Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
3 грудня, 2015   ▪   Станіслав Кульчицький   ▪   Версія для друку

Ціна утопії. Про природу радянської влади

Основоположники марксизму дуже лаконічно висловили суть своєї доктрини: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». Але вони виявили дивну безпорадність у питанні про те, хто втілюватиме в життя комуністичну ідею.
Матеріал друкованого видання
№ 47 (419)
від 25 листопада, 2015
Ціна утопії. Про природу радянської влади

Перехід засобів виробництва в руки нації аж ніяк не робив цю націю власником. Націоналізація засобів виробництва означала перехід їх у власність держави. Але Маркс із Енгельсом пролетарською державою вважали пролетаріат, організований як панівний клас. Класики марксизму заплуталися між спільнотами з ієрархічною структурою (держава, партія, клан тощо) і спільнотами безструктурними (нація, суспільство, клас).

Після європейських революцій середини XIX століття «привид комунізму» зник, здавалося, назавжди. Послідовники Карла Маркса в країнах Західної Європи оголосили себе не комуністами, як він сподівався, а соціал-демократами, тобто членами пролетарських партій, налаштованих на демократичний діалог у рамках класового миру з представниками капіталу.

Проте в Росії з’явився Владімір Лєнін… І «привид комунізму» воскрес — під час російської революції 1917 року.

Повернувшись з еміграції в революційний Петроград, Лєнін у Квітневих тезах поставив перед соціал-демократами-більшовиками не тільки тактичні цілі, пов’язані із завоюванням влади, а й стратегічні — на період після встановлення в країні більшовицької диктатури. Ішлося про зміну назви партії (із соціал-демократичної на комуністичну), про прийняття нової, комуністичної партійної програми, про об’єднання партій зі схожою програмою в інших країнах у новий Комуністичний інтернаціонал і, нарешті, про створення держави-комуни, яка взяла б на себе будівництво в Росії комуністичного суспільства.

«Держава комуни», «держава озброєних робітників», «держава-комуна» — так характеризував Лєнін ту палицю в своїх руках, яка повинна була допомогти йому перебудувати країну на засадах «Маніфесту Комуністичної партії». Реалізовувати комуністичну доктрину вождь більшовиків збирався перевіреним способом — «революцією згори». Російські царі насаджували капіталізм із метою модернізації країни, а Лєнін сподівався так само успішно насадити комунізм. Проте комуністична «революція згори» принципово відрізнялася від капіталістичної: капіталізм був реальним соціально-економічним укладом, давно визрілим у розвинених країнах, а комунізм — утопією, що народилася в голові людини. Перетворити утопію на реальність можна було тільки кров’ю, великою кров’ю. Керівники більшовиків це розуміли і висловлювали готовність пролити море крові. Свою книжку «Економіка перехідного періоду» (1920) Ніколай Бухарін починав так: «Той, хто уявляв собі революцію пролетаріату як мирний перехід влади з одних рук до інших, а переворот у виробничих відносинах — як зміну у верхівках організаційних апаратів; той, хто так малював собі класичний тип революційного пролетаріату, із жахом відсахнеться від всесвітньої трагедії, яку переживає людство. Він не в змозі буде побачити в диму згарищ і гуркоті громадянської війни урочисті й величаві обриси майбутнього суспільства».

Партія Лєніна, прикриваючись оболонкою рад і називаючи свою диктаторську владу радянською, змогла закріпитися в народних низах

Держава-комуна, держава озброєних робітників мала стати інструментом комуністичного будівництва. Хто стояв за цією державою, тримаючи в руках усі важелі управління?

Партія і ради

Озброєні робітники — це не організація, не структурована сукупність людей, здатна діяти синхронно й за командою. Професійний революціонер Владімір Лєнін ставився до робітничого класу по-іншому, ніж кабінетний учений Карл Маркс. Він називав його «класом у собі» і вважав здатним виробити у своєму середовищі тільки тред-юніоністську свідомість. А от перетворити робітників на «клас для себе» — тобто переключити його увагу з вимог про підвищення заробітної плати або поліпшення умов праці на здобуття політичної влади з наступною експропріацією експропріаторів — могла, як запевняв Лєнін, тільки організація революціонерів, керована різночинною інтелігенцією. Тільки вона, на його думку, могла засвоїти марксизм і перейнятись ідеями «Маніфесту». Щоправда, поділу пролетарів на «клас у собі» і «клас для себе» там не було — лєнінський погляд на організацію революціонерів та її значення в робітничому русі ґрунтувався на ідеях російських народників. Організацією революціонерів, яка виконувала роль пролетарського авангарду, Лєнін вважав тільки свою партію. Такої ролі він не визнавав навіть за соціал-демократами-меншовиками, яких вважав опортуністами, що зреклися революційного марксизму.

Читайте також: Декомунізація = дерусифікація України

Хто мав керувати партією, а через партію — державою озброєних робітників? Відповідь Лєніна була однозначна: вожді. На відміну від інших політичних партій в основу побудови партії більшовиків був закладений принцип «демократичного централізму»: партійна маса мусила беззастережно коритися своїм керівникам, а керівники — вождям. Більшовики були, як висловлювався Лєнін, «партією нового типу». Більшовицькі маси дійсно служили інструментом у руках вождів, готових розпочати комуністичне будівництво методами терору і пропаганди.

Лєнін знайшов спосіб пов’язати структуровану спільноту, якою була його партія, з неструктурованими — такими як клас і суспільство. Такою зв’язкою стали ради — організації страйкуючого пролетаріату, які вперше з’явилися в Росії під час революції 1905–1907 років. Завдання полягало в тому, щоб зв’язати ради з партією більшовиків і перетворити їх за допомогою партії з розпорошених по всій країні самодіяльних організацій на представницький орган державної влади. Як видно зі статті «Наші завдання і ради робітничих депутатів» (листопад 1905 року), Лєнін уже тоді опрацював концепт держави-комуни — підпорядкованої особисто йому державної влади, здатної здійснити в дрібнобуржуазній країні радикальні соціально-економічні реформи комуністичного характеру. Ця стаття містила серед іншого незвичні тези. По-перше, Лєнін не бачив доцільності в тому, щоб Рада (йшлося про Петербурзьку раду робітничих депутатів) долучалася до партії. По-друге, він визнавав недоцільним прийняття Радою соціал-демократичної програми. І найголовніше: Лєнін вважав, що столична Рада повинна створити тимчасовий революційний уряд усієї Росії — причому уряд, нерозривно поєднаний з диктатурою більшовицької партії. Як передбачалося досягнути такого поєднання?

«Дружба народів». 1954-й — особливий рік в УРСР. На честь «300-річчя возз’єднання з Росією» було названо чимало вулиць, встановлено монументів тощо

За задумом Лєніна, ради організаційно мали бути відділені від партії, але партія більшовиків повинна була здобути цілковитий контроль за революційним урядом рад. Це означало, що більшовикам треба витіснити з рад конкуруючі політичні партії і заповнити їх членами своєї партії та співчуваючими безпартійними. Внаслідок цього більшовицька партія мала б існувати у двох іпостасях: 1) як політична партія, що здійснює під прикриттям маскувального терміна «диктатура пролетаріату» свою диктатуру (а насправді, зважаючи на закладений у її основу принцип «демократичного централізму», — диктатуру вождів); 2) як ради, що мали вагомі управлінські функції, але були позбавлені
окремого від партії політичного значення.

Дивіться також: Кінець лєнінізму

Це було справді геніальне рішення, завдяки якому створювалася міцна влада, пов’язана з народом і одночасно цілком незалежна від нього. Потрібно було лише витіснити інші партії з рад, створивши при цьому з них додатковий чинник підтримки (через три десятиріччя Іосіф Сталін назве її «блок комуністів і безпартійних»).

Лєнін не сумнівався, що більшовикам це під силу. Адже ради були народними організаціями в країні з максимально високим рівнем соціального протистояння, вони народилися в жорстокій класовій боротьбі й не шукали класового миру. А більшовики були єдиною із соціалістичних партій Росії, яка стояла на екстремістській платформі «Маніфесту Комуністичної партії». Ситуативні й доктринальні екстремісти повинні були знайти одні одних.

Операція «прикриття»

Вираз «держава-комуна» Лєнін використав лише двічі. У час «комуністичного штурму» 1918–1920 років термін «комуна» став украй непопулярним, особливо у селянському середовищі. Здійснена в 1919 році спроба загнати селян у сільськогосподарські комуни викликала катастрофічні для більшовиків наслідки (зокрема, падіння радянської влади в Україні). Після цього здійснювані соціально-економічні перетворення стали назвати соціалістичними, а «комунізм» залишили як синонім «світлого майбутнього». Навіть нейтральні  «споживчі комуни» тоді були перейменовані на «споживчі товариства».

Замість терміна «держава-комуна» в повсякденній практиці закріпилося поняття «радянська держава». Власне, прикметником «радянський» стали називати все підряд: країну, народ, державу, владу, людину, культуру. Словосполучення «радянська влада», «влада рад» стали найбільш уживаними.

Радянська й компартійна владна вертикалі зберігали самостійність, але об’єднувалися в єдине ціле поняттям «радянська влада» в кожній ланці адміністративно-територіального поділу

Люди, які народились і досягли зрілого віку за радянської влади, не схильні малювати той період суцільною чорною фарбою. Вони можуть назвати безліч нюансів тогочасного життя, які робили його змістовним, — і не тільки тому, що були тоді молодими й повними сил. Враховуючи безсумнівно диктаторську природу радянської влади, іноземні дослідники не розуміють причин такої ностальгії. А нам, кого радянська влада виховувала з дитячих років, нелегко розібратися в суті явищ, покритих багатошаровою полудою пропаганди. Вивчаючи радянське минуле, нам треба постійно звертатися до самих себе, вичавлюючи по краплині прищеплені з дитинства стереотипи.

Не підлягає сумніву, що радянська влада була багатоликою. З одного боку, вона дійсно стала для кожного громадянина повсякденно присутньою і закоріненою в усі сфери його життя (навіть інтимні!). А з другого — вона холоднокровно і з дотриманням необхідних маскувальних засобів могла приректи на Голодомор мільйони людей, щоб загасити бунтівний потенціал українського села. Останні радянські покоління вже стали слухняними, а якщо хтось виходив за межі дозволеного, органи державної безпеки займалися його «профілактуванням», тобто проводили «ввічливу» бесіду, після якої людина починала розуміти своє місце.

Уявлення радянських громадян про панівну в їхній країні систему влади не виходили за межі промови Лєніна «Що таке Радянська влада?», записаної із пропагандистською метою на грамофонну платівку в березні 1919 року. Невелика, на одну сторінку тексту, ця промова закінчується оптимістично: «Радянська влада є шлях до соціалізму, знайдений масами трудящих і тому — правильний і тому — переможний». Можна погодитися з тезою про переможність радянської влади, адже вона знищила в суспільстві усі політичні сили, здатні боротися з нею (а це мільйони й мільйони людей). Однак не можна погодитися з тим, що шлях до соціалізму й комунізму був знайдений масами трудящих. Тут не варто думати, що вождь партії більшовиків помилився: він добре знав, що ідея держави-комуни народилася в його голові й лише потім була імплантована в суспільну свідомість.

На конференції більшовиків у квітні 1917 року Лєнін визначив природу майбутньої радянської влади цілком відверто: «Така влада є диктатурою, тобто спирається не на закон, не на формальну волю більшості, а прямо, безпосередньо на насильство».

На відміну від інших політичних партій, більшовики не бажали покладатися «на формальну волю більшості». Тому й розігнали Установчі збори, а виборчі кампанії відтоді проходили під наглядом компартійних функціонерів і органів
державної безпеки.

Ставши після Жовтневого перевороту урядовою партією, більшовики за допомогою негайно створеної організації чекістів вичистили конкурентні партії з рад і фактично злилися з останніми. Злившись із партією, в якій уся влада завдяки принципу «демократичного централізму» була зосереджена в керівництва, ради зникали як незалежна політична сила. Разом із тим вони виконували владні функції на всіх рівнях державного управління й місцевого самоврядування. Партія Лєніна, прикриваючись оболонкою рад і називаючи свою диктаторську владу радянською, змогла закріпитися в народних низах.

В обіймах пролетарської диктатури

Більшовики стверджували, що ради — це державна форма диктатури пролетаріату, а революційним авангардом пролетаріату є більшовицька партія. Із цих двох тверджень випливало, що в радянській Росії встановилася диктатура партії більшовиків. Це була своєрідна, ніколи не бачена раніше диктатура. Після злиття з радами партія перетворилася на державну структуру, але зовні зберегла вигляд політичної партії. Чисельність її почала гіпертрофовано зростати, проте ніхто з рядових членів не почувався диктатором. Членська масовка була «передавальним пасом» від вождів до народних низів. Керівні партійні діячі, які не входили до складу центрального комітету, теж були лише провідниками диктатури. Номінальними її носіями були члени ЦК, але в різні епохи реальна влада в країні могла належати, залежно від історичних обставин, не всьому ЦК як корпоративному органу, а лише певній частині цекістів («колективному керівництву») чи навіть одній людині. За всіх обставин радянська система влади залишалася колективною. Поява на певний час одноосібного диктатора не суперечила її олігархічній природі.

Читайте також: Моральний кодекс руйнівника комунізму

Компартійні комітети брали на себе досить невелику частину державних функцій. Левова частка безпосередньої управлінської роботи покладалася на виконкоми рад. Завдяки розмежуванню функцій партійні комітети — як представники монопольно існуючої партії —зберігали за собою політичне керівництво, але звільнялися від відповідальності за поточні справи. Ради — як відгалуження тієї ж таки партії — були позбавлені політичного впливу, який існував у вигляді диктатури, але на них покладались у повному обсязі розпорядчі функції.

Інший Майдан. Головна площа радянської України була щедро напхана комуністичними символами

Розписана за конституційними нормами влада радянських органів була формально поділена на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Та фактично вона не відрізнялася від самодержавної форми правління, звичної для підданих російського царя. Закони, декрети, постанови, якими регулювалися всі сфери життя суспільства, приймалися переважно виконавчими органами, після чого затверджувалися на з’їздах рад, а від 1936 року — на сесіях Верховної Ради. Однак прийняттю законів по радянській лінії передували таємні або гласні рішення не присутніх у конституціях партійних органів. Щоправда, після 1928-го почастішали випадки спільного прийняття нормотворчих документів радянськими та партійними органами. Траплялися також випадки ухвалення суто партійних постанов, які за умовчанням мали силу закону.

Своєю радянською стороною компартійно-радянський владний тандем був обернутий до народу: саме широкі верстви населення обирали персональний склад радянських органів із числа тих, кого партійні комітети рекомендували до безальтернативного обрання, а свої керівні кадри влада брала з «низів»: робітничо-селянське походження стало ознакою вищої соціальної якості (як дворянське — до революції). А своєю компартійною стороною компартійно-радянський владний тандем був обернутий до членів партії.

Склад функціонерів радянських органів влади залежав від партійних комітетів і тільки «освячувався» процедурою всенародних виборів, а склад функціонерів партійних органів залежав від функціонерів більш високої ієрархічної ланки й «освячувався» передбаченою статутом процедурою виборів. Тому таким важливим було питання про формування складу вищого партійного керівництва (тобто членів центрального комітету КПРС) і вождів (членів політбюро ЦК). Це питання вирішувалось або в смертельній боротьбі за владу в середовищі вождів, або одноосібним вождем, який перемагав у цій боротьбі своїх конкурентів, або за домовленістю між вождями.

Диктатура партії була ретельно приховуваним секретом Полішинеля. В організаційному звіті ЦК РКП(б) XII з’їзду партії (квітень 1923 року) Сталін показав, яким чином вожді керують робітничим класом. Щоб здійснити політичне керівництво, говорив він, «авангардові класу, тобто партії, необхідно, щоб партія облягалася широкою мережею безпартійних масових апаратів, які є щупальцями в руках партії, за допомогою яких вона передає свою волю робітничому класові, — а робітничий клас із розпорошеної маси перетворюється на армію партії».

Завдяки своїм двом іпостасям держава-комуна не височіла над суспільством, як будь-яка інша держава, а проникала в нього всіма своїми інститутами

«Щупальця» — це був образний вислів. Поряд із ним Сталін тут-таки знайшов точну назву для винайденого Лєніним способу поєднання структурних спільнот із безструктурними — це був термін із теорії механізмів: «передавальні паси». Далі Сталін перелічив усі ті «передавальні паси», які з’єднували більшовицьке керівництво з населенням: профспілки, кооперативи, спілки молоді, делегатські збори робітниць, школи (від шкіл політграмоти до комуністичних університетів у мережі Головполітосвіти), преса, армія.

У праці «До питань лєнінізму» (січень 1926 року) Сталін знову звернувся до сюжету з «передавальними пасами». Якщо на партійному з’їзді він називав цим терміном важелі, які пов’язували партію з масами, а тому перелічував мало не всі структури, що існували в країні, то в цій праці він звузив перелік і відштовхувався вже не від партії, як політичної структури, а від поняття «диктатура пролетаріату» — евфемізму, за яким приховувалася диктатура партійних верхів. У підсумку він назвав п’ять «передавальних пасів»: профспілки, ради («з їхніми численними відгалуженнями в центрі й на місцях у вигляді адміністративних, господарських, військових, культурних та інших державних організацій плюс нескінченна кількість самочинних масових об’єднань трудящих»), кооперацію, союзи молоді й, нарешті, партію.

Радянська і компартійна владна вертикалі зберігали самостійність, але об’єднувалися в єдине ціле поняттям «радянська влада» в кожній ланці адміністративно-територіального поділу. Вертикаль державної безпеки, формально підпорядкована радянським органам влади, фактично зберігала самостійність у всіх ланках і підпорядковувалася лише власній ієрархії, але на вищій ланці перебувала в розпорядженні вождів (вождя). Вожді ретельно стежили, щоб у суспільстві не виникали горизонтальні, тобто не підконтрольні центру зв’язки. Навіть парткоми й виконкоми рад, не кажучи вже про органи державної безпеки, не могли спілкуватися між собою на рівні однієї ланки управління без відома ланки більш високого порядку. Не підконтрольні вертикалям влади громадські осередки з’явилися тільки в добу ґорбачовської Перебудови (так звані «неформальні організації»).

Завдяки своїм двом іпостасям держава-комуна не височіла над суспільством, як будь-яка інша держава, а проникала в нього всіма своїми інститутами. Радянська вертикаль тримала під контролем профспілки, кооперативи й різноманітні громадські організації, а партійна — комсомол із підпорядкованими йому організаціями піонерів і жовтенят. Навіть вертикаль державної безпеки проникла в народну товщу мільйонами навербованих добровільно чи силоміць секретних співробітників (сексотів). Унаслідок цього радянське суспільство одержало чужий кістяк і втратило свої якості безструктурної спільноти. Воно намертво зрослося з державою-комуною і тим самим наділило її непереборною силою.

Крах держави-комуни

Держави традиційного типу з монархом-сувереном та його підданими (Російська імперія в тому числі) еволюціонували або в бік демократії (навіть залишаючись монархіями — якщо монарх був обмежений у своїх діях конституцією), або в бік авторитаризму чи тоталітаризму (коли сформована в народних низах політична сила придушувала частково або повністю всі інші й ставала носієм суверенітету). Компартійно-радянську систему влади назвали тоталітарною, об’єднуючи її типологічно з італійським фашизмом і німецьким націонал-соціалізмом.

У принципі це правильно, але з одним істотним уточненням: притаманна тоталітаризму цілковита залежність суспільства від держави поєднувалася в СРСР із глибоким проникненням державних інститутів у народну товщу. Феномен державосуспільства, який поставав унаслідок цього, забезпечував життєздатність держави-комуни протягом багатьох десятиліть. Її не можна було повалити, бо в соціально атомізованій країні не могли виникнути незалежні від влади організаційні структури, окрім невеликих підпільних груп. Тому ця держава існувала аж до вичерпання свого життєвого ресурсу. Крах держави-комуни одночасно виявився крахом створеного нею соціально-економічного ладу.

Уже зазначалося, що КПРС виступала у двох формах: як політична партія і як радянська структура з обов’язковою домішкою безпартійних депутатів рад усіх рівнів. Обидві структури, взяті як певна цілісність, мали й інший зріз: поділялися на керівні кадри (внутрішня партія) і членську масу (багатомільйонна зовнішня партія). Кадри керівників у партійному, комсомольському, профспілковому, господарському, військовому та всіх інших апаратах затверджувалися згідно з номенклатурою посад у розпорядженні парткомів різного рівня — від районного до центрального. Тому номенклатурою став називатися весь командний корпус державних службовців.

* * *
Отже, суспільство було експропрійоване радянською державою, а соціально-економічні перетворення за рекомендаціями «Маніфесту» проголосили появу державної власності на засоби виробництва і природні ресурси. Функції користування й розпорядження цією власністю були надані внутрішній партії, тобто всій корпорації номенклатурних керівників.

А володіння власністю залишалося в руках партійного керівництва: теоретично — в усіх членів центрального комітету КПРС, а практично — у членів політбюро ЦК, тобто кількаособової копії ЦК, яка не мала інших функцій, користувалася всіма правами та повноваженнями ЦК і працювала на постійній основі.

Державна влада в Радянському Союзі мала олігархічну природу, й відповідно державна власність — корпоративну. Поки людина залишалася членом корпорації — вузької (до якої належали члени політбюро ЦК КПРС) або широкої (вся внутрішня партія) — вона мала відповідні функції власності (володіння, користування й розпорядження) Компартійно-радянських олігархів не треба уявляти собі власниками банків, заводів або залізниць. Вони задовольнялися політичною та економічною владою в її чистому вигляді, без матеріальних підтверджень — коли розподіляли ресурси велетенської країни між фондами постачання й нагромадження, містом і селом, галузями народного господарства, республіками й регіонами тощо.

Успіх у відновленні імперії був забезпечений подвійною природою радянської державності — симбіозом управлінської влади рад, яка визначалася конституціями, з диктатурою партійних комітетів, яка в конституціях не фігурувала. Встановлюючи радянську владу в національних регіонах, вожді більшовиків були готові надати їм навіть статус незалежних держав. Це не міняло кардинально суть ситуації, адже кожна радянська держава по партійній лінії підпорядковувалася єдиному центру.

Конституційна реформа кінця 1980-х, здійснена Ґорбачовим із метою дати друге дихання радянській владі й відповідно СРСР, роз’єднала владу рад і владу компартійних комітетів — і тим самим знищила скріплювальний чинник держави-комуни. А отже, така держава стала приреченою і тривалість її існування вже цілком залежала від волі «окраїн» імперії, які прокинулися...


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено