Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 листопада, 2015   ▪   Микола Тимошик   ▪   доктор філологічних наук, професор   ▪   Версія для друку

Куркулі. За що радянська влада не любила працьовитих українських господарів

Радянська пропаганда багато й результативно попрацювала над тим, щоб сформувати в простих людей негативний образ того українського прошарку селян, який від неї ж отримав осібну інтерпретацію загального слова куркуль.
Куркулі. За що радянська влада не любила працьовитих українських господарів

Дещо про походження слова куркуль

Поняття «куркуль» не є витвором радянської влади. Його вживали на українських теренах віддавна. Для побутування на письмі слово куркуль уперше увів відомий наш історик Дмитро Яворницький, тлумачачи його так, як було прийнято на гетьманській Чигиринщині і Чернігівщині: прізвисько, яке в насмішку давали міщани прийшлим до міст козакам-чорноморцям. Пізніше в своєму «Словарі української мови» (1909 рік) Борис Грінченко зняв із цього слова негативний відтінок, взявши в основу тлумачення, яке було поширене в пониззі Дніпра - прийшла, захожа з іншої місцевості людина, яка поселилася на постійне місце проживання.

Отож, до більшовицької революції 1917 року це слово не мало жодного стосунку до означення глитая, багатія чи капіталіста.

Негативний відтінок цьому слову повертають російські більшовики, називаючи «кулаком» заможного селянина. Справжню вакханалію довкола цього поняття і всіх тих, хто ним пізніше був названий, зчинив  Володимир Ленін. Будучи віддавна прихильником лайливої, грубої, бездоказової лексики й  із зоологічною люттю ненавидячи всіх своїх ідейних противників, він обізвав усіх заможних, освічених, працьовитих і незалежних селян ось такими епітетами: «Куркулі – найзвіринніші, найгрубіші, найдикіші експлуататори. Ці пявки… Ці вампіри… Ці павуки… Безпощадна війна проти куркулів! Смерть їм!»

За прикладом «старшого брата» та їхнього вождя, більшовики в Україні переінакшили у 20-х роках ХХ століття первинне значення давнього українського слова куркуль на «селянин-глитай».

Таким чином, упродовж першого десятиліття радянської влади в літературі йу побуті куркулями стали називати три різні категорії селян.

Першу категорію становили куркулі як заможний клас на селі, що став таким ще до жовтневого перевороту 1917 року, мав більше 12 десятин землі і використовував найману працю. За даними незалежної «Енциклопедії українознавства», що вийшла в діаспорі, таких куркульських господарств в Україні на 1917 рік було близько 325 тисяч, що складало 8,2 відсотка всіх селянських господарств і 31,2 відсотка всієї селянської землі. Рішенням І з’їзду Комітетів незаможних селян України, що відбувся в жовтня 1920 року, такі господарства вирішено було ліквідувати як поміщицькі, конфіскувати, а самих куркулів вигнати із села. З Данини тоді вигнали зі своїх хуторів куркулів Кудлая, Вакуленка та ще кількох, поділивши їхні землі серед бідняків.

Друга категорія куркулів на селі сформувалася в перші роки радянської влади з числа працьовитих середняків і бідняків. Чому так сталося? Із провалом політики воєнного комунізму, що привела до голоду 1921 року,  та запровадженням у 1922 році НЕПу, більшовицька влада дозволила таким селянам виділятися на хутори, передавала їм додаткові землі в оренду на 12 років та не перешкоджала найманню допоміжної робочої сили. Та вже з 1928 року почалася політика обмеження діяльності таких куркульських  господарств: від них вимагалося продавати за низькими цінами понад третину хліба та сплачувати майже половину податку, яким обкладалися села. Таким чином, більшовицька влада поступово переходила «від політики обмеження до політики ліквідації куркулів як класу на базі суцільної колективізації», що й було остаточно оформлено постановою ЦК ВКП(б) від 3 жовтня 1930 року

Третю категорію куркулів влада, за ініціативою Сталіна,  означила від 1932 року з числа переважно середняків (їх називали підкуркульниками), а то й бідняків-одноосібників, хто добровільно не хотів записуватися до колгоспу та передавати туди своє господарство.  Саме ця категорія українського селянства піддалася найжорстокішим репресіям влади, які припали на період розгортання на селі суцільної колективізації та голодомору 1932-1933 років.

Cільські куркулі у переказах данинців

Найкраще  про те, хто підпадав під третю категорію селян, скажімо, у селах Ніжинської округи у 30-х роках, висловився народний поет із Шатури, уродженець Данини Василь Івасенко. Він був незабаром репресований і засуджений за «антирадянську діяльність», яка полягала в тому, що чоловік  відважувався казати сільському начальству правду та поширював серед односельців свої нехитрі вірші. Ось строфа одного з «крамольних» -  про типового шатурського куркуля:

Маю хату,

Один куль,

Але кажуть, що –

Куркуль.

А ось як радянський міф про «зажерливих»  куркулів розвіює покійна бабуся уродженця села Данина, киянина Володимира Миколайовича Процька - Ольга Свирид(Олексина). У молодості, ще до заміжжя, вона підробляла на Кудлаєвому хуторі й часто розповідала про ту пору своєму внукові:

«Кудлай був доброю людною. Дуже роботящий. Бачу його не раз перед очима таким: запряжені дві пари волів тягнуть величезного воза; гною на ньому - з пів сараю, сам накладав з раннього-рана. Тягнуть у поле, удобрювати. Попереду волів іде дядько Кудлай, посміхається. А в руках тримає  добрий кусень сала із окрайцем свіжого хліба. Він часто так снідав на ходу, бо завжди мав багато роботи. Не мав часу для горілки, гульні й пустопорожніх розмов із ледацюгами, яких у селі також було немало».

Тепер від того хутора за Новоселицею лиш рудка залишилася, яку данинці від часу розкуркулення його господаря та висилки назавжди із села назвали Кудлаєвою. Ця назва затрималася й  досі.

З повоєнних  часів поняття куркуль, як і петлюрівець, бандерівець, націоналіст, щирий українець вживалося завжди в негативному плані, в поєднанні з іншими, лайливими, зневажливими, а то й принизливими, епітетами. Ними «нагороджували» всіх тих українців, хто неприховано виявляв свою людську і національну гідність.

Жодні сумніви неможливі. Куркулі – скажений ворог радянської влади. Середини тут бути не може… Миру не бувати: куркуля можна і легко помирити з поміщиком, царем і попом, навіть якщо вони посварилися, але з робітничим класом н і к о л и. І тому бій  проти куркулів ми називаємо останнім, рішучим боєм. Куркулі – найзвіринніші, найгрубіші, найдикіші експлуататори. Ці пявки… Ці вампіри… Ці павуки… Безпощадна війна проти куркулів! Смерть їм! (Ленін В. Повн. зібр. тв. Т. 37. С. 39-41).

І ще про одне уточнення  у цьому контексті. Воно стосується поширеного в радянській художній  і науковій літературі твердження про те, що нещадну боротьбу з куркулями та  вимогу виселяти їх із сіл, а то й розстрілювати, ініціювало перед владою бідняцько-середняцьке селянство. Нині, після оприлюднення низки донедавна засекречених документів,  можна з усією певністю ствердити: це - політична брехня й обман довірливого читача.

Ліквідацію куркульства як явища української історії і куркулів як класу зініціював сам Ленін, а втілювати цю ідею на практиці взялася компартія на чолі зі Сталіним. На вказівку Москви 18 січня 1930 року Політбюро ЦК КП(б)У затвердило окремою постановою підготовлені ГПУ УСРР заходи, якими планувалося у короткі терміни завершити кількарічну непросту і не завжди результативну роботу більшовиків на місцях щодо розкуркулення одноосібних господарств і переведення сільського господарств на колективні рейки розвитку. Головним відповідальним за проведення такої спецоперації партія призначила одного  з лютих ненависників українського в Україні С.  Косіора.

Цькування  на сторінках преси

З-поміж так званих антикуркульських  заходів особливого значення надавалося організації  викривальної кампаніїу центральній та місцевій пресі, спрямованої проти цієї частини селянства. За допомогою такого потужного засобу ідеологічного впливу на маси партія прагнула передусім сформувати в суспільстві образ найголовнішого внутрішнього ворога, який  найбільше стоїть на перешкоді будівництва соціалізму. Нацькувати  і селянство, і пролетаріат на цього ворога  було чи не найголовнішою метою Леніна в його прагненні розколоти українське село, знекровити його, поставити на коліна.

З утворенням у лютому 1932 року областей та заснуванням тоді ж обласних і районних газет тема боротьби з куркульством ставала відтоді для них однією з провідних.

Як місцева преса віднеслася до виконання цього партійного завдання, проаналізуємо на матеріалах носівської районної газети «Червона Носівщина».

Передусім впадає в око агресивність, запопадливість перед замовником цієї чергової газетної кампанії. Не зустрічається жодного числа цієї районки, в якому б не було  текстів із черговою лайкою і безпідставними звинуваченнями куркулів. В оформленні перших і внутрішніх шпальт редакція зробила акцент на крикливих, набраних крупним шрифтом, шапках. Вони зазвичай ставали темою цілого чотиришпальтового випуску.

Читайте також: «Садок вишневий» понад усе!

Назвемо найбільш характерні, які упродовж 1932 року не сходили з газетних шпальт: «Посилити вогонь по куркулеві: Негайно здати хліб на пункти союзхлібу» (25 січня),«Остаточно розтрощити куркульський опір: цими днями кожне село, колгосп, радгосп будь-що мусять сплатити хлібний борг державі» (5 лютого), «Куркульське павутиння» (12 лютого), «Лосинівські керівники на куркульському налигачі»(1 березня), «Примусити куркуля здати хліб державі» (18 квітня), «Геть куркулів з колгоспів» (12 травня),«Нещадно викрити куркульські маневри приховувати насіння» (15 вересня),«Суворо карати куркулів – приховувачів сівби» (24 жовтня, «До кінця розгромити куркульські маневри, спрямовані на зрив хлібозаготівель (3 грудня). Працівники газети настільки захопилися зневажанням і навішуванням усіляких ярликів на цю категорію селян, що навіть найсвітліше в усі історичні часи для українців Свято Паски в 1932 року вони обізвали «чорним куркульським»  і закликали людей, починаючи від 27 квітня 1932 року, більше його не відзначати, а масово виходити в цей день на польові роботи.

Не припинилися нападки на куркулів і в наступному, 1933-му, – році чи не найбільшої для українців трагедії. Від голоду вмирали цілими селами, а районна газета продовжувала наносити удар за ударом по тих, хто, не боячись за наслідки,  вказував на організаторі в цього страшного злочину. Ось провідні заголовки газети на початку року - «Колгоспи Лосинівки попали під куркульський вплив», «Куркульське охвістя в колгоспі с. Терешківка зриває посівкампанію», «Ворог шипить - треба бути напоготові» (12 квітня) і наприкінці року - «Зламати куркульський саботаж і опортуністичні настрої у заготівлі овочів» (16 жовтня).

У рясних публікаціях, що подавалися під цими шапками, йшлося про те, що куркулі заважають розбудовувати нове життя, що через них селянам не вдається  дружно працювати в колективі. На куркулів  списувалися всі непорядки, які валом обступали колгоспи: невміння голів чи бригадирів організувати роботу, неякісний обробіток ґрунту, падіж голодної худоби чи птиці,втрати врожаю  через неналежні умови зберігання, п’янство в селі, неготовність чи небажання людей працювати в колективі на загальну справу.

Саме зі сторінок газети почалося цькування куркульських дітей  - їм незабаром заборонено було ходити до нової радянської школи.

Акція зречення від батьків-куркулів

У цій вакханалії ненависті осібно вивищується ще один пропагандистський виверт, народжений у високих компартійних кабінетах і зреалізований з метою його максимальної дієвості на маси через місцеву пресу – публічна кампанія зречення. Владі потрібно було організувати по кожному району кількох людей, яких той загальний психоз настільки емоційно дезорієнтував, що вони згодні були привселюдно заявити, що поривають із родичами.

Така кампанія не була новою. Коли всередині 20-х років на державному рівні дискредитувалася  Українська автокефальна православна церква, тоді цю ідеологічну зброю було застосовано вперше. Координатором акції, яку інакше як дикунською, протиприродною, нелогічною не назвеш, виступила тоді ніжинська окружна газета «Нове село». Упродовж кількох чисел там друкувалися повідомлення про тих, хто зрікався своїх найближчих через те, що ті були служителями УАПЦ. Такі знайшлися і цього разу.

Першу добірку заяв громадян під рубрикою «Зречення» «Червона Носівщина» вміщує в числі від 21 квітня 1932 року. З огляду на маловідомість і соціальну значущість таких фактів, відтворимо оригінали бодай двох цих «зречень» для історії:

«Зрікаються»

З Носівки:

Федченко Яків – свого батька куркуля Федченка Т.

Гончаренко С. К.  свого батька і виходить із членів двору Гончаренка К. Я.

Брнун О. М. – своєї матері куркульки Н.

Ткаченко М. О. – свого батька Ткаченка О. В.

Кульбіда Д. П. – свого батька  Кульбіди П. І. і виходить із членів двору.

Колесник  І. Я – свого батька  куркуля Колесника Я. І.

Супрун І. М. – свого батька – твердодавцяСупруна Максима.

Кривенко Наталка – своєї сімї – батька і чоловіка, заможніхПадунів с. Степові Хутори.

З Коломійцевки:

Петренко А.  – свого тестя куркуля з Коломійцевки Дубовика В. Г.

Падун С. І.  – свого батька куркуля і виходить із членів двору.

Дуга добірка повідомлень рубрики «Зрікаються» вміщена в наступному числі цієї «районки» (24 квітня):

Гр.НосівкиМазурова Маруся А. зрікається свого батька і пориває з ним зв’язок.

Гр.Носівки Яма Мотря – своєї матері розкуркуленої і виходить з членів двору.

Гр. КоломійцевкиПадун Федір – свого батька і пориває з ним зв'язок.

Гр.НосівкиКратко Г. Є. – свого батька  і виходить і  членів двору.

З висоти пройденого часу багато запитань виникає після ознайомленням з цими двома публікаціями.

Якою була мотивація рішення кожного із цих 14 мешканців Носівки і Коломійцівки?

Читайте також :За куркулізацію всієї країни!

Що спонукало їх піти на цей ганебний крок: складні стосунки в сім’ї?; намальоване в уяві романтичне життя в загадковій комуні?; залякування влади?; обіцянки влади?

Як жили вони з цим гріхом усе своє життя: чи не покаялися пізніш?; як пояснювали цю свою цю житейську помилку своїм дітям?

Чому в цих списках - мешканці лише двох населених пунктів району?

Що отримали вони в житті взамін такому зреченню?

Як віднеслися до такого рішення односельці?

На превеликий  жаль, чесні і щирі відповіді-зізнання на ці запитання, які б випливали із правди тогочасного життя, нині отримати вже ні від кого не можна…

Акція розкуркулювання

Тим часом у коридорах влади підписувалися обов’язкові до виконання чергові  документи,  які наближували наміри проводу компартії поставити остаточну крапку в боротьбі з непокірним українським селянством. Орієнтиром для них буда телеграма Леніна, відправлена на ім’я активного борця проти українського визвольного руху Євгенії Бош та ще кількох таких же  жорстоких виконавців указівок вождя-людиноненависника. І хоч у часовому проміжку ця телеграма стосувалася інших подій, стилістика роботи нової влади на місцях  не змінювалася: «Повстання п’яти волостей куркульства повинно привести до безпощадного придушення.Зразок необхідно дати. Повісити (неодмінно повісити, щоб народ бачив) не менше 100 затятих куркулів, багачів, кровопивць. Відібрати в них увесь хліб. Призначити заложників… Зробити так, щоб на сотні верст народ бачив, тремтів, знав, кричав…  Телеграфуйте отримання і виконання. Найдіть людей  твердіших».

У лютому 1930 ЦК КП(б) надсилає до всіх окружкомів лист із такою назвою: «Про заходи  щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Ось витяг із цього документа: «Провести найорганізованішим способом розпочатий… процес ліквідації глитайських господарств і рішуче придушити спроби контрреволюційного опору глитайства колгоспному рухові».

Слідом готується ще один документ - наказ ГПУ від 11 лютого 1930 про залучення до операції з масового розкуркулення озброєних загонів із мобілізованих партійців та комсомольців, сільських активістів,батраків, резерву з чекістів і військових. Цілком очевидно, що влада очікувала виникнення заворушень у місцях масового розкуркулення.

Що стояло за поняттями «глитайські господарства» та «масове розкуркулення», які часто вживаються в цих двох документах?

Куркульські сім’ї, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії, для кожної з яких уже була визначена своя міра покарання:

а) розстріл або відправка до в’язниць чи таборів  поза межами України – для тих, хто чинив опір і принципово не хотів записуватися до колгоспів;

б) заслання родин у північні райони Росії – для тих, хто не записувався в колгосп, але не чинив явного опору хлібозаготівлі;

в) переселення на гірші землі в межах області чи району – для тих, хто опирався мовчазно.

У наказі ГПУ від 11 лютого 1930 викладено чіткі інструкції й про те, яким чином направлені в села озброєні загони  мали затримувати куркулів та їхні сім’ї, як відправляти на залізничну станцію Ніжин,  які речі селяни могли брати із собою.

Зважаючи на те, що на Чернігівщині селянських господарств, які потрапляли під категорію куркульських, було особливо багато, а підготовлених для цього озброєних загонів не вистачало, тут процес розкуркулювання проходив у кілька хвиль. Під першу хвилю (термії її проведення, згідно з графіком, - від 12 лютого по 12 березня 1930 року)  потрапили три райони: Бобровицький, Ічнянськийта Лосинівський.

Маємо архівний документ, із якого читач може уявити процедуру остаточного затвердження підготовлених районами списків на засіданні Ніжинського окружного виконавчого комітету від 8 березня 1930 року. Ось фрагмент документа, який стосується Лосинівського району (виписка з протоколу №6/351:

«1. Представлені Президією Лосинівського РВК списки на куркульські господарства, що підлягають розкуркуленню по району, який переходить на суцільну колективізацію, в цілому затвердити за окремим винятком (виняток склали, які слід було дообстежити  додатково. - М. Т.)

2. Щодо осіб, які в минулому  мали більш за 100-200 десятин землі, порушити питання перед Урядом про висилку їх за межі округи як дідичів, які раніше були помилково пропущені як дідичі, передавши їх майно після виселення до колективних господарств.

3. Зважаючи на те, що розкуркулювання повинно бути переведено без виселення зазначених у списках осіб, запропонувати РВК, згідно інструкції, відвести цим господарствам гірші землі поза колективами.

Все майно, реманент та худобу в порядку розкуркулювання господарств передати колективам тих сіл, де буде переведено останнє».

Згідно з цим документом, розкуркуленню підлягали 148  (з відкладеними десятьма) господарств із таких сіл тодішнього Лосинівського району: Лосинівка, Пустотино, Леонідівка, Степові Хутори, Богданівка, Вікторівка, Гармащина,Татарівка, Рівчак, Галиця,  Макіївка, Сальне, Погребець, Сепанівка, Шняківка. Таким чином, у середньому на кожне село припадало, майже по десять сімей.

Нова хвиля розкуркулювання мала починатися незабаром. Тому окрвиконком окремим питанням цієї ухвали зобов’язав усі інші райвиконкоми терміново надіслати свої списки на розкуркулення строго за таким зразком: назва району, які села, кількість господарств, скільки  розкуркулено, скільки не розкуркулено, причини, примітки.

Читайте також: Звідки взялась «Україна»?

Спроби автора цих рядків віднайти в архівах списки розкуркулених у селах Данина і Шатура, які в 1930 році відносилися до Носівського району,на жаль, не увінчалися успіхом. Скоріш за все, документи другої хвилі розкуркулення потрапили до числа тих, які за вказівкою згори безумовно вилучалися з місцевих архівів, – разом із документами періоду УНР, німецької окупації  та діяльності ОУН-УПА на території Лівобережної України.

Втім, варто припустити, що список данинців і шатурян, які потрапляли під визначені урядовими постановами три категорії куркулів, був значно ширшим. Підставою для цього є те, що ці два села віддавна перебували в «чорному списку» влади як такі, які чинили найбільший  у районі спротив хлібозаготівлі та суцільній колективізації селянських господарств.

В цілому ж, за даними «Енциклопедії Українознавства», за весь період розкуркулювання упродовж 1930-1932 років з України було депортовано, переважно до концтаборів ГУЛАГу, близько 850 тисяч селян.

З тавром «підозрілі» і «неблагонадійні»

Незважаючи на оголошення в краї  в березні 1932 суцільної колективізації та висилки навесні 1933-го найбільш непокірних за межі України (переважно на північ Росії), значна частина сільського населення вперто продовжувала свій  статус одноосібників і до колгоспів не записувалася. Такі, за ранжиром властей, автоматично потрапили в розряд підозрілих і неблагонадійних. З них складалися нові списки – цього разу для виселення за межі села, на так звані відруби. Зазвичай, це були віддалені не угіддя колишніх сільських громад (рудки,  чагарники, піщаники), які через низький вміст гумусу використовувалися хіба що для випасів худоби.

З одного боку, місцева влада позбавлялася  в селах тих, хто міг критикувати її, підбурювати земляків до непокори чи навіть шкідництва. З іншого боку, за рахунок таких «відрубників» за далекими  й близькими околицями сіл стали виростали все нові й нові хутори.

Хутірська Україна, де завжди  формувалася сіль української землі – міцний і незалежний господар, віддавна була кісткою в горлі Москви. На хуторах в усі часи завжди привільно почувалися ті, хто був не в ладах із владою: нереєстрові козаки, гайдамаки, повстанці. Тут було де сховатися, обігрітися, поїсти. Саме Москва, через своїх представників – місцевих гебістів – й уздріла в цій тенденції мало не нову загрозу для існування нової  радянської імперії. Інакше не можна розцінити ось ці два донесення, які з грифом «таємно» були надіслані з Ніжинського окрвиконкому керівництву Носівського району.

Перший документ стосується неправильної, на думку  інформатора, політики, яку проводила районна землемірна комісія на чолі з Галкіним:

«За відомостями, що має окрвиконком, в Носівському районі є велика кількість хуторів і відрубів, залюднені майже виключно куркулями. Галкін – начальник землеустрійної партії, розселяючи Носівку на виселки, виселяв заможників начебто з Носівки на дальні землі, фактично ж дає куркулям кращі землі,  а біднякам дістаються піщані землі… На думку Галкіна, землеустрій не можна перевести інакше як хутірською системою. Галкін каже, що «без хуторів ми пропали», що ліквідувати їх не можна».

Читайте також: Новий рік по-українськи: напівзабуті традиції

Другий документ стосується села Данини. Вона й раніше славилася своїми міцними хуторами, а нині, стверджує інформатор, довкола неї, а тут – нова тенденція, яка потребує пильної уваги:

«В с. Даніноорганізовано три землеоб’єднання з кількістю землі 3713 га. Є випадки, що землеустрійники планують так звані червоні відруби тим біднякам, які мають землі 2,5 десятини, що може привести до утворення столипінських хуторів»..

Надсилаючи копії цих двох документів на адресу Носівського райвиконкому,  голова окрвиконкому Пшеничнюк робить таку приписку: «Сповіщається для звернення найсерйознішої уваги на стан землеустрою Носівського району. Зокрема , придивіться до Галкіна. Про наслідок повідомте  в двотижневий термін, повернути листування».

Органи ГПУ здійснювали тотальний контроль не лише за так званими куркулями, які залишалися в селах, а й тими, хто їх не сахався, а спілкування з ними, їхніми родинами чи працював поруч. Стежили також за діями тих аможних селян, які все ж, з різни причин і намірів, записувалися поступово до колгоспів. Такі теж потрапляли до списків підозрілих і неблагонадійних.

Ось «компромат», який було зібрано на мешканця ШатуриСвириденка І. І.:

«За даними, що їх має окрвиконком, Свириденко Іван Іванович, член колективу с. Шатури, що раніш переводив активну роботу по колективізації, сподіваючись потрапити до складу членів правління колективу, але, помилившись у цьому, підтримує зв'язок з куркулями . Свириденко відверто повів антирадянську агітацію за розклад колективу й сприяв тому, що частина бідняцьких господарств подають заяви про вихід з колективу. Цей же Свириденко, щільно зв’язався із куркульським елементом, за допомогою якого ще більш посилив свій вплив на окремих осіб-бідняків, не припускаючи їх вступу до колективів».

Представники ГПУ таємно контролювали в селах не лише інакодумство та поведінку «ворогів», а й продовжували виявляти останні запаси посівного зерна, утаєні від держави. Ось знову про шкідництво у Данині й Шатурі від таємного інформатора : «За відомостями, що їх має окрвиконком по селах Данина й Шатура злишився чисто ґатунковий овес під 300 пудів і конюшини біля 40 пудів не використаними. Носівському райбурякосоюзу про це відомо, але заходів до переброски в районі, де відчувається потреба в цьому насінні, не вживає. Земельні справи по Носівці надзвичайно заплутані - пустують цілі ниви, невідомо чиї.  На дільниці Грабщина ще не посіяно біля 200 га, таке ж явище  по Лісним Хуторам».

Показові чистки в колгоспах

Останнім ударом комуно-більшовицької партії по куркулях можна вважати кампанію показових чисток у колгоспах. Її організувала центральна влада від початку 1933 року, незабаром після пленуму ЦК ВКП(б), який відбувся 7 січня.

Головним лейтмотивом цього пленуму була заява, зроблена у виступі  Сталіна: «Партія домоглася того, що куркульство як клас розгромлено, хоч і недобито ще. Трудяще селянство звільнене від куркульської кабали і експлуатації і під радянську владу підведено міцну економічну базу на селі, базу колективного господарства».

Варто наголосити, що ця безглузда, фальшива і до без міри цинічна заява першої особи держави про підведену в селі «міцну економічну базу» була зроблена в той час, коли від штучного голоду, свідомо інспірованого Москвою, вже померли  мільйони українських селян. Ще їх більше вимре упродовж наступних, довгих і голодних, місяців того воістину чорного року, який тільки-но розпочинався, – 1933-го.

Отож, навіть у тих умовах, позначених суцільним трауром, терор в українських селах не затихав.

Кампанія чисток у колгоспах  від «класово-чужих елементів» задумувалося як показова. Тому роль пресі в її широкому розголосі з метою подальшого застрашування знекровленого населення тут бачилася владою як першочергова.

Під перший матеріал про показову чистку в Лісових Хуторах «Червона Носівщина» відвела цілу шпальту. На початку описується процедура того доти незвичного для селян заходу. Чистку проводить «трійка» присланих бюро райкому партії вірних ленінців у складі Бичка, Новосьола, Кочерина. Від сільської ради трійці допомагає Самойленко, а від колгоспу – Кательницький.

Голова зборів оголошує про кількість присутніх: 106 колгоспників та 43 одноосібників. До президії, на показ усім, почергово викликають по одному з тих, кого напередодні намітили «вичистити», іншими словами – вигнати з колгоспу. І не просто вигнати, а й покарати, аж до ув’язнення. Все вирішуватиме зараз, в ту мить, та грізна «трійка». На кожного з винних зачитуються характеристики  - наспіх зібрані компрометуючі факти, які, втім, ніхто не перевіряв. Слово на виправдання чи на заперечення дають не всім.  Далі – вирок за персоналіями. Узагальнена інформація про чистку в кожному колгоспі викладалася  в постанові  районної «трійки», яка й друкувалася в пресі.

З 14-ти покараних  у Лісових Хуторах виділимо кілька для з’ясування провини і міри покарання.

Плиска Петро Трохимович – голова колгоспу, був чорносотенцем. За зрив хлібозаготівлі, за внесення дезорганізації в колгосп, за навмисне погноєння хліба, крадіжки в колгоспі – з роботи зняти, з колгоспу виключити, передати справи до суду. Прохати суд розглянути справу на місці.

Цікава характеристика Гейка Данила Яковича. До вступу в колгосп був середняком, тривалий  час – член сільської ради, свідомий у роботі, але, перебуваючи рахівником, знав про такий стан справ – ніяк не реагував.

Хто ще з покараних і вичищених у Лісових Хуторах? Золотар Андрій – що вступу в колгосп був бідняком, звільнявся від сплати податку  - потурав, замочував.       Золотар Степан -  син бідняка, мовчав, утаював, потурав. Гейко Данило – рахівник колгоспу. Загалій Дмитро - до вступу в колгосп був куркулем. Козел Андрій – учитель, колишній офіцер. Кравченко Андрій – колишній бідняк. МизайлоМахлай – колишній середняк. Яроменко Грицько і Ткаченко Микола – маломіцні середняки.

Із публікації «Червоної Носівщини»  від 3 квітня 1934 року «Колгосп Блюхера вичистив з своїх лав клясово-чуждий елемент» довідуємося, як цей захід проходив у Шатурі.

«Трійка» працювала тут аж два дні: 18 і 19 березня в присутності 160 членів колгоспу та  32 одноосібників, трьох членів та одного кандидата партії, а також 12 комсомольців.  Мали чистити багатьох. На початку заслухали інформаційну доповідь членів трійки про значення чистки та завдані в ній колгоспників. Після доповідав голова колгоспу про стан справ.

На початку проходив адмінгоспперсонал. Першими до цього спискупотрапили чомусь… конюхи. Дізнаємося, що Рубан Пилип Іванович та Савосько Іван Антонович «по-хижацькому ставилися до конярства, тому їх з колгоспу виключити та справу по Савоско передати до слідчих органів».

Денисенко Іван Никодимович – завідувач господарством, Штанько Роман Григорович – комірник,  Литвин Федір Олексійович скарбник. Усіх трьох «за безгосподарське ставлення до своїх прямих обов’язків – з колгоспу виключити та  справу передати до суду».

Варуха Григорій Никодимович теж працював  конюхом. За самовільну відлучку та залишення без догляду худоби  йому винесено попередження.

Завершальним у списку адмінгоспперсоналу був голова колгоспу  Штанько Григорій Євменович. Його вирішено було  з роботи зняти та передати справу  до суду – «за безгосподарність, за розтрату кормів для свиноферми».

Після цього розгорнули персональну чистку деяких членів колгоспу.

Литвин І. А. – зривав труддисципліну в к-пі не виходив на роботу і  підбурював інших. Сюр Д. – розкрадав колгоспне майно. Риндя В. Ф. – бувший гетьманець, розкладник колгоспу. Федоряко та Романченко -  куркульські сини. Титаренко І. П.  – розкладник, ледар в 32 роки заробив лише 32 трудодні. Проха В. М.  – 25 трудоднів, зривав труддисципліну

Всіх згаданих людей із колгоспу виключили. Справи на Харченка М. Л. та Білоусенка Ж. І. передали до суду.

Далеко не всі про факти, пов’язані з чистками колгоспів «від ворожого куркульського елементу», повідомлялося  зі сторінок районної газеті. Паралельно циркулювала закрита інформація, в значно більшому обсязі, яка таємно збиралася органами ГПУ та передавалася з грифом «таємно» до центру «для вжиття заходів». Тепер її вдається відшукувати в архівних теках колишніх спецфондів. Ось один з таких закритих доносів:

«До складу правління 3-го участку м. Носівки входять виключно куркулі, як от: Фал Захарко Ісакович, підтримує зв'язок з куркулями Ляшенко Іваном Степановичем. Сеник Василь Семенович -  голова церковної ради, який вступив до колективу з тим, щоб врятувати своє майно від опису за несплату податку за церкву. Сеник Олександр Павлович – член церковної ради. В момент чистки колективу від куркульського  й антирадянського елементу ці куркулі активно захищали своїх членів, не допускаючи їхнього виключення. Через неправдивий класовий підхід, проводиміміроприємства  в колективі по весняній сівбі – об’єднання  сільськогосподарського реманенту, збір посівматеріалу в основному покладається на бідняцько-середняцькі господарства. Посилається для перевірки та вжиття заходів до очищення колективу».

У пору розгортання голоду в Україні на сторінках районної преси не віднаходимо жодної інформації про це страшне лихо, що спіткало край і Україну в цілому. Натомість – усі більше цинічної інформації про перемоги партії на фронті боротьби з куркульством , як головним ворогом радянської влади.

Показовим у цьому плані може бути число «Червоної Носівщини» від 3 квітня 1934 року. Окрім найбільшого за обсягом матеріалу із Шатури   «Колгосп Блюхера вичистив з своїх лав клясово-чужий елемент», тут подано й такі: «Контрреволюційна шайка розгромлена» (про вирок виїзної сесії обласного суду над службовцями  Носівської МТС), «Розкрадачів соціалістичної власності покарано» (про вирок на розстріл колишнього штаб-капітана царської армії, петлюрівця Гаврила Сергеєва з Носівки),  «Вигати з колгоспу куркульських агентів» (про чисту втатарівському колгоспі  «1 Серпня».

Перелік цей можна продовжувати.

Здавалося б, після кількарічної антикуркульської епопеї, що дала  непоправні наслідки на фізичний та морально-психологічний стан мільйонів людей, можна було дати їм хоч якусь передишку. Однак такого наміру в тодішніх правителів країни  не було. Вони добре пам’ятали вказівки свого покійного вождя, щодо селянства взагалі і українського зокрема. Взяти хоча б ось ці:

«І ту  немає  збігів інтересів пролетаріату і селянства. Тут настає важкий період боротьби із селянством».

«Втратити Україну – втратити голову».

«Слід розширити застосування розстрілів, без цього соціалізму побудувати неможливо».

Ось чому після широко висвітлюваних у пресі чисток колгоспів від куркулів, що здійснювалася упродовж 1932,  1933 і 1934 років настає черговий етап підготовки до величезного за масштабами терору  - так звана партійна чистка.  Вона розпочалася 1933року в Київській, Донецькій, Одеській,  Вінницькій областях, а з 1934 – у Харківській, Дніпропетровській та Чернігівській. На думку вищого партійного керівництва, наставала пора вичистити «класово-ворожі елементи, які корисливо пролізли в партію».

«Червона Носівщина»  в числі від 27 червня 1934 р. подає першу частину  складеного районною комісією чистки партії по Носівському району і затвердженого райком партії  графіка таких чисток у селах: 28 червня – в Лосинівці, 29 – в Леонідівці, Вікторівці, 30 червня – в Сальному.

У наступних впусках газети повідомлялося про дати таких чисток в інших селах району.

Всього лиш одна куркульська доля

У цій частині опису чи не найтрагічнішої сторінки сільської історії назву лиш прізвище одного данинця, який у жорно репресивної сталінської машини потрапив, як і мільйони інших українців тієї страшної пори, цілковито несправедливо: Мозговий Іван Петрович.

Якщо брати за основу постанову Ніжинського окружного виконавчого комітету від 8 березня 1930 року, за якою у віддалені місця російської півночі висилали лиш тих, хто відносився до дідичів (це ті, хто мав до революції у власності більше ста десятин землі), то цей молодий господар від такого показника був дуже далеко. Згідно з офіційним переписом домашнього майна 1920 року, на вісім душ своєї родини (до речі – усі жіночої статі), яких утримував самотужки, мав усього  трохи більше дев’яти десятин. А з іншого «багатства» - дві борони, три серпи, віялка та соломорізка. Одне слово, як у тому цитованому вище вірші Василя Івасенка: «одна хата, один куль».

Тоді за що ж називали куркулем? За працьовитість, результативність, природну мудрість, доброту, самодостатність, гідність, не здатність принижуватися, не бажання коритися абсурдним вказівкам. Господарів, подібних Івану Петровичу Мозговому, влада за всіх часів не любила. Такі не могли прижитися і в системі координат нової влади, яка грубо розтоптувалися виплекані століттями духовні й моральні цінності. Таких система цілеспрямовано знищувала.

…Його забрали весняної пори 1933 року, коли земля-годувальниця вже пробудилася після зимової сплячки й у чергове готувалася розквітнути від дбайливих рук свого хоч і молодого, але вмілого господаря. Однак, того року він свою улюблену ниву під Володьковщиною з тими трьома металевими боронами не стиг досіяти до кінця.

Ще за два дні  до отримання через сільрадівського посильного суворого наказу з’явитися з подорожніми речами на церковний майдан, до хати Івана Мозгового на Шинковій приходили сільські активісти. «Іване, - казали, - не будь упертим. Підписуєш заяву до колгоспу - і тебе тут же викреслюють із списку куркулів». У громаді віддавна поважали цього господаря, тому бодай у такий спосіб хотіли ніби згладити і свою провину перед ним і його родиною.

Не погоджувався. Твердо то явна своєму: «Хочу мати своє поле й обробляти його сам, зі своїми синами».

Пробували зачепити за живе, раниме: «У тебе ж малі діти, сестри неповнолітні. Мирися зі своєю гордістю, здайся».

Не здався…

До місця останнього прощання – церковного майдану – його проводжали красуня-дружина - горда  шатурянка, 33-річна Устина Зіновіївна з багатого хліборобського роду Дерезенків, і  троє малолітніх дітей. Андрієві на ту пору виповнилося лиш дев’ять, Іванові сім, а найменшій улюблениці Галинці -  п’ять років. Хлопці всю дорогу тривожно поглядали на батька, міцно вчепившись своїми рученятами за його руки, ніби передаючи на прощання своє тепло мідним заклепкам мозолів на порепаних батькових долонях. Галинка, яка менше від усіх відчувала все те, що мало відбутися, була на материних руках.

Валка підвід із першими данинськими в’язнями совісті, оточеними озброєними енкаведистами, по команді начальника  скермувалася із церковного майдану на Володково-Дівицький шлях. Іван Мозговий весь час, аж до миті повороту підводи перед Байраками,  не спускав погляду з облич найрідніших йому людей – дружини та трьох своїх дітей.

Напевне, він уже знав, що бачиться з ними востаннє.

Тоді, у квітні 1933-го,  в умовах страшного голоду, який на очах косив залякане село,  цей гордий данинський господар лиш розпочинав четвертий десяток свого життя. У його метиковитій голові завжди роїлися багато добрих намірів і  світлих почувань щодо своєї родини, переданого у спадок від батька родючого поля, добропорядних господарів громади. Однак, намірам тим  здійснитися не судилося. В село він більше не повернувся.

Злою мачухою обернулася в ту чорну пору житейська доля не лише для Івана Мозгового, а й для його сім’ї.

Знущання над родиною куркуля

Довга  безсонна ніч після ледь пережитого учорашнього страшного дня накликала зранку на обійстя Устини Мозгової непроханих гостів. Кілька сільських активістів у супроводі двох озброєних енкаведистів (не всі полишили село з учорашньою валкою підвід) прийшли здійснювати на це осиротіле без хазяїна подвір’я  другий акт розкуркулення. Він тривав кілька днів. За цей час тут розібрали і вивезли до колгоспу, що формувався навпроти, практично все: сарай, клуню, повітку, віялу, соломорізку, двоє коней, корову, віз і весь реманент для обробітку землі. Відірвали й сіни  від хати.

Без жодних засобів для існування в хаті залишалися дружина господаря з трьома малолітніми дітьми та дві його молодші сестри – Христя і Явдоха.

Втім, знущання над родиною цим не закінчилися. Через кілька тижнів у село, за рознарядкою з району, привезли  кілька підвід сімей-переселенців із «голодуючого Поволожжя». Рішення влади було таким: розміщувати прибульців на розкуркулених обійстях.  Одну з таких сімей енкаведист у супроводі голови сільради привів … до обідраної хати Устини Мозгової. Від того, хто був у шкірянці, Устина почула відповідь на її мовчазні сльози: «Ти, куркульская сволочь. Ілі запісиваєшся в калхоз сегодня же, ілі вимєтаєшся із дома вмєстє со своїм ікуркульскімі щенками».

Як таке можна було стерпіти?

Того дня на цьому дворищі розігралися дві трагедії: ще неповноліття, найменша, сестра Івана Мозгового Явдоха, не витримавши нервового потрясіння й приниження на власних  очах всієї родини, повісилася на старій шовковиці, що її колись посадив дід Петро на городі, а Устина із зовицею Христею тремтячими серцями і руками стали писати ті дві зловісні заяви.

Можна лише уявити, що переживала тоді Устина, даючи добровільну письмову згоду піти до колгоспу. Адже цим своїм кроком вона ніби зраджувала свого чоловіка, зводячи нанівець його тверде рішення не коритися несправедливості до кінця. Маючи від народження такий же  гордий характер, як і в чоловіка,  пішла б, напевне до кінця і Устина. Тільки тепер вона вже не відповідала за себе. Бо в тому жорстокому світі ставала одною-єдиною в одвіті за троє їх спільних з Іваном дітей. Із того, що запропонував енкаведист, заява про вступ до колгоспу було меншим злом, ніж вигнання з власної хати.

У подвірній книзі першого колгоспу в Данині – імені Шевченка, - під числом  97 зафіксовані ті з двору Івана Петровича Мозгового, хто став числився в колгоспі 20 травня 1933 року:

Мозгова Христя Петрівна, сестра господаря двору, 1911 р. н.

Мозгова Устина Зіньківна, дружина господаря, 1899 р. н.

Мозговий Андрій Іванович, син господаря двору, 1919 р. н.

Мозговий Іван  Іванович, син господаря двору, 1921 р. н.

Мозгова Галина Іванівна, донька господаря двору, 1925 р. н.

Сестри господаря двору неповнолітньої  Явдохи в тому списку вже не було – її поховали на центральному сільському цвинтарі на день до цього.

Наступні удари долі сипалися  на Устину Зіновіївну одна за одною і молода вдова витримувала їх, як могла. На війну пішов спочатку старший, Андрій, який ще 1940 року був призваний до армії, а згодом забрали й Івана. Близька родичка баби Устини шатурянка  Маруся Герасименко запам’ятала пісню, яку з гіркотою в голосі співала  в хвилини розпуки  моя баба Устина, чекаючи вісток із фронту від своїх синів:

Як малими кохала,

То й сільрада не знала,
А як викохала,

То й Москва забрала.

Родичі із Шатури, Степових Хуторів, Коломійцівки, як могли, підтримували її. Традиційно на храмові свята збиралися на цьому обійсті, але вже без гостинного господаря Івана. Маючи від природи дивний голос, Устина раз якось у родинному колі  завела пісню, яку раніше ніколи не співала:

Злетів півень на ворота

Й крикнув «Ку-ка-рі-ку!

Не  діждешся, мати сина

Із війни довіку!

Вона ніби знала, що живими своїх синів уже не побачить. Тяжка хвороба, викликана надлюдськими душевними потрясіннями, на очах з’їдала її молоде тіло. Похоронку на свого старшого, Андрія, вона все ж прочитала. Може, це і прискорило кінець її земним мукам.  Устина Мозгова померла в Ніжинській Галицькій лікарні навесні  1943 року, ще за німців. Поховати 43-річну вдову розкуркуленого і знищеного владою данинського хлібороба Івана Мозгового Устину допомогли  17-літній дівчині-сироті Галині сусіди. Тітка Христя, батькова сестра, ще до війни виїхала із села на заробітки до Києва.

Похоронка  на останнього представника чоловічої статі з цього колись добротного, заможного обійстя прийшла в напіврозібрану одиноку хату, без хліва і стодоли, вже в 1944-му, коли німців у селі вже не було.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • 18 вересня в Росії відбудуться вибори депутатів Державної думи. Однак передвиборчого ажіотажу в країні не спостерігається. Скандали, інтриги, війна компроматів — усе це не про російські вибори.
    25 серпня, Денис Казанський
  • Кадрові перестановки у Кремлі щось означають. Але що, не знає ніхто
    25 серпня, The Economist
  • Етос служіння як головна ознака профпридатності «верхів»
    25 серпня, Ігор Лосєв
  • Тиждень поспілкувався зі спікером Верховної Ради України Андрієм Парубієм про зміну поколінь у політиці, роботу над помилками минулого й актуальний порядок денний для політичних еліт і всього суспільства
    25 серпня, Станіслав Козлюк
  • Жоден суддя, обвинувачений у переслідуванні активістів Майдану, за два роки так і не був засуджений за винесення неправомірних рішень. Максимальне покарання, яке вони дістали, — звільнення
    25 серпня, Станіслав Козлюк
  • 25 років — час одного покоління. Я пам’ятаю себе частиною покоління, яке зустрічало Незалежність у 1991-му й свідомо робило свій вибір на користь вільної України. 25 років тому нам було важливо, щоб Україна просто була. Сьогодні я відчуваю себе частиною покоління, якому мало, щоб Україна просто була. Нам важливо реалізувати унікальний шанс створити нову країну — Україну Гідності.
    24 серпня, Павло Клімкін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
переводчик, нумерология имени и фамилии, Погода в солдато-александровском
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено