Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
1 серпня, 2015   ▪   Любомир Белей   ▪   Версія для друку

Наріжний камінь спотикання

Український вимір старослов’янської писемності
Матеріал друкованого видання
№ 29 (401)
від 23 липня, 2015
Наріжний камінь спотикання

Перша слов’янська азбука й перша слов’ян­ська писемність, перші слов’ян­ські переклади християнських богослужбових текстів та джерела сло­в’ян­ських традицій літературних мов, початки слов’ян­ського міжкультурного діалогу, основи шкільництва й освіти – усі ці фундаментальні здобутки уможливила старо­сло­в’ян­ська мова. Щоправда, унікальність, а головне, велетенський масштаб феномену старослов’янської писемності зумовили неабиякі труднощі та очевидні суперечності з його осмисленням. Слов’ян­сь­кі інтелектуали кардинально розходилися в оцінках старо­сло­в’ян­ської писемності: одні безцеремонно оголошували її суто національним надбанням окремих слов’ян­сь­ких народів, інші, навпаки, заперечували будь-який позитивний вплив та розвиток національної духовної культури або навіть вважали підступною анти­сло­в’янською диверсією Візантії. Такими самими суперечливими є спроби ос­мислити місце та роль старо­сло­в’ян­сь­кої писемності в ук­раїнській культурі.

Походження старослов’янської мови

Якщо говорити про походження старо­сло­в’ян­ської мови, одразу впадає в око суперечливість численних теорій, які доводять, що перша літературна мова слов’ян постала на основі діалектів то сербської, то чеської, то словацької, то словінської, то хорватської... А російський історик Поґодін не прос­то «русифікував» ста­ро­­сло­­в’янську мову, а ще й оголосив російським рідне місто святих Кирила і Мефодія – македонський Солунь. Не залишились осторонь розв’язання цієї проблеми й окремі українські вчені, які не без патріотичних міркувань оголосили, що старослов’янська мова виникла на основі діалектів української.

Читайте також: Московський українець Володимир Гіляровський

Так звана руська, або українська, теорія походження старо­слов’янської мови ґрунтується на свідченнях «Житія св. Кирила», де сказано, що, перебуваючи в Херсонесі, святий Кирило зустрів купця, який мав Євангеліє та Псалтир, написані роусьскы письмены. Не з’я­су­вавши, що в часи святого Кирила означав прикметник роусьскы, низка вчених, зокрема й відомий український дослідник Михайло Брайчевський, безапеляційно заявляють, що «самий зміст оповідання (мова про згадуваний фрагмент «Житія св. Кирила». – Ред.) не залишає сумніву, що йдеться про східнослов’янські переклади біблійних книг». Зрозуміло, що в середині ІХ століття немає підстав приписувати прикметникові роусьскы те саме значення, яке він набув щонайменше через два століття. Ймовірно, у «Житії св. Кирила» роусьскы означав германські або готські, адже відомо, що Вульфіла переклав готською мовою Євангеліє ще наприкінці ІV століття, а його співплемінники – остготи – згодом переселилися на Кримський півострів, і саме так можна пояснити походження книги з роусьскы письмены в купця з Херсонеса. Однак ще вагомішим аргументом, який спростовує не лише українську, а й інші перераховані вище теорії походження старо­сло­в’ян­ської мови, є особливості її фонетики та граматики. Ученим вдалося довести, що з-поміж усіх слов’янських мов та їх діалектів найближчим до старо­сло­в’янських текстів є так зване рупаланське наріччя македонської мови, поширене у Фракії та східній грецькій Македонії. До цього наріччя належать слов’янські говірки малої батьківщини творців старослов’ян­сь­кої мови святих Кирила і Мефодія – міста Солуня та його околиць.

Першою літературною мовою в Русі-Україні князівської доби стає старослов’янська мова, яка запанувала в культовій, офіційно-діловій та літературно-художній сферах функціонування

Із теренами сучасної України пов’язують не лише старо­слов’янську мову, а й діяльність самих святих Кирила та Мефодія. Тут реальні факти переплітаються з вигаданими. Достеменно відомо, що під час так званої хозарської місії (860–861) на шляху з Константинополя до Ітіля Кирило робив зупинку в Криму. Тут, у Херсонесі, він відшукав мощі святого Климента, і вплив цієї події як на українську, так і на за­га­ль­нослов’янську історію годі переоцінити: завдяки мощам святого Климента Кирило та Мефодій здобувають у Римі прихильне ставлення до ідеї запровадження серед слов’ян богослужіння рідною мовою. Через більш як 100 років князь Володимир Великий, здобувши мечем Корсунь-Херсонес, привозить звідти до Києва частину мощів святого Климента, які згодом відіграли визначну роль в історії церкви в Русі-Україні: коли 1145 року київський митрополит Михайло ІІ самовільно покинув Київ і поїхав до Візантії, то руські єпископи за прикладом греків, які здійснювали обряд хіротонії мощами Івана Хрестителя, висвятили на митрополита Клима Смолятича головою святого Климента.

Якщо факт перебування Кирила на півдні сучасної України не викликає сумнівів, то популярні нині твердження, що святі Кирило і Мефодій принесли християнство на терени історичного Закарпаття, розходяться з історичною правдою. Хоча моравська місія Константина і Мефодія відбувалася на суміжних із сучасним Закарпаттям землях – Моравії та Паннонії, ніяких фактів, що підтверджували б місіонерську діяльність солунських братів на теренах Закарпаття, немає. Нині палкими поборниками версії про християнізацію Закарпаття святими Кирилом та Мефодієм стали так звані неорусини, оскільки вона нав’язує думку про інакшість Закарпаття, бо воно, мовляв, належить не до києво-воло­ди­ми­рів­сь­кої, а до кирило-ме­фо­діїв­сь­кої християнської традиції.

Роль у становленні літературної української

Набагато складнішим, ніж інтерпретація походження ста­ро­слов’янської мови чи діяльності святих Кирила та Мефодія на теренах сучасної України, стало визначення місця і ролі ста­рослов’янської мови у становленні та розвитку української літературної мови.

Ізборник Святослава. Одна з найдавніших писемних руських пам’яток

Як відомо, першою літературною мовою в Русі-Україні князівської доби була старо­сло­в’янська мова. Вона легко запанувала не лише в культовій, а й офіційно-діловій та літера­турно-художній сферах функціонування. Однак що ширшим ставало коло наших пращурів, які опановували старо­сло­в’ян­ську писемність, то сильнішим і нестримнішим був тиск на неї української живомовної стихії. З ХІ століття починається поступове перетворення чи переродження старослов’янської мови в церковнослов’янську ук­раїнської редакції, яке в основному завершилося наприкінці ХІІІ століття.
Старослов’янська мова, транс­формувавшись у церков­но­слов’янську української редакції, і далі панує в конфесійному стилі. Незважаючи на очевидне посилення живорозмовного компоненту, церков­нослов’янська мовна матриця зберігає свою присутність і в інших сферах українського літе­ратурно-мовного простору, виконуючи своєрідну легітимізуючу функцію староукраїнської писемної традиції.

Від середини ХVI століття українські землі стають, поза сумнівом, основним центром розвитку церковнослов’янської писемності, адже на той час болгаро-македонські та сербські землі були поневолені Османською імперією, а Московія ниділа в путах царського деспотизму та мракобісся. Натомість саме завдяки сподвижницькій праці українських інтелектуалів – лінгвістів, літераторів, письменників, теологів – церковнослов’янська мова вперше за всю свою історію набуває такої необхідної для кожної літературної мови ознаки, як кодифікованість. Орфографічні, орфоепічні, фонетичні, граматичні та лексичні норми церковнослов’янської ретельно виписали українські вчені у відомих по всій Славії працях: «Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка» (1591), «Лексис, Сирѣчь Реченія, Въкратъцѣ събранъны и из словенскаго языка на простый рускій діалектъ истолъкованы» та «Грамматіка словенска» (1596) Лаврентія Зизанія, «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъко­ваніє» (1627) Памви Беринди. Однак чи не найвищим досягненням українського мовознавства в царині дослідження та кодифікації норм церковно­сло­в’янської мови стала визначна праця українського вченого Мелетія Смотрицького «Грамматіки славенския правилное Синтагма» (1619). Вона стала основою не лише для граматик церковнослов’янської мови цілого ряду його співвітчизників, а й хорвата Юрія Крижанича (1666), російських авторів Генріха Лудольфа (1696) та Міхаіла Ломоносова (1755). Понад те, у 1648 та 1721 роках для потреб москвитинів, а в 1755-му для сербів та румунів граматику Мелетія Смотрицького перевидали в Москві та відповідно Римнику. Незаперечний авторитет українських граматик і словників церковнослов’янської не просто сприяв авторитету тогочасної української лінгвістики, а й, що вкрай важливо і про що так рідко згадують, популяризував саме український варіант церковнослов’янської мови, завдяки чому він поширювався й далеко за межами українських етнічних теренів. При цьому треба наголосити, що церковнослов’янська мова усвідомлювалася мовцями, передусім тогочасними українськими інтелектуалами, як явище питоме, своє. Вельми показовими в цьому плані є погляди Арсенія Коцака, автора граматики церковно­слов’ян­сь­кої мови, написаної в 1772–1778 роках на крайньому заході українських етнічних теренів – у Краснобрідському монастирі (сучасна Словаччина). У вступі до цієї праці автор вживає назви русскій языкъ та словенс­кый языкъ як абсолютні синоніми, причому слово русскій – у значенні «карпатоукраїнський, півден­но-західно-україн­сь­кий».

Читайте також: Той, що залишився нероззброєним

Попри значні зусилля щодо вивчення та популяризації церковнослов’янської мови, у першій половині ХІХ століття стає зрозуміло, що церковно­сло­в’янська мова української редакції, незважаючи на свої багатющі традиції, не відповідає вимогам часу. Адже сло­в’янське національне відродження поставило перед літературними мовами нові вимоги: безпосередній зв’язок із народнорозмовним мовленням, здатність обслуговувати всі сфери життя нації, гарантувати якнайширшу соціальну базу мовців, демократизувати критерії мовних норм, забезпечити динамічний розвиток мовно-виражальних засобів тощо. Натомість усі сутнісні прикмети церковнослов’янської мови української редакції – від вигадливої форми літер, складного історичного правопису, архаїчної граматики аж до не­ефективної шкільної системи навчання мови та обмеженої соціальної бази мовців, а голов­­не, чужої (південно­сло­в’ян­ської) діалектної основи – стали нездоланною перешкодою на шляху її еволюції до статусу літературної мови модерної української нації.

Після Котляревського й Шевченка

На теренах підросійської України новий етап в історії староцерковнослов’янської писемної традиції започаткувала публікація перших частин «Енеїди» Івана Котляревського, де роль старослов’ян­сь­кої традиції була зведена нанівець. За підрахунками вчених, церковнослов’янізми становлять лише 0,1% лексики «Енеїди». У пізніших, драматичних творах Котляревський продовжує наступ на старослов’янські мовні елементи, піддаючи їх нищівному сарказму. Чого лише варте освідчення в коханні возного Наталці: «…люб­­лю тя, дівицю, / Как жадний волк младую ягницю» або «Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я імєл – теє-то як його – столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй!». Висміювання церковно­сло­в’ян­сь­кої мови стало своєрідною літературною модою в українській літературі дошевченківського періоду.

Тарас Шевченко, для якого церковнослов’янський «Псалтир» став чи не першою прочитаною книгою, чудово усвідомлював невід’ємність старо­сло­в’янської писемної традиції в питомо українській духовній культурі. Творячи власну візію України, він не міг зігнорувати цей важливий компонент традиційної української культури, бо ніколи не вважав церков­но­слов’янську писемну традицію чимось зайвим, архаїчним, від чого українські реформатори мали б дистанціюватися. Нав­паки, Шевченко використовує церковнослов’янські елементи навіть у «Букварі южнорусс­ко­му», книзі, адресованій українським дітям.

У поетичних текстах, зокрема пізнього періоду, Тарас Шевченко не лише не уникає старослов’янізмів, а й в окремих випадках сам їх творить, вдало поєднуючи українську та болгаро-македонську мовну стихію: умреш-єси на самоті; кого годуєте-єсте; дщере; узрію тощо. Йому вдалося окреслити новітні принципи українізації старослов’янської писемної традиції, яким, однак, не приділили належної уваги його наступники. У пост­шевченківський період у наддніпрянському варіанті української літературної мови запанувала орієнтація на фольклорні джерела. Надмірна стилізація під фольклорну мову, прагнення відповідати мовному стандарту «баби Палажки та баби Параски» позбавляють будь-якого сенсу складні пошуки місця церковно­сло­в’янських елементів у новій українській літературній мові.

По-іншому, проте не менш драматично складалася доля староцерковнослов’янської писемності серед українців Габсбурзької імперії. На Галичині та Буковині протягом усього ХІХ століття, а на Закарпатті ще й у першій половині ХХ століття місцеві культурні діячі, переважно представники духовенства, у своїй мовно-літера­турній творчості й далі спираються на багаті старо­церковно­слов’янські писемні традиції. Утім, природну еволюцію старо­церков­но­сло­в’я­ніз­мів в українській (руській) літе­ратур­ній мові тут серйозно скомплікували москвофільські політичні впливи.

Попри голосні декларації москвофілів про вірність ста­рослов’янській писемності, їхня мовно-культурна політика позначена відмовою від подальшого плекання старо­сло­в’ян­сь­ких традицій у місцевій українській (руській) літературній мові та в українській (руській) літературі, оскільки їхнім покровителям ішлося не про розвиток самобутньої української (руської) мови та літератури, а про експансію російських впливів, спершу культурних та ідеологічних, а потім політичних, військових тощо. Фактична зрада москвофілами багатих місцевих старослов’янських тра­­­­­­дицій стала справжнім куль­­турним «таёжным тупиком», у якому народжується дивовижний мутант – язичіє, тобто безсистемна мішанина старо­слов’янських, зросійщених церковнослов’янських, спотворених російських та окремих місцевих народнорозмовних форм. Характерним зразком такого язичія як результату цілковитого виродження ста­рослов’янських традицій є, наприклад, книжка Івана Дулішковича «Историческія черты Угро-Русскихъ» (1875): «Ни жерелъ таже ни основанія н ѣтъ, по коимъ Іоанна первымъ епи­с­копомъ можно бы назы­вати, въ реченной бо грамот ѣ съ 1491 г. ни объ именованіи, ни о воз­вы­шеніи его въ епископы не чи­таемъ; но только нахо­ди­тъся намекъ объ епископств ѣ, и коечто о доходкахъ “consve­tudinis antiqae” для св ѣд ѣнія, что въ Коріатовичемъ учрежденной грамотѣ он не первымъ, но Богъ знаетъ которымъ епис­копомъ могъ бы почитаться».

Читайте також: Естафетна паличка «вельможних, але ласкавих чужоземців»

Література, писана язичієм, ілюструє деградацію старо­сло­в’янських писемних традицій на західноукраїнському мовно-літературному ґрунті та, за словами Івана Франка, показує, «як люде не злі і не глупі, відбившися від живої народної мови, фатально відбиваються і від живого змісту в літературі і попадають у таку мертвечину, від котрої на десять миль віє гробовим холодом». Показово, що спроби використати деструктивний, антиукраїнський потенціал церковнослов’янської традиції не залишились у минулому. Зі здобуттям Україною незалежності на теренах історичного Закарпаття в середовищі так званих політичних русинів дуже популярними стали заклики та спроби відродити язичіє, яке почали називати славянською, цер­ков­но­слов’ян­сь­кою, церковно-народною і навіть карпатською мовою.

Випробування на зрілість

Ставлення до набутків старо­сло­в’янської писемності є тестом на зрілість для кожної сучасної слов’янської культури, й українська культура тут не виняток. За свою більш ніж 1100-річну історію старо­сло­в’янська писемність перетворилася з наріжного каменя на камінь спотикання. Панівні нині в Україні погляди на ста­ро­сло­в’янську мову як на явище чуже, неукраїнське за походженням та сутністю потребують перегляду. Про це писав ще далекого 1950 року геніальний український філолог Юрій Шевельов: «Ми вже давно переросли етнографізм, ми усвідомили українськість усього понадетнографічного в нашій істо­рії: Київської і Ли­тов­сько-Руської Держави, гре­ко-бол­гарської (з походження) Церк­ви, старої нашої, не народньою мовою писаної літератури, а отже – і церковно­сло­в’янізмів. Від­мов­лятися від них – означає якоюсь мірою відмовлятися від нашої історії в ім’я нібито позаісторичної, сталої етнографії. На це може піти етнографічна маса, але не нація».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
финансовый директор, источник, украина новости сегодня, Солнечная погода в иркутске
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено