Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 вересня, 2015   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Норман Наймарк: «Путінські атаки на кримських татар є воєнними злочинами»

Професор Стенфордського університету, історик Норман Наймарк розповів Тижню про пропаганду та політичні маніпуляції як чинники геноцидів у ХХ столітті, примусові переселення в Європі, а також про репресії проти кримських татар як частину військових злочинів РФ.
Матеріал друкованого видання
№ 37 (409)
від 17 вересня, 2015
Норман Наймарк: «Путінські атаки на кримських татар є воєнними злочинами»

Геноцид вірменів та виселення анатолійських греків передували розпадові Оттоманської Порти й розбудові сучасної Туреччини. Чому ви наголошуєте на цих подіях і чим саме вони особливі для нашого розуміння феномену геноцидів у ХХ столітті?

— Книжка, над якою я нині працюю (вона має з’явитися друком навесні чи влітку наступного року), називатиметься «Світова історія геноцидів». Геноцидові як явищу приблизно 3 тис. років: уже стільки часу цей злочин так чи так присутній в історії людства. Це не ключове зло людської натури, але постійно стається так, що різні спільноти пригнічують меншини або тих, хто є для них іншими з низки причин, прагнучи їх ліквідувати. Геноциди ХХ століття починаються не з переслідування вірменів, а зі знищення етнічних груп намаква й гереро в Німецькій Південно-Західній Африці колоніальними військами Німецької імперії в 1904–1907 роках. Наступним є геноцид вірменів наприкінці існування Османської імперії. Усе це тягнеться до нашого часу — до геноцидів у Дарфурі, Руанді та в інших куточках планети. Чому так відбувається? В історії людства є різні періоди. У ХХ столітті спостерігаємо те, що можна назвати зростанням расистської думки, й розвиток сучасних країн. Расизм укупі з націоналізмом у руках осіб, які не гребували застосуванням сили до опонентів, збурив глибокий ресентимент проти «чужих», зокрема євреїв, циган, українців та ін., із намаганням будь-що ці групи знищити. За дефініцією ООН від 1948 року, такі дії є геноцидом.

Геноцид вірменів та виселення греків відбулися задовго до Ататюрка, батька сучасної Туреччини. Йдеться про частину ширшої історії пізньої Османської імперії під владою молодотурків. Лідери цієї політичної організації Талаат-паша, Енвер-паша та Джамал-паша зі своїми соратниками 1915 року, після виходу держави з Першої світової війни, намагалися всіляко вберегти її від розпаду. Найбільшим їхнім супротивником тоді була Росія, котра підтримувала вірменів у прагненні вибороти собі автономію в складі Порти. Такі дії були трактовані молодотурками як загроза існуванню імперії. Власне, ще однією загрозою, на їхню думку, були британці, котрі по закінченні війни на правах переможців накинули туркам умови дотримання особистих і громадянських прав вірменів — османських громадян. Частина їх до того справді шукала захисту в Заходу, бо їхня націо­нальна громада кілька разів ставала об’єктом влаштованих турками погромів та вбивств. Усе це разом підігріло градус злоби й ресентименту молодотурків. Перше, до чого вони вдалися на зламі 1914–1915-го, було виселення кількох тисяч вірменських інтелектуалів та інтелігентів зі Стамбула. Далі хмари почали згущатися: депортації перейшли у винищення вірменських чоловіків, а жінок і дітей витіснили в пустелю на території Месопотамії (сучасні Сирія та Ірак). Коли засланці почали там масово гинути, лідери молодотурків вирішили ніяк не зараджувати цьому лихові. Вони наполягли, щоб усі вірмени були виселені, й не звертали уваги на факти смертей. Навіть коли посол США Генрі Морґентау особисто пішов до Талаат-паші й зауважив, що десятки тисяч людей конають і з цим треба щось робити, той відповів, мовляв, вірмени самі винні, тож це їхня власна проблема й нехай собі гинуть. Точна кількість жертв серед депортованих невідома. Її обраховують у межах 1 млн осіб. Самі вір­мени кажуть про 1,5 млн. Ми говоримо про геноцид, бо тодішній турецький уряд створив умови для загибелі цих людей, добре знаючи, що вони не виживуть, і не зупинився у своїх діях.

Читайте також: Лідер кримських татар заявив про етнічну зачистку півострова з боку РФ

Під владою османів вони жили в так званих мілетах — етнорелігійних громадах. Могли займатися бізнесом, торгувати, сповідувати свою релігію. У другій половині ХІХ століття ця система посипалась, а на початку ХХ почалися вірменські погроми. Усе це тому, що вірмени мали наміри вийти зі складу Османської імперії і зверталися по допомогу й захист до всього світу, а це туркам вельми не сподобалося. Результат вилився у страшну катастрофу.

Чи можна відшукати в усіх актах геноциду ХХ століття, від дій Німецької імперії до різанини в Дарфурі, спільні риси? Які саме?

— Якщо подивитися на винищення нацистами євреїв упродовж Другої світової війни, то це була реакція не лише проти них як інших, а й проти космополітизму. Спільне в усіх випадках те, що йдеться про усвідомлене рішення керівників тієї чи тієї держави вдатися до вбивств, тобто геноциду, заради власної мети. І в усіх випадках винні намагаються знайти виправдання. Погляньмо на українців: у 1930-х роках Сталін дійшов висновку, що поляки можуть вдертися на територію СРСР і серед українців є достатньо тих, хто підтримає їх проти росіян. Візьмімо ту ж таки Югославію — Милошевича й сербів. Я достатньо часу провів на Балканах, щоб зрозуміти глибоченну історію ресентименту, який почувають одні до одних боснійці-мусульмани, серби та хорвати. Це почуття залишалося доволі приглушеним, щó давало їм змогу мирно співіснувати десятиліттями після Другої світової. Але воно вибухнуло, коли Милошевич переконав сербів, що боснійці-мусульмани — то їхні жахливі вороги. Щось подібне трапилось у Хорватії, де хорвати почали вбачати в сербах своїх недругів, людей страшних і підступних. Без таких політичних маніпуляцій геноцид неможливий. Для цього потрібні централізовані держави у стані ворожнечі та збройні сили. У людській історії часто траплялося таке явище, як погроми. Подекуди це було спонтанно, згадаймо Російську імперію в ХІХ столітті, де переслідували євреїв. Але погроми й геноцид не те саме. В останньому величезну роль відіграє держава, котра всіляко сприяє репресіям і знищенню однієї частини свого суспільства, запевняючи інші, що на те є причини. В усіх ситуаціях такого штибу йдеться про політику та політичних лідерів: вони можуть зупинити масові убивства, залишатися щодо них індиферентними або ж їх скоювати. У випадку геноцидів ці злочини завжди на совісті політиків.

Окрім політичних режимів та їхніх жертв є ще й суспільство. Чи залежить розгортання геноциду від його реакції?

— Це надзвичайно важливе питання. Щоразу йдеться про випадок пропагандистської експлуатації найнижчих людських інстинктів задля того, щоб зацькувати, розбурхати ненависть і зрештою витіснити групу населення, на яку спрямовані репресії. Так трапляється щоразу, коли йдеться про голодомори. Люди вразливі до пропаганди, особливо у скрутні часи економічної кризи та соціального напруження. Їх легко активізує ідея, що в їхніх бідах винні інші. Найкласичніший приклад — геноцид євреїв, яких звинувачували нацисти. У Руанді в усіх бідах хуту винні були тутсі. Тамтешнє політичне керівництво приймало рішення використати такі настрої, розпалити їх, щоб більшість су­спільства почала вбивати. У випадку Сталіна також ідеться про пропаганду, але не забуваймо, що він діяв в умовах поліцейської держави. Пропаганду тоді використовували як спосіб виправдати скоєне, тобто колективізацію та винищення українських селян. Її масштабно поширювали медіа, хоча вона не містила чогось такого, що розпалювало б ворожість до українців. Геноцид, до якого вдався генералісимус, відбувся завдяки поліцейському апарату, що передбачало значно менше залучення суспільства, ніж в інших випадках. Та, навіть попри це, у сталінських репресіях було задіяно сотні тисяч осіб. Отже, якщо ми говоримо про геноцид, то ступінь залучення соціуму в кожному конкретному випадку інший.

Читайте також: Ґіреєва віра

Злочини нацизму, зокрема Голокост, засудив Нюрнберзький трибунал. Сталін був керівником СРСР, країни, що перемогла у Другій світовій війні, тому жодного судового процесу, який дав би справедливу оцінку його геноцидам, депортаціям цілих народів чи іншим злочинам, не відбулося. Чи можливий нині бодай символічний суд у справі злочинів більшовизму та комунізму і хто став би його ініціатором?

— Символічним судом нині є сама історія. Не так уже багато існує юридичних можливостей для процесу, про який ви запитуєте. Після падіння СРСР радянський дисидент Владімір Буковскій із великим старанням намагався зібрати своєрідний Нюрнберзький трибунал для Сталіна й більшовицької системи. На той момент була надія, що її таки буде юридично засуджено. Буковскій мав багато документів щодо злочинів радянського режиму, значну частину яких на Заході було опубліковано, але йому не вдалося залучити до участі в юридичній судовій процедурі росіян. До Сталіна мають пієтет не всі жителі РФ, сьогодні таких близько 45–50%. Хоча її нинішня політична влада, яка стає дедалі авторитарнішою, та мас-медіа разом із пропагандою негативно ставляться до Заходу і вважають, що той усіляко намагається їх побороти. У таких умовах судовий процес над Сталіним і сталінізмом у будь-якій європейській країні буде розглянуто як іще одну з віх антиросійської діяльності. Посприяти бодай якось засудженню сталінського режиму може організація «Мемориал», якій в РФ ведеться щодень важче. Вона не може одержувати закордонну матеріальну підтримку, не будучи звинуваченою на батьківщині у шпигунстві на користь іноземної держави. Так, ця організація є лишень купкою людей, але те, що вони не припиняють публікувати архівні документи й дослідження про сталінські злочини, справляє свій ефект. Досі в Росії діє кілька хай і маленьких, але повноцінних радіостанцій, які доволі чесно розповідають про злочини сталінізму. Установлення справедливості в цьому випадку — функція не суддів, а істориків, які мають належно робити свою справу. Та й серед них самих досі бракує сталого консенсусу щодо того, чи є діяння Сталіна геноцидом. Частина моїх колег не погоджується з таким твердженням.

Історія масових переселень певних етнічних груп стосується не лише кримських татар або чеченців, депортованих Сталіним, а й німців, поляків та українців, примусово вивезених із територій, на яких вони мешкали, в результаті встановлення нових державних кордонів після Другої світової війни. Чи можна було обійтися без таких дій?

— Ці масові депортації, як на мене, не мали достатньої причини. Як і чиє-небудь бажання мати етнічно чисту Туреччину, Польщу чи Україну. Погляньте на Львів, де в повітрі розлито дух багатонаціонального міста. Ті, хто тут жив, від українців до вірменів і австрійців, не змішувалися, мали свої економіки, церкви, міські райони. Знаєте, так чудово бачити все це різноманіття в архітектурі, залишене ними, але надзвичайно боляче, що хтось колись вдався до своєрідної гомогенізації тамтешніх мешканців. Це те, що штучно трапилося на багатьох теренах Східної Європи. Етнічні чистки, вбивства, вигнання людей із їхніх домівок — це страшні речі.

По встановленні миру після Другої світової поляки й чехи дістали від союзників неписаний дозвіл виселяти німців. Мало хто тоді переймався долею цього народу. Їх вигнали з обжитих місць у дуже жорстокий спосіб. В одній зі своїх книжок я пишу, що йдеться про етнічні чистки, хоч ані польським, ані чеським та німецьким історикам це не подобається. Німців позбавили їхніх домівок, багато хто був убитий. Кажу про одну з наймасовіших депортацій у Європі, бо ж ідеться про переміщення від 11,5 млн до 20 млн осіб. На територіях, які були зачеплені цими виселеннями й Голокостом, нині знайдуться одиниці німців і майже жодного єврея. Ганьба, тому що обидва етноси мешкали там століттями.

Друга частина історії, про яку говоримо, стосується українсько-польських проблем. Комуністична влада Польщі й Сталін уклали договір про великі зміни у структурі населення, репатріацію. Поляки жили на сході колишньої Речі Посполитої віками, не були чужі ані у Вільнюсі, ані у Львові. Проте їх силою змусили спакувати валізи й переселитися до Польщі. Так сталося з батьком моєї дружини, родину якого було відправлено з містечка під Львовом до силезького Гнаденфельда (нині село Павловички. — Ред.), звідкіля раніше вивезли німців. На той самий час припадає виселення українців до Північно-Західної Польщі, тобто операція «Вісла»: їм відвели місця, щойно покинуті німцями, куди так само переїздили й поляки. Це робилося задля асиміляції українців.

Читайте також: Кримський якір

Сьогодні на теренах, про які кажу, відновлюється інтерес до тих, кого виселили. Зокрема, в Польщі — як до німців, так і до євреїв. Поляки та чехи таким чином хочуть повернути минуле, яке примарюється їм сьогодні. У Вроцлаві відбудовують німецькі пам’ятки. Ніхто не хоче жити разом із примарами, натомість усі бажають повернення живих людей. Тож не дивно, що в Україні переймаються кримськими татарами, етносом, який пережив депортацію і якому вона може загрожувати нині.

Сталінські депортації кримських татар і чеченців у наш час продовжилися двома конфліктами в Чечні, анексією Криму та війною з Україною, до яких усюди причетна РФ. Що потрібно тримати в полі зору, аби в теперішніх умовах не дати дороги можливому геноциду або етноциду?

— Чеченські війни, які вела Росія, були брутальні й жахливі. Певним чином те, що діялося, можна назвати антипартизанською операцією, у якій Москва переступила всі можливі пороги раціональності. Первісна ідея полягала в тому, щоб утримати чеченців від сепаратизму. Але це тільки один рівень питання. Росіяни зруйнували безліч усього в Чечні, знищили масу жителів, скоїли жахливі воєнні злочини, порушивши всі можливі права людини.
У Криму ситуація інша. Востаннє я був там за кілька років до анексії і вже тоді чітко відчував, що місцеве населення дуже мало асоціює себе з Україною. Нинішні путінські атаки на кримських татар є порушенням міжнародного права і в будь-якому разі військовими злочинами. Маємо агресивну війну на Сході України, але воєнні злочини відбуваються й на території Криму, зокрема це вбивства й катування кримських татар. Не забуваймо також про Сенцова та Кольченка, яких російський суд запроторив до в’язниці на 25 років. Це жахливе й багато в чому злочинне покарання. Не відомо, що чекає на Надію Савченко. Але все це разом не є ані геноцидом, ані військовими злочинами. Це намагання збільшувати тиск на Україну та українців. У Криму, в Донецьку, практично всюди у вашій країні я відчуваю оцей страшенний російський тиск. Ситуація кримських татар дуже складна: так, вони можуть покинути Крим, переселитися на материк, але на півострові їхній дім. Ці люди дуже багато зробили, щоб повернутися туди після сталінської депортації 1944 року. Не думаю, що нині вони легко залишать свій край чи скоряться, навіть попри економічну скруту.

---------------------------------------------

Норман Наймарк — професор Стенфордського університету, провідний фахівець з історії радянської доби. Вивчає постання більшовизму, виникнення комуністичних режимів у Східній Європі, націоналізм в СРСР, роль Східної Європи у Другій світовій війні, російські та польські революційні рухи, етнічні чистки та геноциди. Автор книжок «Геноциди Сталіна» (2010), «Вірменський геноцид: Нові дослідження, нове розуміння» (2010). Його перу належать новаторські розвідки «Росіяни в Німеччині: Історія радянської окупаційної зони, 1945–1949» (1995) та «Вогонь ненависті: Етнічні чистки в Європі у XX столітті» (2001).


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Історія «тіньового бізнесмена» сталінської доби
    26 червня, Валерій Примост
  • Найефективніше допомогу витрачають у бідних країнах з адекватним управлінням. Але вона до таких не потрапляє
    26 червня, The Economist
  • Зустрів днями колишнього колегу, з яким іще до війни разом працювали на складах мережі супермаркетів «Брусничка».
    26 червня, Станіслав Васін
  • «Це не популізм», — заявив Алессандро ді Баттіста з «Руху 5 зірок» (M5S), коли 5 червня з’явилися результати першого туру місцевих виборів в Італії. «Це не протест. Це хороша політика». Кандидат на посаду мера Рима від M5S Вірджинія Раджі набрала 35% голосів. Це найбільший прорив M5S після загальних виборів 2013-го, коли рух здобув чверть голосів.
    25 червня, The Economist
  • У розмові з Тижнем заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків з наукової роботи, мистецтвознавець Олена Живкова розповіла про тонку справу музейної атрибуції, яка розкриває секрети експонатів, про музейний аудит та особливості інвентаризації.
    25 червня, Ганна Трегуб
  • Як реформували правоохоронні органи в Польщі
    25 червня, Віталій Рибак
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено