Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 лютого, 2016   ▪   Ярина Цимбал   ▪   Версія для друку

Переможний бій із «русскім міром»

Як українські письменники цькували Максіма Ґорького й Фьодора Ґладкова
Матеріал друкованого видання
№ 7 (431)
від 18 лютого
Переможний бій із «русскім міром»

Глузливу дражнилку «люді істінно русской культури» придумав ще Микола Хвильовий на самісінькому початку 1920-х. Він уживав її саме так, іронічно, у лапках і транслітом. Цими словами Хвильовий зневажливо називав інтелігенцію, виховану в колоніях і морально залежну від імперії. Університетська професура в Харкові, Києві, Одесі в більшості своїй ненавиділа так званий декрет про українізацію 1923 року, лікарі й науковці часто воліли спілкуватися російською мовою, читати російських авторів, ходити в російський театр. Люди «русского міра» ностальгійно позирали на Москву, як ото нащадки іспанських завойовників на Кубі чи Ямайці, зітхаючи виглядали на обрії кораблі з метрополії, що везли їм «свіжі» газети з новинами тижневої давності.

Тим часом поруч виникла нова українська культура, молода, смілива і, головне, незалежна. Письменники, більшість яких народилася у вирі революцій і визвольних змагань, ще вірили в самостійність УСРР — Української Соціалістичної Ра­дянської Республіки. І зверхній «русскій мір» із його великодержавним шовінізмом або, як іще казав Хвильовий, «зоологічним націоналізмом» вони терпіти не збиралися. Нарком освіти Микола Скрипник наприкінці 1920-х, після кількох шовіністських скандалів, писав: «Нам потрібне не командування або запідозрювання, не чванькуватість або недовірлива настороженість, не боротьба або протиставлення, а дружня рівноправна участь у загальній роботі над здійсненням спільних великих завдань». З цією вимогою українські письменники прийшли 1929 року й до вождя всіх радянських народів.

«Цінденти» з «русскім міром»

У творах нової російської літератури, зокрема пролетарської, так само як і за царату, українці фігурували як «хахлы» і «малороссы». Говорили вони зазвичай жахливим жаргоном, який російські письменники видавали за українську мову. Поважні журнали, як-от «Печать и революция», і навіть енциклопедії перекручували й спотворювали до невпізнання українські прізвища. Популярний ілюстрований «Прожектор» — додаток до газети «Правда» і єдиний на весь СРСР кольоровий часопис — представив читачам Михайла Коцюбинського як письменника 1860-х років. У той час маленький Михайлик, який народився 1864-го, під стіл пішки ходив у прямому сенсі слова. Вершиною анекдотів стало запитання одного російського журналу до українського автора про його колегу: «Над чем сейчас работает Иван Франко?».

Російських письменників ці казуси не бентежили, і від початку 1920-х років вони охоче гастролювали в Україні: від трибуна Владіміра Маяковского та футуриста Васілія Камєнского до манірного імажиніста Вадіма Шершенєвіча й конструктивіста Ільї Сєльвінского. Гастролери не минали ні нової, ні старої столиці, збирали зали й касу, але сприймали їх по-різному: у Києві захоплено, у Харкові стримано, критично чи навіть зустрічали багнетами. Маяковскій звітував Лілі Брік у січні 1925 року: «В Харькове было полно, но с легкой проредью в ложах, а зато в Киеве стояло такое вавилонье столпотворенское, что были даже два раненых». Це тому, що Харків уважався столицею незалежної України, а не одним із центрів «русского міра», яким донедавна був Київ.

Читайте також: «Ця боротьба, ця кров марно не пропаде...»

У той-таки приїзд Маяковскій дав інтерв’ю київській газеті «Більшовик», де верховодили українські футуристи. Він відверто зізнавався, виправдовувався й лестив українським футуристам: «Консервативна частина російських поетів у більшості розуміють українську поезію як поезію за часів Шевченка. Не таке має розуміння про українську поезію асоціація ЛеФ. Для поетів, які об’єднуються навколо журналу «ЛеФ», імена нових українських поетів Семенка, Шкурупія, Слісаренка відомі. Правда, повного розуміння ще нема, їх знають лише як талановитих панфутуристів, але завдяки тому, що російський ЛеФ до цього часу не налагодив зв’язків з Укрлефом, поетичної суті вищезгаданих поетів у Москві ще остаточно не з’ясовано. «Семафор у майбутнє», «Катафалк искусств» та «Жовтневий збірник» мені доводилось читати (правда, я українську мову знаю дуже мало). Знову ж таки повторюю, що цими виданнями цікавиться тільки ЛеФ». Усе, як раніше, тільки тепер це могли назвати ще й комчванством.

«Словоблудіє» на «задрипанках»

Навесні 1924 року пожинати щедрі збори в «Юго-Западний край» поїхала група модних тоді російських прозаїків: Боріс Пільняк, Всєволод Іванов і Ґлєб Алєксєєв. Трійця успішно виступила в Києві й помандрувала до Харкова. «Фейлетон-вечір» призначили на 10 березня в залі громадської бібліотеки. Анонс, звичайно, обіцяв унікальну розвагу: «только один вечер»! Програма складалася з двох частин: читання нових недрукованих творів і диспут про сучасну літературу, її шляхи й завдання. У диспуті зголосилися взяти участь революціонер, журналіст і письменник Карл Грасіс, тоді редактор газети «Харьковский пролетарий», а також місцева професура Олександр Білецький, Михайло Самарін та ін. Після цього гості мали ще відповідати на записки публіки.

Проте ніхто із заявлених диспутантів не з’явився, і на вечорі виступили українські письменники Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, які розкритикували й рознесли Пільняка. Коцюба назвав його етнографічним, Йогансен — декадансом, а Хвильовий — співцем «умирающей дворянской усадьбы». Публіка веселилася й закидала учасників записками. У центральній партійній газеті «Коммунист», яка ще не встигла українізуватися, з’явився ображений відгук про вечір-фейлетон, у якому рецензент скаржився, мовляв, пообіцяли диспут про шляхи й завдання російської літератури та цілу плеяду літературних імен, а натомість «предоставили неким молодым людям упражняться по пяти минут в словоблудии».

Зате Хвильовий гордо написав Михайлові Могилянському в Київ: «Був у нас Пільняк, ми його зустріли трохи інакше. А саме: дали «бой» і, судячи по тому шуму, яким шумує зараз ображений Харків, «бой» непоганий».

Ідеї, які Хвильовий висловив у знаменитих памфлетах, постали не в одну мить. Вони формувалися й кристалізувалися саме в першій половині 1920‑х років. І перш ніж кликати «Геть від Москви!», письменник обурювався та розповідав у листі до Могилянського про «обструкцію», яку влаштували Пільнякові в Харкові. «Щоб зрозуміло було, чому ми так прийняли Пільняка, скажу: всі ці нахаби Маяковські, що заявляють, приїхавши на Україну: «Нікакой украінской літєратури нєту», всі ці франти з московської богеми давно нам обридли, і ми зайняли войовничу позицію. Крім того, треба було потривожити трохи й міщанську масу, що збирається в «харьковской обществєнной бібліотєкє». Я, власне, сподівався, що дискусія прийме зовсім інший характер: мусіла виступити убога російська професура, з якою я і вся наша група вступить у бій. Я гадав, що таким чином ми уб’ємо двох зайців: розвінчаємо міщанську інтелігенцію — «покровітєльніцу істінно русской культури» і заставимо Пільняка подумати, куди він попав: чи в русскую провінцію, чи в Українську Радянську Республіку. Двох зайців ми, безперечно, убили, але не так, як хотілося, бо професура чомусь не виступила і дискусію починав я. Говорив я, між іншим, дуже коректно, але, з другого боку, дав відчути, що Пільняк виступає не на «задрипанках», а має честь виступати в столиці УСРР», — писав Хвильовий.

Читайте також: Звідки взялися «недоросіяни»?

А «міщанській сволочі», яка не заспокоюється й шипить, що нібито Хвильовий «руководілся своімі шовіністіческімі чувствамі», письменник пообіцяв, перепрошуючи за вислів, «набити харю».

«Горькая мать»

Боріс Пільняк і Всєволод Іванов, автор знаменитого «Бронепоїзда 14–69», — то були тільки квіточки порівняно з «ягідкою» в образі основоположника пролетарської літератури й згодом соціалістичного реалізму Максіма Ґорького. На початку 1926 року головний редактор художньої літератури у видавництві «Книгоспілка», член Вільної академії пролетарської літератури Олекса Слісаренко листовно звернувся до Ґорького, який жив тоді в Італії, попросивши дозволу на скорочене видання роману «Мать» українською мовою. Ґорькій не тільки відмовився, а ще й у листі-відповіді назвав українську мову «наречием»: «Уважаемый Алексей Андреевич. Я категорически против сокращения повести «Мать». Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия.
При старом режиме я посильно протестовал против таких явлений. Мне кажется, что и при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу. А то выходит курьезно: одни стремятся создать «всемирный язык», другие же действуют как раз наоборот. А. Пешков. 7.V.26 г. Сорренто».
Це прозвучало наче грім серед ясного неба: керманич радянської літератури, найвидаваніший письменник Союзу, друг Лєніна, а головне друг Коцюбинського, у якого український письменник не раз гостював на Капрі, назвав українську мову «наречием»! Лист ходив по руках, переписувався, передруковувався, і вся українська інтелігенція його знала. Секретному відділу ДПУ було відомо, що працівник Наркомосу Володимир Баланін, правий політичний діяч і дипломат Петро Дятлов і навіть (!) член КП(б)У історик Матвій Яворський спеціально давали машиністкам примірники цього листа для розмноження. Ганебний текст головного пролетарського письменника опублікувала емігрантська преса, і на нього відгукнувся відкритим листом Володимир Винниченко.

Тож коли стало відомо, що Максім Ґорькій відвідає Харків у межах запланованої великої поїздки по СРСР, у ДПУ не на жарт занепокоїлися. Минуло два роки, але про «Мать» тут не забули й градус обурення не знизився.

Письменницька обструкція

В українській столиці створили громадський комітет для вшанування дорогого гостя і звернулися до різних організацій з пропозицією взяти участь у зустрічі з Буревісником. Багато хто від запрошення відмовився. ДПУ відстежувало приватні розмови: неофіційно в літературних колах говорили про те, щоб улаштувати Ґорькому демонстрацію, дехто пропонував спровокувати його ущипливими питаннями. Зрештою ухвалили, що наразі «демонстрація» політично не вигідна, достатньо буде зустріти російського письменника якомога холодніше й не помічати його приїзду.
Максім Ґорькій прибув до Харкова 8 липня 1928 року. На вокзалі йому влаштували грандіозну зустріч. Господар міста, голова Харківської міської ради, колишній військовик і комісар дивізії Іван Кожухов першим звернувся до славетного гостя:
— Дорогой Максим Максимович!..

Йому стали шепотіти: «Алексей Максимович». Голова недочув і поправився:
— Дорогой Максим Алексеевич!..

Ґорькій удав, ніби не помітив помилки політичного діяча.

Увечері ж на офіційній зустрічі в Будинку літератури ім. Блакитного, куди вхід спеціально обме­жили, а запрошення розіслали тільки «лояльним» представникам української культури, скандалу уникнути не вдалося. По-перше, не прийшла група відомих письменників на чолі з Хвильовим. По-друге, кожен промовець прагнув з’ясувати болюче питання. Першим від Агітпропвідділу ЦК КП(б)У виступив Михайло Постоловський, який зачепив історію про «наречие». Це була помилка партійних вождів, адже Постоловський у ЦК протегував ваплітянам і всіляко їх підтримував. Слідом за ним Валер’ян Поліщук запитав гостя про його ставлення до української мови. Ґорькій вибачився, заявив, що вважає інцидент вичерпаним, однак із публіки постійно вигукували «ану спитайте його про нарєчіє». Зрештою російський літературний вождь мусив передчасно піти з урочистого засідання на свою честь. У книзі почесних гостей Будинку літератури ім. Блакитного він залишив символічний запис: посеред великого аркуша скромне прізвище М. Ґорькій. На фото з українськими письменниками, яке встигли зробити запопадливі журналісти, представники спілки «Плуг», ВУСПП і комсомольского «Молодняка».

Наступні два дні Ґорькій провів у трудовій колонії неповнолітніх правопорушників у Куряжі та в Харківській дитячій трудовій комуні ім. Дзержинського. Закладами керував Антон Макаренко, який описав гостини письменника у своїй знаменитій «Педагогічній поемі». Щоправда, у Харкові подейкували, нібито в Куряжі під час приїзду Ґорького когось побили і той поквапився виїхати з колонії.

Комуна «Авангард»

Це був найпопулярніший екскурсійний маршрут улітку 1928 року — одне з перших в Україні колективних господарств у селі Новофедорівка на Запоріжжі (нині в Пологівському районі). Бувало, що за день «Авангард» відвідувало півтисячі гостей. У комуні свого часу побували Лев Троцький, голова Раднаркому УСРР Влас Чубар, всеукраїнський староста Григорій Петровський, російський письменник Фьодор Ґладков, редактор «Крестьянского журнала» Фьодор Панфьоров. Повезли туди й Максіма Ґорького, але йому писати про комуну в степах України не довелося: це вже зробив Ґладков, поважний пролетарський літератор, автор славно­звісного «Цементу».

Репортаж Ґладкова «Коммуна «Авангард» українці сприйняли, як і лист Ґорького, з обуренням. Крім того що це була звичайна лакована агітка про щасливе колективне життя, так її ще й супроводжували недолугі переклади про комунарів, які не володіють «росийской мовой» — «русским разговором», та образливі коментарі: «Галичанин — человек, приехавший из Галиции. Галиция — юго-восточная часть Польши». У журналі «Плуг» Ґладкову порадили наступного разу поїхати до Ірландії і написати примітку: «Ирландец — человек, приехавший из Ирландии. Ирландия — юго-восточная часть Англии».

Читайте також: Левко Юркевич vs Лєнін і Сталін

Слідом за Ґладковим у комуну заявилася Докія Гуменна, яка свої нариси, написані там, назвала «Листи зі степової України». Звісно, вона вже знала про книжку Ґладкова. Крім того, у самій комуні їй чимало розказували про недавніх гостей. Дещо з того Гуменна дослівно переказує в нарисах, і можна було б їй не вірити, але ці самі висловлювання російського пролетарського письменника опублікувала урядова газета «Вісті ВУЦВК». «Зачем возрождать допетровскую эпоху, — допитувався Ґладков, — зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом. Все это только тормозит развитие социалистического строительства... Украинские писатели хотят конкурировать с русскими писателями, а выходит, только обезьянничают...»

«Листи зі степової України» з’явилися в журналі «Плуг», органі однойменної Спілки селянських письменників, у жовтні — листопаді 1928 року. Журнал «Червоний перець» негайно надрукував величезну карикатуру: Фьодор Ґладков в образі городового, а у віршованому підписі його обізвали «тупим бюрократом» і порівняли із сумнозвісним міністром Валуєвим.

«Тоже малорос»

У грудні Ґладков надіслав до редакції «Плуга» листа, у якому відкидав обвинувачення в шовінізмі й українофобстві. Проте на тонкому льоду міжна­ціо­нальних відносин він знову не втримався, образивши тепер уже конкретного письменника: «Отвратительное националистическое чванство в манере петлюровцев или того же Хвильового мне невыносимо». Цього йому теж не забули. Слідом посипалися листи із самої комуни «Авангард»: у них комунари то підтверджували розповідь Гуменної, то спростовували, то уточнювали. З’ясувалося, що більшість викладених фактів правдиві: Ґладков і Панфьоров збирали на Запоріжжі місцевих учителів, насміхалися прилюдно з української культури й літератури, не радили поповнювати комунівську бібліотеку українськими книжками.

«Плуг» відписав Ґладкову, що авторка й редакція ще раз переглянуть нариси, публікацію яких тим часом призупинили, і не забув ущипнути росіянина: «Мы лично думаем, что у вас кое-какие грешки все-таки были...» А в січні редактор часопису Сергій Пилипенко дав довжелезну статтю «У чому помилка Докії Гуменної?». Він навів усе листування у цій справі, позицію всіх сторін конфлікту й власні висновки. На думку Пилипенка, російський літератор виправдовується як людина, котра хоче зробити українцеві приємність, цілком щиро заявляє: «Знаете, я тоже малорос» — і так само щиро дивується, чому ніхто не радіє з такої заяви, а, навпаки, всі копилять губу. По-малоросійськи прозвучало й твердження Ґладкова, що він, мовляв, «с юных лет живя среди украинского населения, привык любить и язык, и литературу, и музыку этого народа».
«Не треба нам вашої любові, — відповідає йому Пилипенко, — ми самі нині можемо дужче за рідну любити літературу російську, мову французьку, а музику німецьку — річ у визнанні, а визнавати українську культуру нова російська пролетарська література не хотіла».

Нав’язане братство

У цій атмосфері взаємної недовіри й сварки в Кремлі вирішили пом’якшити ситуацію і прислали в Україну двох емісарів: заступника завідувача Агітпропу ЦК ВКП(б) Платона Керженцева та одного з керівників Російської асоціації пролетарських письменників Владіміра Сутиріна. Ці два далеко не першорядні діячі гаряче закликали в Харкові створити живий обмін між національними культурами народів СРСР, рішуче боротися з великодержавністю та національною замкнутістю й насамкінець запросили українських письменників до Москви. Зустріч із російськими колегами, за їхнім задумом, мала дати поштовх до тісного спілкування двох літератур і насамперед сприяти вивченню російськими робітниками української пролетарської літератури.

Читайте також: Той, що залишився нероззброєним

В українських літературних колах до запросин поставилися неоднозначно. Ще з часів приїзду Ґорького точилися розмови, які старанно записувало ДПУ, ніби це нічим не пояснюване й не виправдане нав’язування братства з боку російського народу. Багато хто вважав, що союзні можновладці створюють штучну солідарність між УСРР і Москвою, приклади якої — приїзд Ґорького в Україну, показова поїздка спеціально відібраних українських робітників до Москви. Тож і візит письменників до колись златоглавої столиці бачився ще одним виявом такої «солідарності» в лапках.

Тим часом скандал довкола комуни «Авангард» не вщухав: російська преса стала на диби, захищаючи свого товариша. 3 лютого 1929 року в газеті «Известия» на цілу шпальту вийшла стаття відомого журналіста Ґриґорія Рикліна «Проказы тети Хиври». Риклін захищав Ґладкова й нападався на Гуменну, яка раптом стала зіркою всесоюзного масштабу. А до приїзду українських письменників у Москву залишався тиждень...


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня, Віталій Рибак
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено