Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 жовтня, 2015   ▪   Микола Тимошик   ▪   доктор філологічних наук, професор   ▪   Версія для друку

Де і як лікувалися селяни півтора століття тому

Якою була загальна, простонародна, медицина в дорадянському українському селі? Де лікувалися селяни? Що було в безкоштовному меню хворих? Який статус у тодішньому суспільстві мали медичні працівники і що можна було купити на їхню зарплату? З якими хворобами боролися тодішні лікарі?
Де і як лікувалися селяни півтора століття тому

Щоб відповісти на ці запитання, розглянемо архівні документи колишнього Ніжинського богоугодного лікарського закладу Чернігівської губернії. Існував цей заклад від другої половини ХІХ століття. Знищений більшовицькою владою після 1917 року. До оповіді залучені також архівні документи з історії медичної амбулаторії ніжинського села Данина.

Штат богоугодної лікарні та зарплати

Тривала відсутність лікарень у селах зовсім не означала, що селяни в давні часи взагалі були позбавлені будь-якої медичної допомоги. Запущену віддавна проблему лікування сільських мешканців у Російській імперії пробували розв’язати такі авторитетні громадські інституції як церква і земства. Саме за їх безпосередньої участі з другої половини ХІХ століття, скажімо в Ніжині, для задоволення потреб найбідніших верств населення цілої округи було відкрито кілька богоугодних, як тоді їх називали, закладів. З-поміж них –  богоугодна лікарня.

Про те, за рахунок яких засобів існував цей заклад, які суми коштів виділялися на лікування, харчування хворих, оплату медичного персоналу, утримання приміщень, можна почерпнути цікаву інформацію із рідкісного на сьогодні документу, який вдалося віднайти, – «Кошторису витрат на утримання Ніжинських богоугодних закладів». Він був складений і затверджений Чернігівською губернською земською управою на 1870 рік.

Найперше, звернемо увагу на штат лікарні, розрахований на лікування одночасно 50 осіб. (Роком раніше тут було 40 ліжок). Очолював заклад смотритель (по-сучасному, завідувач лікарнею). У блоці медичного персоналу були передбачені такі  посади: старший лікар, помічник лікаря, два фельдшери, аптекар та його учень. У блоці допоміжного персоналу: письмоводитель контори (в штаті передбачені були кошти для наймання додаткових писарів і канцеляристів за потребою), кастелянша, сторож, кухар і його помічник, комірник, два двірники та доглядач лазні. Таким чином, штат лікарні складався із семи медичних працівників і восьми – допоміжного персоналу.

Читайте також: Українська держава XVII–XVIII століть і виклики XXI

Цікавими, у порівнянні, є дані про зарплату цих працівників. Найбільшою була в старшого лікаря – щомісячно по 500 рублів та ще 100 виділялося йому  його харчування. Стільки, але без «столових», - у смотрителя. Праця помічника лікаря оцінювалася на 200 рублів щомісячно, фельдшера – на 120, а його помічник – на 20 менше. З допоміжного персоналу найбільше мав письмоводителья – 200 рублів. За ним, по ранжиру, ішов кухар (72 рублі), всі інші, крім сторожа, заробляли по 60 рублів, а сторож - 54.

Що можна було купити тоді за ці гроші? Вельми багато, якщо мати на оці, що одна курка на базарі в Ніжині тоді коштувала… 20 копійок, пуд хліба (16 кілограм) – усього 60 копійок, пуд м’яса яловичини - 2 руб. 20 коп.

Другою за величиною суми статтею витрат були ліки, а третьою – харчі для хворих.

Лікарняне меню

Заглянемо в лікарняне меню для бідних середини позаминулого століття та порівняємо його з меню нинішніх провінційних лікарень. На жаль, висновок буде далеко не на користь сучасній українській медицині, яка й далі забезпечується державою за залишковим принципом. Хоча це стосується лише так званої загальної, простонародної, медицини для всіх. Колишні  компартійні ліксанупри (лікувальні-санаторні управління для номенклатури), що упродовж усіх радянських часів обслуговували комуністичних бонзів різних рангів, ніде не поділися – в них тепер лікуються обтяжені посадами і накраденими від народу грошима нинішні «розбудовники» незалежної України. Чого вартує, скажімо, для державного бюджету й нині закрита для простих представників від народу головна номенклатурна лікарня у прикиївській Феофанії?!

Та повертаємося до меню тяжко хворого українського селянина в богоугодній лікарні повітового центру другої половини ХІХ століття. Для щоденного меню тут були передбачені такі мінімальні норми:

- яловичина (по ¾ фунти для кожного на добу; в рік – 31 пуд по 2 руб. 20 коп. пуд – всього 50 руб.);

- крупи гречані (середня порція  по ½ фунта, а в рік 86 пудів по 95 коп пуд –  всього. 82 руб.);

- масло коров’яче ( по 2 лоти на кожного, за добу 78 лотів, в рік 22 пуди 9 фунтів; 22 лоти по 10 руб пуд –  всього188 руб);

- картопля для супу (на рік 91 мірка по 16 коп мірка);

- кури (365 штук курей на рік по 20 коп штука);

- крупи мані, ячмінні.

Не забували й про хліб. Житнього на добу для кожного хворого виділяли по два фути. Для супів виготовляли сировець, на порцію – півчашки, всього на рік через день - 143 відра. В іншу половину днів пропонувмся кисіль.

За рік лікарня «з’їдала»  27 пудів солі (сіль тоді коштувала 94,5 копійок за пуд).

Окремою статтею в кошторисі позначені кошти «для поліпшеного утримання приблизно одного воєнного офіцера військового відомства» (зауважмо, не депутата, не чиновника, а воєнного; яким же актуальним для сьогодення є цей посил із ХІХ століття нинішнім українським можновладцям!). В тому поліпшеному утриманні малося на увазі: «білий хліб по 0,5 фута на добу, а в рік – 4 пуди 22 фути по 2.40 за пуд, всього 13 руб. 68 коп.; масло коров’яче по 7 золотих за добу, цукор та елітний на ту пору чай під назвою «Фамільний».  (Там само)

У ті часи керівництво будь-яких медичних установ пам’ятало, що лікуютьлюдей віруючих, тому заздалегідь передбачало в лікарняному меню  страви для постних днів. Із цього приводу в документі земства щодо Ніжинської лікарні зазначено:  «Для хворих цивільних і воєнних яловичина, сало і коров’яче масло можуть бути замінені рибою і постним маслом, але з тією умовою, що вартість їх не має перевищувати кошторису на їжу скоромну» (Там само).

Читайте також: У пошуках «своєї» України

В сезон  від 15 травня до до 15 вересня закупляли багато зелені і овочів (по 3/8 копійки на кожного). Особливо пишним було харчування на день Різдва Христового, адже для меню цього дня виділялося додатково 10 рублів.

Цікаво, що такі продукти, які закуплялися через аптеку (вино хлібне, цукор, оцет), проходили за статтею витрат «Медикаменти».

Для хворих безкоштовно: одяг, солома, свічки і газети та книги

Не можна обминути питання  про одяг для стаціонарних хворих. Кожному з лікарняного фонду виділялися: чоботи, сорочка (чоловіча чи жіноча), підштаники для чоловіків, шкарпетки для жінок. Хворих безкоштовно голили і стригли. Для цього викликали з міста цирульника, який співпрацював з лікарнею за сумісництвом. Не треба було брати з собою з дому чи платити за подушки, одіяла, простирадла, фартухи – все було казенне.

В кошторисі витрат значилося й таке: «Солома для набивки 50-ти матраців, (чотири рази на рік, на кожний по 14 футів – всього. 1 пуд 16 фунтів, всього 70 пудів по 6 копійок за пуд – всього за рік 4 руб. 26 коп.)».

Передбачалися кошти й на похорон. Тут спостерігаємо градацію:

- для  померлого в богоугодному закладі благородного звання  і воєнних офіцерів (приблизно 5 чоловік) – по 5 руб на кожного, всього 25 руб.

- на похорон військовослужбовців рядового складу та громадян інших соціальних груп (приблизно 30 чоловік у рік) – по 2 руб. 88,4 коп. на кожного, всього  86 руб.

Лікарню та лазню (стояла окремо) опалювали 22-ма голландськими та 6-ма російськими пічками, туалети взимку підігрівали двома камінами. Для цього із складів залізничної станції систематично довозили дубові поліна. Розрубували їх на території лікарні наймані дроворуби,  на оплату праці яких заздалегідь було передбачено в кошторисі 105 рублів. На закупку дров – 1170 руб.

Згадаємо про свічки для освітлення восьми палат та двох коридорів, приймальної і аптеки. Щодня можна було витрачати до п’яти таких свічок, горіння яких обходилося в рік на 138 руб.

І ще дві цікаві статті витрат наприкінці документа: на передплату медичних книг і газет – 15 руб.; на найм коней для відвезення білизни для прання на річці Остер – 12 руб.

Всього на утримання Ніжинської богоугодної лікарні земство виділяло на 1870 рік  8588 руб (у попередньому, 1869 році, було на 140 руб. менше).

Географія хворих та найпоширеніші хвороби

За допомогою ще одного архівного документа маємо можливість довідатися про роботу поліклініки при цій земській лікарні, а також з’язувати, географію хворих, які туди звертатися зі своїми скаргами на стан здоров’я. Йдеться про «Звіт Ніжинської земської лікарні за 1905 рік».

У тому, що цей земський богоугоднийзаклад був призначений не лише для ніжинців, а й мешканців усього повіту, засвідчують такі показники звіту.  У середньому за день, виключаючи вихідні, до поліклініки зверталося 82 хворих. Отож, за рік маємо цифру понад 20 тисяч. Звідки вони були?

Основний контингент відвідувачів, складали, звичайно ж, ніжинці – таких було 13943 чоловіки або 69 відсотків. Мешканці Ніжинського повіту – 5624 чоловік (понад 28 відсотків). 2,2 відсотка становили приїжджі з інших населених пунктів Чернігівської губернії, 0,2 відсотка – з інших губерній імперії. Що ж до останніх, то такими здебільшого були ті, хто мандрував або поштовим трактом (у Ніжині була одна й найбільших в імперії поштових станцій, комплекс приміщень якої зберігся й донині), або  зупинявся на залізничній станції Ніжин.

Проаналізуємо статистику відвідувачів поліклініки за населеними пунктами повіту. Найбільше сюди зверталися мешканці Вертіївки– за рік 510 чоловік. Воно й зрозуліло: це містечко було найближчим до Ніжина. На другому місці – Володькова Дівиця (370 чоловік), що за кількістю верст  також недалеко. На третьому  – Носівка  (306 чоловік), в якій на початку минулого століття своєї лікарні ще не було. Далі за кількістю відвідувачів йдуть мешканці таких сіл: Черняхівка (268), Лосинівка (245), Данина (200),  Крапивна (176), Талалаївка і Синяки (по 140), Шатура (85). Найменше сюди приїздили із Галиці (51), Сального (25), Рівчака (21) та Макіївки (20). Цьому теж  є пояснення: ці великі села знаходилисяв глибинці повіту й добиратися до Ніжина звідти було складніше.

Читайте також: Андрій Сахаров: людина на всі часи

З якими скаргами найчастіше зверталися в ті часи до поліклініки земської лікарні селяни?

Перше місце посідали захворювання органів дихання, найбільше з-поміж  яких були запалення легень – 1664 випадки. Надругому місці – хвороби органів травлення (1553 випадки).

Стало високі позиції мали заразні хвороби, з-поміж яких – короста (сверблячка).Зараження нею було зареєстровано в 1173 випадках. Причини хвороби, як зазначається у звіті, - скупчення багатьох людей у тісних помешканнях, відсутність лазень у селах, нерозуміння народонаселення суті хвороби, тому лікування її було складним і тривалим. А от у боротьбі з пропасницею (в народі - лихоманкою) тутешні лікарі досягнули суттєвої позитивної тенденції. Ще кілька років доти цією хворобою страждало в середньому 1000 людей, проте вже в 1903 році  їх кількість скоротилася до 634-х, а в 1904-му до 427. Отож, за два роки скорочення відбулося більш ніж удвічі.

Важковилікованими була дизентерія (173 випадки), сифіліс (97) та глисти (69). І зовсім невиліковними – новоутворення (рак) – 49 випадків.

Цікаво, що в ті часи поширеними також були нервові хвороби (істерії, нервові зриви) – відповідно 358 і 419 випадків на рік.

Як із школи  в селі Данина хотіли зробити лікарню

За всю історію поступу Данина найпомітніше розбудовувалася наприкінці ХІХ століття. Найбільше в тій порі змінився центр села: на перетині п’яти його вулиць сформувався гарний церковний майдан. Окрасою його став величний  Свято-Троїцький храм – чи не єдиний п’ятикупольний дерев’яний на всю губернію. Поряд, через дорогу, виросла така ж незвична для сільської архітектури споруда школи, яка отримала назву земської. Палацового вигляду їй надавали і чотири колони при центральному вході-ротонді,  і розкішні з витіюватими узорами ставні багатьох великих вікон, і оббиті деревом та пофарбовані у яскраві кольори дерев’яні стіни всередині приміщення.

1883 року обіч цієї школи, ближче до шляху, що веде на Шатуру, з’являється ще одне шкільне приміщення. Спонукою до його зведення слугували кілька чинників. Перший. У селі збільшувалася кількість дітей шкільного віку, яким ставало затісно в приміщенні земської школи. Другий. Центральна влада всіляко заохочувала повсюдно відкривати церковноприходські школи або їхній нижчий рівень – школи грамотності, на утримання яких виділялися кошти із державної скарбниці. Третій. Данинці не хотіли перетворювати улюблене їхнє дітище  - народне училише, яке вони й надалі ладні були утримували своїм коштом,  в школу нижчого рівня, тому погодилися будувати своїми силами таку ж, як і в інших селах, церковноприходську.

І, насамкінець, формування центру села в тій порі завершилося спорудженням нового будинку місцевого священика, благочинного Другого Ніжинського духовного округу протоієрея Петра Скорини. Без перебільшення, отця Петра Скорину по праву можна назвати будівничим Данини. Адже всі ці споруди, що на багато років визначили обличчя цього давнього українського поселення, з’явилися передусім завдяки його щирим старанням і титанічним зусиллям із пошуку коштів та забезпечення матеріальних засобів.

Єдине, чого не встиг отець Петро Васильович зреалізувати у своїх великих намірах принести цьому селу добро і славу, то це спорудити для селян лікарню. Таким чином, за багаторічними клопотами про нові церкву та школу відкладалися на певний час із поля зору медичні проблеми. А вони щорік загострювалися. Епідемії гостили селом чи не щосезону, а належного лікування не було змоги отримати, бо в селі віддавна не було ні лікаря, ні аптекаря.

Часи, коли в селі на сто народжень припадало стільки ж смертей, час від часу повторювалися. Найстрашнішим було те, що помирало багато літей. Так, у 1887 році в селі померло дітей у віці до восьми років 66. З тих тих, хто не дожив до одного року, – 52.

Рятівна думка все ж потіснити школу і в одному з приміщень відкрити лікарню з’явилася в громаді вже після того, як отець Скорина через погіршення стану здоров’я написав «прошеніє» до Чернігівської консисторії про свою відставку та переїхав до Ніжина під опіку своєї доньки.

Відмовитися від однієї із своїх шкіл данинців спонукали революційні події 1905 року. Перші за останні століття суспільно-політичні катаклізми, що розпочалися тоді, серйозно розхитали прогнилі підвалини Російської імперії. І це не могло не позначилися на добробуті селян.  Надалі, за умов повної й повсюдної розрухи, виділяти з кожного двору немалі кошти на утримання народного училища в той час, коли поряд існувала фінансована державою школа церковна, у данинців уже не було змогли.

Для з’ясування думки всієї громади із болючої проблеми «школа чи лікарня» 23 лютого 1906 року скликали сход села.

Після довгих і гарячих балачок прийшли до такого рішення: із двох шкіл – народного училища та церковноприходської (школи грамотності) зробити одну  й надалі іменувати її земською.  Розмістити її вирішили в приміщенні церковно-приходської школи, а те, що будував Скорина, перепрофілювати під фельдшерську амбулаторію (лікарню) для села і своїх хуторів.

Втім, за такого розкладу виникала одна правова колізія. Вона породжувала проблему, яку самотужки данинці не могли розв’язати. У витратах на будівництві тієї школи  в 1891 році «числилися» 800 рублів золотими, які безповоротно виділила для Данини Констисторія єпархіального управління на прохання священика Петра Сокрини. Перепрофілювання цієї школи на інші потреби, зосібно вкрай потрібну в селі лікарню, означало, що в такому разі ті 800 рублів слід було повернути єпархіальному управлінню. Віднайти відразу таку суму громада не могла.

Здавалося б, сход зайшов у безвихідь. Та в розпал дискусії в когось із метиковитих учасників з’явилася слушна думка: «А що, коли звернутися за допомогою до повітової земської управи? Просимо в неї кредит на цю суму і за чотири роки повертаємо. Збирати по двісті рублів на рік громада спроможна буде». Така думка всім сподобалася. За неї дружно й проголосували.

Повітова управа проти медичної амбулаторії в Данині

Приговор сільського сходу  в питанні відкриття першого в історії села медичного закладу був таким:

«Просити Ніжинську повітову Земську Управу видати Данинському товариству в кредит 800 руб. для повернення Єпархіальному відомству, зобов’язуючись означену суму повернути земству упродовж 4-х років по 200 рублів щорічно. Після сплати коштів Єпархіальному відомству і закриття церковно-приходської школи, просити Земську Управу прийняти означену школу в своє відання, а в старій земській школі  розмістити фельдшерську амбулаторію.

Написаний каліграфічним почерком  за результатами сходу села лист-петиція на адресу  Ніжинської повітової земської управи займає 11 сторінок. З них три сторінки - виклад суті проблеми та резолюція, а сім зайняв перелік імен і прізвищ учасників сходу. Всі 262 перелічені  на ім’я, по-батькові та прізвище -  чоловіки, кожен з яких представляв свій двір. Петиція закінчувалася словами: «При  складанні цього приговору був приступнім Данинський сільський староста Лисенко». До цього прикладена печатка, напис на якій вдалося розшифрувати: «Печать старостыДанинскоготоварищества».

У канцелярії повітового земства ця петиція зареєстрована 22 березня. Такий тривалий часовий проміжок пояснюється тим, що за існуючим тоді правилом приговор будь-якого сільського сходу направлявся на початку для погодження і затвердження волосним старшиною. І вже з його канцелярії папір надсилався далі, у вищестоящу інстанцію, за призначенням.

Розв’язання проблем фінансового характеру, подібних до тієї, яку підняв сход села Данини, було в компетенції не управи, а земських зборів. Вони  зазвичай скликалася раз на квартал. Таким чином, данинське питання було включене до порядку денного сесії, яка призначена була на 27 вересня. Разом із зверненням данинців на розгляд зборів було запропоновано проект резолюції управи.

Заслухавши та обговоривши підготовлену управою доповідь, збори земства… не задовольнили прохання данинців.

У резолюції з цього питання збори підтримали такі аргументи управи: «Повітова Земська Управа вважає, що на даний час земство не має можливості дати позику, яку просить товариство с. Данини; до того ж закриття  церковно-приходської школи викликало б потребу у відкритті другої земської, оскільки однієї школи  виявилося б недостатньо для даного села. Піднімати ж питання про відкриття другої земської школи Земство в даний час не може. Виходячи з цього, повітова Земська Управа, доповідаючи Зборам клопотання товариства селян с. Данини, пропонує його відхилити».

Про таке невтішне рішення данинці довідалися лише в грудні, бо тільки 27 листопада з канцелярії  управи був надісланий офіційний документ на адресу Володьково-Дівицького волосного правління такого змісту:

«Повітова Земська Управа просить Волосне правління  оголосити товариству селян с. Данини, що клопотання їх, викладене в приговорі від 25 лютого ц. р.  за №2 про позику в сумі 800 руб для повернення Єпархіальному відомству, отриманого від останнього за будівництво школи, було доведено Повітовою Управою черговим Земським Зборам – сесії ц. р., в засіданні якої 27 листопада було прийнято постанову: клопотання товариства селян с. Данини відхилити».

Все ж, треба віддати належне тодішньому керівництву Ніжинської земської управи. Відмовивши у вересні 1906 року в проханні надати позику  для розв’язання нагального для Данини медичного питання, управа повертається до цього вже після завершення світової війни 1914 року. Йшлося вже не про надання позики, а про виділення коштів із фондів земства для спорудження в цьому селі медичної установи. І кошти ці не лише були скоро виділені, а й дивом використані сповна за призначенням якраз перед революційними подіями 1917 року. Простору медичну установу, що виросла по Дівицькому шляху на узвишші найбільшого в Данині байраку (цей куток і нині називається в селі Байраки) тоді  таки встигли відкрити.

Медична дільниця в пореволюційному селі

Як зазначалося вище, лікарський пункт у селі побудували ще до 1917 року. Однак із відомих причин працював він сповна недовго. У зв’язку з громадянською війною був закритий. До 1920 року лікарське приміщення пустувало – в ньому не було ні обладнання, ні ліків.

Втім, наявність власного приміщення давало підстави місцевій владі заснувати Данинську самостійну медичну дільницю (такою стала нова назва сільської медичної установи).

Дільниця ця включала такі населені пункти як Данина, Шатура, а також довколишні хутори, які називали в окрузі хто як хотів - то данинськими, то дівицькими, то шатурськими. (Але щодо церкви, то всі вони віддавна були «приписані» до Данинського Свято-Троїцького храму).  Це давало можливість сільраді у другий період її постання клопотати перед повітом про заповнення посади лікарського помічника.

В архівних документах віднаходимо куцу інформацію про те, що цю посаду короткий час у селі займав Сергій Опанасович Линник. Втім, на початку 1920 року, будучи залишеним без будь-яких засобів до існування, він надумав покинути село. Даниною пішов поголос, що Линника повітове начальство переводить на іншу дільницю. Це якраз припало на пору, коли в селах повіту лютував тиф.

Стривожені новиною втратити в ту лиху годину єдиного медичного працівника, 16 січня 1920 року селяни терміново скликають сход села. Ось текст його приговору, надісланого тоді ж до Ніжина:

«Ми, мешканці с. Данини склали даний приговор у тому, що наше село і с. Шатура з хуторами охоплені в даний час сильною епідемією  висипного і  вікового тифів, хворіють майже в кожній хаті. Тому клопочемо про залишення лікарського помічника Данинського самостійного пункту Сергія Опанасовича Линника на місці як єдиного медичного працівника на дільниці, до складу якої входять: с. Данина, с. Шатура, Володьково-Дівицькі, Шатурські, Данинські хутори з населенням близько десяти тисяч чоловік і це населення опиниться в безпомічному стані. Даний приговор засвідчуємо підписами і прикладанням печатки. 1920 січня 16 дня.

Схоже, в повіті зважили на прохання данинців. Сергій Линник залишився в селі виконувати обов’язки лікаря.

Попечителем сільського самостійного медичного пункту від данинської громади був тоді Давид Євдокимович Хлібик. До нього незабаром після сходу села і звернувся Линник із своєрідним ультиматумом: або громада реально вирішує питання про матеріальне утримання медичного працівника і так же реально допомагає відновити діяльність медичної дільниці, або він все ж іде із села.

Із першим полагодили швидко – продовольчий пайок із запасів продрозверстки виділили, а щодо другого домовилися, що лікарський помічник складає список обладнання, медичних препаратів та господарських аксесуарів, які вкрай потрібно придбати на перших порах.

8 лютого Сергій Линник передав на руки попечителю кілька аркушів свого подання з такою припискою: «Даний список медичних і господарських предметів, які необхідно придбати в найкоротший термін для потреб Данинської медичної амбулаторії лікарського помічника передається попечителю амбулаторії Давиду Євдокимовичу Хлібику з проханням звернутися в Данинську сільську Раду для задоволення амбулаторії в найкоротший час».

Начиння сільської лікарні

Ознайомимося й ми з цим текстом, щоб зримо уявити, яке «начиння» мало бути у звичайній сільській медамбулаторії майже сто років тому.       Першим розділом у тому списку йде медичне обладнання: балон гумовий, два термометри, скляні шприци, троє хірургічних ножиць , два скальпелі хірургічні, дві котушки шовку для зшивання нитками, жіночий металевий катетер, гінекологічне дзеркало, скляні мензурки, чашка Есмарка з гумовою трубкою. У цьому розділі – 17 позицій.

Другий розділ подання – внутрішня начинка приміщення: лави довгі в три аршини – 3 штуки, столики малі – 3 штуки, стіл великий, кушеток – 2, табуреток – 4, ящики для плювальниць – 3, полотно для двох халатів, трьох рушників, шести хустин, двох застилок на кушетки. Тут приписка лікарського помічника: «Полотна треба буде на 1920 рік 45 арш., або дістати готовими такі предмети». Перелік неодхідних господарських аксесуарів переконує, що медичне приміщення в Данині на той час стояло геть порожнє, за революційні роки звідти було винесене практично все. Останніми у списку цього розділу  ідуть сокира-колун для дров та пилка поперечна.

Третій розділ – опалення. Лікар просив дров породи дуб і береза на опалювальний сезон 2,5 сажня з порубкою і укладанням, а також соломи для розпалювання 2-3 копи. З освітлення - по 5 фунтів масла-оливи щомісячно та по два десятки сірників.

У приписці додано ще такі пропозиції: «Ремонт приміщення, побілка зовні і всередині, 16 штук скла великих пластин».

Нині важко ствердити, наскільки уважно віднеслися в Данині до цього подання лікарського працівника – документів розгляду її не виявлено. Скоріш за все, ці пропозиції так і залишилися на папері. Адже попечителю медичної дільниці в ту лютневу пору 1920 року справді не було до кого звертатися: першого голову сільради було обрано лише 4 березня, та й то на два тижні. Далі почалися перманентні перевибори, а з травня по серпень 1920 року радянська сільрада припинила працю назовсім – в окрузі порядкували денікінці.

10 пудів хліба на ремонт

Згідно зі збережениими протоколами сільради, питання про медамбулаторію там розглядали лише… 3 жовтня. Та й то йшлося не про придбання обладнання і ліків, а лише про ремонт приміщення. В документі не йдеться про згаданий вище список, а лиш про «заяву данинського медичного фельдшера, який просив провести ремонт амбулаторії». Прізвище того фельдшера не названо. Отож, немає підстав стверджувати, що то був саме Сергій Линник. Знаючи його загальну налаштованість полишити село ще взимку, якщо громада не візьметься впритул за вирішення піднятих у записці питань, є підстави висловити припущення, що до осені він в селі не залишився.

Із «ремонтного» питання тоді прийняли цілком конкретне рішення: «Асигнувати для цієї цілі 10 пудів хліба, із яких вимагати від Шатури 4 пуди і 2 пуди від зхутораСотниківського».

Це –  чи не перший камінь данинців із ультимативним відтінком в огород шатурян після революції 1917 року. Слід відверто визнати, що рішення щодо величини хлібного внеску сусідам-шатурянам нарівні зі своїм (по чотири пуди) не був справедливим. Адже за кількістю населення  Данина переважала Шатуру майже вдвічі. Отож, і її внесок на ремонт мав би бути помітно більшим, і аж ніяк не однаковим. Тут мимоволі «прочитується» позиція «старшого брата» до свого бідного родича. Ще чіткіше вона буде висловлена на сході села у вересні того ж року, де данинці захочуть  відділитися від Володьково-Дівицької волості й приймуть рішення про створення власної, звичайно ж, укупі з шатурянами, волості. Втім, втягуючи своїх молоших родичів у цю безперспективну аферу, в Данині навіть не подумали попередньо спитати на це в сусідів їхньої згоди.

До речі, «війна» данинців із шатурянами, та й хуторянами також,  довкола медичної амбулаторії тривала й надалі. Це видно з протоколу засідання Данинської сільради від 18 грудня 1921 року. Розглядали заяву фельдшера про надання йому місячного пайка. Рішення з цього питання виявилося оригінальним: «Депутати постановили: виділяти в місяць, починаючи з 1 листопада ц. р.  по три пуди хліба. При цьому звернутися з клопотанням до сільрад с. Шатури і хутора Скрипцових про призначення ними також 3-х пудів хліба в місяць. У противному випадку, якщо  Шатура  й хутори відмовлять, то Рада на наступному засіданні прийме резолюцію про відмову Шатури і хуторів від медичної дільниці й додавання пайка фельдшеру.

Обставини складалися так, що в ті роки сільрада ще кілька разів змушена була зверталася до питання медичного обслуговування в селі. Адже медамбулаторія знову закрилася – присланий у село новий лікар так само надовго тут не затримався. Причини були ті ж: відсутність житла і належного матеріального забезпечення.

У січневому рішенні сільради  за 1922 рік зафіксовано: «Клопотати перед повітземвідділом  про відкриття в с. Данині ветеринарно-фельдшерської дільниці. Для цього сільська рада надає фельдшеру  квартиру в церковному домі та інші зручності».

Дипломованого медпрацівника не затвердила громада села

Повітова рада в чергове надсилає в Данину дипломованого медичного  працівника – К. Іваненка. Але вередливі данинці вчинили по-своєму, перестрахуваши цього разу себе. Сільрада на спеціально скликаному засіданні вирішила  прибульця не затверджувати, а запропонувала йому випробувальний термін на один-два місяці, щоб «за цей час переконатися в його досвідченості, після чого, якщо виявиться необхідним, затвердити».

Втім, думається таке рішення було виправданим. У ті непевні часи з усілякими липовими рекомендаціями селами ходило немало різноманітних шарлатанів, на кшталт хрестоматійно описаних «остапів бендерів» чи «дітей лейтенанта Шмідта». Вони вміло маніпулювали довірливими провінціалами, а згодом непомітно зникали, прихоплюючи щоразу з собою якісь цінності чи дефіцитну в ті роки продуктову поживу із місць чергового промислу.

Як боролися з холерою

В усі історичні епохи поява цього страшного слова в тому чи іншому краї або в окремо взятому населеному пункті сприймалася як смертельний вирок: порятунку не передбачалося. На початок буремного ХХ століття якщо й були вже якісь ефективні ліки від цієї руйнівної зарази, то до сіл вони явно не могли потрапити. Хвороба  нещадно косила всіх без оглядки: старих і малих, із добрим здоров’ям і слабих.

18 серпня 1922 року ця смерть з косою, після багатьох літ мандрування іншими краями, дійшла й до Данини. Пізно ввечері старшина Володьково-Дівицької волості надсилає начальнику Ніжинського повітового  виконкому телефонограму такого змісту:«Доводжу до вашого відома, що у підпорядкованій мені волості, в селі Данина, з’явилося захворювання холерою . Із зарєстрованих 10 випадків 4 чоловіки померли, а 6 – в очікуванні смерті. Прошу вашого розпорядження про висилку медичної допомоги».

На цьому документі чорною ручкою, розмашистим почерком якогось повітового начальника виведено: «Принять меры».

У час написання цьогорозділу довелося тримати в руках немало документів різного рівня з приводу страшної епідемії холери 1920 року (від урядових постанов, вказівок губернського правління – до рішень повітового чи волосного начальства), які супроводжувалися подібними резолюціями: «Принять саме экстренные меры», «Немедленно принять меры». Однак такі резолюції були мертвими: за умов тодішньої суспільно-політичної обстановки, панування суцільного хаосу, фактичного  паралічу вертикалі виконавчої влади такі резолюції ніхто й не поспішав виконувати.

Проілюструвати цю думку спробую методом «оживлення» документів, які стосувалися ліквідації першопричини масованого поширення холери від березня 1922 року саме  в Ніжинському повіті. Важливо, абичитач уважно простежив за вихідними датами документів у цій екстреній справі, які спускалися по вертикалі з тодішньої столиці Харкова за таким колом: столиця – губернія – повіт – волость – село.

Хронологія некомпетентності та байдужості

13 березня. Саме цього дня радянське керівництво вперше оприлюднило наявність серйозної проблеми загальнодержавного масштабу.  Керівництво Південного округу шляхів сполучення, що знаходилося в Харкові,  видає наказ за номером 141, що мав назву «Про зняття померлих у дорозі пасажирів та їх поховання».

4 травня. Цей наказ реєструється у канцелярії Ніжинського повітвиконкому. Де «ходив» цей документ півтора місяця – пояснити важко. Ось його зміст:

«На залізничних і водних шляхах останнім часом збільшується число  захворювань зі смертельними кінцями, трупи в багатьох місцях тривалий час не прибираються. Прибирання трупів має проводитися зараз же. Копання могил маєздійснюватися за рахунок здороввідділів  та волвиконкомів. Найменше головотяпство у виконанні цього наказу  - складання протоколу із зясуванням персональної відповідальності й передачею останніх суду ревтрибуналу».

22 травня. Чернігівське губернське правління  висилає до Ніжинського повітвиконкому ще один наказ у цій справі, цього разу із грифом «Таємно»: «Величезна хвиля біженців , що котиться через Україну, несе із собою небувалу епідемію  і викидає по залізничних станціях гори мертвих тіл. Небезпека зростає щодня. А смерть загрожує цілим селам і поселенням. Всі погляди мають бути спрямовані  на шлях, яким наближається біда. Всі заходи мають бути прийняті до послаблення жахливих наслідків. Пропонується відкрити будинки для біженців, які рухаються поодинці».

31 травня. На основі отриманого з губернії наказу, Ніжинський повітком, опустивши «жар пристрасті» документа вищестоящого органу,  надсилає у волості таку спрощену від зайвих страхів  коротку вказівку: «Вжити найекстренніші міри місцевим волвиконкомам, щоб уникнути поширення заразних захворювань».

1 червня. Чергова, ні до чого й нікого не зобов’язуюча,  телеграма з Чернігова в повіти: «Пропонується негайно вжити заходів із прибирання трупів голодуючих, які виявлені в смузі відчуження вздовж залізниці та лікарнях. Засоби і кошти клопочіть  у місцевих органах» (Арк. 13).

29 червня. Ще одна телеграма з Чернігова в повіти: «Губвідділ пропонує терміново донести губвідділу , які повітвиконком прийняті міри  щодо  Верховного  трибуналу від 13 цього червня за № 18656  з приводу  прибирання трупів і поховання пасажирів, знятих із поїздів». (Арк. 14).

1 липня. Ніжинська повітова влада, нарешті, склала акт обстеження підходящого місця під цвинтар для померлих від холери.

Таким чином, від появи перших трупів уздовж ніжинської гілки тодішньої Південної залізниці й довкола залізничної станції Ніжин пройшло… три з половиною місяця. За цей час смертельна пошеть добралася в найглухіші закутки повіту, яким була Данина.

Описана вище безкінечна  й неефективна хронологія пересилання владними кабінетами різного роду офіційних паперів, за якими не було конкретних дій, засвідчує кричущу некомпетентність і нездатність бюрократичного апарату нової влади досягнути хоч якого позитивного результату в окремо взятому питанні. Політична риторика, застрашуючі розстрілами і революційними трибуналами резолюції конкретних виконавців своїх жорстоких і не завжди справедливих вказівок, розбіжність слова і діла, приниження гідності, а то й знищення будь-кого, хто мав власну думку, насильне забирання до крихти в кожної родини запасів продовольства, безмірне обкладання кожного працюючого трудовими повинностями  – це те, що визначатиме сутність радянізації життя українського селянства на наступні десятиліття.

Що ж до смертей данинських селян, як і мешканців навколишніх сіл Ніжинської округи, кількість яких у час епідемії холери 1920 року так ніхто й не порахував, то всі вони, без перебільшення, є результатом цілої низки злочинів тоталітарної системи, безкарність за які пізніше привеладо геноциду цілого українського народу.

Чому стояла порожньою хата-родильня?

На жаль, немає можливості з’ясувати, яким було медичне обслуговування в Данині та довколишніх селах у 30-40-ві роки. В архівах відповідні документи цього періоду не віднайдені. Бракувало таких матеріалів і на сторінках тогочасних районних газет. Скажімо, реакція «Червоної Носівщини» в 1932-1935 роках цю тему взагалі обминала, а лосинівська «Ударний труд» зверталася до неї вряди-годи.

Критичний сигнал про порожню хату-родильну в Данині – чи не єдиний із цієї проблематики. Віднаходимо його в числі від 21 липня 1936 року.

Авторка сигналу – приїжджа вчителька (чи вчитель) місцевої школи Поїхало (на жаль, тодішні газети часто подавали дописи читачів без ініціалів; не вдалося з’ясувати як було звати Поїхало й за шкільними матеріалами того періоду). У замітці йдеться про те, що минуло вже два місяці як у селі відрили хату-родильну при діючому медпункті. Знайшли кошти й для штатної акушерки.  Але там ще жодна дитина не родилась.

«У чому ж причина, - запитує авторка. - Може, в Данині не родять?» З’ясовується, що родять, ще й багато. Однак майбутні мами новому пологовому відділенню не довіряють. Родять, як і раніше їхні матері-бабусі, в домашніх умовах, завбачливо закликаючи до хати котрусь із знаних у селі бобок-повитух. Авторка матеріалу переймається, що оплачувана  акушерка Бублик прогулює кожен день безроботи, а проводити роз’яснювальну роботу серед жіночого населення про перспективи нової радянської медицини не бажає. Так і стоїть хата-родильня пусткою. А сама редакція звертає увагу цим матеріалом районного відділу охорони здоров’я. Для вжиття заходів.

* * *

Зведену за земські кошти на данинських байраках будівлю сільського медичного самостійного пункту використовували за призначенням до початку Другої світової війни. По війні його передали Данинській середній школі – там до середини 60-х років навчалися три краси. Згодом приміщення перепрофілювали на шкільні виробничі майстерні. Автор цих рядків разом з однокласниками ходив туди (це десь до кілометра від центрального  приміщення школи) на уроки праці. Зроблена власноруч дерев’яна поштова скринька, куди сільські листоноші тривалий час опускали газети й листи, що адресувалися на данинську Шинкову (по-сучасному,  вулицю Шевченка, 38), - то пам'ять про шкільні уроки в тій історичній будівлі, яка, знову ж таки через нерозважливість тодішнього сільського керівництва, була розвалена в середині 70-х.

Що ж із сільською лікарнею? Вона опинилася в тому приміщенні, за яке упродовж 20-30-х років  ішла справжня війна – між комуно-радянськими активістами села і громадою.Йдеться про великий церковний будинок, споруджений для данинського священика, протоієрея Петра Скорини. У протоколах сільради довоєнного періоду зустрічаються десятки спроб тодішніх голів сільської Ради та депутатів передати той будинок під різні  потреби - і сільради, і школи, і «Просвіти», і контори колгоспу, і під крамницю, і для заселення приїжджими вчителями, лікарями, агрономами. Але в усіх тих випадках брало гору колективне слово громади. Вона неодноразово збиралася з цього приводу на давньому місці проведення сходів села - церковному майдані і завжди висловлювала своє категоричне «ні». То був ще не сповна усвідомлений і не сповна приглушений перипетіями тривожних житейських буднів наступних десятиліть  порух душ більшості простих данинців, у яких озивалося благородство, людська порядність, високий житейський чин їхнього справжнього провідника. Того, хто майже за півстоліття чесної праці в цьому селі став духовним його оберегом і моральним авторитетом для малого й дорослого данинця.

Лиш після війни, коли в чергове влада закрила церкву, громада здалася: в тому церковному будинку відкрили Данинську дільничну лікарню з пологовим відділенням.

Із будівництвом  у 80-х роках цегляного приміщення під ФАП (фельдшерсько-акушерський пункт),колишній будинок священика спорожнів. Та він ще не одне десятиліття своїм незвичним для села виглядом, і, найголовніше, внутрішнім, не витравленим радянщиною, духом, тримав на собі свій інтелігентний, гордий  і нескорений лихоліттями шарм. Кілька років тому чиясь недобра рука, керована люттю й злостивістю на всіх і все, це сакральне приміщення підпалила…

Хрест, що впав нещодавно на колишньому хуторі праправнука українського гетьмана Тараса Трясила Івана Тарасевича; перша богослужба, проведена у знову відкритому 1990 року Свято-Троїцькому храмі, яка виявилася заупокійною, хоч селяни просили «московського» батюшку починати  нову добу відновлення храму вінчанням або хрестинами; згорілий будинок сільського священика…


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Рік тому 23 травня було вбито командира бригади «Прізрак» так званої «ЛНР» Олексія Мозгового. Його машина спочатку була підірвана на керованому фугасі, а після - розстріляна з кулеметів. Офіційної версії загибелі досі немає, як і будь-яких результатів з боку псевдослідства «МДБ ЛНР». Відразу ж відповідальність за його смерть поспішили взяти на себе партизани загону «Тіні». І з того самого моменту не вщухають пристрасті навколо його смерті.
    24 травня, Павло Василів
  • 5 квітня 1918 року над міською думою Єлисавета, де тепер знаходиться Кіровоградська обласна держадміністрація, вперше замайорів синьо-жовтий або, як тоді називали, жовто-блакитний прапор.
    24 травня, Максим Сінченко
  • Швейцарський політолог, спеціаліст з державного адміністрування Андреас Ладнер в інтерв’ю для Тижня розповів про практики децентралізації та прямої демократії, їхній зв’язок та прямий вплив на ухвалення рішень в країні, а також взаємозалежність рівня життя з делегуванням владних і фінансових компетенцій від центрального на локальні рівні.
    24 травня, Ганна Трегуб
  • Пенсійні проблеми стосуються всіх, і не тільки пенсіонерів
    24 травня, Віталій Мельничук
  • Науковці знайшли спосіб спостерігати за трендами в еволюції людини
    24 травня, The Economist
  • Війна — поняття неймовірно багатобічне. У наш час ми маємо прекрасну нагоду спостерігати всю її різноманітність. Практично для кожного є очевидною війна на Донбасі з її матеріальними наслідками та нівеченням людських доль. Для багатьох безсумнівним є факт інформаційної війни. Але зовсім небагато наших громадян усвідомлюють наслідки, до яких вона призводить.
    24 травня, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено