Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
2 січня, 2016   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Шляхом Пєтра і Єкатєріни?

Як формувалася школа російських зовнішньополітичних маніпуляцій
Матеріал друкованого видання
№ 51 (423)
від 24 грудня, 2015
Шляхом Пєтра і Єкатєріни?

Агресивна політика нинішньої верхівки Російської Федерації аж ніяк не є аномалією, відхиленням від традицій і мейнстриму російської геополітики як такої протягом століть. Навпаки, цей її курс є для Росії природним і традиційним. Як сказав Карл Маркс, виступаючи на початку 1867 року в Лондоні на польському мітингу: «Я питаю вас, що ж змінилося? Чи зменшилася небезпека з боку Росії? Ні. Тільки розумове засліплення панівних класів Європи дійшло межі. Насамперед, за визнанням її офіційного історика Карамзіна, незмінною залишається політика Росії. Її методи, її тактика, її засоби можуть змінюватися, але дороговказ цієї політики — світове панування — залишається незмінним». Сьогодні в Кремлі сидять доволі скромні люди, які цілком (поки що!) можуть задовольнитися пануванням лише над Європою та Близьким Сходом… Дивно, що нинішня ліва марксистська (як вона сама себе рекомендує) професура, якої так багато в західних університетах, геть ігнорує ці недвозначні попере­дження Карла Маркса. У ще докладнішому вигляді Маркс виклав алгоритми російської політики у фундаментальній праці про історію таємної дипломатії ХVIII століття. Показово, що протягом усього існування СРСР цю працю не перекладали російською мовою і не видавали.

Власне, і в минулому, і нині Кремль нічого іншого, крім примар імперської величі та нескінченних територіальних загарбань, російській людності запропонувати не може, а та не дужей хоче чогось іншого. Путін не вигадав нічого нового й оригінального, він лише збудив у росіянах давні етнічні комплекси ксенофобії, племінної заздрості, величності й меншовартості водночас, сприяв рецидивам імперської пихи в протистоянні цілому світу, «який весь проти нас»…

Читайте також: Цього разу — назавжди

Саме в цьому контексті треба розглядати псевдонові російські ідеологеми на кшталт «руского міра», «Новоросії», «слов’янської єдності» тощо. Приміром, «Новоросія» — це геополітичний термін, що широко застосовувався в ХVIII столітті у період російських колоніальних завоювань на півдні Східної Європи. «Новоросія» аж ніяк не випадає з європейського колоніального дискурсу, коли, наприклад, іспанські конкістадори загарбані в Америці території називали Нова Іспанія, Нова Гранада, щоб підкреслити, що ці землі є нібито продовженням метрополії. Чи ті ж таки Нова Англія, Нова Голландія і т. ін. А ще Нова Зеландія, хоча важко сказати, що ж спільного є між двома великими островами на схід від Австралії й данським островом Зеландія, де міститься столиця цієї країни Копенгаген…

У ХІХ столітті Європа спромоглася створити коаліцію, що зупинила  експансію російського імперіалізму. Виявилося, що він сильний не сам по собі, а з огляду на роз’єднаність європейців

На початку ХVIII століття в Петербурзі визначали напрям експансії: північ чи південь? Визначали методом спроб і помилок, шукали шлях, де спротив супротивника був би найменшим, намагалися знайти слабку ланку. Пьотр І спробував було піти на південь — Азовський похід (доволі вдалий). Проте на річці Прут у 1711 році російське військо спіткала страшна катастрофа. Турки розбили росіян ущент. Пьотр і його придворна камарилья ледве не потрапили в полон. Поразка була настільки жахливою і безнадійною, що російські історики досі воліють про неї мовчати, а російські школярі про цей факт своєї історії не підозрюють (як, до речі, й про Конотопську битву). І довелося б полоненому Пєтру Романову крокувати вулицями Стамбула з мотузкою на шиї, якби не випробуваний метод російської політики — хабар. Візир (прем’єр-міністр) Османської імперії взяв у Росії величезну грошову суму, і Пєтра було звільнено. Незабаром султан повісив візира за оборудку всупереч інтересам імперії. Але відтоді Пьотр І до Чорного моря більше не пхався, що продовжило існування того ж таки Кримського ханату ще на 70 років.

Новий поворот у південному напрямку стався в російській політиці за часів Єкатєріни ІІ, коли імперія вже прагнула продертися до Чорного й Середземного морів та на Близький Схід. Намагаючись привласнити все що можна й поспіхом створюючи теорії виправдання колоніальних загарбань, саме тоді, після завоювання півдня України, було запущено в обіг поняття «Новоросія», позбавлене реального історичного змісту. Тому абсолютно не дивно, що й нині для можливого штучного псевдодержавного утворення на теренах від Маріуполя до Одеси імперські ідеологи згадали колоніальну назву. Якби звернулися по досвід та аналогії не до царського, а до більшовицького періоду, то, напевно б, згадали «Донецько-Криворізьку республіку» товариша Артема, яку навіть Ульянов-Лєнін чесно називав сепаратистським проектом.

Читайте також: Оптичний обман федерації

Саме за Єкатєріни ІІ в Росії починається «ренесанс» візантійщини, коли Російську імперію тлумачать як безпосередню спадкоємицю і наступницю Візантії, як її «друге видання» (цікаво, що офіційний духівник Владіміра Путіна (від РПЦ) отець Тихон (Шевкунов) створив цілий документальний серіал-телефільм про велич і занепад Візантії з численними алюзіями щодо сучасної Російської Федерації та її «національного лідера»). Але розквіт візантійщини припадає в Росії на ХІХ століття… Однак уже за Єкатєріни ІІ в Петербурзі марять «визволенням» Константинополя і встановленням контролю за протоками Босфор і Дарданелли. Загарбання Криму сприймалося як набуття цінного плацдарму для подальшого наступу на Османську імперію. Починаються перші спроби активного використання слов’янського чинника. Ця ідеологія виступає як інструментальне знаряддя російської геополітики, а зовсім не як щира симпатія до слов’янських народів. Слов’яни Балкан мали стати для Росії зброєю, тараном проти Османської імперії та приводом для висування претензій проти неї. Ідея приєднання території колишньої Візантії (насамперед Константинополя і проток) ніколи остаточно в російському політикумі не вмирала. Вона швидко ставала на порядок денний за найменшої слушної нагоди. Показово, що в російському імперському домі Романових одного з нащадків чоловічої статі обов’язково називали Константіном, щоб у разі потреби саме він міг посісти престол у Константинополі). За часів імператора Ніколая І «слов’янсько-візантійський» ідеологічний комплекс із догми перетворюється на «керівництво до дії». Про це відверто написав російський поет і дипломат Фьодор Тютчєв:

И своды древние Софии
В возобновленной Византии
Вновь осенят Христов алтарь.
Пади ж пред ним, о царь России,
И встань как всеславянский царь!

До речі, нинішні провокації Москви проти Туреччини до смішного нагадують аналогічні (щоправда, без літаків, яких тоді ще не було) напади в ХІХ столітті, коли Росія висувала Стамбулу нахабні ультиматуми на кшталт того, що Туреччина має визнати Петербург покровителем і, як тепер кажуть, «лобістом» прав усіх християн, які жили в Османській імперії, а також визнати Росію «гарантом» святих місць Єрусалима. Ці домагання зрештою призвели до початку Кримської війни, у якій Російська імперія зазнала ганебної поразки. Нині Путін виступає в ролі покровителя шиїтів і християн у Сирії… Але, як і в минулому, сьогодні цим діям Росії своєю політикою і географією дуже заважає Туреччина, що за певних обставин може поставити крапку в сирійському поході Путіна, перекривши чорноморські протоки Босфор і Дарданелли. Саме тому Босфор — Дарданелли залишаються природним обме­жувачем російської експансії на Близькому Сході та в Середземномор’ї.

Читайте також: Примари «вічного миру»…

Це добре розуміли провідники цієї експансії (ще на початку ХХ століття Головний морський штаб Росії зробив офіційний висновок, що Чорноморський флот може мати стратегічне значення лише за умови її володіння Босфором — Дарданеллами). Внаслідок цього розуміння спроби Росії встановити контроль над протоками ніколи не припинялися, а тільки відкладалися в очікуванні слушної нагоди. У цьому сенсі стратегічне партнерство між Туреччиною та Росією є протиприродним. Відновившись після Кримської війни в 1877–1878 роках, остання розбила на Балканах турецьку армію й стрімко просувалася до Стамбула. Зупиняти її довелося цілій Європі… У 1914-му однією з головних цілей Росії у Світовій війні знову ж таки були протоки. У 1922–1923-му російські більшовики активно допомагали Кемалю Ататюрку проти Антанти, сподіваючись на встановлення в Туреччині червоного режиму. Але не вийшло, бо Мустафа Кемаль був не комуністом, а турецьким націоналістом. У 1940 році СРСР у процесі поділу світу з нацистською Німеччиною вимагав у фюрера посприяти створенню радянських військово-морських баз у чорноморських протоках. Після 1945-го Сталін зажадав повернення СРСР так званої турецької Вірменії і не приховував прагнення розчленувати Туреччину. Тому ця країна дуже швидко стала членом НАТО.

Нині Путін може шантажувати Туреччину, вимагаючи встановлення «особливого режиму» для Росії в протоках, водночас сприяючи озброєному курдському руху всередині Туреччини.

У ХІХ столітті Європа спромоглася створити коаліцію, що зупинила експансію російського імперіалізму. Виявилося, що він сильний не сам по собі, а з огляду на роз’єднаність європейців. Чи спроможеться Європа на рішучі колективні дії у ХХІ столітті? Чи вважатиме за краще капітулювати перед блефом і нахабним залякуванням?


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
  • У переліку головних загроз для України найближчим часом розвідники називають перекидання систем ППО на Донбас та масштабні навчання ЗС РФ на кордонах
    26 серпня, Андрій Голуб
  • Як співіснує удаваний і справжній патріотизм на звільненому Донбасі
    26 серпня, Єлизавета Гончарова
  • Своєю поведінкою та політичними й діловими зв’язками Дональд Трамп відіграє роль «корисного ідіота» для Владіміра Путіна
    26 серпня, Едвард Лукас
  • Французький погляд на Україну змінюється під впливом внутрішнього українського фактора
    26 серпня, Алла Лазарева
  • 18 вересня в Росії відбудуться вибори депутатів Державної думи. Однак передвиборчого ажіотажу в країні не спостерігається. Скандали, інтриги, війна компроматів — усе це не про російські вибори.
    25 серпня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено