Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика

Трагедія Трансністрії

Серед злочинів гітлерівців, які торкнулися території України, однією з маловідомих є історія депортації румунських ромів на територію Трансністрії, яку низка дослідників вважають геноцидом
Матеріал друкованого видання
№ 31 (455)
від 4 серпня, 2016
Трагедія Трансністрії

Один із напрямів політики німецьких націонал-соціалістів, які зорганізували та здійснили геноцид у 1935–1945 роках, полягав у фізичному знищенні ромів, євреїв, представників секс-меншин, невиліковно хворих, наркозалежних, психічно хворих, а також політичних опонентів. За різними даними, унаслідок таких дій упродовж зазначених років у Європі загинуло від 600 тис. до 1 млн 500 тис. ромів. Досі маловідомим фактом є те, наскільки постраждала в Другій світовій війні ромська етнічна група: нацисти винищили понад 90% цього етносу в Австрії, Німеччині та Естонії. В Україні, де в полікультурному розмаїтті цигани є невід’єм­ною складовою, під час окупації було знищено 19–20 тис. осіб. Міжнародний день голокосту ромів в Україні вшановується на державному рівні з 2004 року.

Однією зі сцен цієї трагедії стала Трансніст­рія — адміністративно-політична одиниця в Південно-Західній Україні, яку німці на підставі договору в Бендерах 30 серпня 1941-го віддали під тимчасову румунську цивільну управу. ­Регіон був поділений на 13 жудеців, тобто повітів (19 серпня 1941-го — 29 січня 1944-го). Провінція займала площу близько 40 тис. км² з населенням 2,2 млн осіб: включала територію між Дністром і Бугом у найпівденнішій частині сучасної України, охоплювала південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей, Одеську область (у тодішніх її адміністративних кордонах), а також лівобережні райони Молдавської РСР і частину території Румунії в її сучасних кордонах. Трансністрія конт­ролювалася Румунією, де ­панував диктатор Іон Антонеску, ­прихильник союзу з Третім Рейхом. Провінція проіснувала лише два роки й сім місяців (до квітня ­1944-го). Але декому з ромів, про яких ­ітиметься далі, цей ­період міг видатися вічністю.

На відміну від масового знищення євреїв Трансністрії про утиски ромів історики заговорили не так давно. Першими були румунські вчені. У нашій країні ця тема вивчена мало.

Мовою архівних документів

Однією з ґрунтовних дослідниць є Ірина Мотор­на, яка протягом шести років вивчала ділові папери губернаторства Трансністрія. Частина їх нині зберігається в Державному архіві Одеської області, куди їх повернули органи НКВД у 1945–1948 роках. Це здебільшого документи головної реєстратури губернаторства Трансністрії румунською мовою: листування між місцевою префектурою (районами) та тодішнім губернатором провінції Ґеорґе Алексіяну. Але архів формувався з 1947-го до ­початку 1950-х, тож чимало документів складено нерівномірно. Відтак інформація щодо ромів перебувала й у інших розділах та інших фондах. ­Дослідниця також активно залучила до роботи результати новітніх румунських досліджень, ­зокрема праці відомого ­історика, ­дослідника ­меншин Віорела Акіма.

Читайте також: Сепаратисти переслідують кримських татар, ромів, євреїв і українців

Архівні джерела дали змогу простежити політику саме румунського уряду щодо євреїв, ромів, українців (вони були більшістю населення), а також росіян, молдаван, болгар, поляків та німців, які жили в Трансністрії. Уряд планував у 1940–1944 роках реалізувати політику за принципом моноетнічності в країні. Щодо євреїв та ромів домінувала риторика виселення, тобто звільнення території від «небажаних елементів». На момент окупації населення краю було поліетнічним, тож свої плани уряд реалізовував у різний спосіб, ­переважно репресивний.

«Очищуючи» державу від кримінальних елементів і представників «неправильних» нацменшин, за наказом диктатора Антонеску з ­території Румунії протягом 1941–1942 років депортували близько 25 тис. ромів — приблизно 10% усього ­етносу країни. Більш як половина з них (12 923) були дітьми. Рухоме й нерухоме майно конфіскував Національний центр з румунізації. Велика частина депортованих циган була переселена на східну частину Придністров’я уздовж Бугу, в райони Балти, Березівки, Голти та Очакова. Віорел Акім пише про 11 441 евакуйованих до ­Трансністрії кочових циган, переважно з південних повітів Румунії. Цікаво, що разом із родинами сюди потрапила й частина ромів, демобілізованих із румунських військ, які на той час були ­союзниками Вермахту.

Ірина Моторна. Кандидат історичних наук, дослідниця геноциду ромів у Трансністрії

Другий етап депортації проходив із 12 по 30 вересня 1942-го і зачепив 13 176 осілих ромів. Подальше виселення зупинили. 13 жовтня 1942 року Рада міністрів ухвалила рішення відмовитися від нових виселень. Далі відбувалися лише поодинокі депортації тих, хто уникнув цього влітку. ­Здебільшого ­циган вивозили з Молдови.

Як удалося з’ясувати Ірині Моторній, умови проживання переселенців в окупованій зоні були жахливими. Їм не давали роботи, таким чином позбавивши можливості виживати. Щоправда, частину депортованих задіяли на фермах та громадських господарствах, що були створені замість радянських колгоспів, і зазвичай це була сезонна праця. Проте місцевій владі робочі циганські руки не були потрібні. Адміністративна організація депортованих ромів була схожа з єврейською, яких привезли сюди роком раніше. Їх утримували в колоніях (комунах) під наглядом жандармів, аби не втекли й не порушували громадського спокою.

У фондах Держархіву Одеської області зберігаються свідчення про злиденні умови життя переселенців у різних повітах Трансністрії. Роботи не вистачало ані їм, ані місцевому населенню, хоча серед депортованих були, приміром, хороші ковалі. Євреям і ромам їжу не видавали місяцями. Якщо вони тяжко працювали, то «падали з ніг від голоду». Почалися голодні смерті, люди вмирали й від тифу. Траплялися випадки канібалізму.

Читайте також: "Циганське питання" розбурхує Європу

Архівні документи свідчать про те, що навіть самі жандарми стали звертатися до керівництва в Одесі з проханням забезпечити нещасних їжею та одягом. За один трудодень ром отримував 300 г борошна, 25 г олії та 100 г картоплі. Тому траплялося, що грабували місцеве населення. В Очаківському повіті, приміром, у січні 1943-го від голоду щодня помирало до 20 осіб.

Дослідники Ізабель Панек та Єлена Штеґервальд наводять спогади тих, хто пережив геноцид: «Нас засунули в бараки. Ті, хто залишився на вулиці, померли. Померли від холоду й голоду. Навесні їх знайшли мертвими. Викинули в поле, наче гнилі овочі». Відтак складається враження, що саме румунська влада навмисно створила для ромів такі нестерпні умови, від яких ті почали тікати до рідних місць. Найчастіше їх розстрілювали в разі спроби втечі. Спершу навіть не намагалися затримувати: румунська адміністрація покладалася на німців, які контролювали кордон по лінії Південного Бугу. Але ті ­відправляли ромів назад, мовляв, розбирайтеся самі.

Досі не відомо, скільки саме представників етносу загинуло в Трансністрії. Згідно зі статистикою за роки депортації від холоду, голоду або розстрілів під час втечі з територій, де їх охороняли, загинуло від 11 тис. до 13 тис. осіб. Причиною цього була не лише ­позиція румунської влади, а й соціальна неадаптованість депортованих, незнання мови, особливий спосіб життя, який не сприймала місцева громада. Про це йдеться в знайдених свідченнях: «Нічого ми не робили, тому що не мали, що робити. Сиділи в домі, а якщо ­виходили на ­вулицю, росіяни нас ­убивали».
Роми, які пережили депортацію, стали повертатися до Румунії навесні 1944-го одночасно з виведенням румунської армії з окупованих територій. Сьогодні ж на території країни залишилося менш як 100 осіб, які пережили депортацію тих часів, ­розповідає Ірина Моторна.

Щодо України, то частина циган, депортованих із Румунії, залишилася на території сучасної Одеської області. І зараз перед істориками постало завдання: поки ще живі свідки тих часів, треба збирати усні історії, складати спеціальні анкети, знаходити носіїв мови, спілкуватися з тими, хто пережив ті страшні роки, адже цих людей стає ­дедалі менше.

Компенсації
Після міжнародного судового процесу над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини, який проходив у Нюрнберзі в 1945–1946 роках, було опубліковано перший список головних злочинців: 24 нацистські політики, військові, ідеологи нацизму. На процесі були пред’явлені звинувачення за ­чотирма пунктами:
1. Плани нацистської партії, що включають агресію проти всього світу.
2. Злочини проти миру.
3. Військові злочини.
4. Злочини проти людяності.

Також важливою подією в повоєнний час стало підписання в лютому 1947-го мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією і Фінляндією. У розділах, які стосувалися економічних питань, передбачалася виплата репарацій жертвам агресії: Радянському Союзу, Албанії, Греції, ­Югославії, ­Чехословаччині та Ефіопії.

Читайте також :Ромський синдром: українські цигани приречені на кримінал

У 1953-му в Німеччині ухвалюють федеральний закон про компенсації, що передбачав виплату коштів: особам, які є громадянами ФРН і Західного Берліна на 31 грудня 1952 року; особам, які змушені були емігрувати з території Третього Рейху 31 грудня 1937-го; переміщеним особам, які до 1 січня 1947-го перебували в таборах на території ФРН та Західного Берліна.

Надалі коло одержувачів розширили. І в обмеженому обсязі компенсацію отримали: жертви медичних експериментів; вихідці з областей, звідки в післявоєнний час депортувалося німецьке населення (переважно Чехословаччина й Польща); особи, які не проживали в комуністичних країнах і не мали ­громадянства станом на 31 ­грудня 1965 року.

Закон передбачав одноразові й щомісячні виплати. Критеріями для надання компенсацій слугували, зокрема, втрата рідних і близьких, зав­дання шкоди фізичному стану й здоров’ю, позбавлення волі, втрата власності й капіталу, ­примусове ­переривання ­професійної кар’єри.
Таким чином, дія закону не поширювалася на значну кількість жертв Голокосту, які мали громадянство комуністичних країн, якщо вони не емігрували на Захід до 1965-го. Громадяни НДР могли розраховувати на одержання 480 марок щомісяця, але тільки після досягнення 60-річного віку чоловіками й 55-річного жінками. Згідно з дією цього ­закону пенсії отримувало понад 270 тис. євреїв.

Та коли йдеться про представників ромської етнічної групи, то зауважимо, що компенсації для них були значно скромнішими, як і загалом увага до їхньої трагедії. У перші повоєнні роки, коли ще були живі свідки геноциду, інформація від ромів та ­місцевих жителів практично не збиралася. До того ж цигани, налякані переслідуваннями, знищували всі документи про перебування в концентраційних ­таборах чи в місцях примусової праці.

Уперше збиранням заяв на виплати компенсацій тим, хто постраждав від нацистської окупації, зайнялися ромські організації Закарпатської області 1999 року. Фонд ШОА розробив анкети-заяви для виплати одноразової допомоги жертвам нацистських переслідувань у роки Другої світової війни. Передбачалися компенсації також за ­втрачене під час репресій майно. Загальна сума передбачуваних виплат становила $1,25 млрд. Заяви надсилалися до Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення». Його представники уклали договори про співпрацю з ромськими організаціями щодо збирання свідчень від осіб, які пережили переслідування у воєнні роки. Завдяки цьому багато постраждалих уперше повірили неромам і почали повідомляти подробиці ­знущань над ними.

Читайте також: Табір іде в небо

Другий етап збору анкет-заяв проводився згідно з угодою, укладеною між УНФ «Взаєморозуміння і примирення» та німецьким фондом «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» 2001 року. Саме ця інституція забезпечила кошти для виплат за рабську та ­примусову працю.

Голокост із боку нацистів щодо євреїв не забутий, і це справедливо. Але ситуація з ромами інакша. І тут ідеться не лише про збереження в стрімких умовах сьогодення історичної пам’яті про трагедію народу, а й про дотримання прав людини. Нині роми й далі зазнають дискримінаційних утисків і в Європі, і в «недодемократичній» Україні. Зокрема, це відбувається через неспроможність їх ані сформулювати власні правові потреби, ані захистити свої права. Ситуацію намагається змінити низка громадських ініціатив та міжнародних донорів, як-от «Ромська програмна ініціатива» Міжнародного фонду «Відродження», спрямована на підтримку зусиль організацій та активістів, які залучають ромів до соціальних процесів і протидіють їх дискримінації. В Україні вже багато років діє мережа Центрів правової інформації та консультацій, яка налічує 42 відділення у 20 регіонах України. У них представники етносу можуть дістати правову допомогу з різних питань, зокрема оформлення ідентифікаційних документів, які засвідчують право власності на землю.

Залишається сподіватися, що Українська держава ХХІ століття все ж навчиться з повагою ставитися до всіх своїх громадян, навчиться цінувати історію, дотримувати прав людини, не повторювати помилок минулого. Адже пам’ять про трагічні уроки історії — Голокост єврейського народу та геноцид ромів часів Другої світової війни — є невід’ємною складовою формування системи цінностей, толерантності й прийняття іншої ідентичності в ­сучасному ­суспільстві.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Які політичні амбіції прагнуть утілити Юлія Тимошенко та її партія до 2019 року
    23 жовтня, Роман Малко
  • “Це не просто переписування політичної мапи, це справді свого роду революція”, - пише про результати парламентських виборів у Чехії у своїй статті “Революція Бабіша” у журналі Respekt його редактор Ерік Табери.
    23 жовтня, Ольга Ворожбит
  • Депресивні індустріальні пейзажі, зупинені шахти, масове безробіття — здавалося б, як посеред цієї безнадії може знайтися місце для вируючого світу прогресивного мистецтва?
    23 жовтня, Анна Ставиченко
  • Які процеси відбуваються на Сонці та як вони здатні позначатися на нашій планеті
    22 жовтня, Олег Фея
  • «Ханська Україна» проти «Новоросії»: що закарбовано в історичній пам’яті?
    22 жовтня, Михайло Якубович
  • Колишній аеророзвідник, ветеран АТО Євген Ярило та його брат-шахтар Євген Гущин відкрили в Києві ветеранську тату-майстерню Der Igel (з нім. «їжак»). Обоє кардинально змінили рід занять, дуже цим задоволені й закликають інших займатися тим, чим справді хочеться.
    21 жовтня, Ганна Чабарай
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено