Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 лютого, 2016   ▪   Андрій Чуткий   ▪   Версія для друку

Незалежність мало здобути, треба навчитися бути гідними її

Відстоювати потрібно не лише кордони, але й історичну спадщину
Незалежність мало здобути, треба навчитися бути гідними її

Україна зараз, як ніколи в своїй історії, перебуває на переломному етапі розвитку. І це не просто вибір політичної орієнтації, це – вибір цивілізаційний, ментальний. Адже ж залежно від того, витримаємо ми виклик часу чи зламаємось буде залежати наш розвиток на тривалий період в подальшому і навіть саме існування України та українців не як абстрактних понять, а як реальних явищ. Складність поточної ситуації полягає у тому, що зараз справа полягає не лише у відстоюванні цілком матеріальних, видимих речей, об’єктів і т.п., а також певної системи цінностей. Не менш важливим є питання відстоювання власної ідентичності, що й без того складно в глобалізованому світі, і означає збереження своєї національної ідентифікації, мови, культури, а також історичної пам’яті, зокрема пам’яті про історичні позначення власної країни в минулому. Так у Франції (не відкидаючи сучасної назви країни та її титульної нації) історію в школі починають вчити з фрази – «наші пращури галли» і ніхто не лише не заперечує, що в минулому Франція іменувалась Галлією, але й всіляко популяризується ця назва – згадаймо у цьому зв’язку кінематограф, мультиплікацію та інші канали. Це ж саме маємо і в інших європейських державах.

Ті ж народи, котрі не можуть похизуватися давньою і славною історією, вигадують історичні міфи. Саме так, приміром, волохи у XIX ст. раптом перетворились на румунів, тобто на римлян (в розумінні представників Стародавнього Риму, Римської імперії), а Валахія – на Румунію, тобто країну римлян і це було «обґрунтовано» (насправді жодних фактів на користь цього не існувало) тим, що після загибелі Римської імперії у V ст. н.е. вцілілі римляни начебто переселилися до Валахії і тому вона є спадкоємицею Римської імперії – її історії, культури, традицій. Аналогічно й один з наших сусідів вкрав історичну назву нашої держави аби у такий спосіб привласнити собі нашу історію, а заодно й право на українські землі.

У цій ситуації дивовижною є позиція самих українців. Замість того аби боротися за відновлення історичної справедливості – і тут мова йде не про зміну назви держави чи титульної нації, оскільки це є так само абсурдним як і крадіжка чужих етнонімів. Та й ніхто не вдається до подібних дій навіть і у випадку відновлення історичної справедливості. Мова йде про те, що ми маємо чітко і твердо заявити наше виключне право на одну з історичних назв нашої країни – Русь.

Читайте також: Спершу свідомість, потім зброя

Натомість в Україні і у українців із цим суцільна проблема. Ми вишуковуємо в історичних джерелах перші писемні згадки назви «Україна» і це добре. Але водночас забуваємо про попередні питомі назви власної держави, віддаючи їх у власність інших етносів і натомість сприймаючи спотворене їх звучання: замість Русі використовуємо термін Київська Русь, що був вигаданий у першій половині XIX ст. російським істориком-шовіністом Погодіним і потім поширений радянською історіографією. Саме на його підставі робився висновок про те, що окрім Русі «київської» була й інша Русь – «московська» (до якої часом додають, для більшої певності, перехідну ланку – «Володимиро-Суздальську Русь»), яка начебто й є спадкоємицею всієї спадщини реальної Русі. Проте всі ці терміни є штучними – жоден з них не зустрічається в писемних джерелах (як вітчизняного, так і іноземного походження) тих століть, яким приписується існування подібних державних утворень.

Натомість і наші літописи, і іноземні писемні пам’ятки знають лише одну Русь – з центром у Києві, що існувала у IX – XIV ст. Для цих століть це була назва, що позначала виключно Україну і створену українцями ж державу. Походження цієї назви ще й досі є дискусійним, але найбільше науковці пов’язують її з гідронімами в районі сучасних Київської та Черкаської областей. Саме тут зосереджені річки, що мають подібне звучання – Рось, Росава, Роставиця. Аналогічно і в руських (не російських) літописах термін Руська земля позначав землі в трикутнику між містами Київ, Чернігів та Переяслав. Саме ці землі і князі, і літописці, і іноземці іменували Руською землею, тобто власне Руссю, на відміну від решти земель, які були приєднані до цього державного ядра, що й стало серцем найбільшої європейської держави Середньовіччя – Русі. Проте остання не була єдиним утворенням в площині етнічній, а являла квазідержавне утворення на кшталт Франкської імперії, що виникла дещо раніше. Саме тому Русь і можна іменувати імперією, де центром виступала Руська земля (сучасні території Київської, Черкаської та почасти Полтавської й Чернігівської областей) навколо якої групувались підкорені та заселені іншими етносами численні землі-анекси, які включали території теперішніх Білорусі, почасти Росії, Естонії, Латвії та Молдови. Весь час існування цієї гігантської імперії зберігалась чітка відмінність в усіх сферах життя між її історичним центром – Руською землею та землями-анексами. Останні поступались Руській землі за рівнем свого економічного розвитку, чисельністю населення тощо, що було чітко помітно і для іноземців, які також позначали окремо власне Руську землю (наприклад, скандинави називали її Гардаріки – тобто «країна міст», що засвідчувало особливо високий рівень її економічного розвитку) та підкорені нею території. Поступовий розпад цієї держави (як і у випадку з Франкською імперією та іншими квазідержавами раннього Середньовіччя) зумовив запеклу боротьбу за її історичну спадщину (під якою розумілась і її територія) між державами, що виникли на її кордонах. Для цього використовувались династичні шлюби з представниками правлячої в Русі династії Рюриковичів. Саме так чинили литовські та московські князі. Проте останні в силу утворення Московського князівства в межах однієї з підкорених Києвом ще у X ст. земель (заселеної переважно фінно-угорськими племенами, до котрих поступово додалась незначна частка слов’янського населення, що змушувало низку науковців сумніватись в приналежності сформованого там етносу до слов’янської групи), вирішили вдатися до більш витонченого способу спотворення минулого і здобуття у свою власність колишньої метрополії. Московські князі заявили, що є єдиними законними спадкоємцями Русі і переманивши до себе київського митрополита у 1340х роках залучились, таким чином, підтримкою найбільш ефективної пропагандистської машини того часу – Церкви, яка з успіхом і нав’язала цей міф населенню, включно з населенням інших держав, які згодом зазнавали московської експансії.

Читайте також: Без 1933-го не було б 2014-го

Зазначу, що це був не єдиний прецедент у московській історії. Аналогічно задля обґрунтування своїх територіальних претензій на землі колишньої Візантійської імперії московський князь Іван ІІІ у 1472 р. уклав шлюб з представницею останньої правлячої династії візантійських імператорів Софією Палеолог та заявив (знов за сприяння Церкви), що Москва – це «третій Рим». Потрібно це було для обґрунтування далекоглядних територіальних претензій Москви, які вже тоді сягали значно далі Києва й України загалом – до Балкан і Малої Азії. І ця територіальна претензія збереглась до наших днів, виявляючись у спалахах перманентної агресії щодо Туреччини, яка насправді має глибинне коріння – здобуття за будь-яку ціну чорноморських проток та вихід до Середземного моря. Однак у час, коли було сформовано цей міф, заявити претензії на спадщину Русі Московське князівство ще не могло. По-перше, до 1471 р. зберігалось Київське князівство, яке й було спадкоємцем попередньої пів тисячолітньої історії Русі, а по-друге – Московське князівство ще залежало від Золотої Орди. Зазначу, що до кінця XV ст. Московське князівство продовжувало сплачувати данину татарам – спочатку Великій Орді (що була спадкоємицею Золотої Орди), а потому Кримському ханству. Останньому відкупні суми Москва сплачувала і згодом, оскільки не могла протистояти наступу кримських татар на своїх південних кордонах. Не забуваймо, що в 1571 р. татари вкотре захопили й вщент спалили Москву. Чи не ці дії були згодом лейтмотивом сталінської депортації кримських татар у 1944 р., яка виступала своєрідним актом помсти головній силі, що закривала Москві шлях на південь.

Закономірно, що така держава, яка до того ж залежала від цілком азіатської Орди просто не сприймалось в Європі як цивілізована. Однак саме це й стало головним чинником крадіжки чужої назви – у такий спосіб собі можна було привласнити чужу історію і прилучитись до давніх, цивілізованих європейських етносів. Цьому посприяла ліквідація Київського князівства у 1471 р. (яка була доповнена пограбуванням Києва татарами у 1482 р., що відбулось за прямої намови московського князя Івана ІІІ) і посилення самої Московії – назва, під якою вона фігурувала в західноєвропейських джерелах від XV ст. (оскільки раніше про неї взагалі не знали) і до початку XVIII ст. На початку XVIII ст. у затяжній Північній війні (1700 – 1721 рр.) московському царю Петру І вдалось здолати одну з найпотужніших європейських армій того часу – шведську і водночас ліквідувати спробу відновлення повної незалежності Україною, яку здійснив Іван Мазепа. Тож Петро І як рішучий, тиранічний володар вжив негайних заходів – підписання Ніштадського миру зі Швецією у 1721 р. поєдналось з перейменуванням самої держави: замість назви Московське царство держава почала називатися Російська імперія.

Щоправда у свідомості самих московітів (тепер росіян) історична реальність збереглась у позначенні свого володаря як «цар» (зазначу –терміну типово азіатського, властивого виключно східній цивілізації) замість нового офіційного титулу «імператор». Та навіть етнонім «русский» є нонсенсом, оскільки етноси позначаються іменниками, тоді як термін «русский» є прикметником, тобто засвідчує кому належить дана людина. Тобто, якщо розібратися, «русский» – це не етнічне позначення, а позначення залежного становища, тобто «той, хто належить русам». Ну а русами називались мешканці Русі, тобто України. Між іншим, корінні мешканці однієї з областей колишньої Русі, яка в силу особливостей свого географічного розташування виявилась найбільш ізольованою (а отже законсервувала чимало ще з середньовічних часів) – Закарпаття й досі називають себе русинами. Русами називали себе й українські князі, Руссю як збірним позначенням етносу називав автор «Слова о полку Ігоревім» воїнів новгород-сіверського князя Ігоря, Руссю називали населення сучасних українських земель й автори наших середньовічних літописів, які, між іншим, писалися давньоукраїнською мовою.

Читайте також: Невідворотна війна

Щоправда згодом (у XV – XVI ст.) поряд з назвою нашої країни «Русь» (яка продовжувала використовуватись іноземцями для позначення українських земель і фігурувала у латинських писемних джерелах як «Рутенія» або як «Русія») виникла й інша – «Мала Русь», яка була наслідком розростання державних утворень, що виникали на руїнах Русі і були значно більшими, але у площині «генетичній» практично не пов’язані із власне Руссю. У XVIII ст., коли Московське царство змінило свою назву на Російську імперію, постала потреба дискредитувати назву Мала Русь аби вона вийшла з обороту і натомість було запроваджено у офіційне використання назву Малоросія, яка мала б показати принижений статус України по відношенню до Великої Русі, тобто Росії. Проте якщо заглибитись у значення цього терміну, то все є з точністю до навпаки, так само як і у випадку з позначенням себе колишніми московітами назвою-прикметником «русский», що свідчить лише про їх колишню залежність від українців-русів. Так і тут. Справа у тім, що під «малою» в позначенні країн мають на увазі корінну країну. Наприклад, коли у VIII – V ст. до н.е. Стародавня Греція розпочала активну колонізацію узбережжя Середземного, Чорного та Азовського морів, то найбільший масив заснованих греками на півдні теперішньої Італії давньогрецьких колоній почав називатися «Велика Греція», тоді як власне Греція почала іменуватися «Малою Грецією», тобто корінною, справжньою. Аналогічною ситуація була й в Європі за доби Середньовіччя. Так у Франції в епоху феодальної роздробленості, коли більшість земель відокремились і стали де-факто самостійними, землі навколо Парижа, які продовжували належати французьким королям, почали називатись «Іль де Франс» (тобто «острів Франція»), тоді як решта французьких земель – «Велика Франція». Аналогічно й у випадку Малої та Великої Русі: «Мала» – це корінна, тоді як «Велика» – всього лиш похідна від «Малої». Але оскільки термін «Мала Русь» був трансформований у «Малоросію», який набув принизливого звучання, то у нас вирішили повернутися ще до однієї історичної назви країни – Україна, що дослівно означає «земля у краї», тобто заселена людьми земля. Саме цей термін з XIX ст., особливо завдяки творам Т.Г. Шевченка та інших українських письменників, здобув популярності й набув статусу загальновизнаного, перейшовши на позначення відродженої на початку XX ст. нашої держави – Української Народної Республіки. Однак ані письменники, ані історики XIX ст. не забували, що раніше наша країна називалась Русь. Згадаймо у цьому зв’язку хоча б багатотомну працю М.С. Грушевського з вітчизняної історії, що так і називається «Історія України-Руси». Саме тому, для позбавлення історичного зв’язку цих двох назв за радянської доби вже радянські історики, до яких нажаль долучились й вихідці з України, почали активно поширювати штучно створений у XIX ст. термін «Київська Русь» – саме таку назву мала праця з історії доби Середньовіччя Грекова та ряду інших радянських істориків першої половини – середини XX ст. Тож через масу наукових праць, а особливо через підручники з історії ця вигадана назва була не просто поширена, але привита у свідомість цілих поколінь. Однак її шкода полягає не лише у її штучності (повторюсь – жодна писемна пам’ятка часів імперії Русь не містила подібного терміну), що таким чином спотворює історію; а перш за все у тому, що через введення цього терміну відбувалась прихована крадіжка однієї з історичних назв України. Виходило, що так, була «Київська Русь», але потім вона загинула під ударами татар у 1240 р. (хоча в реальності Київське князівство після цього проіснувало ще 231 рік), а більшість її населення (згідно абсурдної теорії Погодіна, яка була цілком розвінчана науковцями ще у середині XIX ст., але з успіхом реанімована у Росії на початку XXI ст. і перетворена знов на державну ідеологію) виїхала на далеку північ, де поставала Москва. Тож Московське князівство, згідно з цією абсурдною теорією, й стало новою Руссю і тому отримало право на об’єднання земель реальної Русі, що й було здійснено у XVIII ст. шляхом їх завоювання.

Саме ця теорія живить ще й досі великодержавні, імперські амбіції низки російських політиків, а через систему освіти та пропаганди прищеплюється всьому російському суспільству. Але для держави, що не має власної давньої й славної історії це ще виглядає зрозуміло. Незрозумілим є інше – чому у нашій, незалежній державі, через систему освіти, зокрема й вищої, продовжує поширюватись на суспільну свідомість цей вигаданий речниками імперського центру, що століттями гнобив Україну, термін, який насправді страшний тим, що дає підстави деяким особам доводити можливість поєднання двох цілком відмінних за всіма параметрами етносів – адже ж і за доби Середньовіччя їх поєднання в одній державі не витримало випробування часом, оскільки не можуть існувати разом країни з етносами, що мають різні ментальні, цивілізаційні установки.

Тож мабуть давно вже настав час замислитись і внести корективи у нашу бодай навчальну літературу аби зрештою відновити історичну справедливість та припинити живити коштом українського бюджету (який фінансує видання підручників з історії для вітчизняних навчальних закладів) цей імперський покруч і натомість чітко зазначити, що в добу Середньовіччя в Україні сформувалась наша, українська держава, що мала назву Русь, її історичним ядром була Руська земля, яка об’єднала навколо себе різноманітні території, що мали відмінний етнічний склад населення з різним рівнем соціокультурного та економічного розвитку. А тому цю державу можна позначати як імперія Русь, що між іншим і робиться багатьма західноєвропейськими вченими-істориками, котрі досліджують історією Східної Європи об’єктивно і не підпали під дію імперської пропаганди від якої так важко позбавитись нашим науковцям та суспільству, але конче потрібно задля відновлення історичної правди та збереження власної історії, власної ідентичності.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено