Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
1 березня, 2016   ▪   Святослав Липовецький   ▪   Версія для друку

Жінка в мундирі. 100 років тому

Історія Надії Савченко з її непростою військовою кар’єрою, російським полоном та вироком є приводом згадати перших українських жінок-військових, які століття тому, незважаючи на опір суспільства, зі зброєю воювали проти російського війська
Жінка в мундирі. 100 років тому

Дівчата, війна та «люшнівці»

«Нарід такий як наш, що бореться на всіх полях о право життя, мусить все бути на чатах, бо не знає ні дня, ні години, коли столітній ворог зміриться завдати йому послідній удар», - сказано в першій відозві «Жіночого організаційного комітету» у Львові, що було прийнято в грудні 1912 року.

В повітрі вже було передчуття світової війни, що змусило мобілізуватися й активне українське жіноцтво. Щоправда, перша відозва жодного відгуку не мала, даремно її творці чергували в своїй домівці, очікуючи масових зголошень від жінок, які б хотіли долучитися до їх ініціативи.

Читайте також: Переможний бій із «русскім міром»

Втім, не лише жіноцтво, але й український загал в Галичині досить стримано ставилися до закликів бути готовими до можливої боротьби. В той час студентство з мілітарними поглядами в суспільстві популярно називали «люшнівцями», мовляв готуються боротися з москалем люшнею (патиком). І коли напередодні війни пластуни наважилися прийти на бал в одностроях, щоб зібрати гроші на стрілецьку організацію, то їх зустріли з щирим обуренням.

Але й серед тих, що таки готувалися до війни, відношення до «жінок в мундирах» було більш ніж стримане. Перше товариство «Січові Стрільці», яке виникло в 1913 році відмовилося включати в свій склад дівчат, бо готувало майбутніх старшин, а уявити серед них жінок – було неймовірним. І вже коли творилася нова структура – «Січові Стрільці-ІІ», яка мала статус «революційної» й куди масово ступала робітнича молодь, місце в них знайшлося й для дівчат, які створили свою чоту – 33 січовичок з 300 членів. Коли розпочнеться війна, то лише 3 дівчат з цілої чоти підуть воювати зі зброєю в руках. Як зауважить їх чотова Олена Степанів – ні тоді, ні пізніше ніхто так і не застановлявся над питанням «чим має бути жінка в часі війни?».

Олена Степанів вступила до УСС в віці 22 років, студентка Львівського університету, провідниця «дівочої чоти» в товаристві «Січові Стрільці-ІІ»

Перші удари прийняли на себе родини дівчат, які рвалися до війська. «Я була мов камінь, на заказ Батька, на просьбу і сльози Матері, бо йшла сповнити свій обов’язок», - писала Олена Степанів. Її батьки втрачали обох дітей, адже сина покликали до австрійського війська, а донька забажала воювати добровольцем. Її подруга по Пласту та «Січових Стрільцях-ІІ» Гандзя Дмитерко була єдиною дитиною в сім’ї. Її вітчима мобілізували до австрійської армії: «Прощаючись зо мною сказав, що лишає нас самих, але сподівається, що дамо собі раду. Мені тоді стало ясно, що мама лишається дійсно «сама», бо я вважала, що мені теж треба йти. Правда, мені дуже прикро стало, що й я лишаю маму у такий трудний час. Але молодечий порив і почуття обов’язку перед батьківщиною перемогли».

Олена Степанів та Гандзя Дмитерко стали першими українськими жінками-добровольцями, які захотіли служити у війську не як санітарки чи в іншій ролі, яка б пасувала жінці в той час, а саме як рядові стрільці, пліч-о-пліч з чоловіками. «Із інших сотень приходили стрільці дивитися на нас, як на дивогляд», - пригадувала Дмитерко.

Читайте також: Відважні. Мирні, напівмирні та воєнні ролі жінок в УПА

Цікаво, що коли Олена Степанів пішла зробити фото в мундирі для виказки («посвідчення»), перед тим ретельно заховавши волосся під військову шапку, то наступного дня, забираючи фотографію, її очікував наряд поліції. Будинок дирекції поліції їй довелося покидати з чорного ходу, адже зібралася чималий розлючений натовп подивитися на «кубіту-шпигуна».

«В полі»

28 серпня 1914 року львів’яни масово евакуювалися перед приходом російських військ. В числі інших до Стрия виїжджали й добровольці, що зголосилися до Українських Січових Стрільців (УСС). Саме за кілька днів, на початку вересня 1914 року, дві з половиною тисячі легіонерів складуть присягу й поповнять ряди першої української військової частини в ХХ столітті.

2. Софія Галечко (23 роки) та Гандзя Дмитерко (21 рік) – перша була студенткою університету в Ґраці, голова місцевого товариства «Січ», розпочинала службу як санітарка. Друга – членом Пласту та товариства «Січові Стрільці-ІІ», закінчила вчительську семінарію

Серед тих, хто виїжджатиме зі Львова до Стрия будуть Степанів, і Дмитерко. Першу висадять з вагона таки у Львові й категорично заборонять сунутися до УСС. Друга доїде до Стрия, але її зауважать, коли стрільці виїжджатимуть звідтіля на Закарпаття і теж висадять з потяга. Втім дівчата таки доб’ються того, щоб їх прийняли до війська. На той час таких буде вже кілька.

«Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандрівка по Мукачеві від третьої в ночі до осьмої вранці та приїзд до Горонди – а тепер тихі зітхання слабих у шпиталі і ясні, могучі филі пісні за вікном. Мої мрії здійснилися – працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий, спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ», - писатиме в своєму щоденнику Софія Галечко, яка, покинувши австрійський університет, приєднається до УСС, щоб бодай нести службу санітарки. А далі доб’ється, щоб її зарахували до стрільців.

За короткий час Олена Степанів, яку популярно кликали «Степанівна» та Софія Галечко здобудуть ранг хорунжих та будуть відзначені медалями за мужність. Це буде ще одним викликом для оточення, адже жінки на лінії фронту, або ж як казали «в полі» керуватимуть відділами стрільців.

Коли Олену Степанів генерал Фляйшман відзначатиме нагородою, то зауважить, що вперше має нагоду вчепити медаль жінці. Правда, коли перепитав чи вона воювала б і на італійському фронті, то почув: «Ні, бо я йшла на війну проти москалів!»

Сучасники зауважували, що мала рідкісну для українців прикмету – поважала власних українських старшин і з погордою ставилася до чужих, в тому числі й австрійського генерала. Навіть старшини, які були противниками жіноцтва в армії, говорячи про Степанів підсумовували: «Добрий жовнір, у порівнянні з стрільцями».

Читайте також: Лісова муза

Іншою була ситуація в хорунжої Софії Галечко. Дрібна на вигляд, колишня студентка командувала групою стрільців-гуцулів. Якось, коли військові позиції приїхав оглядати генерал Блюм, то Софії Галечко довелося звітувати та давати накази. При тому, за спогадом стрільця Михайла Островерха: «Гепнула у глибоку яму, яких на цьому майдані було багато, що залишились із осінніх боїв, - і щезла нам із очей! Гуцульня заревіла глухим сміхом-глумом, бо й не любила свого «четової», не хотіли стрільці бути під бабою, - а сотника Р. Сушка трохи грець не вдарив. Проте, після закінчення вправ, після дефіляди перед генералом Блюмом, забажав він, - як елегантний старий штабовик! – особисто стиснути руку хорунжої Софії Галєчко, на грудях якої сяла срібна медаля 2-ої кляси за геройство на фронті».

На цьому історії Галечко та гуцулів не вичерпуються. Іншого разу, перебуваючи на тих же подільських полях, що часто порівнювали зі степом, гуцули особливо тужили за горами. Вони часто збиралися разом й співали не лише під час відпочинку, але таки виконуючи важливі завдання. Не раз бувало, що співали вони під час нічних стійок – легковажачи елементарними приписами безпеки та конспірації. Одного разу непомітно підкралася до їх позицій хорунжа Софія Галечко:

  • Ви отак співаєте собі… А якби так несподівано напали на вас Москалі? – строго запитала хорунжа.
  • Ей! Ци ж вони вже такі, ади, без серця, аби їм оцес наш спів та й не сподобавси? – меланхолійно відповіли гуцули. На таку відповідь Галечко не мала аргументу та без слів пішла перевіряти інших стійкових.

Дівчатам з університетською освітою треба було ще знайти спільної мови з звичайними стрільцями. Варто згадати, що серед речей у військовому ранці Степанівної були дві книги – том Ніцше та Коран.

Жінки-старшини були дивом не тільки в австрійській армії, але й для супротивників. В телеграмі  від 20 березня 1915 року до штабу корпусу начальник штабу 78-ї дивізії підполковник Соколов звітував: «Кременецким полком в районе Макувки взяты 2 русин из батальона Долара Они показали, что на той же высоте находятся две роты украинцов Сечевиков, у которых некоторые офицерские должности заняты женщинами». Це було чи не одиноке свідчення про УСС в російських військових звітах.

Ірина (Ярема) Кузь (20 років), уродженка Буковини, розпочинала службу як санітарка

Там же, на горі Маківці відзначилася й інша жінка стрілець – Ірина (Ярема) Кузь, яка гранатами знищила кулеметне гніздо. Щоденна українська газета в Америці «Свобода» за 19 серпня 1915 року подавала вістку з фронту: «Під Требеновом коло Болехова йшла Кузівна як «око» (розвідка – С.Л.) перша на переді походу стрільців і наших військ. В селі зловила сама двох козаків і одного салдата в полон і здобула дуже важні карти московського штабу та богато иншого воєнного матеріялу».

А австрійський часопис Neue Freie Presse за 10 липня 1915 року в деталях описував полон росіян: «Панна Кузь здобула при цій нагоді важні папери і кілька цінних предметів. Відтак пустилася наздогін за офіцерами і, догнавши одного з них, гукнула: «Кидай ружє!». Офіцер, збитий з пантелику, віддав свою зброю дівчині… Коли москаль опам’ятався трохи, сказав: «Найбільше гризе мене, що такий молодик спіймав мене». На то відповів йому австрійський офіцер: «Чи знаєш, хто це такий? – Українська лєґіоністка». Москаль зблід, понурився і замовк».

В полоні і в звільненні

«Барышня-офицер», «убежденная мазепинка, ненавистница России» - так відреагувала російська преса на новину про полон українки Олени Степанів. Проте слід відзначити, що попри особливу охорону, до неї ставилися на загал позитивно – полонена отримувала на харчування щоденні 1 руб.50 коп. – як і інші полонені старшини. Коли з нею познайомилися українці-офіцери, що перебували в царському війську, то передали набір консервів, бо не були певні чи під час етапу вглиб Росії Степанівна матиме чим харчуватися. Якщо випадала можливість – то їй надавали окрему кімнату для ночівлі.

Оля Підвисоцька (років) – 17 років, студентка вчительської семінарії

Ще більше поваги мала від інших австрійських в’язнів. Перебуваючи в полоні в Саратовській губернії, забута увагою українських старшин, отримала запрошення від капітана-чеха харчуватися в їх їдальні та мешкати в окремій кімнаті їхнього корпусу, адже так велить їх приписи супроти іншого старшини, що опинився в біді. Іншого разу, вже в Ташкенті ув’язнений генерал Вайцендорф організував збірку серед австрійських офіцерів на допомогу Степанівні. Коли вона відмовилася від зібраних коштів, то її чітко поставили на місце: «На те полковник сказав, що не буде мене просити, бо я, як жовнір, мушу послухати приказу». Хорунжа наказ виконала, але написала розписку, що після війни ці гроші поверне – передасть на українські цілі. Австрійських офіцерів це задовольнило.

В Україну Степанівна вертатиметься з Ташкенту через Фінляндію, Швецію та Німеччину. Через різ цим шляхом їхатиме інший старшина – Осип Навроцький, то коли провідниці дізнаватимуться, що він українець – з захопленням приноситимуть йому альбоми з фотографіями Олени Степанів.

В 1917 році вона знову приєднається до УСС й зустріне бойових подруг – Гандзю Дмитерко та Софію Галечко. Перша повідомить, що старшинська їдальня – це «осине гніздо», а друга принципово відмовиться від спільного харчування з іншими офіцерами. Пройде кілька місяців і вже в лютому 1918 року вороги «жінок в мундирах» доб’ються офіційної заборони їхнього перебування у війську.

Олена Степанів, яка повернулася до навчання пережила це відносно спокійно, а от Софія Галечко була морально прибита. Ще на початку війни, перебуваючи на Закарпатті в щоденнику писала: «Поки кров грає в жилах і серце б’ється сильно в грудях – вперед! Вперед! Поломимо скали, перепливемо ріки, спалимо вогнем молодої душі всі твердині, всі замки, всі ворожі думки й діла…».

Але це було в кінці 1914 року. В 1918 році серце вже «не билося сильно в грудях» і сили «переплисти ріки» не залишалося. Влітку втомлена й прибита всіма новинами та хворобами здобутими на війні Софія Галечко відвідає Олену Степанів. Її стан був розпачливий. Ще через тиждень її тіло знайдуть в річці Бистриці, біля села Пасічна, куди вона приїхала відвідати іншу жінку-стрільця Ольгу Підвисоцьку, яка тут вчителювала.

Павлина Михайлишин – вдова, розпочинала службу в УСС при кухні

Ще цього ж року дівчата, що перейшли ряди УСС візьмуть учать в українсько-польській війні в рядах УГА. Згодом Олена Степанів стане відомим науковцем, а після ІІ Світової війни отримає 10-літній вирок від радянської каральної системи. Ольга Підвисоцька поїде працювати на радянську Україну й зникне у вирі репресій 1930-х років, Гандзя Дмитерко виїде на еміграцію в Америку.

Олена Степанів

«… під той час ми не були вповні свідомі цього, яку властиво роботу повинні робити жінки в часі війни, ми над тим не застановлялися, сього не обговорювали, ані не ставили собі ясного пляну – чим має бути жінка в часі війни? Фронтовиком різних родів зброї? Піхотинцем, кіннотчиком, гарматчиком, телефоністом, розвідчиком, сапером, піоніром, санітаром чи сестрою-жалібницею (хоч одна «жіноча» форма)? Чи, може, має зайняти місця в запіллі – в магазинах, інтендатурах, лічницях? А, може, має вона зайняти опустілі по фронтовиках місця в цивільних урядах, фабриках? А, може, має бути всюди – відповідно до здібностей, доброї волі й охоти?

Так! Ми – не думаю тут лиш про жіночу чету, але про загал жіноцтва – не уявляли собі ясно нашого завдання ані перед, ані в часі великої світової війни, ані в листопадових днях 1918 року. Ми хапали, що попало, або то, до чого навикли від віків (баняк і вареху), але де мало бути те наше місце, що нам належиться і відповідає, ми ані не доказали цього, ані не вияснили, яка праця найбільше відповідає жінці в часі війни – відповідно до її знання, заняття, літ і фізичних сил.

Цю справу вияснить і розв’яже з часом саме життя».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено