Історія

  ▪   Віталій Михайловський

На східному краю Європи

Як жила подільська шляхта в XIV–XVIII століттях
Матеріал друкованого видання
№ 15 (439)
від 14 квітня, 2016

Поділля як історичний регіон з’являється на сторінках давніх творів у середині XIV століття. Послаблення панування татарських зверхників цієї розлогої території, знаних нами зі звитяжного повідомлення про перемогу литовських князів у битві під Синіми Водами 1362 року, призвело до зміни влади від Теребовлі на Заході й аж по Дніпро на Сході.

Брати Коріатовичі, а було їх в історії краю шестеро (Юрій, Олександр, Костянтин, Борис, Федір та Василь), володіли цієї територією аж до кінця століття. Саме вони поклали початок відносинам із Польським та Угорським королівствами, що привело до принесення на Поділля західних суспільних практик. Поділ краю в середині 30-х років XV століття на дві частини — східну, або Брацлавщину з центром у Брацлаві в складі Великого князівства Литовського, та західну, власне Подільське воєводство зі столицею в Кам’янці, найсхіднішу провінцію Польського королівства до унії в Любліні 1569 року, — змушує вести мову про два Поділля. Ці дві частини колишнього Подільського князівства братів Коріатовичів зустрінуться вже в Речі Посполитій і ще тривалий час пізнаватимуть одна одну.

Криваві події XVII століття — численні війни та турецька окупація краю — призвели до цілковитого зубожіння всього Поділля, яке в нове сторіччя увійшло знелюдненим і зруйнованим. На відродження краю знадобилося добрих кілька десятиліть, щоб у буремні 1760-ті знову поринути у вир жахливих подій суспільного протистояння (Барська конфедерація та Коліївщина), за якими виднілася рука північно-східного сусіда. Ініційовані Російською та Австрійською імперіями, до яких пристала Пруссія, поділи Речі Посполитої спричинили черговий поділ Поділля. У 1772 році австрійські війська, «захопившись» пошуком неіснуючої річки на Сході, яку вони вважали своєю новою східною межею, дійшли аж до Збруча, перетворивши його на новий кордон, що ментально живий і сьогодні. Обрубане Подільське воєводство разом із Брацлавським через два десятиліття внаслідок другого поділу Речі Посполитої увійшли до складу Російської імперії, де незабаром об’єдналися в Подільську губернію.

Читайте також: Криваве сватання: битва під Батогом у червні 1652-го утвердила повну незалежність козацької України від польської корони

В ієрархічному суспільстві Середньовіччя вищий щабель належав шляхті, яка не була однорідною за своїм майновим статусом. У випадку з подільською шляхтою слід пам’ятати про поділ краю на дві частини, який безпосередньо позначився на ній. Якщо за панування братів Коріатовичів ми можемо говорити про якусь подібність цієї ­соціальної групи, то після 1430-х колись єдина спільнота  житиме своїм окремим життям. Навіть називатимуться вони по-різному: ті, хто залишиться на сході краю, — брацлав’янами (від назви головного міста Східного Поділля), а їхні західні брати — подолянами.

Ще з останньої чверті XIV століття на Поділлі починають з’являтися прийшлі шляхтичі з різних куточків Центрально-Східної Європи, які в пошуках кращої долі або пригод прибували на нову для себе територію, яка не так давно була частиною могутньої Золотої Орди. Ці прибульці з Моравії, Чехії, Силезії, Мазовії, Малопольщі стали одними з перших провідників західної шляхетської культури на Поділлі. Для них той край був насправді кінцем тогочасного європейського світу. Адже далі за Поділлям була Азія або Татарія/Тартарія, яка на перших європейських картах містилася, зокрема,  й на сході того, що ми вважаємо Поділлям.

Остаточне включення Західного Поділля до складу Королівства Польського та зрівняння місцевої шляхти в правах зі шляхтою коронною в 1434 році на кілька століть визначили долю місцевої шляхетської спільноти, основним завданням якої стала служба з охорони південно-східного кордону Королівства.

Запровадження наприкінці XV століття поточної оборони кордону перетворило Подільське воєводство на постійний військовий табір, де зустрічалися шляхтичі з усієї Корони Польської. Дуже часто вони одружувалися зі шляхтянками і в такий спосіб поповнювали місцеву шляхетську спільноту. Ці нові подоляни вже в наступному поколінні були цілком «своїми». Їхні діти могли посідати впливові уряди в місцевій урядницькій ієрархії та бути послами Сейму від Подільського воєводства.

Подільська шляхта пройшла довгий шлях від другої половини XIV століття аж до поділів Речі Посполитої. Її нащадки, переживши російські імперські реформи з де­шляхтизації, живуть на Поділлі і понині

Якщо читати джерела з історії Західного Поділля, може виникнути враження, що подільська шляхта — це прибульці, які прийшли на ці терени з-поза Поділля і з-поза українських етнічних територій. Таке уявлення пов’язане з тим, що в більшості урядів були представники власне коронної шляхти. Вони ж володіли розлогими, як на подільські реалії, маєтками. Але це не так. Величезна кількість місцевої шляхти, яка була не так помітна до середини XVI століття, несла службу з охорони кордону, виконувала різноманітні повинності на користь короля, старост та й просто заможних шляхтичів. Маємо парадоксальні приклади. Так, у багатьох шляхетських селах, приписаних до королівських замків у Барі, Хмільнику, Летичеві та ін., проживала сила-силенна шляхтичів, яких було в рази більше від селян, які мали виконувати повинності. Так, у Попівцях, що біля Бару, шляхтичів, готових сісти на коня, було понад 70, а селян, які виконували роботу, лише троє і ще п’ятеро ­городників.

На відміну від західної частини краю в східній було ще спекотніше. Якщо шляхта Подільського воєводства постійно скаржилася на татарські напади й просила про допомогу у своїх братів-шляхтичів з інших воєводств, то брацлав’яни, можна сказати, жили в справжнісінькому пеклі. Але й у пеклі є життя. Політичне вирішення кризи 1430–1440-х років міцно зв’язало долю Східного Поділля з Волинською землею. Навіть символіка Брацлавщини та Волині є подібною: той-таки білий хрест на червоному тлі, але з невеличкою відмінністю Брацлавщини — маленьким щитом усередині хреста, де на червону тлі зображено білий півмісяць. Та й волинські князі почувалися тут як удома. Не даремно князі Сангушки та Збаразькі стали першими сенаторами створеного в 1566 році Брацлавського воєводства. А князі Чарторийські ще в XV столітті були великокнязівськими намісниками у Брацлаві.

Парадоксальними є свідчення середини XVI століття, коли під час узгодження кордону між Короною Польською та Великим князівством Литовським подоляни з Подільського воєводства були для їхніх сусідів брацлав’ян ляхами, а ті, своєю чергою, литвинами, забуваючи або не знаючи, що вони всі подоляни.

Читайте також: Андрусівський торг

Люблінська унія, яка з’єднала історичне Поділля в межах Корони Польської, відкрила шлях на Схід коронній шляхті. Упродовж кількох десятиліть Струсі, Потоцькі, Калиновські, Замойські та багато менш впливових шляхтичів почали освоювати новий життєвий простір у Брацлавському воєводстві. Сформовані в цей час розлогі латифундії стали основою казкових багатств цих родин, особливо Потоцьких. Їхній досвід освоєння нових теренів було використано під час утворення у 1630-ті роки Чернігівського воєводства, де саме брацлав’яни становили одну з найчисленніших груп впливу.

Вловити безперервну нитку історії чи зв’язку якоїсь шляхетської родини з Поділля від XIV хоча б до XVII століття неймовірно складно. Традиційний брак джерел із цієї території не йде в жодне порівняння з тим фактом, що багато людей гинули в постійних збройних сутичках із татарами. Адже не забуваймо, що через Поділля проходило два шляхи, які ми називаємо татарськими: Чорний і Кучманський, одні з традиційних шляхів нападів у глиб краю.

Місцева шляхетська спільнота упродовж XV–XVI століть випрацювала певне почуття солідарності та відповідальності одне за одного. Вона дбала про родини загиблих у сутичках із татарами та на війні. У збережених інструкціях для депутатів від Подільського воєводства бачимо постійні звертання до короля та Сейму про допомогу ­нужденним.

Одним із важливих елементів, що вирізняв подільську шляхту у всій Речі Посполитій, була акція зі збору коштів на відкриття в Кам’янці єзуїтської колегії, яка розпочала свою роботу на початку 1620-х. І це в той час, як місцева шляхта була спільнотою військовою, котра щодня мала справу з ворогом, але водночас не забувала й про матеріальний зиск для себе. Славетний барський староста Бернард Претвич, що походив із Силезії і, ймовірно, краще володів німецькою, більше турбувався про поголів’я волів та коней, ніж про своїх підлеглих. Недарма Поділля вважалося одним із найбільших регіонів вирощування волів, які продавалися в Центрально-Східній Європі. А якщо вірити Марцінові Кромеру, то місцева шляхта ще в середині XVI століття мала розвагу, яка за описами була дуже подібна до іспанської кориди.
Буремні події середини XVII століття вкотре поділили історичне Поділля. Якщо частина середньої та дрібної шляхти Брацлавського воєводства, ймовірно, поповнила лави козацької старшини, то їхні брати з Подільського воєводства здебільшого залишилися вірними королю та Речі Посполитій.

Читайте також: Незручний народ

Війна з Османською імперією у 1672 році змусила багатьох полишити свої домівки. Подоляни знайшли притулок у сусідньому Руському воєводстві, де спочатку в Галичі, а згодом у Львові діяв сеймик Подільського воєводства у вигнанні. Брацлав’яни за доброю традицією організували свій сеймик у Володимирі на Волині. Турецька окупація яскраво проявила ще один цікавий феномен шляхетської спільноти — солідарність. Утративши все на окупованій території, подоляни отримали певну компенсацію за свої маєтки. Гроші на неї збирали в усій Речі Посполитій.
Під час оборони Кам’янця від османських військ поліг один із подільських шляхтичів — Юрій або Єжи Міхал Володийовський герба Корчак, нащадок православної родини, що проживала на Поділлі ще з першої половини XVI століття. І якщо вірити відомим дослідникам, загинув він від пострілу гармати, ядро якої відірвало йому частину голови. Але більшої слави зажив літературний образ, який оспівав Генрик Сенкевич у романі «Пан Володийовський», перетворивши подолянина на символ справжніх шляхетських чеснот. Певна іронія полягає в тому, що родинна легенда виводила предків Володийовських із... Московії.

Повернення після Карловицької угоди в 1699 році Поділля під владу Речі Посполитої не привело до потрапляння значної частини шляхти в рідні домівки. Чверть століття — це доволі тривалий термін, і багато хто залишився на нових для себе теренах. Натомість на їхнє місце прийшли ті, хто ще кілька десятиліть освоював зруйнований після тривалих воєн і турецької окупації край.

Слабкість влади у XVIII столітті була своєрідною візитною карткою Речі Посполитої. Слабкі королі із Саксонської династії, тривала Північна війна й домінація Московії, а згодом Російської імперії призвели до того, що колись велика країна стала цілковито залежною від волі великих держав. Що меншою була влада короля, то більшою ставала влада магнатів, які, маючи величезні статки, мобілізували для своїх потреб тлуми убогої та службової шляхти, формуючи в такий спосіб коло своїх прихильників. Однією з найвпливовіших була князівська родина Чарторийських, яка завдяки спадку Сенявських отримала неосяжні маєтки на Поділлі. Власне їхній подільський маєток забезпечив Чарторийським ту фінансову могутність у середині та другій половині XVIII століття, що дала їм змогу не тільки впливати на внутрішню та зовнішню політику Речі Посполитої, а й мати неабиякий вплив на останнього короля Станіслава-Авґуста Понятовського.

Брутальна домінація Російської імперії над владою Речі Посполитої призвела до конфедерації — давньої шляхетської традиції, яка своїм корінням сягала ще в Середньовіччя. Незгода шляхти з політикою короля давала їй право на спротив. Ініційована братами Красінськими, один із яких був кам’янецьким єпископом, конфедерація з’явилася в подільському місті Бар. Вона стала останньою великою конфедерацією Речі Посполитої напередодні поділів. Прикметно, що один із її героїв Казімеж Пуласький, який прославився обороною Бердичева та Ченстохови, став національним героєм Сполучених Штатів Америки, «батьком американської кавалерії». Маєтки його родини містилися на Поділлі, а його правнук, теж Казімеж, наприкінці XIX — на початку XX століття став одним із перших академічних істориків, що звернули свою увагу на вивчення історії подільської шляхти.

Читайте також: Канчук бояр

Перший поділ Речі Посполитої в 1772-му відрізав від Поділля його західну частину. Колишні брати-шляхтичі стали підданими австрійського імператора, зберігаючи впродовж усього XIX століття свою подільську ідентичність, яку маніфестували у вигляді окремої «подільської» фракції на засіданні Галицького крайового сейму.

Їхні брати ще майже 20 років прожили в Речі Посполитій, щоб після бурхливих спроб реформувати вмираючу державу, після другого поділу в 1793-му стати підданими російського імператора в межах створеної Подільської губернії зі столицею в Кам’янці. Утворення цієї губернії бачилося б як відродження колишнього Подільського князівства з другої половини XIV століття. Бракувало лише теренів за Збручем і кордону по Дніпру.

Подільська шляхта пройшла довгий шлях від другої половини XIV століття аж до поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття. Її нащадки, переживши російські імперські реформи з де­шляхтизації, живуть і понині на Поділлі. Важко знайти хоч одне містечко чи село в південній частині сучасної Тернопільської, Хмельницької та в усій Вінницькій області, де не було б когось із прізвищем на -ський/ська чи -цький/цька. Їхні прізвища, що здебільшого збігаються з назвами місцевостей на Поділлі, є свідченням того, що подільська шляхта ще жива.