Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
10 січня, 2016   ▪   Тетяна Осташко   ▪   Версія для друку

Філософія «малих справ» Євгена Чикаленка

Про світогляд одного з конструкторів українського національно-визвольного руху
Матеріал друкованого видання
№ 51 (423)
від 24 грудня, 2015
Філософія «малих справ» Євгена Чикаленка

Євген Чикаленко — яскравий представник вітчизняної еліти, яка, попри утиски самодержавно-поліцейської влади, намагалася зберегти національну традицію, показати світові самобутність українців, донести до майбутніх поколінь історичну пам’ять, прислужитися розвиткові мови й культури. Щоденна праця, спрямована на консолідацію українства, стала сенсом життя видавця-мецената і його родини.

Чикаленка без перебільшення можна назвати конструктором національно-визвольного руху, рупором якого в першому десятилітті ХХ століття була заснована ним газета «Рада» (у 1905–1906 роках — «Громадська думка»). Він щедро підтримував коштами «Селянина», «Літературно-науковий віс­ник», «Нову громаду» та інші часописи, вкладав свої гроші в діяльність Наукового товариства імені Шевченка, матеріально сприяв письменникам, зокрема Борисові Грінченку, Володимирові Винниченку, Михайлові Коцюбинському. Після смерті маленької доньки гроші, відкладені на її майбутнє навчання, меценат призначив на премію за найкраще написану історію України та будівництво у Львові Академічного дому для студентів — вихідців із Великої України. Активний діяч київської «Старої Громади», ініціатор створення товариства «Просвіта» в Києві та Одесі, він став одним із організаторів Загальної української безпартійної організації (згодом — Товариство українських поступовців, ТУП, 1908–1917) і Союзу автономістів-федералістів (1917), а також українських політичних партій: Демократичної (1904), Радикально-демократичної (1905), Партії соціалістів-федералістів (1917). Засідання їхнього керівництва часто
відбувались у київському помешканні Чикаленка.

«Буржуй, або навіть феодал»

Євген Харлампович, нащадок міцно пов’язаного із землею козацького роду, був вихований у любові до рідного слова й історії. Його надихали традиції українського села, у яких поєдналася висока духовність двох, здавалося б, непримиренних, антагоністичних верств: української шляхти й селянства. У характері та світосприйманні Чикаленка національне й духов­­не тісно переплітались із практичним і матеріальним. Себе він жартома називав «буржуєм, або навіть феодалом», однак усі власні статки жертвував для національної справи й наполегливо спонукав до цього інших заможних українців. У вітчизняній історії початку ХХ століття не було жодного національного свята, громадської справи, культурно-просвітницького заходу, який він оминув би увагою.

Читайте також: Біля європейських воріт України

Зв’язок із землею формував і ставлення Євгена Харламповича до роботи на національній ниві. Філософія «малих справ», яку він сповідував, передбачала щоденну копітку працю заради України. Йому, неначе хліборобові, було важливо, щоб проросло кожне зернятко й робота на ланах не припинялася, тож трудився він постійно. Так само в національній справі для Чикаленка багато означали кожен діяч, кожен день і кожна, здавалося б, навіть маленька справа. А ще Євген Харлампович вирізнявсь яскравою образністю мислення: за його словами, і діди, і батьки тогочасних українських громадських діячів із року в рік працювали на національній ниві, неначе будівничі лаврської дзвіниці, чия праця, зроблена вдень, «вночі впірнала в землю». Так і національно-просвітницька діяльність пращурів «впірнала в глибину  народних мас». «Аж за революції 1917 року ота праця скількох поколінь раптом виявилася на світ, як києво-печерська дзвіниця з надр землі».

Євген Чикаленко, на відміну від багатьох представників української дворянської верстви, не обриває зв’язку із землею заради кар’єри. Остання, на його думку, змусила б вибирати: лояльність до режиму чи національна справа. Понад те, він не вважає українську шляхту, хоч і стихійно тісно прив’язану до свого родового гнізда, спроможною зберегти національні мову, віру, звичаї, традиційні форми родинного та громадського життя. Чикаленкове негативне ставлення до цієї верстви ґрунтувалося на вже виробленій тоді в українському русі народницькій традиції безоглядного засудження так званих експлуататорських класів. У юнацькі роки на формування його свідомості серйозний вплив справили представники національної демократії: відомий історик Володимир Антонович, член Драгомановського гуртка Володимир Мальований. Обидва були діячами громадівського руху, в якому панувало «народолюбство», глорифікувалася стихія народних повстань — гайдамаччина. Водночас поміж громадівців, часто вихідців зі шляхетського середовища, нащадків козацької старшини, існувало скептичне ставлення до української аристократії, вони віддавали перевагу соціальним інтересам селян. Серйозним психологічним підґрунтям такої позиції народництва був комплекс провини нащадків старшини та шляхти перед своїм народом із намаганням спокутувати свій гріх емансипацією, піднесенням соціального та культурного стану низів.

Лівий ухил. Для «буржуазного» Чикаленка не знайшлося місця поміж соціалістів Центральної Ради

Відмовляючи шляхті в політичній перспективі й фактично відчужуючи її від національного руху, Чикаленко водночас наголошував на креативній ролі буржуазії. Він був одним із небагатьох діячів, які усвідомлювали потребу залучити її до процесів національного відродження, посилити її роль в українському відродженні. «Я доводив, що рух наш ніколи не вмре, а коли й іде пиняво, то через те, що у нас нема буржуазії своєї, — писав меценат. — Рух наш держиться майже виключно тільки поповичами, а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів…» Такий погляд Чикаленка суттєво сприяв усвідомленню українським суспільством необхідності поглибити свою класову структурованість, спонукав вийти за межі спрощеного народницького трактування соціального підґрунтя національного руху.

100 тис. на «Раду»

Євген Харлампович приділяв багато уваги виданню газети «Рада», яке стало для нього справою життя. Він розумів взаємозалежність: щоб існувала українська преса, потрібно, щоб у ній була зацікавлена громадськість, тоді як боротьба за національні інтереси та українську школу можлива лише за умови існування тієї ж таки української преси. Розповсюджуючи «Раду» й організовуючи щорічну кампанію збору передплатників, Чикаленко болісно реагував на байдужість співвітчизників до громадських справ. «Свідомих людей у нас мало, у всякому разі не більш двох тисяч душ і вони не дисципліновані так, як це бувало в інших націй під час відродження», — писав він. Водночас гостро картав зарозумілу позицію багатьох представників української інтелігенції, невиправдане честолюбство, образи на редакцію, яка не хоче вміщувати їхні дописи. За словами Чикаленка, «всі наші свідомі українці — письменники або хотять ними бути, як колись всі хотіли бути козаками». До цього слід додати неспроможність інтелігенції подолати вузькопартійний корпоративізм. Чикаленкові було важливо, щоб «Рада» об’єднала інтелігенцію різних напрямів, він дуже шкодував, що українські есдеки й есери не сприяють виданню газети, «бо вони іншого світогляду». І цілком справедливо дійшов висновку, що розшарування за партійним принципом відтягувало інтелігенцію від загальнонаціональної справи.

Читайте також: Страсті по Калнишу

Чи триватиме видання «Ради», яке щороку наражається на питання фінансів та забезпечення передплатників, — це була його постійна турбота. Євген Харлампович щиро визнавав: щоб «не дати померти газеті», він мусив «систематично відривати від себе, від дітей, обрізати свої видатки до крайності». Його маєтки були заставлені в банку, і він сплачував великі річні відсотки, бо не міг цілком розрахуватися із заставою. За свідченням мецената, до 1909 року він витратив близько 100 тис. руб. на різні громадські заходи. «Одним словом, майже все, що я придбав, витрачено», — признається видавець. «Я заприсягся, — пише він у щоденнику, — що до кінця днів моїх, до останньої десятини землі моєї я буду тягнути газету з останнього». Діти Чикаленка, яких він виростив у любові до рідної землі та українських традицій, не лише розуміли й підтримували батька — кожен із них у свій спосіб служив національній справі. Євген Харлампович, зокрема, згадував слова старшого сина Левка, підкреслюючи ту велику моральну підтримку, яку він діставав від дітей. «Крутись, батьку, мотай головою, а «Ради» не покидай, бо це єдина плата нації за наше паразитичне існування на її організмові», — писав у листі Левко Євгенович.

Без соціалістичних ілюзій

Євген Харлампович скептично поставився до масового захоплення соціалістичними й радикальними ідеями, які під впливом місцевих есерів та соціал-демократів сповідувала Українська Центральна Рада. Він виїхав до рідних Перешор, де і продовжив свою на перший погляд малопомітну буденну працю. Досі не вдалося віднайти жодної інформації, чому кандидатура Євгена Чикаленка була 20 березня 1917 року провалена на виборах до Центральної Ради. Його обрали до складу ЦР лише на Всеукраїнському національному конгресі. До того ж меценат усунувся від роботи в Раді Товариства українських поступовців, неформальним лідером якого був до революції. Можливо, перші зустрічі на публічних зібраннях із Михайлом Грушевським, який повернувся до Києва із заслання, гострий тон та натяки на «буржуазність» Чикаленка переконали останнього поступитися місцем діячам соціалістичного табору.

Очевидно, що дилема батьків і дітей у політиці була актуальною і на початку ХХ століття. Зокрема, Дмитро Антонович, який належав до табору української соціал-демократії, у спогадах писав: «Чикаленко і всі інші відпоручники ТУП, почуваючи відразу до демагогії, перестали ходити на її засідання…» Євген Харлампович був не єдиним діячем, якому 1917 рік «вскрив всю підсвідому нереволюційність» його власної вдачі і який не сприйняв «революційного азарту» соціалістично настроєної молоді, що заполонила Центральну Раду. Старше покоління українських національних діячів, маючи ліберально-демократичний світогляд, зі скепсисом спостерігало масове захоплення соціалістичними й радикальними ідеями, а тому відійшло на другий план. Один із близьких приятелів Євгена Чикаленка — Петро Стебницький писав йому, що «за київські справи боязно… Знизу стихія, яка, правда, розбурхалася, але без доброго керівництва сама нічого не здобуде. А зверху організоване представництво трьох політичних напрямків: соціалісти, белетристи та гімназисти. З такою спілкою трудно вести добру політику і зостається покладати надію… на українського Бозю».

Палко люблячи Україну, її народ, культуру, Чикаленко мав доволі тверезий погляд на селян. Він бачив, що їх у революції найбільше цікавило вирішення аграрної проблеми, а тому наполягав на найтіснішому поєднанні національно-державного будівництва із земельним питанням. Як землевласник і водночас досвідчена людина, він не сприймав закону про соціалізацію наділів, який хотіла впровадити Українська партія соціалістів-революціонерів. Натомість вважав украй потрібною аграрну реформу, яка встановлювала б максимальні норми землеволодіння й передбачала парцеляцію великих господарств через їх розпродаж. На його думку, залежно від географічних умов місцевості максимум мав коливатись у межах 150–250 десятин. Така реформа була б вигідна й державі, й селянам. Варто наголосити, що досвід та обізнаність Чикаленка визнавали всі, з ким він співпрацював і хто знав його ще з часів дореволюційних. Тож не дивно, що напередодні й після гетьманського перевороту політичні діячі різної орієнтації — від УПСР до УХДП — зверталися до нього з пропозицією очолити Міністерство земельних справ, навіть погодили кандидатуру Євгена Харламповича з гетьманом.

Загальна трибуна. Видавець прагнув, щоб «Рада» була понадпартійною українською газетою

Євген Чикаленко був авторитетним поміркованим національним діячем, а до того ж мав зв’язки, зокрема через зятя — Олександра Скорописа-Йолтуховського, з німецьким військовим командуванням, тож не дивно, що окупаційна влада запропонувала йому очолити уряд і навести лад в Україні. Але Євген Харлампович не наважився взяти «владу з рук німців», бо це означало б «стати проти всіх шарів громадянства і народу». «Я визнаю, що треба це зробити, але у мене для цього замало духу, не хватить сміливості… Я великоземельний власник і аграрну реформу буду робить (по думці всіх) в інтересах свого класу», — писав він. Крім того, Чикаленко не почувався здатним до публічної діяльності. Зрештою, він визначив свій вибір таким чином: «Як прадіди наші казали, «до булави треба праці й голови», а я свою голову не вважаю до того здатною і ненавиджу боротьбу, а люблю спокій, мир і тишу».

Через своїх синів, які працювали в Центральній Раді, та через Олександра Скорописа-Йолтуховського, що на початку квітня приїхав із-за кордону, Євген Харлампович мав достатньо інформації, щоб уже напередодні державного перевороту 29 квітня 1918 року прогнозувати: німці розженуть український парламент. Після приходу до влади Павла Скоропадського в Україні ширилися антиурядові настрої, підігріті пропагандою місцевих соціалістів та більшовиків. Серед селянства ходили чутки, що гетьманська влада прагне забезпечити інтереси виключно великих землевласників. Таку агітацію вели насамперед представники Української селянської спілки та УПСР, які вже від перших днів гетьманату розгорнули протиурядову кампанію. Чикаленка не на жарт тривожила неспроможність української поміркованої еліти об’єднатися навколо ідеї побудови національної державності й виробити свою цілеспрямовану програму. У несприятливих зовнішньополітичних умовах українська інтелігенція обрала шлях взаємного політичного поборювання, не бажаючи компромісу.

Читайте також: Дух Полуботка

Іще до революції меценат не крився із власним германофільством. У щоденнику й листах він пише, що німці своєю організованістю, дисципліною, ставленням до праці можуть сприяти консолідації та вихованню української нації. Схожі приклади він бачив у Чехії та Прибалтиці. Тому цілком позитивно сприйняв прихід німецьких військ у 1918 році. Німці, на його думку, могли навести лад в Україні, населення якої було розбещене соціалістичними обіцянками та безладдям і не сприймало дій своєї влади.

Попри досить скептичне ставлення до особи Скоропадського, Чикаленко вважав, що падіння його режиму призведе до втрати незалежності. Він закликав українські національно-демократичні партії спів­працювати з гетьманським урядом, щоб знешкодити негативний вплив проросійських сил і зняти політичне напруження. Євген Харлампович був категоричним противником організації антигетьманського повстання й не чекав добра від дій Директорії, які ускладнювалися зовнішньополітичними факторами. Після виходу військ Центральних держав Україна опинялася під загрозою радянської окупації. У республіканський уряд увійшли міністри, малопридатні до державницької праці, а провід УНР узяв курс на більшовизацію влади. Добре розуміючись на «талантах» організаторів повстання проти Скоропадського, Чикаленко писав: «Винниченко і Шаповал більше люди темпераменту, настрою, ніж логіки розуму, і обидва вони талановиті агітатори, пропагатори, але не державні мужі, а через те з певністю можна сказати, що їх політика доведе Україну до повної анархії, большевизму, а в результаті приведе до реакції, а може, й до всеросійської монархії, коли не до поділу, як в XVII віці».

Узимку 1919 року Чикаленко вирушив до української місії в Туреччині, де тоді працював його син Петрусь. Але доїхати до Константинополя не судилося. Певний час мусив чекати візових документів у Станіславі, потім на запрошення Петра Шекерика поїхав у Жаб’є (нині смт Верховина Івано-Франківської області. — Ред.), а далі дорога привела його до Австрії, де й розпочався емігрантський період життя. «Така вже доля наша: налетів циклон, — писав Євген Харлампович у листі до В’ячеслава Липинського, — розвіяв нас, як листочки, по всьому світі, навіть повиривав дерева з корінням, до яких причислюю і себе з Вами, бо ми сиділи на землі, здається, глибоко запустивши коріння: зосталася на місці тільки гнучка лоза та бур’яни».

Він вважав, що українці виявилися не готові до вирішення свого історичного завдання в 1917 році, а їхні розпорошеність, розбрат і неорганізованість мали фатальні наслідки. Однак, на думку Чикаленка, «не треба марнувати часу, а треба працювати над фундаментом для своєї державності». Він згадує про досвід польської інтелігенції, яка працювала за кордоном, щоб «привернути опінію Європи», і водночас творила духовні цінності в очікуванні своєї державності. Для українців це був дороговказ щодо суспільної поведінки на найближчу перспективу, інакше вони знову виявились би неготовими, як у 1917-му.

«Покликання варяга»

Його германофільство зрештою вилилось у так звану концепцію «покликання варяга». Негативно оцінюючи політичну діяльність Михайла Грушевського, Володимира Винниченка й Павла Скоропадського, Євген Чикаленко звертає свою увагу на постать австрійського ерцгерцога Вільгельма Габсбурґа, відомого в українському середовищі під псевдонімом Василь Вишиваний. У 1918-му певні політичні кола України вбачали в ньому альтернативу гетьманові. Відповідну думку Чикаленко розвинув у листі від 23 квітня 1921 року до віденського часопису «Воля». Він публічно заявив, що країну врятує від хаосу лише монархія, і стверджував, що «українським монархом не може бути ні Скоропадський, ні Петлюра, ні хтось інший свій, бо на свойому ми, зі своєї недисциплінованості, не об’єднаємося, не помиримося, а знову тільки якийсь варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави, прийде зі своєю гвардією, привезе своїх, а не московських фахівців, чи спеців і поведе політику понадклясову, понадпартійну і зорганізує державу з неграмотних хліборобів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії». Цей «варяг» має бути перейнятий українською національною свідомістю, ставити самостійність України понад усе. В’ячес­лав Липинський слушно наголошував, що концепція «чужоземного королевича», «не зв’язаного ані з землею, ані з традицією, ані з місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковістю», не дасть Україні «тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна».

Левову частку свого часу в еміграції Євген Чикаленко присвятив підготовці до друку та публікації мемуарів. Вірив, що його спомини «послужать камінчиком для фундаменту» української державності. Для нього це було й джерело фінансової підтримки, адже Євген Харлампович, як і більшість українських емігрантів, бідував. Водночас його спогади й щоденники дають змогу відчути переживання одного з найяскравіших представників української еліти, що стояла на порозі побудови незалежної держави у 1917–1921 роках, але, попри всі зусилля, так і не реалізувала шансу.

У 1925-му Чикаленко з дружиною переїздить до Праги й Подебрадів у Чехії, де обіймає в Українській господарській академії посаду голови Термінологічної комісії. На схилку літ йому довелося пережити трагедію: 1928-го у в’язниці помер середній син Петро, наступного року заарештували молодшого — Івана.

Розмірковуючи наприкінці життя про свою діяльність, Євген Харлампович писав: «До революції я все і вірив і не вірив; часто мені здавалося, що працюєш тільки по обов’язку, і що нічого з тої праці не вийде... А тепер я з спокійним сумлінням можу й вмерти, бо бачу, що з юності взяв правильний курс і йшов по йому, як міг і як умів... у мене не може бути того трагізму, як, наприклад, у Лесевича, який умираючи сказав: «Я всю жизнь шел не той дорогой, какой следовало идти, и только перед смертью в этом убедился». І багато наших земляків от так дурно прожили, працюючи не для свого народу».

«Правильний курс» Євгена Чикаленка є неоціненним дороговказом для сучасної української інтелігенції, безприкладним зразком служіння інтересам свого народу.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено