Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 листопада, 2015   ▪   Ірина Рева   ▪   науковий співробітник Інституту імені Олександра Поля   ▪   Версія для друку

Як Голодомор розвалив СРСР

Про систему, яка знищує себе, виховуючи громадян-рабів
Матеріал друкованого видання
№ 47 (419)
від 25 листопада, 2015
Як Голодомор розвалив СРСР

«Коли помер Сталін, вожді наші революційні всі, генерали, які керували розгромом ворога, коли їх не стало, я думаю, що люди, які були раніше багатими, залишилося покоління їх, вони це запа­­м’ятали… Вони вилізли з підпілля, гади, й почали мутити воду», — обурювався через розпад СРСР свідок Голодомору, мешканець міста Дніпропетровська на прізвище Зайченко, 1927 року народження. Так вважають й інші пенсіонери, що голосують за Опоблок та ностальгують за радянським минулим. Свята простота!

Порозмовлявши по телефону з подругою та пообурювавшись життям у незалежній Україні, бабуся дістає із глибини шафки стосик гарної крапчастої фольги, вкраденої на цукерковій фабриці 50 років тому, й дає онукові. Малий із цікавістю роздивляється нову забавку, а жіночка пригадує, яка-то смачна була суха ковбаса, що вона її виміняла на пакетик солодощів, прихоплений разом із фольгою. Ех, гарні були часи! Добре було працювати на цукерковій фабриці, престижно: кондвироби міняла на будь-який дефіцитний товар.

ПРИМУСОВА КРИМІНАЛІЗАЦІЯ

Цікаву історію середини 1990-х про своїх працівників розповів мені знайомий бізнесмен. Одного разу він спитав у завгоспа, чому в туалеті немає мила й паперу. Той знизав плечима: «Такі в нас люди… постійно крадуть». Керівник вирішив провести експеримент. Щогодини навідуючись до вбиральні, власноруч розкладав на місця брусочки й рулончики. Протягом наступної години «казенне» добро зникало… Так тривало кілька днів, частота крадіжок поступово зменшувалась і врешті вони припинилися. Наїлися? Чи прийшло нарешті розуміння, що час держави, де «все вокруг колхозное — все вокруг мое», скінчивсь, а ці мило й папір мають цілком конкретного власника, якому працівники залізли в кишеню.

Фото з архіву П.К.Демченка

У традиційному українському селі крадіжок не було. Навіть хати не замикали. Пригадується розповідь мешканки селища Амур (у складі Дніпропетровська) Ніни Микифорівни Репан 1910 року народження, яку в 1918-му батько відшмагав за те, що принесла із розгромленого «революціонерами» магазину ящик сірників. «Бо не твоє!» — примовляв розгніваний чоловік, «працюючи» паском. «Трофей» довелося повернути, а татків урок восьмирічна дівчинка запам’ятала на все життя.

Патологічна схильність радянського громадянина цупити все, що погано лежить, виростає з неможливих обставин сільського життя кінця 1920-х — початку 1930-х років, коли звична картина світу в очах селянина перевернулася сторчголів. Працелюбний, успішний господар, якого століттями поважала громада, раптом стає «куркулем», «ворогом народу». У нього забирають усе майно, «розчавленого», приниженого, його женуть до Сибіру. Натомість владу на селі здобувають так звані активісти — вчорашні ледацюги, пияки, злодюжки. Вони радо мстяться громаді, що зневажала їх за неробство: вигрібають у людей усі продукти, прирікаючи на смерть від голоду або ж змушуючи ставати такими, як вони.

Поряд зі страхом перед представниками влади та навченою безпорадністю для «гомосовєтікус» характерним є порушення особистісних меж. Такі люди неагресивні й «безвідмовні»

«Ніяк не міг себе переконати, що мушу хапати щось із рук невинних людей, щоб спасти своє життя. Була в цьому для мене тяжка проблема. Але я все ж таки бачив, що мушу іти на цей прикрий крок. І я на те пішов», — згадував досвід першого злодійства син бідняка Павло Макогон із села Троїцьке Петропавлівського району Дніпропетровської області. На очах 14-річного хлопця померли з голоду два його брати й сестричка, а батьки лежали в хаті знесилені. Не візь­ми він чужого — на нього очікувала така сама доля.

Сумлінна праця в колгоспі не була запорукою порятунку. Пухли з голоду одноосібники та працьовиті колгоспники, які виробили 600, 800 чи 900 трудоднів.

«Рассматривая сведения о голодающих по социальным признакам, отмечаем: колхозников голодает 5165 семей по 35 районам, опухло 12 582 человека, умерло 1246 человек; единоличников голодает 1271 семья по 35 районам, опухло 3629 человек, умерло 454 человека», — сказано в доповіді генсека ЦК КП(б)У Станіслава Косіора від 24 січня 1933 року. Люди гинули з голоду, а забране в них зерно лежало в колгоспних коморах і називалося «державна власність», за «розкрадання» якої можна було дістати найвищу міру (розстріл) або 10 років таборів із конфіскацією майна. Морального виходу із цієї ситуації не було. Щоб вижити, треба було ВКРАСТИ в держави СВОЄ зерно. Або — і цей варіант справді багатьох урятував — обдурити «червону мітлу», добре його заховавши.

Читайте також: Без 1933-го не було б 2014-го

«Моя прабабуся мала гарну освіту, тому її комуністи взяли працювати до контори. Перед Голодомором вона попередила родичів, щоби ховали продукти, бо будуть забирати. Багато хто не повірив: а на якій підставі забирати? Пізніше родичам, які не заховали або схованки яких знайшли «активісти», довелося допомагати з власних запасів сім’ї. У Голодомор усі дев’ять доньок прабабусі вижили, бо багато заховали, а також виявляли винахідливість — збирали особливий бур’ян, робили з нього коржики…» — переповідає досвід своїх предків наш сучасник, боєць-доброволець Владислав Безпалько.

Отже, нелюдськими засобами колективізації та голоду Комуністична партія змусила радянську людину порушити Божу заповідь «Не вкради». А один раз перетнувши межу…

«РОЗСЕЛЯНЮВАННЯ» ТА НАВЧЕНА БЕЗПОРАДНІСТЬ

«Имеются также факты, когда очень многие колхозники и единоличники под влиянием паники хлеб попрятали и в то же время голодают. По одной Днепропетровской области таких случаев обнаружено больше 50», — доповідав 15 березня 1933 року той-таки Косіор. У радянських газетах цих нещасних представляли монстрами, які настільки озвіріли від жадоби, що, маючи хліб, морять голодом власних дітей. Але насправді їхню поведінку зумовлював страх бути викритими й… навчена безпорадність.

Фото з архіву П.К.Демченка

У свідченнях постраждалих від Голодомору, які на той час були дітьми, трапляються описи ситуацій, коли в дім приходила «червона мітла», активісти забирали останній качан кукурудзи (хлібину, лантух зерна тощо), а батьки стояли й безсило за всім цим спостерігали. Відчуття безпорадності, як стверджує американський психіатр Бруно Беттельгейм (за плечима котрого досвід німецького концтабору), є нестерпним і руйнівним для дорослої особистості, бо таким чином вона стає слухняною і несамостійною, мов дитина. Тривалий час перебуваючи в ситуа­­ції, коли всі її зусилля сходять на пси, людина засвоює «нове правило життя», згідно з яким вона ні на що не впливає. Пам’ятаєте, як у Ліни Костенко: «Хай буде все у світі як належить, на жаль, від нас нічого не залежить»?

Так було покладено край потужному сільському господарству України, на яку до Першої світової вій­ни припадала восьма частина світового експорту основних продовольчих культур до розвинутих країн. Хліба вона щороку продавала за кордон близько 380–400 млн пудів. І все це зусиллями кількох десятків тисяч заможних селянських (по суті, фермерських) та поміщицьких господарств…

Починаючи від 1960-х років СРСР з експортера зерна поступово перетворюється на найбільшого у світі імпортера. Пропаганда, звичайно, «все пояснювала»: говорили, що держава купує збіжжя не через його нестачу, а щоб краще вигодовувати худобу для забезпечення громадян молоком та м’ясом. Це теж правда — і для худоби ввозили. Але суть у тому, що на середину 1980-х кожна третя тонна хлібопродуктів для жителів Країни Рад виготовлялася з імпортного зерна.

Читайте також: Не як ягня на заколення… збройний опір Голодомору

Інша проблема радянського суспільства, яка, зокрема, була й наслідком навченої безпорадності, — це нереалізованість потенціалу окремо взятої особистості. Після більшовицького перевороту частина талановитих людей швидко зорієнтувалася й емігрувала. Серед них і відомий соціолог Пітірім Сорокін, котрий у книжці «Голод як фактор» віртуозно описав такі зміни поведінки особистості в голодних умовах, як поява лицемірства, добровільне зречення своїх прав, посилення лояльності до влади тощо. Більша частина тієї нашої еліти, що вціліла після різноманітних «чисток», пішла на співпрацю з новими керманичами. Якими ж були ці особистості наприкінці 1930-х?

«Людина добрих знань, але майже не реалізованих і, мабуть, доброї волі, але паралізованої обережністю» — так характеризував свого типового колегу-викладача з Харківського університету мовознавець Юрій Шевельов (Шерех), який у 1944 році переїхав до Німеччини й мав нагоду подивитися на жителів інакшого світу.

Провівши опитування серед постраждалих від Голодомору та їхніх однолітків, котрі не були свідками трагедії, дослідники Центру українознавства КНУ імені Тараса Шевченка виявили, що представники першої групи мали вдвічі (!) нижчий рівень самореалізації. Звернімо увагу: це результати в межах радянського суспільства, яке загалом жило за принципом «не висовуйся!». Крім того, що нерозкритий потенціал мільйонів людей не працював на розвиток радянської держави, він іще й псував її імідж значним відсотком самогубств. Людині, особистість якої не поважають, якій бракує можливостей для самовираження, немає для чого жити… Відкритою для дослідників ця статистика стала тільки від 1984 року, коли на 100 тис. населення в СРСР припадало 29,7 учиненого суїциду. Більше на той час мала хіба що Угорщина. Іншими способами виходу незатребуваної душевної енергії було вживання спиртного, пізніше також наркотиків. У другій половині ХХ століття СРСР «накрила»
справжня епідемія наркоманії та алкоголізму.
 
ІМПЕРІЯ — ЦЕ КРАЇНА БЕЗ МЕЖ

Сенс існування імперії — безкінечне розширення назовні. Вона тиснутиме, поглинатиме інші народи, розчавлюватиме особистості своїх громадян, доки їй це дозволятимуть. Поряд зі страхом перед представниками влади та навченою безпорадністю для «гомо совєтікус» характерним є порушення особистісних меж. Такі люди неагресивні й «безвідмовні». Вони звикли терпіти зловживання, втручання в їхнє особисте життя, не вміють сказати «ні!», навіть якщо категорично не згодні із запропонованим. Пасують перед тиском чужої волі й покладають на інших (старших, наділених владою) відповідальність за свої дії та бездіяльність. Серед таких людей трапляються дуже талановиті, які пристосувалися жити в симбіозі з керівництвом, прийнявши за сенс життя виконання покладеної на них місії.

Безвідмовне виконання забаганок вищих керманичів є одним із факторів виникнення аварій радянської доби. Так, увечері 23 жовтня 1960 року, за день до катастрофи на Байконурі, головний конструктор та представники державної комісії, відповідальної за пуск, дістали інформацію, що перша міжконтинентальна балістична ракета Р-16 має певні проблеми. Але наближалася річниця Жовтневої революції. Москва тиснула. Хрущов, котрий пообіцяв штампувати ракети, як сосиски, виявляв нетерплячку... Тож було прийнято рішення нашвидкуруч поремонтувати пошкоджену ділянку і все-таки запускати. Як наслідок — жахлива пожежа, у якій загинуло 92 особи, переважно висококласні техніки та військові, а ще близько півсотні людей дістали поранення.

Ситуація, що склалася на Чорнобильській АЕС напередодні катастрофи, показує «гомо совєтікус» в усій красі по всій довжині владної вертикалі. Аварія сталася в ніч із 25 на 26 квітня 1986 року внаслідок експерименту з вивчення можливостей холостого ходу турбіни. Хто його проводив? Не спеціалісти. На Чорнобильській АЕС ані директор, ані головний інженер не були атомниками. Керівництво СРСР засвоїло науку «класиків», які стверджували, що незамінних людей не існує, а кухарка може керувати державою. Тому всі радянські АЕС раптом узяли й передали з відання Міністерства середнього машинобудування до Міністерства енергетики, внаслідок чого керівництво галуззю перейшло до далеких від нуклеарної науки посадовців.

Читайте також: Як домогтися справедливості

Як страшний анекдот ветерани-ліквідатори переповідають наказ від 29 квітня тодішнього міністра енергетики Анатолія Майорця, який вимагав, щоб до 6 травня 1986 року на ЧАЕС запрацювали перший, другий і третій енергоблоки, а до 19-го було відновлено роботу зруйнованого четвертого… Але не мірятимемо всіх тією самою міркою. Безумовно, серед фахівців, переведених на АЕС, були справжні професіонали, які добре розумілися на турбогенераторах, питаннях водопідготовки, електрики, механіки й пройшли спеціальні «курси підвищення кваліфікації», але…

Професіоналів-атомників, які просилися до Мін­енерго, приймали туди неохоче. Керівництву енергетиків у країні дефіцитів хотілося насамперед забезпечити «своїх» людей високими зарплатами, квартирами, путівками, машинами, дачами, які для представників атомної галузі виділяли щедріше. Директор АЕС, наприклад, отримував шалені, як для радянської людини, гроші — 1100–1200 крб, звичайний працівник також чимало — близько 300 крб.

Як свідчать сучасники, морально-психологічна обстановка на ЧАЕС була типовою для радянського підприємства. Найкраще розбиралися в темі нечисленні кадри з оперативного персоналу, але вони були морально «задавлені» своїм начальством і «товаріщамі» співробітниками. Критика не сприймалася, викликаючи хвилю обурення керівників та репресії. «Працівники станції попереджали владу країни про можливість серйозної катастрофи. Усіх, хто на це зважився, звільнили», — розповідає ветеран ЧАЕС Борис Рогожкін.

Отак і вийшло. Коли приймали доленосне рішення, технічні порушення в роботі четвертого енергоблока були очевидні, але на АЕС не знайшлося достатньо «некомфортного» фахівця, котрий наважився б привселюдно заявити про це й зупинити експеримент. Відомо, що «неполадки» на атомних станціях траплялися й до 1986 року, навіть із витоком радіоактивних речовин, але зацікавлені особи вживали всіх заходів, щоб представити ці факти як дезінформацію. Так само, як у 1930-х партійці приховували правду про голодні смерті, боячись, що їх звинуватять в антирадянщині.

Таким чином влада намагалась утаїти масштаб аварії на ЧАЕС, проводячи масовий парад у Києві, коли треба було, навпаки, убезпечити людей від контакту з радіацією. До речі, мені тоді було п’ять років. Я мешкала в селі на Дніпропетровщині. Ніхто не знав про аварію, тому я вільно бавилася на вулиці в пилу. Бігала боса. А потім шкіра на моїх руках і ногах укрилася пухирцями й почала тріскатись…
Пронизана страхом та безвідповідальністю була вся система. І якби катастрофа не сталася на ЧАЕС, «зірка Полин» неминуче вибухнула б в іншому місці.

НА ЗВІЛЬНЕНИХ ТЕРИТОРІЯХ ДУХУ

Найбільш руйнівного впливу від Голодомору та репресій, на думку психотерапевта Людмили Гридковець, яка має досвід роботи з нащадками потерпілих, зазнали саме чоловіки. За випадками алкоголізму чи наркозалежності часто стоїть спадкова модель викривленої в 1930-х чоловічої поведінки. Наприклад, якщо господар, котрий у традиційному суспільстві вважався годувальником родини, бачить як від голоду гинуть його діти, й не може нічим зарадити, це спричиняє потужний стрес. Не збожеволіти допомагає захисна позиція «втечі від реальності» — по суті, шлях до різноманітних залежностей. Пізніше хлопчик, бачачи, що батько (дідусь) не бере на себе відповідальність за життя родини й замість вирішення конфліктних ситуацій заливає очі в якомусь генделику, може неусвідомлено наслідувати цю «чоловічу» модель. Так у радянському суспільстві поширився змінений розподіл гендерних ролей: сильна жінка (яка «тягне на собі» сім’ю, бореться, добивається справедливості) й цілком декоративний, інфантильний чоловік.
Але суспільство — це живий організм, який розвивається, хворіє, переживає травми, одужує… Дослідники геноцидів кажуть, що після трьох-чотирьох поколінь постраждалих від травми зачакловане коло жертви має розімкнутися. І це відбувається на наших очах. І в нас самих. Ми звільнюємося. Ми звільнюємо Україну від пут комуністичного мислення. І на визволених територіях духу шукаємо себе.

каска Степана Клімова

Читйате також: Геноцид 1932–1933 років з погляду права

«Коли мене призвали на строкову службу, це було в 1980-х, я шукав у прицілі автомата «привид імперіалізму». Зараз, воюючи в ЗСУ, я бачу там «привид комунізму». Тобто через 20 років воюю сам із собою», — напівжартома розмірковує офіцер 43-го окремого батальйону Юрій Фоменко, селянин у багатьох поколіннях, приватний підприємець, агроном за освітою. Пан Юрій мешкає в місті Дніпропетровську, але весь час говорить про українські степи, знає, яке дерево коли і як садити, що де сіяти… Життя випхало селянина до міста. І таких людей чимало — з потенціалом землеробів, який не знайшов собі гідного застосування. Поки що.

Суспільство оздоровлюється. Злазить стара шкіра в ороговілих рубцях, і з-під неї раптом з’являються досить несподівані редакції нового українського буття. Наприклад, такі як поширений у східних степах феномен «російськомовного бандерівця».

Степан Клімов у ЗСУ

Відома в краї постать — командир взводу 17-ї окремої гвардійської бронетанкової бригади Степан Клімов, або, як його ще називають, Степан Петриківська Каска. Його предки, що мешкали на хуторі Рубанівка Херсонської області, були розкуркулені, вигнані з хати. Сам він народився в україномовному райцентрі Магдалинівка на Дніпропетровщині. Але, коли хлопець вступив на навчання до університету в обласному центрі, асимілятивні процеси зробили свою справу. У мовленні перейшов на російську. Про своє українське походження майже й не згадував. Його більше цікавила російська політика:
діяльність Навального, справа Маґнітского…

Але стихія Майдану 2013-го розбурхала в Степані глибоко зачаєні почуття. Хотілося в усьому розібратися, зазирнути в очі прихильникам кожної зі сторін, зрозуміти: хто я на перехресті цих двох стихій? Поїхав до Києва. Роздивився. Повернувся додому і… прокинулася в Клімові українська душа. Узяв помаранчеву будівельну каску й попросив знайому художницю оздобити петриківським цвітом. У ній Степан і знімав у Дніпрі фотохроніку Майдану та антимайдану. Антимайданівцями був битий, але каску не загубив. Отримавши повістку, без вагань пішов захищати свою землю. Хоча за професією він
айтішник. Пальці як у піаніста…

Ю.Фоменко у степах Донбасу на варті нашої незалежності 

Образ сильного чоловіка в українському суспільстві знову в пошані. У нас є свої герої, і вони живуть не в далеких часах Хмельниччини, а тут, поміж нами. При цьому багато хто з них пам’ятає про своїх рідних, які постраждали від репресій та Голодомору.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено