Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 лютого, 2016   ▪   Павло Подобєд   ▪   Версія для друку

Херсонці й Америка

Парфеній Смола (Валентин Куц) та Володимир Кедровський як видатні діячі української діаспори в Новому світі
Матеріал друкованого видання
№ 5 (429)
від 4 лютого, 2016
Херсонці й Америка

Першим українцем, який ступив на американський континент, був звичайний тесля з Коломиї Іван Богдан. Він приплив до Вірджинії далекого 1608 року на кораблі англійського дослідника Джона Сміта. Масштабна еміграція з України за океан розпочалась у 1880-х роках і тривала аж до Першої світової війни. Як у Північну, так і в Південну Америку їхали уродженці Галичини, Буковини та Закарпаття.

Однак туди виїздили наші співвітчизники не лише із західних земель. Серед тих, хто пов’язав своє життя з Новим світом, були й вихідці з Херсонщини. Дехто з них відіграв провідну роль у становленні української діаспори по той бік Атлантики.

У той час, коли українські селяни Австро-Угорщини доволі масово вирушали до Латинської Америки, в Російській імперії спалахнула перша революція. 1905 року в Херсоні, як і в інших містах, вирувало нелегальне політичне життя. В один із «лекційних» днів у приміщенні Херсонської міської аудиторії (нині вул. Перекопська, 9) відбувалося політичне віче. Промовці від соціалістичних партій представляли свої програми й виголошували доповіді про ситуацію в державі. Один із присутніх на тих зборах згадував: «Аж ось наприкінці голова віча проголосив, що тепер буде говорити член Російської партії соціалістів-революціонерів товариш Парфеній Смола, який прибув із запізненням, бо щойно звільнений з тюрми. Те, що буде говорити справжній революціонер і жертва царського режиму, наелектризувало присутніх. Тож, коли на сцені з’явилася кремезна постать молодого Смоли, його зустріли такими гучними оплесками, що аж вікна забряжчали у величезній аудиторії». Юнак із великою чорною бородою, відпущеною в херсонській в’язниці, зробив паузу… й обізвався українською. Подив есерів був настільки великий, що Парфеній мусив пояснити: він не може виступати мовою царської охранки, а говоритиме так, як спілкуються у рідних Дудчанах (нині село в Нововоронцовському районі Херсонської області). Промова хлопця мало нагадувала партійні постулати РСДРП, проте справила неабияке враження на присутню молодь.

Читайте також: Біля європейських воріт України

Майбутній полковник Армії УНР Володимир Кедровський згадував, що побувати на лекціях Смоли — то була велика честь, а потиснути йому руку — неабияке щастя. Саме під впливом останнього «російський соціалізм» місцевої молоді зазнав суттєвих змін: відомі херсонські революціонери Лісовський, Шпориш, Шульга, Клименко, Замурій, Кедровські (брат і сестра), Підтоптана, Чавусовська перейшли на українську й суттєво скоригували свої політичні переконання.
Та нелегальне життя не могло тривати вічно: царська охранка вистежила Парфенія в одному з маєтків, де той переховувався, і після арешту відправила на північ імперії. Однак і там молодий чоловік не всидів довго — дістався до океану й вирушив у Південну Америку.

У 1911-му Смола, прибувши до берегів Бразилії, оселяється в муніципалітеті Уніан-да-Віторія. Там у віці 37 років переселенець із Херсонщини розпочинає нове життя: бере псевдонім Валентин Куц, засновує український кооперативний рух, видає підручник із меліорації, виступає в місцевих українських колоніях із серією лекцій про модернізацію сільського господарства.

Згодом Парфеній Смола суттєво правішає в політичних поглядах, нав’язує контакти із земляками, що емігрували після поразки УНР до США й Канади. У Бразилії займається просвітницькою діяльністю серед українців-колоністів: сприяє вивченню мови та літератури, популяризує історію України. Він стає парафіянином і палким прихильником УАПЦ, проте не пориває контактів із греко-католиками. На клопотання галицьких емігрантів Смола складає лист до Ватикану з ультимативною вимогою перестати нав’язувати українським громадам польських священиків. Красномовність херсонця, численні цитати латиною та погрози переходу окремих парафій у православ’я справили належне враження на римо-католицьку церкву. Практиці полонізації українських греко-католиків у Бразилії було покладено край.

У 1930-ті Валентин Куц започатковує португаломовний часопис A vida Ukraina («Українське життя»). Відтак поринає в літературну творчість: пише короткі пригодницькі оповідання про життя українців у бразильських джунглях, захоплюється поезією.

Долі Володимира Кедровського та Парфенія Смоли перетиналися двічі: на початку ХХ століття в Херсоні та в міжвоєнний час в еміграції. Низка коротких, але яскравих зустрічей, за твердженням самого Кедровського, назавжди змінила 15-річного юнака. Із кількома однолітками він створив український есерівський гурток, який розгорнув просвітницьку діяльність серед селян губернії. У 17 Кедровський був вимушений покинути Російську імперію, щоб уникнути арешту за політичними звинуваченнями.

Читайте також: Причорноморський форпост

Невдовзі Володимир повернувся додому й закінчив Херсонське реальне училище, що спеціалізувалося на військово-морському будівництві, а потім продовжив освіту в мореходній школі.

Однак через свою українську, антиімперську діяльність, зокрема агітацію серед матросів, роботи на військовому флоті не дістав. Переїхав до Одеси, де закінчив університет, здобувши диплом статиста й економіста. Чотири роки працював у Херсонському земстві за фахом.
Щоліта в 1912–1914 роках Кедровський мав за службовий обов’язок організовувати загальноосвітні шеститижневі курси для вчителів земських шкіл Херсонської губернії. За порадами та вказівками членів «Старої Громади» він намагався поставити навчання так, щоб ознайомити близько півтисячі вчителів з елементами українознавства.

Уже в перші дні війни Володимира мобілізували, він служив у 48-му піхотному запасному полку. Закінчив кулеметну школу, брав участь у боях проти німців у Східній Пруссії. По закінченні Одеського військового училища дістав звання прапорщика. У 1916–1917-му перебував у кулеметній команді Балтійського флоту при Кавказькій туземній кінній («Дикій») дивізії, котра воювала на Галицькому та Румунському фронтах. Невдовзі командування останньої змусило Кедровського покинути її через українські настрої та спробу створити в ній національну українську частину.

Приїхавши у відпустку до рідного Херсона, Володимир допомагав формувати з місцевого гарнізону українські маршові роти. Щой­но у 1917 році в Російській імперії спалахнула революція — взяв активну участь в українізації військових частин, а згодом — у творенні української армії. 1 вересня 1917 року Кедровський був призначений заступником генерального секретаря військових справ у новосформованому уряді й дістав звання підполковника.
Він був не просто штабним старшиною, а хоробрим вояком. Разом з іншим херсонцем — полковником Олексою Алмазовим бився у січні проти більшовиків на вулицях Києва. Під командою Кедровського було роззброєно цілий підрозділ червоних.
Однак навесні 1918 року на знак протесту проти введення німецьких військ на територію України офіцер подав у відставку. Повернувся до Херсона, назад до земської управи. Очолив статистичне бюро й відділ освіти та бібліотек. У рідному місті поринув в активну громадську діяльність. Був обраний головою «Просвіти» в Херсонській губернії.

Читайте також: Козак з Торонто: після перемоги канадські українці повернуться

У листопаді 1918 року переїхав до Білої Церкви, де разом із Євгеном Коновальцем відтак готував і проводив антигетьманське повстання. У травні 1919-го створив й очолив Державний інспекторат Армії УНР.

Рік 1919-й став для Володимира останнім на землях Батьківщини. Згодом він обіймав високі дипломатичні посади за кордоном. Нелегка доля лягла на плечі сім’ї Кедровського. Російські більшовики шукали його й рідних по всій Україні. Майбутнє «головного самостійника Херсонщини» було визначено наперед: фізичне знищення. Марта Одарик, дружина Володимира Івановича, у роки визвольних змагань мешкала з дітьми біля своїх батьків у Херсоні, пізніше — з чоловіком, відрізана фронтами від малюків. На початку 1919-го вона виїздила разом із Кедровським з дипломатичною місією до Туреччини. Влітку того самого року в Немирові її заарештувало ЧК. В ув’язненні провела кілька тижнів, урятували повстанці. У 1920-му, коли Кедровський служив послом УНР у державах Балтії, а Марта перебувала поруч, їхні четверо малих синів були вбиті червоноармійцями в окупованому Херсоні разом з усією родиною Одариків (загалом 16 осіб).

Брати Володимира Івановича були розстріляні: Микола 1919 року — в селі Говтва на Полтавщині денікінцями, Михайло — 1921-го в Катеринославі червоноармійцями.

У грудні 1923 року подружжя емігрує до США. Його спонсором став дядько Володимира — єпископ Російської православної церкви Іоанн Кедровський, який жив в Америці від 1902-го. В еміграції Марта Кедровська померла. Не встигла оговтатися від травм минулих років — жахливої загибелі родичів в окупованій Україні. Згодом Володимир Іванович одружився повторно — з Катериною Шаттак, випуск­ницею міського коледжу Нью-Йорка. Вона була активісткою багатьох українських громадських організацій. У Сполучених Штатах Кедровський прожив довге й цікаве життя: очолював український відділ радіостанції «Голос Америки», редагував найстарішу українську газету «Свобода», відкрив кіностудію і спільно з Олександром Кошицем намагався знімати україномовне кіно. Справа скінчилася банкрутством, і остаточна розплата з боргами впала на плечі Володимира Івановича. Пізніше, діставши постійну роботу, він платив згідно з вироком суду кілька років за свої мистецькі поривання.

Від шлюбу Володимира Кедровського з Катериною Шаттак народився син Юрій, який став відомим у Південній Кароліні мільйонером і залишив по собі англомовні спогади, де серед іншого згадує і непросту долю батька.
Життя Володимира Кедровського, як і Парфенія Смоли, скінчилося в еміграції, далеко від рідної Херсонщини. Парфеній помер 1948 року в Куритибі, а його молодший приятель Володимир — 1970-го в місті Метачен, штат Нью-Джерсі, США. В останньому листі до земляка Смола написав: «Я всю Америку з усіма її багатствами проміняв би на скромну посаду вчителя чи священика у моїх дорогих Дудчанах, там — на широкій балці, біля Дніпра…»




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.