Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
21 квітня, 2016   ▪   Ярина Цимбал   ▪   Версія для друку

Любов, гордість і класові упередження

Любовні романи в 1920-х роках підкоряли серця партійців, комсомольців і баришень
Матеріал друкованого видання
№ 16 (440)
від 21 квітня, 2016
Любов, гордість і класові упередження

У 1920-х роках читачі охоче писали письменникам, адже інших способів спілкуватися з улюбленим автором не було. Та й самі літератори їх до цього закликали. Скажімо, Валер’ян Поліщук та Олекса Влизько навіть вказували в книжках домашню адресу для відгуків. Це було своєрідне мірило успіху: скільки пишуть і про що, хвалять чи ганять.

Василя Минка після виходу повісті «Беладонна» буквально закидали листами. Прекрасні читачки реагували на його книжку приблизно так, як нині на любовні романи Джейн Остін: «Я прочитала «Беладонну» і всю ніч не спала, плакала...» Іншим разом запрошували на побачення. Одна палка шанувальниця писала: «Чекатиму на вас о п’ятій годині на центральній пошті біля вікна № 3. Буду в зеленому капелюшкові, триматиму «Беладонну» під пахвою». Писали й чоловіки: «Шановний автор Минко. Де можна купити вашу книжку? Я обійшов у Полтаві всі книгарні, і всюди кажуть: розпродали». Серце двадцятишестирічного автора тануло від щастя й компліментів.

Секрет успіху — жанр. Любовні романи в 1920-х роках були неймовірно популярними — про це свідчать і читачі, і тиражі. Тоді ще не знали ні літературознавчого терміна, ні розмовного означення «любовний роман», а такі твори критика називала дрібнобуржуазною, міщанською, побутовою і навіть статевою літературою. Рецензенти не шкодували для них паперу й чорнила. «Золотий павучок» Донченка, «Беладонна» Минка, «Донна Анна» Гордія Брасюка десятками збирали відгуки, рецензії, репліки, не кажучи про прилюдні диспути, які ніхто не фіксував.

Ще раз про любов

Нова українська радянська література прагнула «великого роману», та коли 1928 року одночасно вийшли «Місто» Валер’яна Підмогильного, «Недуга» Євгена Плужника, «Золотий павучок» Олеся Донченка, «Гармонія й свинушник» Бориса Тенети, «Дівчинка з ведмедиком» Віктора Домонтовича, критика розгубилася. Де світоглядні й ідейні конфлікти? Де образи пролетарів? Де виробнича тематика?

Читайте також :Есеїстика мусить бути

Натомість давня як світ і вічно актуальна проблема хвилювала молодих і старих, чоловіків і жінок, більшовиків і безпартійних. Один критик осудливо писав: «Минко розробляє переважно і майже виключно одну лише сторону побуту — відносини поміж женщиною та мужчиною». У цей самий час відомий театрознавець Ісаак Туркельтауб збирав багатолюдні аудиторії на курс лекцій «Шлюб і вільна любов». Програма цих лекцій наче конспект для тогочасного прозаїка: бери будь-яку тему й пиши окремий роман.

У 1920-х роках любовні романи найчастіше не оберталися довкола банальних трикутників, а будувалися на класових контрастах

Для багатьох у 1920-х починалося нове життя, і ніхто не знав, що брати зі старого, а що будувати з нуля. Марксистка й феміністка Олександра Коллонтай не заперечувала кохання, але вперто розробляла концепцію нової жінки — самостійної особистості, чиї інтереси не зводяться до кіндер — кюхе — кірхе, чи то пак до сім’ї, дому й любові. Програма лекцій Туркельтауба теж охоплювала багато болючих тогочасних питань і навіть намагалася виявити зв’язок між економікою та сексом. Треба визнати, що багато цих питань і досі не вирішено. Ось лише найцікавіші: сутність любові; економіка і статева проблема; сім’я і шлюб як інститут гноблення; статева криза; форми шлюбного спілкування (шлюб, проституція і вільна любов); стать і клас; нові жінки буржуазії (жінка-холостячка, жінка-борець); революція і нова мораль; радянська влада і проблема статі (новий сімейний кодекс); любов і робітничий клас; комунізм, любов і сексуальна криза; соціальні реформи і любовна потенція; спустошеність минулим та ідеал «великого кохання»; моногамія (одношлюбність) чи полігамія (багатошлюбність), шлюб чи вільна любов?

Відгриміла громадянська війна, налагодилися мирне життя й побут, запроваджено нову економічну політику, і ці питання неминуче постали на сторінках любовних романів 1920-х років.

Комсомолові — з тривожною любов’ю

Такою непафосною та неромантичною присвятою відкривається роман Бориса Тенети «Гармонія й свинушник» (1928). Головна героїня Катерина Ласко з усіх сил бореться зі свинушником — застарілим побутом, зашкарублою ли­це­мірною мораллю, нерівноправністю чоловіка й жінки в суспільстві, з болотом і стагнацією. Вона комсомолка, всі інші поруч теж комсомольці, проте вона одинока у своїй боротьбі. Катерина відштовхує чоловіка, якого кохає, бо той не готовий до гармонії, яку бачить вона, і належить свинушнику: «Поки є боротьба, значить є рух, поки є рух, значить нічого не страшно.

Через те так і не хочу бути твоєю, Михайле, бо любов швидко тускне, заспокоюється, загниває.

Читайте також: Ред хот чилі пепперс по-українськи

Я хочу любити так, щоб увесь світ став вогнен­ним... Чи зможеш ти, щоб не було міркувань. Тепер всі в любові живуть мозком, а не любов’ю».

От вам ідеал «великого кохання» та сім’я і шлюб як інститути гноблення, передусім жінки. Жінка шукає нових стосунків, гармонії, але чоловіки не відповідають її ідеалам і не підтримують її прагнень. Автор любить своїх героїв-комсомольців, але тривожною любов’ю.

Того ж таки 1928 року вийшла повість Олеся Донченка «Золотий павучок», теж про комсомольців. Борис Тенета належав до київського літературного угруповання «Ланка», яке згодом перейменувалося в МАРС — Майстерню Революційного Слова. Марсівці-прозаїки — Валер’ян Підмогильний, Гордій Брасюк, Євген Плужник — завжди тяжіли до психологізму й індивідуалізму, тому на них одразу махнули рукою. Для них людина з її радощами, переживаннями й стражданнями, а це кохання, ревнощі, зрада, значила більше, ніж уся більшовицька ідея чи радянська влада. А от Донченко, член літорганізації «Молодняк», якій протегував ЦК ЛКСМУ, проявив ідеологічну невитриманість.

«Золотий хлопчик» двадцятих

«Молодняк» придумала партія, щоб організувати молодих письменників та вберегти їх від впливу старших і вже «втрачених» Хвильових, Зерових та Кулішів. Комсомольська письменницька організація виникла в 1927-му й одразу почала видавати однойменний журнал. Уже в перших числах було надруковано п’єсу Олеся Донченка «Комсомольська глушина», а прозовою родзинкою першого сезону журналу стала його повість «Золотий павучок», яка викликала цілі дискусії в газеті «Комсомолець України». Наступного року повість вийшла окремим виданням п’ятитисячним тиражем, ще через рік її перевидали так само п’ятитисячним накладом, проте автора накрила хвиля злої критики. Лише назви статей чого варті: «В шуканнях ухилів» Івана Момота, «Ату його!» — відповідь Донченка Момотові, «Де опортунізм і де халтура» Андрія Клоччі, «Біологія над усе!» Леоніда Смілянського.

І хоча комсомольський письменник Іван Багмут назвав Донченка однією з найвидатніших фігур серед початківців, це не рятувало: письменника, який наважився порушити питання любові й сексу в житті комсомольців, звинуватили в порнографії.

Дивовижно розійшлися в оцінках рецензенти, «однопартійці» автора по «Молодняку». У Києві лютував Смілянський: «Донченко не зрозумів, що питома вага фізіологічного моменту в житті комсомолу і комсомольців далеко не така значна, що, виявляючи її, не треба перебільшувати, що показувати тільки так комсомол означає об’єктивно відбивати занепадницько-міщанські погляди на радянську дійсність». А в Харкові хвалив Багмут: «Є в «Золотому павучку» уміння створити відповідний настрій, уміння примусити читача жити життям героїв, відчувати найтонші нюанси їхніх переживань і, зрештою, розбудити в читача інтерес до певних соціально-побутових питань і проблем».

Якщо урівноважити рецензентські терези, то отримаємо добротну белетристику, історію, яка могла б виродитися в банальне протиставлення позитивного й негативного типів комсомольця з «правильною» ідеологічною розв’язкою. Натомість «хороший» Коля Шпак примудряється кохати дружину й кохатися з іншою дівчиною напередодні її шлюбу, а «поганий» Володя Базилевич ходить до повії не тільки по секс, він ще й керований почуттями.

Прекрасна отруйна дама

Поради містифікаційного професора скотарства Омелька Буца іноді ставали в пригоді: «Коли хочете писать оповідання, то постарайтесь узять дуже цікаву пригоду з нашого життя і докладно її описати. Наприклад, найцікавіша пригода у вашому житті — переїзд із рідної Задрипанки до Харкова вчитися на робфак. Ви описуєте цікаву процедуру видачі білета на станції, вагон, якого ви ніколи не бачили, Харківський вокзал і таке інше. Що докладніше ви все те опишете, то дов­ший твір вийде. Так можна написати й роман».

Василь Минко спробував цей рецепт, трохи його змінив і не прогадав. У середині 1920-х його забрали в армію, служив він в авіачастині десь у Ростові. І от коли голова Спілки селянських письменників «Плуг», якій Минко багато років зберігав вірність, укотре порадив йому писати про авіацію, мовляв, чудова тематика, молодий літератор задумався: «Але про що? Усе героїчне я вже видавив із себе. Хіба про механіка Ігоря Дреуса, про його любовні пригоди? Ігорів роман із дружиною льотчика наробив галасу в авіазагоні, де я служив. Крім того, знаючи, що я пописую, Ігор подарував мені щоденник повії, з якою він також знався. Чим не матеріал?

Дві красуні легкої поведінки, одна біситься з жиру, неробства, а друга... Довго думав над назвою, щоб одним-двома словами висловити задум майбутньої повісті. Іду в бібліотеку, закопуюсь в енциклопедію.

«Беладонна — вродлива жінка». І нижче інше значення цього слова, як отруйної квітки. «Росте вона на гнійному ґрунті... Плоди гірко-солоні, задурливо пахнуть». Є! Саме те, що треба».

Перша прозова книжка принесла Минку скандальну славу. У діалогах героїв він щедро використовував жаргонізми й просторіччя, його «белла донна» Ніна Сергіївна називає юного льотчика «хохльонком» і «чортьонком», співає романси й блатний шансон. Події швидко змінюються, настрої, ситуації, дії в Минка заплутані, а розв’язки несподівані. Авантюрність, динамізм плюс Ложа Вільної Любові та сцени пристрастей демонічної жінки — усього цього було досить, щоб визнати роман міщансько-бульварною літературою.

Тіло і знаки великої любові

Як міщанські та бульварні критика розцінила й повісті «Бруд» і «Розвага» Петра Голоти. Їх так само вважали за змістом нікому не потрібними, адже автор замість робітників і селян описував життя міщанської родини Галанів та пригоди в місті сільського парубка Толька-Анатоля, розпусника та спокусника. Якщо Минко взяв епіграфом до свого роману рядки з Блока: «Мне самому и дик, и странен тот свет, который я зажег», то Голота супроводив «Розвагу» рядками із Сєрґєя Єсєніна, якого вже тоді вважали втіленням міщанських смаків: «Слишком многое телу надо». Та ще й наділив правильну комсомолку в романі розкішними грудьми. Автор так захопився її пишним бюстом, аж критик назвав це бридким смакуванням, а романи Голоти — вульгарною халтурою.

Герої обох Голотиних повістей перепробували всі форми спілкування: і офіційний шлюб, і вільну любов без зобов’язань, і навіть проституцію. Стосунки в його любовних романах, як і попереджає читача епіграф, вельми тілесні, нерідко закінчуються сифілісом. Хоча, як казав доктор Леонардо в повісті Майка Йогансена, «що таке є той сифіліс, як не знак від Великої Любови».

Читайте також: «Це Харків, крихітко!»: улюблені мюзикли двадцятих

Та тільки тогочасних критиків це зовсім не влаштовувало. Як на біду, Петро Голота зробив круту партійну кар’єру й наприкінці 1920-х належав, як і Донченко, до «Молодняку». Ще під час визвольних змагань він у рідному Єлисаветграді вступив до комсомолу, організовував комсомольські осередки в провінції. Тоді ж таки почав друкуватися в місцевих виданнях під псевдонімом Голота (справжнє прізвище Мельник) і незабаром уславився на весь Єлисаветград: «Коли яка редакція одмовляється друкувати, повітком комсомолу пише на віршеві резолюцію: «Нємєдлєнно напєчатать. Стіхотворєніє насквозь пропітано рєволюционним духом. Нєнапєчатаніє свідєтєльствуєт о вашем уклонє от своіх обязанностєй». Уже 1921 року вийшла його перша збірка віршів «Тернистий шлях до волі й освіти», яку видав Єлисаветградський повітком КП(б)У.

Комсомольські письменники мали з Голотою безліч проблем. У газеті «Комсомолець України» регулярно з’являлися повідомлення про його пристрасть до алкоголю, він двічі сидів у тюрмі за п’янство, у родині були нелади. А тут іще любовні романи з «густопсовим», як любили казати рецензенти, міщанством.

Справді, у Голоти жодних тобі позитивних типів, лише міщани, крамарі, безсловесний комуніст, який нічого не може зробити з гулящою дружиною, солідний посадовець, який ґвалтує прислугу, повії, які задоволені своїм ремеслом, розтратники, крадії, одним словом, неробочий і часто злочинний елемент. Не таких пригод чекав від комсомольського письменника робітничо-селянський читач.

Життя — театр

У 1920-х роках любовні романи найчастіше не оберталися довкола банальних трикутників, а будувалися на класових контрастах: він — комуніст, вона — буржуйка. Або навпаки: він — білогвардієць, вона — революціонерка. Тоді всі зачитувалися повістю Бориса Лавреньова «Сорок перший», де червоноармійка Марютка стріляє в спину полоненому поручику, якого встигла покохати. У мирному житті любовні історії закінчувалися не так трагічно, особливо якщо класові суперечності роздирали серця пролетарів та інтелігентів.

У романі Євгена Плужника «Недуга» (1928) і в «Повісті без назви» (1930) Петра Ванченка партійці закохуються в актрис. Дія триває, доки в місті гастролює театр. В обох романах саме актриси кидають коханців, а не витримані більшовики доходять висновку, що розмінюються на негідниць. Скромний і витриманий голова підприємства Іван Орловець упізнає в оперній зірці Ірині Завадській доньку директора заводу, де він замолоду працював. Більшовик і голова міськради Радивон Саран не може дібрати слів для почуття, яке його охопило, хоча автор підказує: то було кохання — «нині занедбане почуття». Радивону випадають чи не найсуворіші психологічні випробування: він комуніст із незаможників, пройшов революцію й громадянську війну, голова міськради, відповідальний партієць і посадовець, у нього дружина та двоє синів. У Плужника й Ванченка той самий внутрішній конфлікт, схожа колізія і навіть кохання — це хвороба, недуга.

Закохався? Радивон Саран сам собі не вірить, адже кохання — то для молоді, для комсомольців, а він старий досвідчений більшовик, йому вже 43. Так само соромно йому зізнатися, що думка про синів іноді переважає над громадськими справами. Та ніщо людське комуністові не чуже, і гарна жінка, опереткова примадонна будить у ньому давно забуті почуття й плотські бажання. «Радивон Саран закохався в оперетову примадонну Катерину Нарош. До цього висновку прийшов він сам тижнів за два після першої зустрічі з Катериною. Спочатку він не розумів, що з ним трапилось, не міг вияснити причин, через які він утратив спокій, і тільки пізніше, спостерігаючи самого себе та вислуховуючи Катеринині натяки, він збагнув, що ці його хвилювання, незрозумілий розпач ведуть до вельми серйозних подій в його особистому житті і що їх слід кваліфікувати, як кохання до тої русявої дівчини».

Почуття та обов’язок, жінка-коханка й жінка-партнерка — ще одна вічна дилема. Про жінку-товаришку навіть не йдеться, бо ні дружина Олена, ні актриса Катерина не поділяють його поглядів. Дружина релігійна й забобонна, коханка легковажна та порожня, Радивон — самотній вовк. Він бореться із собою, тікає від спокуси, бере в парткомі відрядження для роботи на селі.

Може, це теж особистий досвід письменника Ванченка, адже він брав участь у громадянській вій­ні на боці більшовиків, воював проти німців, потім захопився театром, виступав на сцені, очолював у Полтаві Спілку робітників мистецтва.

У театрі відбуваються й ключові сцени в повісті «Образа» Аркадія Любченка про більшовика, який покохав повію і взяв за дружину, але готовий продати її шефові в обмін на кар’єрне просування. Завдяки мистецькому компоненту любовні романи 1920-х років стали одночасно зразками міської прози в українській літературі.

Біологія любові

Що сильніше — ідеологія чи фізіологія? Критикам не подобалася сама постановка питання, бо вони відчували, що відповідь їх ще дужче не задовольнить. Проблеми, які порушував Туркельтауб на своїх лекціях, мали дуже неоднозначні відповіді в дійсності.

А найгірше, що це міщанське в розумінні критиків чтиво знайшло свого читача, спраглого якраз жанрової літератури. Романи Донченка, Плужника, Підмогильного, Тенети вже наступного року було перевидано. Загальний тираж «Золотого павучка» сягнув 10 тис. примірників. Облюбоване літературознавцями «Місто» Підмогильного відставало на тисячу, а таки відставало: хто сьогодні подумав би! «Беладонна» і «Повість без назви» не дочекалися перевидань, але одразу стартували з п’ятитисячних накладів. Для країни, яка боролася з неписьменністю і в якій уміла читати й писати тільки половина населення (57,5% за переписом 1926-го), це захмарні цифри. Ба й сьогоднішні письменники можуть хіба що мріяти про такі тиражі. І це було не тільки дотоване Державне видавництво України, а й кооперативні та приватні «Сяйво», «Рух», «Книгоспілка».

Тогочасні радянські критики не помітили, як у них на очах народилася масова література: не лише як явище тиражу («метелики» для народу знали й не такі наклади), а і як жанр. У другій половині 1920-х років з’явилися перші пригодницькі й науково-фантастичні романи, детективи та мелодрами, які сміливо можна назвати любовними романами. В останніх є виразна мелодраматична інтрига з характерними мотивами любові, зради, підлості, лицемірства, з колізіями пошуку справжніх людей і почуттів.

Жанр любовного роману диктує свої вимоги: по-перше, це має бути романтична історія стосунків, по-друге, неодмінно зі щасливим кінцем. Джейн Остін ридала б, читаючи «Беладонну» Минка чи «Донну Анну» Брасюка з їхніми драматичними поворотами й дивними фіналами без хепі-ендів. Та цим і цікавий любовний роман 1920-х років: не повторенням жанрових трафаретів, до яких уже звик і на які чекає нинішній читач, а оригінальними й несподіваними винаходами, поєднанням мелодраматичних шаблонів із духом доби нової економічної політики та... еротикою. Те, що нам сьогодні здається невинними натяками на секс, для критиків дев’яносто років тому було кричущою порнографією.

У любовних романах того часу фігурують різні люди. Старші й молодші; освічені й ледь письменні; різного походження: міщани, інтелігенція, селяни, партійці, комсомольці; різних професій: чиновники, робітники, повії, інженери, артисти, музиканти, льотчики. Проте всі вони підвладні звичайним людським почуттям: вміють чи не вміють любити, ревнують, розважаються й граються чужими почуттями, фліртують, інтригують, жадають, зраджують вони і їх, страждають, ненавидять, мстяться. Вони бувають смішні й страшні, приємні й огидні, але завжди викликають емоції. Така химерна, примхлива та непідвладна партійним настановам біологія любові.

Любовні романи 1920-х років різні ще й стилістично, адже кожен автор по-різному наділений письменницькими талантами. Проте вони не сопливо-сентиментальні, ба навіть і не романтичні, як належиться цьому жанру. Однак дають більш-менш чітке уявлення про тодішнє масове популярне чтиво, у якому любовний роман відігравав чільну роль.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Війна застала країну зненацька. У держави не було армії, здатної миттєво зреагувати на збройну агресію. Але були люди. Добровольці та волонтери, які побудували цю захисну систему з нуля. Тепер вони будують систему виховання молоді. На страшних, але конкретних прикладах, на довгих списках загиблих героїв. Щоб пам’ятати й більше не бути заскоченими.
    23 вересня, Ганна Чабарай
  • Щоб робити світ кращим, інколи не треба мати багато грошей чи влади. Достатньо подарувати своєму місту, наприклад, великого лелеку, який приносить у родину омріяного малюка.
    23 вересня, Єлизавета Гончарова
  • Один із чільних сучасних письменників Чехії Їржі Гаїчек в інтерв’ю Тижню розповів про село як осередок збереження чеської мови й культури в часи бездержавності, здоровий патріотизм на противагу глобалізації та реалізм у літературі.
    23 вересня, Ганна Трегуб
  • Про моря й береги найбільшого ковчегу сучасного українського мистецтва
    23 вересня, Анастасія Головненко
  • В останній день роботи Форуму видавців у Львові Тиждень.ua поговорив з відомим британським юристом-міжнародником Філіпом Сендсом – автором нон-фікшну про Львів, у якому, на додачу до магістральної теми історичної пам’яті й забуття, піднімаються й болючі питання щодо українського минулого часів Другої світової війни.
    22 вересня, Олена Кухар
  • Як упорядкувати медійний простір, не зазіхаючи на свободу слова
    22 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено