Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
11 січня, 2016   ▪   Юрій Митрофаненко   ▪   Версія для друку

Робітники й селяни проти «робітничо-селянської влади»

Міф про масову підтримку більшовицької влади робітниками та селянами десятиліттями нав'язувався населенню колишнього СРСР. На цьому міфі частково грунтується й іделогія сучасних «народних республік». Здається, варто прогнати націоналістів та чужих капіталістів (свої нехай лишаються), все поділити і настане соціальна і майнова справедливість.
Робітники й селяни проти «робітничо-селянської влади»

Проте історична правда — річ уперта. У революційну добу 1917 - 1920 рр. в Україні саме працюючий люд активно боровся проти «своєї» робітничо-селянської влади. Комуністи намагалися витравити з пам’яті нащадків подібні епізоди, але недарма кажуть, що істина данина часу.

МІСТО «ПОЗА ЗАКОНОМ»

Населення Єлисаветграда (нині Кіровограда, місто, що опинилося нині в епіцентрі дискусій стосовно перпейменування) більшовики в лютому 1918 р. оголосили «поза законом». Вони захопили владу в Єлисаветграді в січні 1918 р.  Але вже в лютому 1918 р. під тиском німецько-австрійських військ, які за умовами Берестейської угоди розгорнули наступ на Україну, місцевий ревком виїхав до  Полтави. В місті залишився його представник комендант Беленкевич, який наказав його мешканцям негайно здати зброю. Але збори жителів робітничих кварталів (впливові у революційних умовах органи самоврядування, які діяли в Єлисаветграді з початку 1918 р.) постановили, що зброї здавати не слід. Своє рішення вони мотивували тим, що  «місто залишилося без влади, і населення саме мусить захищати своє майно й життя від зазіхань  злих людей, що користуються з моменту».

Тоді Беленкевич оголосив всіх, хто відмовився здати зброю «поза законом» (значну частину населення). Він погрожував застосувати силу проти порушників наказу. Проте несподівано для себе наштовхнувся на масовий, а головне організований опір. Беленкевич був змушений залишити Єлисаветград. Вигнання коменданта було першим етапом «народного повстання». Це була реакція на свавільний наказ, який не враховував умови революційного часу. Спроба застосувати військову силу проти цивільного населення міста, а не проти якоїсь окремої політичної сили,викликало невдоволення населення..  Один учасників повстання з гордістю  згадував: «Нас оголосили «поза законом за те, що ми не хотіли здавати зброї, а ми цією зброєю відновили закон і врятували місто від беззаконня». Влада в Єлисаветграді перейшла до Тимчасового комітету революції, який утворили представники правих соціалістичних партій та кадети. Одним з перших рішень було утворення  штабу по захисту міста.

Залізничний вокзал – місце, де зупинилися ешелони Марії Никифорової (Марусі) під боїв у Єлисаветграді

 

Тим часом Михайло Муравйов (жорстокий більшовик, який командував наступом на Київ у січні 1918 р.), розцінив події в місті проявом контрреволюції і направив в район конфлікту загін анархістки Марії Никифорової (Марусі). Вона отримала завдання поновити більшовицьку владу в Єлисаветграді. Маруся на той момент була союзницею більшовиків. Саме за її участі в січні 1918 р. у цьому місті було встановлено владу комуністів. Мешканцям вона запам’яталася анархічними експериментами з вільною роздачею товарів з приватних крамниць, реквізиціями, конфіскаціями, розстрілами. Масштаб  акцій войовничої жінки-анархістки був таким, що навіть більшовики називали її дії «архіреволюційними».

ПРОСТО МАРУСЯ

Отже, Никифорова мала погану репутацію в місті. Про це свідчить її опис, який залишив Юрій Яновський у повісті «Байгород» (романтична назва Єлисаветграда, міста, яке лежить на затишних берегах Інгулу). Марусі як жінці міцно дісталося від автора: «Малого зросту, опецькувата, з великими зеленими очима- вона є взірцем похітливої жінки. Мускулясті ноги її ось-ось наче розірвуть галіфе. Френч наче б і великий за розміром сидить як гумовий. Від кожного кроку її груди тремтять. Де вона випаслася, така повнокровна самка?» Напевне, то було риторичне питання для багатьох єлисаветградців. Про Марусю і нині є багато пліток (від походження до гермафродитства), то ж подаємо достовірну інформацію про цю жінку з російських архівів.

Читайте також: Ціна утопії. Про природу радянської влади

Народилася Марія  Григорівна Никифорова в 1889 році у с. Печеніково Стародубського повіту Чернігівської губернії в звичайній селянській сім’ї. До організації анархістів вступила в 1903 р. М. Никифорова зарекомендувала себе як один з керівників банди, яка під час проведення експропріацій  перевдягалася в чоловічий одяг і діяла під псевдонімом «Володя».

Знам’янська церква. Біля церкви повинен був стояти пам’ятник учасникам Народного повстання

В 1907 році її було заарештовано і звинувачено у вбивстві пристава та в численних експропріаціях, які отримали загальну назву «Старобільська  справа». У травні того ж таки року разом з 13-ма іншими жінками М.Никифорова   втікла з  в’язниці до Франції. В 1917 р. вона повернулася до Росії. За підтримки відомого більшовика Володимира Антонова-Овсієнка Маруся організувала «Перший вільно-бойовий батальйон по боротьбі з   контрреволюцією» (250-300 осіб). Він мав кулемети, панцирники, бронепотяги  та бронеплатформи,  дві гармати та 5 бронеавтомобілів. Анархісти дотримувалися тактики «рейкової війни» : просувалися  вздовж залізничної колії, зупиняючись у великих містах та станціях. Серед бійців-чоловіків жінка-командир користувалася авторитетом та повагою, її   шанували за сміливість, жорстокість, ораторське мистецтво. Загін М. Никифорової встановлював анархо-більшовицьку владу в січні 1918 р. в Олександрівську, Катеринославі та Харкові. Командуючий українським фронтом В. Антонов-Овсієнко достатньо високо оцінював її як командира, хоча і вважав малодисциплінованою. Єлисаветградці це революційне воїнство сприймали як зграю злочинців та бандитів-гастролерів. Отже, конфлікт заможного міста з противниками приватної власності був неминучим.

«НАРОДНЕ ПОВСТАННЯ»

Отримавши звістку про наближення ешелону Никифорової до Єлисаветграда, Комітет з охорони міста оголосив мобілізацію. Розпочалися переговори міської думи з Беленкевичем. Його застерігали від появи Никифорової в місті, але Беленкевич проігнорував думку міщан. Мовляв її послав сам Муравйов. Чутки про прибуття Марусі (інакше її не називали) значно збільшили кількість захисників Єлисаветграда. Розпочався другий етап «народного повстання» – оборона Єлисаветграда від анархістів, союзників більшовиків. Місцева газета «Голос Юга» назвала його «відбиттям від летючих гастролерів». Настрій захисників міста був рішучим:

«Робітники, молодь і люди похилого віку заявили, що вони будуть захищатися до останнього набою, що вони відійшли від політики, але не бажають підкорятися злочинцям», –  писала місцева газета «Голос Юга». Рішучість єлисаветградців та масовість повстання пояснюється втомою населення від анархо-більшовицьких експериментів, з якими місто вже познайомилося достатньо.

Центральна частина міста, яку обстрілював панцерник Никифорової (бульвар)

24 лютого 1918 р. до Єлисаветграда увійшов гарно озброєний до 500 осіб загін Марусі (панцирники, бронепотяги, кулемети, гармати). Початок нового конфлікту між єлисаветградцями та  Никифоровою  досить  докладно описала одеська преса (Ситуація в Єлисаветграді набула значного резонансу далеко за межами міста навіть у той, насичений подіями час). Спочатку Маруся зі своїм загоном  оточила завод  Ельворті. (Ельворті – англійський підприємець, власник заводу сільськогосподарських машин (сівалок), успішний керівник, якого підтримували працівники, тому були рішучими противниками більшовицької націоналізації), однак  робітники  силою зброї примусили  її  зняти  облогу.

Потім на головних вулицях міста з`явився  панцерник никифорівців.  Він просувався містом, обстрілюючи  будинки. Були  вбиті  та  поранені.  Але єлисаветградці самоорганізовалися для відсічі анархістам. Мобілізуються  квартальні  комітети. Найбільш гострими були сутички в центрі та в районі залізничного вокзалу.

Місто перетворилося на справжній військовий табір. Міщани виявили  неабияку  солідарність і бойовий дух. Вони пригадали, що є нащадками запорожців та прикордонників, які колись відбивали напади татар на український степ.. Дух «патріотизму рідних вулиць» охопив єлисаветградців. Анархістам протистояли всі без поділу на партії, соціальний стан, віросповідання, національність та достаток. Все відійшло в бік перед  фактом захисту рідного міста. Недарма місцева преса назвала ті події найкращими в історії міста. Зокрема, конкуренти-пивовари підприємці Зельцер та Макєєв постачали на фронт спирт, пиво, інші – хліб та ковбаси. У приватних аптеках влаштували перев`язочні пункти. Однак ядро повстанців становили «справжні байгородці (єлисаветградці) : робітники, люди околиць, гетто».

Бої з анархістами увійшли в історію міста під назвою «Народне повстання». Єлисаветградська преса з захопленням писали про «маруськині дні» (інша крилата назва тих подій): «Це був час, коли, здавалося, стерлися всі непорозуміння, кудись далеко відійшли всі минулі рахунки, забута була колишня  ворожнеча, всі відчули себе рівними, потягнулися до свободи від загрози та насильства, під гнітом яких протікало все  життя міста останнім часом».

Читайте також: Декомунізація = дерусифікація України

Один із найталановитіших учасників тих подій (член санітарної дружини) майбутній письменник-романтик Юрій Яновський писав про той час: «Місто відразу  загубило  свою  спокійну  метушливість. У цю пору чоловік одягав на голову бриля, а на ноги калоші, а решта його одягу не могла виходити за межі гвинтівки, мінімальної кількості патронів і войовничо насуплених брів. Всі б уважали його за пристойно одягненого, а сам він хіба помітив би відсутність носової хустки. Такої ніжності до збройного чоловіка нам не доводилося бачити ні до цього, ні після цього.   Бо  тут  не  на  якомусь  міфічному  фронті,  а  на    рідних   вулицях  за  очевидну справу  клали  голови,  кров  перед  очима  захопленого  з  їхнього геройства  міста».

Причиною подібного запали тодішні журналісти назвали значний прошарок дрібних та середніх приватних власників, які прагнули захиститися від революційних «винаходів»:

«Всі вони трударі, які наполегливою працею створили свої двори, будинки, тримали збереження в державних касах. Їх багато, дуже багато. Голос власності-голос потужний та впливовий. Хто наступає на голос власності ризикує зламати собі шию, і пані Никифорова та Беленкевич- останні докази цьому».

Доволі своєрідною була участь у повстанні робітників Кам’янського заводу (сучасний Дніпродзержинськ). Єлисаветградці повідомили їх про напад анархістів. Кам’янці вирушили на допомогу. Прибувши до міста на Інгулі, вони потрапили в неприємну історію. Анархісти Никифорової контролювали залізничні колії навколо Єлисавета. Зустрівши озброєних робітників Маруся переконала їх, що в «місті засіла буржуазія», яку вони намагаються вибити звідти. Невтаємничені у нюанси боротьби робітники з Катеринославщини приєдналися до анархістів. Коли ж частина з них потрапила в полон з’ясувалося, що вони воюють з тими кому їхали допомагати. Тільки після перемоги міщан катеринославців звільнили з місцевої в’язниці.

Бої з анархістами тривали три дні з 24 по 26 лютого 1918 р. В  умовах  небезпеки  з  боку  анархістів  та  конфлікту  з  більшовиками,  а також ,  володіючи  інформацією  про  військову  допомогу  Україні  з  боку  Центральних  держав,  «Тимчасовий  Комітет  по  захисту  революції  м.Єлисаветграда» прийняв  рішення  про інтеграцію міста до  УНР, хоча до цієї загрози міська дума мала проросійські настрої.  Влада  міста  сповістила   про  це отамана Кульчицького  і  просила  рухатися  на  допомогу. Але раніше за Кульчицького до міста прибули більшовики, які зупинили бої. Червоний матрос Полупанов (у майбутньому директор заводу Ельворті вже під назвою «Червона зірка») назвав ситуацію, яка склалася в місті провокацією.

Біля Петропавліської церкви проходила лінія фронту боїв з анархістами

Єлисаветград вистояв! Никифорівці відступили. Але наслідки  боїв були тяжкими для міста, яке вперше відчуло, що таке громадянська війна. Під час зіткнення з анархістами загинуло 86 громадян, 147 дістали поранення. Єлисаветград зазнав значних зруйнувань.

Громадяни Єлисаветграда (Байгорода) пишалися своєю перемогою, вшановуючи пам’ять про учасників дійсно «народного повстання». Загиблих  було поховано у братській могилі, планувалося встановлення пам’ятника. Учасники повстання отримували посвідчення, які надавали пільги їм та членам їхніх родин. Перемога над анархістами мала для міста суто практичне значення. Єлисаветградцям вдалося  поповнити запаси одягу, награбованого анархістами  в інших містах. Вони лишилися у кинутих никифорівцями ешелонах на залізничному вокзалі міста. Речі передали учасникам повстання, міській лікарні та відділенню червоного хреста, а також на потреби поховальної комісії. Ю. Яновський, учасник повстання, залишив спогади про ті події у формі художнього твору, своєрідної романтичної оди захисникам міста.

«Народне повстання» 1918 р. в Єлисаветграді стало дійсно унікальним епізодом революційного періоду в Україні. «Патріотизм рідних вулиць» та громадянська  свідомість виявилися вагомішими за соціальну та національну ворожнечу, яка, на жаль, знову запанувала в місті. Зокрема, оркестр заводу Ельворті відмовився грати на похованні буржуя, який загинув від ран, які отримав під час повстання. Пам’ятник так і не встановили, про учасників повстання почали забувати. Зокрема, від одного з героїв «народного повстання» льотчика аероплану, який під обстрілом бомбардував позиції анархістів, захищаючи рідне місто, вимагали звільнити  квартиру для офіцера австро-угорської армії, які прибув до міста навесні 1918 р. У подальшому більшовики ретельно почали зачищати друковані спогади про події «народного» (термін міської думи), а по суті антибільшовицького збройного виступу.

ЕКСПЕРИМЕНТИ НІКОПОЛЬСЬКОГО РЕВКОМУ

Весною 1919 р. більшовики нав’язали українським селянам політику «воєнного комунізму», що викликало значний опір населення. Виконуючи директиви центральних органів радянської влади, керівники Нікопольського виконкому організували інтенсивний вивіз продовольства для голодуючих Москви і Петрограду. Виконання планів відбувалося за рахунок  продрозкладки, накладеної на українське селянство. Це швидко призвело до ускладнення товарообміну між Нікополем та навколишніми селами. Крім цього, більшовики видали наказ про заборону мисливства і здачу мисливської зброї. Надалі планувалося проведення масового перепису майна селян. Перша спроба здійснити перепис у передмісті Лапінка не мала успіху. Селяни просто побили переписувачів, що перевищили свої повноваження.

Дивіться також: Кінець лєнінізму

Врахувавши подібні настрої, члени нікопольського парткому пообіцяли відкласти перепис на два тижні. Однак  23 травня 1919 р. вийшла чергова свавільна постанова про проведення мобілізації в селах Нікопольської волості. За неявку ревком погрожував покаранням за законами військового часу. Невдовзі селян повідомили, що тиждень 3 по 9 червня 1919 р. було оголошено часом постачання Червоної Армії, а червень мав стати місяцем здачі зброї. Населення з обуренням зустріло звістку про подібні заходи. Тому вже 6 червня 1919 р. Нікопольський виконком, зважаючи на настрої селянства, раніше призначеного строку почав вилучення зброї. При цьому окремі групи у супроводі членів парткому і радапарату вилучали не тільки зброю, а взуття, одяг, предмети побуту.

У відповідь селяни Лапінки не пустили реквізиційний загін в село. 6 червня 1919 р. начальник Нікопольського гарнізону Лаврін видав ультимативний наказ про негайну здачу зброї або село буде обстріляно. Для розв’язання конфлікту було скликано місцевий більшовицький виконком. Його учасники відзначили, що наказ може спровокувати селян до повстання. Проте відміна постанови означала б втрату авторитету влади більшовиків, тому було вирішено не відмовлятися від його виконання. Отже, усвідомлюючи всю безглуздість та несвоєчасність свого рішення більшовики не змогли поступитися власним амбіціям, що у подальшому призвело до трагічних для обох сторін наслідків.

ЦЕРКОВНІ ДЗВОНИ КЛИЧУТЬ ДО ПОВСТАННЯ

Мешканці нескореної Лапінки, обурені подібною політикою, першими вдались до збройного спротиву. В ніч з 7 на 8 червня 1919 р. вони збройним вогнем зустріли реквізиційний загін, розпочався бій. 8 червня церковні дзвони Нікополя сповістили прибулих до міста селян про початок повстання, яке отримало назву Троїцьке, бо розпочалося у день Святої Трійці. Сам початок повстання у велике релігійне свято виглядає фактом унікальним і свідчить про рішучість настроїв селянства.

Повстання вийшло антибільшовицьким, але не антирадянським.  Нікопольське тимчасове робітниче-селянське правління на чолі з М. Петренко видало листівку, яка пояснювала наміри повстанців. Зокрема, у ній зазначалося, що «у Великий день комуністи розпочали грабувати селян, тому вони підняли повстання і встановили свою радянську владу».  Листівка закликала селян до єднання для боротьби з більшовиками та допомоги своєму авангарду зброєю, хлібом, людьми.

Керівне ядро Троїцького повстання виступило під гаслом не тільки встановлення влади демократично обраних робітничо-селянських Рад, але й під синьо-жовтими прапорами УНР. Через це загін із Кам’янки-Дніпровської чисельністю 500 осіб, в основному росіяни, повернув додому. Організаторам збройного спротиву вдалося сформувати чисельні загони піхоти та кінний підрозділ, який щоправда був погано озброєний. Керівниками  повсталих селян були колишні військові Мазенков, Кот, Чайковський, селянські ватажки Тесленко, Третьяков, Сіроштан.

Читайте також: Моральний кодекс руйнівника комунізму

Повстання швидко поширювалося, охопивши багато сіл Нікопольської волості. Сил місцевого ревкому (400 осіб) виявилося замало для боротьби з селянами. Більшовики поодинці та невеликими групами залишали місто. Однак повстанцям вдалося заарештувати частину лідерів виконкому разом з іншими 594 більшовицькими активістами. Відбувся суд громади. До смертного вироку за завзяте проведення грабіжницької політики «воєнного комунізму» було засуджено 16 більшовиків. Невелика кількість винних, зважаючи на їх антинародні акції, засвідчила гуманність селянського суду.

Для придушення Троїцького повстання, яке тривало тиждень, із Олександрівська прибув інтернаціональний полк, загін чекістів, посилені командою  бронепотяга «Товариш Ленін». 16 червня 1919 р. повстання було потоплено у крові. Командир групи військ Нікопольського напрямку Булгаков визначив втрати повстанців у 1000 загиблих осіб.  Один з учасників каральної експедиції свідчив, що після бою поле було усіяно трупами, а загиблих було так багато, що не вірилося очам.

1975 р. у Нікополі на одній із центральних площ було перепоховано останки 16 членів радянської влади, страчених учасниками Троїцького повстання. Кількість селян, закатованих більшовицькою владою, значно перевищувала 16 осіб. Питання про вшанування їх пам’яті, як і учасників «Народного повстання» в Єлисаветграді, радянською, робітничо-селянською владою, ніколи не піднімалося.

Отакі, ці повстання — у чомусь різні, у чомусь схожі. Люди об’єдналися на рівні громади і зуміли дати відсіч тим, хто прагнув «світлого майбутнього», не питаючи згоди нормальних людей. Але ці перемоги були локальними. Тож пам’ятаємо Шевченкове: «Обніміться ж, брати мої, молю Вас, благаю!».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • В Україні можна відшукати чимало цікавих туристичних місць, які зазвичай оминають традиційні довідники для мандрівників
    30 липня, Роман Малко
  • Що впливає на формування зовнішньої політики Грузії та її сприйняття вдома
    30 липня, Анна Корбут
  • Включення органів місцевого самоврядування у змагання з тарифного популізму дорого коштуватиме і жителям окремих міст, і країні загалом
    30 липня, Олександр Крамар
  • Нова британська прем’єрка активніше береться за бізнес
    30 липня, The Economist
  • Не знаю, наскільки це правильно з погляду психології, але вже деякий час прагну сприймати своє життя в Луганську як життя десь на екзотичних островах. Оскільки чимало читаю про Шрі-Ланку, прикладів у багатій уяві не бракує. Але хоч як притягуй за вуха реальність, вона ну аж ніяк не схожа на мій вибір та життя на диковинних островах.
    30 липня, Яна Вікторова
  • Дивовижна історія сина українських куркулів і грузинських «ворогів народу»
    29 липня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено