Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 серпня, 2015   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Ерік Єкабсон: «Усі народи Центрально-Східної Європи перебувають на політичних роздоріжжях»

Латвійський історик розповів Тижню про боротьбу своїх співвітчизників за незалежність упродовж ХХ століття та українців, які брали участь у цьому процесі.
Матеріал друкованого видання
№ 33 (405)
від 20 серпня, 2015
Ерік Єкабсон: «Усі народи Центрально-Східної Європи перебувають на політичних роздоріжжях»

Історія ХХ століття тісно пов’язує українців та латишів, адже й одні, й другі боролися за свою незалежність і намагалися протистояти радянському та нацистському режимам. Як ваші земляки зберігають і транслюють пам’ять про тих, хто змагався за суверенітет Латвії?

— Історики дуже часто цікавляться минувшиною Великої Британії, США, Росії — великих країн, але не надто добре й не завжди знають історію найближчих, без якої не розуміють власної. Латвія, Литва, Естонія розміщені поряд, але ж так само неподалік — Білорусь, Румунія, Молдова та Україна. Повто­­рю: аби осмислити історію своєї країни, треба подивитися на те, що було в сусідів. Але не сприймаймо однозначно картину, яка таким чином відкривається перед очима. Як історик, я досліджую політичну співпрацю в міжвоєнний період у Балтійському та прилеглих регіонах. Так, незалежної України тоді, окрім як у 1918–1920-му, не було. Саме в останній зі згаданих років відбулася велика конференція балтійських держав, на якій один із політиків сказав, що нам потрібно приєднати до свого блоку й Україну. На той час це був потенціал 50 млн осіб. Але тоді їй не вдалося надовго втримати свою незалежність. Нині потрібно вивчати власну історію та історію своїх сусідів, проводити спільні конференції, порівнювати. Учені мають давати дороговкази. Сподіваюся, політики звертатимуть на них увагу і прислухатимуться.

Років із 10 тому я зустрів одного американського професора, який досліджував історію Східної Європи. Було враження, що він її таки знає, але якось поверхово, хоча йому самому видавалося, ніби він дуже глибоко розуміється на центральноєвропейських історичних контекстах — від України й до Латвії. Тоді я розказав йому одну символічну біографію, яка тягнеться від 1890-х до 1990-х років, моменту відновлення незалежності Латвії. Ідеться про Петеріса Лапайніса, що народивсь у латвійському селі й мав стати подібно до батьків селянином. Але почалася Перша світова війна і його забрали до війська. У 1915 році за відвагу, виявлену в лавах латвійських стрільців, його нагородили найвищою відзнакою царської Росії — хрестом св. Георгія.

Читайте також: Латвія. Досвід самоідентифікації

Від 1917 року він був серед тих латишів, які безпосередньо охороняли Лєніна, потім воював із донськими козаками. За відвагу був удостоєний ордена Бойового червоного прапора, однієї з найвищих військових нагород більшовиків. 1918 року після анулювання Брестського миру разом зі своїм загоном поїхав визволяти Латвію від німців. Однак воювати довелося не проти них, а проти естонців. Дезертирував із Червоної армії, вступив до латвійської і за мужність у битвах проти червоних був нагороджений найвищою латвійською військовою нагородою — орденом Лачплесіса. 1940 року, з початком радянської окупації, опинився в лавах червоноармійського корпусу, створеного на основі латвійської армії. Прослужив там недовго, демобілізувався, повернувся до села. 1943-го, вже в розпал Другої світової, мав конфлікт із німцями, тож загримів до тюрми. Там отримав повістку на фронт, до Латвійського легіону. До кінця вій­ни командував батальйоном у Курляндії і за відвагу в боях із Червоною армією отримав німецький Залізний хрест. Відтак його заслали до Сибіру. Повернувся в 1960-х і ледве влаштувався садівником. Чоловік, про якого я розповідаю, аж ніяк не був шукачем пригод і, за його словами, воював на боці, як йому тоді видавалося, найменшого зла. Цікаво, що він дожив до часів відновлення незалежності Латвії. Коли я закінчив свою розповідь, американець запитав: «Хто ж ви тоді такі?». Я відповів, що ми, латиші, народ на роздоріжжі. Власне, всі народи Центрально-Східної Європи перебувають на політичних роздоріжжях. Історія Латвії у ХХ столітті надзвичайно складна.

Після Другої світової війни найбільші центри партизанського спротиву радянській окупації існували в Україні, Литві та Латвії. Більшовицька влада згодом зробила усе, аби дискредитувати ці рухи в очах співвітчизників. Чи дискутують у латвійському суспільстві щодо ролі Латвійського легіону та «лісових братів»?

— Наша нещодавня історія дуже часто відіграє свою роль у політиці. А коли історію використовують як політичну зброю, для мене це прикро, бо я перед­усім науковець. А говоримо ми про цілком природне явище. Під час Другої світової війни Латвійський легіон сформувався не тому, що латиші так любили німців, а тому що побачили діяння радянської влади після 1940-го. Латвійці таким чином ішли воювати не за когось, а проти конкретного ворога — комуністів. У легіонерів була навіть пісня така: «…спочатку поб’ємо більшовиків, а потім сіро-синіх (німців)». Наприкінці Другої світової війни вони дуже сподівалися, що ситуація складеться як у 1919-му й що, маючи зброю в руках, за підтримки англійців та американців можна буде протистояти окупантам. Головне було сформувати фактор сили. Тому до лісу пішли частина Латвійського легіону й ті, хто не погодився з мобілізацією, яку проводила Червона армія, витискаючи німців із країни. Траплялися прикрі випадки, як-от у Курляндії, де війна закінчилася 8 травня 1945 року, коли син, мобілізований до військових угруповань Рейху, застрелив батька, призваного до лав Червоної армії. У лісі організована збройна боротьба тривала до 1952–1953 років. Останній боєць вийшов звідтіля на люди вже після відновлення незалежності Латвії, в 1993-му. По півроку мешкав у лісі, а зимував у підвалі своєї сестри. На запитання, чому так пізно покинув схрон, відповів, що не був певен, чи не повернуться росіяни.

Хто із представників національних груп поряд із латвійцями боровся за свободу країни?

— Українці, хоча їх було відносно мало. У міжвоєнний період лише 1,5–2 тис. на 2 млн населення. На той момент латишів було 75%, решту становили різні меншини: німці, поляки, білоруси, литовці та ін. Усі вони брали участь у війні за незалежність. Якщо взяти Латвійський легіон, то там також воювали українці. В одному з архівів я працював із картотекою латвійського Червоного хреста часів німецької окупації. Це був список тих, хто постраждав від радянської влади. Окремо була картотека учасників партизанського спротиву влітку 1941-го. Серед його учасників виявилося багато українців, голов­ним чином робітників. Як-от зараз їдуть до Великої Британії на заробітки, так і українці з Польщі до 1939 року вирушали до Латвії працювати в сільському господарстві. Їхало багато осіб із Західної Білорусі та України. Звичайно, латиші були безпосередньо зацікавлені у створенні своєї незалежної держави, а меншини ставилися до цієї ідеї прохолодніше. Але коли вони бачили, що чинили війська російського білого генерала Бєрмондта чи більшовики, як ведеться під німецькою адміністрацією, що воно таке — ландесвер і якою є влада нацистів, то вони дійшли думки, що найспокійніше буде за тієї незалежності, яку виборюють їхні сусіди-латвійці.

Читайте також: Російська Латвія

Після військового перевороту 1934 року, коли встановився авторитарний режим Карліса Улманіса, права національних меншин у Латвії було урізано, але виявилося, що й поляки, й литовці, за їхніми словами, із гордістю вступали до латвійської армії. Попри всі обмеження, запроваджені Улманісом, представники нацменшин могли вести культурне життя й мали свої школи. Звичайно, вони повинні були в публічній сфері користуватися латиською мовою. Існувало й достатньо росіян, головним чином причетних до царської армії, які були патріотами Латвії.

Історія кінця ХХ століття показує, що задля примирення між країнами-сусідами потрібен діалог. На яких засадах сучасні латвійці можуть дискутувати з Росією, адже та не відмовилася від своїх імперських зазіхань?

— Думаю, що я особисто готовий дискутувати з росіянами і так само готові моя країна та її інституції. Але для діалогу потрібні дві сторони. А коли хтось, надивившись російського телебачення, каже, що так, він хоче дискусії, але для того слід визнати, що, наприклад, Латвія — це не країна й ніякого латиського народу немає, то про що можна говорити?

Читайте також: Дайніс Іванс: «Якщо впаде Україна, то наступного дня в Латвії будуть орди кегебістів і совєтських агресорів»

Дискутувати потрібно. Нині ми створюємо латвійський телеканал російською мовою, щоб російськомовні мешканці Латвії мали якісь джерела інформації, альтернативні московським. Можливо, це зарадить. Але чи реально це в ситуації, коли шириться інформація, що Москву від Івана Ґрозного усі з усіх боків ображали, а вона хотіла своїм сусідам лише добра, а от того ніхто не розуміє? Шкода, що багато моїх співвітчизників, які дивляться московське телебачення, доступне в Латвії, мислить такими категоріями. «Ми вас урятували від німців, принесли вам культуру, а ви ще чогось хочете», — можна й таке почути.

Німці, мені здається, вже давно все зрозуміли після Другої світової війни, перепросили й компенсували що могли. Допоки росіяни не визнають, що в їхній історії щось було не так, діла не буде. Боюся, про якісь зрушення нині говорити зарано: всі бачать, що в Росії за Сталіним і СРСР ностальгують, і ця ситуація лише погіршується. Не виключаю, від них скоро можна буде почути, що радянські концтабори теж були доброю практикою.

----------------

Ерік Єкабсон — доктор історії, асоційо­­ваний професор факультету історії та філософії Латвійського університету. Автор понад 100 наукових публікацій, зокрема трьох монографій. До кола його фахових інтересів належать питання сучасних відносин із Польщею, Литвою, Білоруссю та Україною; історія національних меншин (поляків, литовців, білорусів та українців) у Латвії на межі ХІХ–ХХ століть.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено