Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 грудня, 2015   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

Неспокій Джозефа Конрада

Парадокси англійського класика
Матеріал друкованого видання
№ 48 (420)
від 3 грудня, 2015
Неспокій Джозефа Конрада

Літературознавець Ростислав Чопик в есеї «Поліська версія Конрада» (див. його збірку «Менталітети», 2014) припустив, що класик англійської літератури Джозеф Конрад (1857–1924), народжений чи то в Бердичеві, чи то в Тереховому під Бердичевом, цілком міг сприймати український люд зі східних «кресів» як «невдячних тубільців». Чопик не сказав цього прямо, «в лоб», проте до відповідної думки підвів. Мовляв, чи варто тішитися тим, що в житті й творчості Конрада був земляцький «український слід», і при цьому не зважати на гострі кути польсько-українських взаємин, знайомі й кільком поколінням Коженьовських?

Поляк зі східних «кресів»

Джозеф Конрад (він же Юзеф Теодор Конрад Коженьовський) справді належав до польської шляхти, яка вважала, що тут, на Волині, Поділлі, Київщині, вона покликана здійснювати «цивілізаційну місію». І що українці мали бути вдячні їй за це. Проте, коли почалось антиросійське повстання 1863 року, «тубільці» чомусь не підтримали бунтівників. Причина? Ростислав Чопик визначає її так: «трагічне непорозуміння межи польською шляхтою й українським селянством». Очевидно, українське селянство мало якесь своє (прикре? однобоке? темне?) уявлення про ту «цивілізаційну місію», що її здійснювали співвітчизники повстанців…

Але стривайте: хіба Конрад неминуче мав думати саме так, як шляхта, до якої він належав від народження? Ні, звичайно. Тим паче, що у віці 17 років він назавжди залишив терени Російської імперії. Тому опорною точкою в логічній конструкції Ростислава Чопика є інший аргумент: він нагадує, що Конрад (син польського революціонера, який мріяв про свободу «Ойчизни», брав участь у підготовці повстання 1863 року, за що й потрапив на заслання у Вологду, а потім у Чернігів) не був вільний від імперського синдрому. Навіть попри те що в юності він повіз на Захід «законсервований у душі стан розгубленості, кризи», спричинений пережитою поляками (і його родиною також!) катастрофою, болючою національною поразкою.

Читайте також: «Огромный багаж знаний, совершенно безвоздмездно отданный потомству…»

Що було, те було: у повісті «Серце темряви» (1898) дослідники справді помітили парадоксальну імперськість її автора. Парадоксальну, оскільки він дивиться на Африку мовби крізь подвійну оптику: розуміє європейську опіку колоній як даність, проте завдяки «сильному осадовому відчуттю власної вигнанської маргінальності» в неанглійця Конрада все-таки пробивається критичне ставлення до цієї даності, себто до тієї самої жорстоко-захланної «опіки». Хоча, ясна річ, як людина свого часу, як «найманець колоніальної системи», «він і не міг дійти висновку, що імперіалізм має завершитись, аби «тубільці» могли жити вільно від європейського панування» (про це писав Едвард Саїд у своїй відомій праці «Культура та імперіалізм»).

Так ось, каже нам Ростислав Чопик, якщо вже парадоксальний Джозеф Конрад не спромігся зрозуміти Іншого, то чому відмінним, лояльнішим, прозірливішим мало бути його ставлення до «тубільців» зі східних «кресів»?!

Українець Гоголь створив цілу епоху в російській літературі; поляк Конрад радикально вплинув на творчість багатьох англійських та американських класиків

Ніби й логічно. Проте чому немає хоч якихось посилань на тексти Конрада, які підтверджували б його версію про зверхність у ставленні до «тубільців» із Волині й Поділля? Чи таких текстів просто не існує?

Візьмімо до уваги й те, що для самого письменника з його багаторічними мандрами по світах; для моряка Конрада, який плавав на 19 кораблях і фізично був відлучений від Польщі й стихії рідної мови, запитання «хто я?» завжди лишалося нелегким. Він добре знав той душевний стан, що його психологи називають маргінальним: від одного берега відплив, а до іншого не пристав. Характерними в цьому сенсі є підтексти новели Джозефа Конрада «Емі Фостер», серед персонажів якої зустрічаємо гуцула Янка Ґураля (на думку Конрадового приятеля Бертрана Расселла, «словацького селянина»).

Ґураль, який подібно до Івана Дідуха, героя «Камінного хреста» Василя Стефаника, вирушив шукати щастя в Америці, після корабельної катастрофи випадково потрапляє до Британії, в одне із кентських сіл. «Всі в селі бояться чужинця і всіляко дошкуляють йому, — коментував Расселл центральну колізію новели, — тільки Емі Фостер, дурненька й негарна дівчина, приносить нещасному їжу і зрештою стає його дружиною. Але коли чоловік у лихоманці починає марити й говорити своєю рідною мовою, вона хапає дитину і втікає — її
лякає його чужість, і він помирає самотнім».

Свій коментар Бертран Расселл завершив, здавалося б, несподіваним висновком: «Часом я думаю, що Конрад, як цей селянин, був дуже самот­нім серед англійців і тільки завдяки неймовірним зусиллям волі справлявся із цим почуттям».

Ось так. У творах Конрада, у яких часто йдеться про самотність та чужинство, і справді завжди є кілька пластів, а деякі з них узагалі нагадують притчі з характерними смисловими параболами. Його повість «Лорд Джим» можна читати як історію «самотньої боротьби людини за свою гідність» (Дмітрій Урнов), а можна побачити в ній — услід за Стефаном Жеромським — і «мимовільну сповідь» автора, причому таку, що «проривається» мало не за Фройдом.

Наполеон Орда. Палац Тадеуша Бобровського в Новофастові

«Чи немає в цій притчі про нещасливого юнака, який поневіряється по чужих краях з надією стишити голос совісті, прихованого натяку на зовсім інші духовні шукання і муки?» — запитував самого себе Жеромський у статті 1924 року, якою він прощався з тільки-но померлим Конрадом. За логікою Стефана Жеромського виходить, що у Джимові, який колись, гнаний страхом, полишив корабель у момент катастрофи й тепер «поневіряється по чужих краях з надією стишити голос совісті», сублімувався потаємний комплекс мимовільної провини самого Джозефа Конрада — провини перед «Ойчизною», Польщею, яку він покинув іще в юності…

Все було складно й болісно для поляка з напіванглійським літературним псевдо. В одному з автобіографічних нарисів Конрад назвав свого старшого сина Бориса «молодим англійцем», і Жеромського це вразило, зачепило. Українцям така його реакція має бути цілком зрозуміла: хіба не так само багато хто з нас реагує на «російськість» Миколи Гоголя? Жеромському здалося, що за тим криється якась внутрішня проблема Конрада, і що її несвідомою проекцією став лорд Джим...

Ця аналогія (Конрад — Гоголь) напрошується, до речі, на продовження. Адже в обох випадках маємо очевидний факт оновлення національної літератури коштом іншого досвіду. Українець Гоголь створив цілу епоху в російській літературі; поляк Конрад радикально вплинув на творчість багатьох англійських та американських класиків (кого тільки не називають у цьому зв’язку: Гемінґвея, Лондона, Фітцджеральда, Ґолдінґа, Фолкнера, Ґріна...).

Читайте також: Майк Йогансен. Мадрівник, мисливець і філософ

Сам Конрад, коли йдеться про англійських письменників, мовби випадає з ряду, це давно помічено. «Очима Заходу» — зовсім не англійський роман, — вважає, наприклад, Лео Ґерко, — його не міг би написати англієць». Таким судженням дивуватися не варто, адже хіба міг Джозеф Конрад перестати бути поляком? Навіть попри те що його специфічна польськість — вельми складний випадок.

«Зроби або помри»

Дитячий досвід Конрада залишив у його творах досить виразний сентиментальний слід. Недарма ж Ярослав Івашкевич, уродженець Кальника, що на Вінниччині, читаючи роман Конрада «Ностромо», впізнавав у костагуанських пейзажах українські степи (Костагуана — вигадана Конрадом країна, де відбуваються події, про які йдеться в «Ностромо»).

«Український слід» у низці творів Конрада зауважили й літературознавці Марк Соколянський та Вікторія Цигульська, автори дослідження «Українські ремінісценції Джозефа Конрада» (Все­світ. — 1996. — № 8–9). Вони стверджують, що скалки спогадів про дитинство, частина якого минула в українських селах, є в «Літописі життя» письменника, а також у його новелі «Князь Роман», де йдеться про зустріч дев’ятирічного хлопчика з князем Романом Сангушком. Малюнок зимового пейзажу в цій новелі — із Конрадового дитинства: «То був кінець зими. Велика галявина перед будинком була чистою та рівною, як альпійське сніжне поле. Біла пухка поверхня, що виблискувала на сонці, немов укрита діамантовим пилом, плавно спускалася до озера — видовженої, ніби змія, смуги змерзлої блакитної води, яка виглядала твердішою за землю. Холодне яскраве сонце ковзало низько над хвилястим горизонтом, утвореним величезними сніговими заметами, серед яких українські села залишалися невидимими, немов човни, сховані над морськими хвилями. І все навкруги дихало спокоєм...»

Костьол в Оратові (Вінниччина). У 1856 р. тут вінчалися Аполло Коженьовський та Евеліна Бобровська

Отже, глухе відлуння дитячих спогадів; природна елегійність інтонацій та малюнків — і нічого більше. Ніяких тобі «тубільців», побачених зверхнім поглядом…

Теми «українського сліду» стосується й питання про відлуння Конрада в нашій літературі 1920-х років. Його перекладали й видавали тоді в Україні досить активно. Протягом кількох років побачили світ такі твори письменника, як «Аванпост прогресу», «Визволення», «Кінець неволі», «Олмейрова примха», «Тайфун» та деякі інші. Англійський нео­романтик Джозеф Конрад виявився цікавий та актуальний для неоромантиків українських. Маю на увазі передусім Юрія Яновського, який і сам признавався: «Любив я англійців та американців. Їхні твори правили мені за вікно до великого світу. Тоді я захопився морем, не бачивши його».

Та і як було не захопитися тим «літературним» морем! Читаючи повість Джозефа Конрада «Молодість», Яновський, звісно, знімав капелюха перед такими його героями, як моряк Марлоу. Ось як розповідає Марлоу про свій перший вітрильник із дивним матроським «графіті» на кормі: «Пишний орнамент з облізлою позолотою і своє­рідний герб із девізом унизу: «Зроби або помри». Пам’ятаю, він страшенно полонив мою уяву. У ньому було щось романтичне, і це спонукало мене полюбити той старий корабель, озвалося до моїх юних літ!».

Дивовижні це слова: «Зроби або помри»! Вони полонили Конрадового Марлоу (і Яновського також) тим, що в цьому простому й мужньому гаслі — ціла філософія життя серед випробувань, які часом вимагають від людини надзусиль, напруженої боротьби не тільки зі стихіями, а й із самим собою. Може, навіть передусім із собою…  Поза всяким сумнівом: філософська у своїй суті проза Джозефа Конрада лише «прикидається» пригодницькою. І чи не з «морських історій» цього письменника бере початок течія екзистенціалізму у світовій літературі?

Серед творів, що справили на молодого Яновського найбільше враження, сам він називав Конрадову повість «Перемога». Захоплювала його й «Олмейрова примха». Хоча насправді «конрадіана» Юрія Яновського ширша, і це спробувала довести румунська україністка Магдалина Ласло-Куцюк, яка дослідила тему «Яновський і Конрад» на досить широкому матеріалі. Зрозуміла річ, для зіставлень їй найбільше знадобився роман «Майстер корабля» (1927), текст якого, як виявилося, пересипаний ремінісценціями з творів англійського автора.

Читайте також: Московський українець Володимир Гіляровський

У тому самому ключі можна зіставляти й повісті «Байгород» Яновського та «Молодість» Конрада: сумовито-піднесені ліричні рефрени, сповнені туги за юністю, в них суголосні. Та й То-Ма-Кі в «Майстрі корабля», який подумки гортає сторінки власної кіномолодості, що минула на березі моря, раптом починає нагадувати бувалого в бувальцях матроса Марлоу, Конрадове alter ego. Яновський любив такий прийом — оповідки, що звучать із вуст тертої життям людини. У цьому сенсі його матрос Богдан — «наш Марлоу», причому ще більшою мірою, ніж То-Ма-Кі!

Близькою українському авторові була й сама філософія Джозефа Конрада: слова «Зроби або помри» цілком могли б бути девізом і його героїв. Таких, як Шахай із його сталевою волею (роман «Чотири шаблі»). Пафос стриманої мужності, незворушного стоїцизму — це й пафос Яновського, не тільки автора «Тайфуну»...

Те саме і з неспокоєм як станом душі людини, що поривається за межі узвичаєності: не випадає сумніватися, що Юрій Смолич, називаючи свій відомий мемуарний цикл про літературу 1920-х «Розповідями про неспокій» (друкувався у 1968-1972 роках), таким чином нагадував своїм читачам про Конрадові «Оповіді про неспокій» (1898).

Та й узагалі: слово «неспокій» було гаслом молодого покоління українців, які в 1920‑х мріяли про національне відродження. Слово це було на вустах у речника покоління українських неоромантиків Миколи Хвильового: «Хай живе неспокій!» — повторював він, мов заклинання, запевнюючи, що з цим девізом має намір «пройти все своє життя». Він віщував, навіював, кликав до життя «нашого геніяльного неспокійного громадянина», який гряде!

Здається, відлуння Конрада вчувається і в «Оповіданнях про надію» сучасника Хвильового Миколи Бажана, написаних цим майстром уже в часи хрущовської «відлиги». Вони про незнищенність людини, яку можна вбити фізично, розчавити морально, проте в неї, людини, все одно залишається якийсь незбагненний ресурс духовного самовідтворення. І мистецтво покликане цей ресурс збагачувати, «щоб прокричать про надію людині, зневірою втомленій»...

Джозеф Конрад також залишав своїм читачам надію, хоч і думав він «про самотність і страх перед чужістю світу»…

У пошуках утраченого часу

Нагадавши про парадокси Конрада, Ростислав Чопик не втримався від легкої іронії на адресу замилованих краєзнавців, любителів літературної географії, які про парадокси не думають, оскільки вони зайняті пошуками втраченого часу. Мовляв, «скрізь родинні гнізда, могили предків, відчуття дідизни», проте «чи залестить і нам, і полякам, коли тим слідом підемо далі»?

І все-таки «підемо далі».

Звивистий конрадівський маршрут варто почати з подільського села Гоноратка, що за кілька кілометрів від райцентру Оратів на Вінниччині (дивна назва цього зовсім не «гонорового» села має просте пояснення: поміщик Оранський колись назвав його так на честь своєї дружини Гонорати). Саме тут народився Аполло Коженьовський, батько письменника.

Аполло був сином Теодора Коженьовського, який адміністрував у селі Коритня Гайсинського повіту (до Гоноратки звідти подати рукою). У молодості Теодор воював із Наполеоном, брав участь у листопадовому повстанні 1831 року, за що російська влада його покарала, конфіскувавши маєток. Але повстанський дух не полишив Теодора Коженьовського. Він передався його синам Аполло й Гіларію, які через 30 років так само, як і батько, вийшли на барикади
«вашої і нашої свободи»...

Гімназійну освіту Аполло здобував у Житомирі.

У травні 1856 року одружився з Евеліною Бобровською, родина якої володіла маєтками по сусідству з Коженьовськими. Вінчалися молоді в Оратові — там і досі стоїть костел, у якому це шлюбне дійство відбулося.

А 3 грудня (за новим стилем) 1857 року Евеліна Коженьовська народила сина, якого вдома називали Конрадеком (повне ім’я — Юзеф Тео­дор Конрад). Сталося це начебто в Бердичеві, де хлопчика й охрестили в кляшторі Босих кармелітів. Відповідного метричного запису в документах римо-католицької консисторії відшукати, однак, не вдалося, через те одностайності серед біографів Конрада немає: частина з них наполягають на тому, що місцем народження майбутнього письменника було село Терехове за 12 км від Бердичева. У Тереховому жила мати Евеліни, пані Ева Пільховська. Саме тут і минули перші три роки життя Конрадека (про це свідчать «терехівські» листи його матері, адресовані чоловікові, який тим часом у Варшаві допомагав готувати повстання за свободу Польщі).

Маєток Еви Пільховської, на щастя, уцілів: у ньому тепер розмістилася школа. Довкола залишки старого панського парку; поруч спеціально збудоване приміщення Народного музею історії села Терехове. Утім, відвідувачів першим «привітає» все-таки не Джозеф Конрад, а ...Григорій Котовський, пам’ятник якому встановили тут у радянські часи (його ім’я мав місцевий колгосп).

А сам музей гарний! Тут є прецікава експозиція, присвячена Конраду, є розкішне зібрання світової «конрадіани», є одержимий, чудово обізнаний із творчістю  письменника завідувач Михайло Бедь...

Коли Аполло Коженьовського відправили на заслання, Евеліна, взявши із собою малого сина, подалася услід за чоловіком. Померла вона в Чернігові, де й похована. Опікуном Конрадека став його дядько Тадеуш Бобровський. У маєтках дядька — в селі Казимирівка, що біля Гоноратки, та в Новофастові (нині Погребищенський район) — і минула частина дитинства та юності майбутнього письменника... У Новофастові Тадеуш Бобровський 1860 року придбав розкішний, дуже оригінальний з архітектурного погляду палац. От тільки побачити його «в натурі» нам уже не вдасться: не вцілів. Зате уявити легко: допоможуть старі фотографії та малюнок знаменитого Наполеона Орди...

Наприкінці конрадівського маршруту слід згадати Львів, де Юзеф Теодор Конрад Коженьовський якийсь час навчавсь у пансіоні...

А невдовзі його, 17-річного, покликало море. І 1874 року він вирушив у Марсель — назустріч випробуванням, назустріч тому неспокою, який став для нього синонімом пригод, душевних поривів, життєвого ризику, творчості...


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
  • Чи варто змінювати Конституцію, порушуючи її, і чому нинішні інновації не доведуть до добра? Колишній генпрокурор, суддя КСУ у відставці Віктор Шишкін на прохання Тижня проаналізував новітній конституційний процес в Україні
    28 червня, Роман Малко
  • Чимало проблем, пов’язаних з українським Основним Законом, стали результатом спроб вибудувати його на ґрунті радянської конституційної спадщини, яка не відповідає новим реаліям
    27 червня, Олександр Крамар
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено