни були зрівняні з рештою категорій та отримали особисту свободу в трьох прибалтійських губерніях. 
 
У 1844–1848 роках держава виступила посередником у стосунках між поміщиками й селянами ще в дев’яти губерніях, зокрема й у Волинській, Київській та Подільській, де взаємини між українським селянством та польською шляхтою-землевласниками складалися найдраматичніше. Тоді всі повинності селян було встановлено законодавчо і приведено у відповідність до економічної спроможності їхніх господарств, а дідичів позбавлено права на свій розсуд змінювати повинності й втручатися у внутрішнє життя домогосподарів. Цікава деталь, котра виразно свідчила про адміністративні мотиви та методи проведення цих реформ: як у випадку 1848 року, так і в реформі 1861-го проекти цих заходів розробляло... Міністерство внутрішніх справ (!). Петербург вважав, що саме поліційне відомство, його кадровий потенціал (усі губернатори та їхні підлеглі числилися по лінії МВС) та ідеологія діяльності, маніфестована ще за петровських часів, якнайкраще сприяють упровадженню нових соціально-економічних правил, установлень, моралі й загалом більшою мірою спрямовуються на виконання соціальних управлінських функцій, а вже потім правоохоронних.
 
На середину ХІХ століття селянський стан поділявся на понад 20 категорій, котрі мали різний правовий статус та обов’язки щодо держави. Для деяких із них – державних та удільних – власником виступала сама держава, для інших – приватновласницьких, дворових та окремих категорій фабричних – дворяни. В Україні найвищий відсоток власне кріпаків був у правобережних губерніях, менш як половину вони становили на Лівобережжі та Слобожанщині, на Півдні – лише близько 20%. Решта селян – це нащадки козацького стану: вільні військові обивателі та численні категорії державних селян, що мали низку особистих свобод, податкових пільг і соціальних привілеїв аж до звільнення від рекрутчини та права вступу до університетів і гімназій. Отже, в задумі уряду було насамперед злиття всіх цих численних категорій в одну, яка на однакових засадах і без жодних винятків виконувала б уніфіковані військові та фіскальні повинності перед державою.
 
Свобода «згори»
 
Як і будь-яке благодіяння, спущене у вигляді милості «згори» (власне, такими була більшість реформ у Російській імперії), реформа містила безліч суперечностей, котрі, усунувши старі проблеми, наплодили купу нових, яким уряд не міг дати ради. Маніфест від 19 лютого 1861 року та ще 22 законодавчих положення проголошували принципові зміни в юридичному статусі селян імперії: відтепер усі категорії отримували особисту свободу й зрівнювалися в юридичних правах. Одержавши новий статус, вони могли безперешкодно пересуватися країною, змінювати роботу, набувати спадщину, засновувати власні підприємства, вступати до купецтва, брати позики та кредити, купувати нерухомість, звертатися до суду. Для здійснення всіх цих операцій відтепер не було потрібне посередництво поміщиків або органів державної опіки, як раніше. Нескінченний потік відвідувачів швидко призвів до колапсу адміністрації та судів, котрі теж треба було реформувати, виходячи з нових потреб суспільного життя. Поліційне відомство, що керувало реформою, за кілька років втратило рівновагу через кількаразове зростання злочинності, спричинене припливом до міст безробітних селян (переважно вчорашніх дворових, котрим реформа не гарантувала необхідного мінімуму економічних можливостей), а губернатори повсюдно заговорили про тимчасові заборони видачі паспортів, щоб пригальмувати броунівський рух заробітчан.
 
Передбачаючи, що позбавлення селян поміщицької опіки може створити ситуацію безконтрольності й уседозволеності, реформатори подбали про створення органів самоуправління: общини (так званого міра) та волості, що мали виборних урядників. Насправді ж «самоуправління» ґрунтувалося на принципах не демократії, а кругової поруки, зводячись до елементарних поліційних і фіскальних функцій: збору податей, розшуку злочинців, видачі паспортів. Община виступала колективним землекористувачем, тож усі фінансові операції, а також внутрішній перерозподіл земельного фонду відбувалися тільки за її згодою.
 
Оскільки реформа передбачала поступове наділення всіх селян землею, її запровадження здійснювалося поступово, з урахуванням місцевих умов. Більшість дідичів в Україні, котрі володіли великими господарствами або ж просто плодючими ґрунтами, вважали вигіднішим для себе виділити селянам невеликі наділи, що ледь забезпечували прожитковий мінімум, й таким чином прив’язати їх до себе як найману робочу силу. Хоча до повного обезземелення так і не дійшло, у деяких регіонах площа селянського землекористування зменшилася на 28–70% дореформеного рівня. Кращі умови наділення й деякі фіскальні послаблення мали державні селяни та козаки: у середньому по Україні їхні наділи збільшилися на 15%, іноді вдвічі перевищуючи наділи вчорашніх кріпаків. Після поразки польського повстання 1863 року в Правобережній Україні Петербург переглянув місцеві положення, зменшивши розміри викупних платежів, щоб привернути симпатії українських селян на свій бік.
 
Втрачене й набуте
 
Селянську реформу 1861 року часто ставлять в один ряд із модернізаційними реформами, які дещо раніше відбувалися в європейських країнах. Утім, «модернізація по-російськи» спочатку в соціальному, а згодом і в економічному аспектах не забезпечила принципового оновлення для суспільства, призвівши хіба що до модернізаційних парадоксів. Попри закиди російських лівих партій на адресу поміщиків у пограбуванні селян, відповідальність за створення невиправдано ускладненого адміністративно й завищеного цінового механізму викупу земельних наділів цілковито лежала на уряді, котрий після фінансової кризи 1857–1859 років свідомо завищував процентні ставки й капіталізовану вартість землі, отримавши величезний стабілізаційний фонд для воєнних витрат та інвестицій.
 
Община (мір), нав’язана згори реформою, істотно відрізнялася від здавна властивої українським селянам громади. На середину 60-х років ХІХ століття 96,5% селянських господарств Правобережжя, 82,1% Полтавщини та 68% Чернігівщини були приватними й передавалися спадково. Утім, існування общинних органів влади та набір їхніх функцій після реформи стали уніфікованими й обов’язковими для всіх регіонів. Урядницька «еліта» здобула можливість протегувати інтереси своїх родичів і брати хабарі під час розподілу оподаткувань, громадських робіт, видачі паспортів. Найбільшим злом був періодичний перерозподіл орних земель та угідь, котрий щоп’ять років загрожував пустити на вітер будь-яке заможне господарство. Проте власницькі настрої селянина брали гору: ще до столипінських реформ початку ХХ століття в Україні набирає обертів рух за вихід з общинного землекористування.
 
Погіршення принаймні економічного становища селян після реформи – факт незаперечний. Утім, поступове збідніння та обезземелення навіть середняків відбувалися не так через адміністративні надужиття під час проведення реформи, як через відсутність у більшості селян обігових капіталів для ведення успішного господарства й небувалий демографічний вибух кінця ХІХ століття, що з геометричною прогресією збільшував надлишок робочих рук і дрібнив земельний фонд у селі. Шлях порятунку від злиднів роздвоювався: окрім наймитування можна було їздити на підробітки до міста, а з початком ХХ століття – освоювати цілинні землі Північного Кавказу, Казахстану, Середньої Азії та Сибіру. З 1897 по 1914 рік з України на схід імперії виїхало близько 2 млн селян. Заробітчан-мігрантів підтримував не лише уряд (господарська колонізація йшла пліч-о-пліч із асиміляцією «непотрібних» корінних народів), а й, хоч як дивно, українська інтелігенція, котра воліла, щоб селянин будь-що лишався на землі (нехай навіть на Далекому Сході), зберігаючи в такий спосіб свою національну ідентичність і «дух народу». Загравання із селянщиною та замилування селом підклали міну уповільненої дії і під сам національний рух. Замість спрямовувати мігрантський потік до міста й працювати над підвищенням його культурного рівня, залучаючи на бік української справи, громадівці та народники опосередковано сприяли зросійщенню міста й скороченню частки українського населення в межах етнічних територій. Питома вага українців, що мешкали в дев’яти губерніях, зменшилася з 98,1% наприкінці XVIII століття до 81,1% наприкінці XIX століття. Русифіковане місто відплатило національній революції 1917 року та її лідерам жорстким неприйняттям, а все ще українське село – соціальною байдужістю.
 
Категорії селян у дореформеній Україні
 
Козаки та вільні військові обивателі – нащадки козацького стану, що проживали на теренах Полтавської та Чернігівської губерній.
 
Військові обивателі – селяни – нащадки виборних козаків і підпомічників Слобідської та частини Лівобережної України.
 
Відписні, виморочні та банківські – селяни, відібрані в дідичів за борги або ті, що лишилися без законних власників.
 
Економічні селяни – селяни колишніх церковних та монастирських маєтностей, переданих у відання державного скарбу після секуляризаційної реформи 1786 року.
 
Державні селяни Правобережної України – нащадки колишніх старостинських, майоратських, магістратських, коронних, рангових та єзуїтських селян.
 
Удільні – селяни, які проживали в двірцевих уділах, що належали імператорській родині.
 
Фабричні – селяни, приписані до приватних та казенних заводів, фабрик та мануфактур.
 
Кіннозаводські – селяни, приписані до управління державного кіннозаводства.
 
Приватновласницькі – кріпосні селяни приватних власників-дідичів.
 
Дворові – різновид приватновласницьких селян, котрі прислужували в панських маєтках.
 
Однодворці – селяни – нащадки служилих московських людей (стрільців, драгунів), збіднілих дворян та дітей боярських, які заселялися в Україні з другої половини XVII століття.
 
Колоністи – селяни – вихідці з Болгарії, Сербії, Німеччини та інших країн, які заселялися для господарського освоєння Півдня України.
 
 
ІЛЮСТРАЦІЯ: «Жниця», Казимир Малевич, 1912 р
 
ЗАКРІПАЧЕННЯ РОЗКРІПАЧЕННЯМ. У деяких регіонах площа селянських землеволодінь після реформизменшилася на 28–70%
 
 
19 лютого 1861 року цар Алєксандр ІІ підписав  Маніфест «Про Всемилостивіше дарування кріпосним людям прав стану вільних сільських обивателів» та Положення про селян, які виходять із кріпосної залежності, що складалося з 17 законодавчих актів  
 
 
ПАРАЛЕЛІ
Визволення селян: світовий досвід
Автор: Михайло Кірсенко  
 
Запізніле порівняно з іншими країнами Європи скасування кріпацтва у Росії спричинило половинчастий характер інших реформ
Ілюстрація: "Читання маніфесту 19 лютого 1861 року" Г. М'ясоєдов, 1873р.
 
 
Середньовіччя юридично прикріпило селян до землі в межах колишньої Римської імперії, проте на півночі простолюд менше залежав від сеньйорів. Феодалізм Х–ХІV сторіч заборонив віланам Англії, ременсам Каталонії, сервам Франції, колонам Італії, селянам Німеччини йти від спадкових панів, нав’язав грошову і натуральну ренти. Ренесансна доба визволила більшість селян від кріпацтва, яке зникло на Заході в ХVІ–ХVІІІ сторіччях, але не зліквідувала різних форм залежності від панів. Це зробила лише Велика французька революція 1789 року.
 
Натомість ринкова орієнтація маєтків у Східній та Центральній Європі посилила визиск селян з боку землевласників-дідичів. У Польщі селян поневолив Пьотрковський статут 1496 року, в Московії – Судебник 1497-го й укази про заповідні та урочні літа, в Угорщині – Трипартитум 1514-го. Після Тридцятирічної війни 1618–1648-го селяни Пруссії, Мекленбургу, Померанії, Чехії та Моравії, Східної Балтії, Балкан втрачали землю і мусили відбувати панщину. Соборне уложення 1649 року остаточно ствердило кріпаччину в Московії. 
Утім, повсюдно можна було знайти винятки або певні відхилення й на користь селян: приміром, деякі магнати не брали із землеробів податків за освоєння пусток і продавали землі з-під своєї юрисдикції. Вигнання шляхти, закріплене Зборівським миром 1649 року, скасувало кріпацтво в козацькій Україні. У Габсбурзькій монархії цісар 1570-го пропонував селянам викуп земель, пізніше патент цісаря Леопольда 1680-го обмежив панщину трьома днями на тиждень. Інша володарка австрійського престолу – Марія Терезія – 1767 року регламентувала повинності селян, облікувавши їхнє майно (між іншим, шляхта Угорщини протестувала проти цього); цісарівна мала намір дати селянам Чехії землю. Патент Йозефа ІІ скасував 1 листопада 1781 року кріпацтво в Богемії. В Угорщині це сталося 1785-го, в Пруссії під впливом наполеонівських війн – 1807-го, в Баварії – 1808-го, в Мекленбурзі – 1820 року. Відтепер селяни змогли переселятися в пошуках заробітку. Пруссія 1821-го уніфікувала сільські громади, а закони 1842–1853 років урегулювали патримоніальне судочинство. Громади, чиїх очільників призначали пани або загальні збори, мусили дбати про ліси та угіддя, але без спеціального дозволу не могли купувати майно. Вільні горці Тиролю носили зброю, а вдячні за реформи, що приборкали панів, русини-українці здобули репутацію тирольців Сходу за вірність Габсбурґам. Під час Весни народів патент 16 квітня 1848-го скасував панщину на Галичині, на півроку раніше за інші краї. Австрійський уряд 1858-го викупив землі для селян, які мали 40 років відшкодовувати це. Пани вже не мусили захищати їх у судах і підтримувати в скруті. На Галичині виникло 375 тис. вільних господарств. На сході України громади селян-власників теж мали індивідуальну відповідальність та успадкований із козацької доби виборний лад. Російські общини, навпаки, ґрунтувалися на зрівняльних переподілах і круговій поруці. Ніде, крім Російської імперії, поміщики не продавали і не купували селян без землі, мов бидло. 
 
Скасування кріпацтва в Росії проклало шлях ліберальним реформам. Судовий статут 1864 року уніфікував юрисдикцію, формально зрівняв суспільні групи перед законом, суди засідали гласно, зі звітами в пресі, позивачі та відповідачі вдавалися до послуг фахових адвокатів, які не перебували на державній службі. Та виправдані присяжними підсудні з політичних справ зазнавали адміністративних репресій, а посадові злочини взагалі не підлягали судам загальної інстанції. Волосні суди застосовували тілесні покарання. Земська і міська реформи 1864 та 1871 років упровадили самоврядування. Місцеві бюджети, податки, господарство, початкову освіту, медицину, ветеринарію очолили повітові та губернські земські збори й управи під наглядом губернаторів. Двоступеневі вибори гласних віддали перевагу дворянам перед селянами. Замість станових управлінь міські думи обиралися за майновим цензом; ухвали набирали чинності після затвердження урядом. Заможні верстви дбали про центральні дільниці міст, а не околиці. 
 
Статут 1863 року впровадив певну автономію університетів, вибори ректорів і деканів. Поряд із класичними гімназіями шкільний статут 1864-го розгорнув реальні училища, де переважали точні та природничі науки. У Москві 1869-го відкрито вищі жіночі курси. Вшанований багатьма університетами й академіями військовий міністр 1861–1881 років граф Дмітрій Мілютін реорганізував збройні сили. Упорядковано план мобілізації, щоб на воєнну добу доукомплектувати штати рекрутами запасу за 40 днів замість шести місяців 1859 року. Впроваджено багатозарядні гвинтівки і швидкострільні нарізні гармати. 
 
А як розлучалася з несвободою решта світу? Скасування рабства 1863 року в Сполучених Штатах Америки призвело до найбільш руйнівної громадянської війни, що забрала 1,3 млн життів, зокрема 620 тис. вояків (майже чверть білих чоловіків країни). Британський парламент заборонив торгівлю невільниками 1808 року, але тільки в 1834-му вирішив визволити їх у колоніях. Франція скасувала колоніальне рабство 1848 року, а Іспанія ще пізніше від Сполучених Штатів. Бразилія мала рабство до 1888-го, а де-не-де в Азії й Африці воно є досі. 
 
У Російській імперії реформи було здійснено мирно, проте революційний тероризм обірвав її еволюційний розвиток і занурив у жах самогубства на манівцях шовінізму. Рабська покора звиклих до кріпацтва боягузів-лакуз і холопів гальмує поступ на шляху повернення до громадянського суспільства сучасної європейської цивілізації.  

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено