Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 липня, 2015   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

«Сонячний» лікар Юркевич і його «культурне гніздо»

На Житомирщині, в селі Кривому, занепадає унікальна садиба
Матеріал друкованого видання
№ 28 (400)
від 16 липня, 2015
«Сонячний» лікар Юркевич і його «культурне гніздо»
Такий вигляд восени 2014 року мала садиба Йосипа Юркевича в Кривому

У селі Кривому, що між Брусиловом і Попільнею, мож­­на побачити залишки садиби земського лікаря Йосипа Венцеславовича (в українській версії В’ячесла­вовича) Юркевича (1853–1910), яка в 1880–1910 роках була одним із найколоритніших українських «культурних гнізд» Правобереж­­жя. Садиба Юркевичів – це одноповерховий дерев’яний будинок із великою верандою, гарний парк на березі річки Крив’янки, господарські споруди... Екіпажі з гостями заїздили сюди через білий місток – й одразу потрапляли в тінь дерев рідкісних порід...

«Культурними гніздами» прий­­нято називати осередки з особливою аурою, що її створює певне коло людей, поєднаних між собою тісними зв’язками. В унікальному просторі «гнізда» продукуються культурні цінності й відбувається, кажучи словами філолога Ніколая Піксанова (це він у 1923 році вперше вжив термін, про який ідеться), «выдвижение питомцев», себто виховується зміна.

Саме таким осередком і було «гніздо» Юркевичів.

Юрій Львович Юркевич, онук Йосипа В’ячеславовича, писав, що дім у Кривому нагадував вулик: «Було багато музики – грали в родині всі, бабуся була непоганою піаністкою, батько (Лев Юркевич. – В. П.) – віолончеліст, часто приїжджали музиканти, любителі й професіонали. Іноді складався оркестр»... Свого часу чудовим музикантом був також батько Йосипа В’ячеславовича, який і сам писав музику. Його польку («в духе Лядова») охоче грала Левкова сестра Марія.

Читайте також: Московський українець Володимир Гіляровський

Про тонкий музичний смак самого Левка є цікава згадка в статті Максима Рильського «Лисенко. Клаптики споминів». Як свідчив поет, на концерті у київському клубі «Родина» Микола Лисенко удвох із одним досить популярним у Києві скрипалем грав сонату. У якийсь момент Юркевич підійшов до Максима й промовив невдоволено: «І навіщо скрипаль заважає Миколі Віталійовичу?». Як віолончеліст Левко мав добру шко­­лу: його навчав бельгійський музикант Ерве, відомий у Києві викладач, який і в Кривому був частим гостем.

Імена Рильських і Лисенків у розмові про «культурне гніздо» Юркевичів аж ніяк не випадкові. Тадей Розеславович Рильський із дружиною Меланією Федорівною та синами мешкали в сусідній Романівці. Микола Віталійович також мав дачу неподалік. Не див­­но, що атмосферу «гнізда» визначали музика, література, спільне захоплення етнографією…

А молодь привносила у повсякдення Кривого ще й політичний струмінь. Заводієм тут був Левко, який частенько кликав дру­­зів до себе в село. І не обов’язково лишень для того, щоб порозважатися. У 1905 році, скажімо, саме в Кривому планувалося провести з’їзд Революційної української партії. І якби не жандармські нишпорки, так і сталося б.

У Юркевичів, писав Юрій Львович, «завжди товклася молодь, яку дід дуже любив і завжди знаходив з нею спільну мову». Можливо, діяльність Левкових друзів нагадувала йому власну молодість?

Польський шляхтич, який виявився українцем

Юрієві Львовичу Юркевичу випало бути літописцем свого роду. У 2000 році він видав у Москві спогади «Минувшее проходит предо мною…», у яких докладно виклав родинні перекази.

З’ясувалося, що Йосип В’ячес­лавович належав до полонізованої волинської шляхти. Натрапивши якось на старі родові папери, він збагнув, що його предки були... зрадниками! У ХVІІ столітті, за часів короля Стефана Баторія, який зманював на свій бік українську еліту, надаючи їй шляхетських привілеїв, Юркевичі виявилися серед тих, хто піддався спокусі. Покатоличилися, ополячилися – і все це для того, щоб взамін дістати шляхетство, та ще й із гербом!

Так ось: молодий Юркевич розкаявся і вирішив повернутися до українських джерел. Порвав із польським оточенням, залишив­­ши вдома тільки пані Ржевуську, економку. Родовитий шляхтич, католик став «хлопоманом». Як і Тадей Рильський (1841–1902), який так само відчув себе «лично оскорбленным при открытии исти­­ны», кажучи словами київського історика Володимира Антоновича. Як і сам Антонович (1834–1908), який у 1862 році виступив на сторінках журналу «Основа» зі сповіддю («Моя исповедь»), пояснюючи свій розрив із польською шляхтою тим, що вона, шляхта, має історичну провину перед українським людом Правобережжя. Настав час спокутувати цю провину, вирішив він.

Полеміку Володимира Антоновича з опонентом («паном Падалицею») і його закиди на ад­ресу шляхти цікаво перечитувати, надто ж тепер, у контексті нинішніх намагань Росії насадити в Україні «русскій мір».

«Польская публицистика, на основании не имеющих практического значения исторических данных, решается утверждать, будто на правом берегу Днепра нет Руси, а только сущая Поль­­ща», – іронізував Антонович (путінські пропагандисти так само оголосили Схід і Південь України «Новоросією», мовляв, на лівому березі Дніпра немає України!).

молодий Юркевич розкаявся і вирішив повернутися до українських джерел. Порвав із польським оточенням

«Вы желаете увековечить в Южной Руси шляхетство; вы желаете задавить южнорусскую народность», – звинувачував своїх опонентів Володимир Антонович, якого мстиві недруги оголосили «перевертнем». Він і за спалах Гайдамаччини покладав вину на шляхту: вона «дорого поплатилась» за те, що «держала народ в невежестве, оскорбляла и обижа­­ла его повседневно в нравственном и материальном отношениях». І Гонті та Залізняку, всупереч «польським публіцистам», віддав належне, написавши: «Мы гордимся /ими/ как народными представителями своего времени» (полеміка щодо героїв теж знайома річ: згадаймо хоча би виверти російської пропаганди довкола імен Бандери й Шухевича!).
Що ж, колонізатори є колонізатори. Ось тільки історія з гріхами шляхти давно вже позаду, не те що з імперським пароксизмом «русского міра»…

Коли «Основа» друкувала «Мою исповедь» Володимира Антоновича, Йосип Юркевич був дев’я­­тирічним хлопчиком. Про сповідь Антоновича він міг дізнатися уже згодом, тим паче, що вчинок київського професора мав довге відлуння: він поклав початок рухові «хлопоманів», які дотримувалися тієї самої моральної максими, що й автор «Испове­ди»: «Поляки-шлях­­тичи, живущие в Южнорусском крае, имеют перед судом собственной совести только две исходные точки: или полюбить народ, среди которого они живут, проникнуться его интересами, возвратиться к народности, когда-то покинутой их предками, и неусыпным трудом и любовью по мере сил вознаградить все зло, причиненное ими народу, вскормившему многие поколения вельможных колонистов [...], – или же, если для этого не хватит нравственной силы, переселиться в землю польскую...»

Читайте також: Стрибок тигра: від Харкова до Бахчисарая

Вибір Йосипа Юркевича, зроблений ним десь у середині 1870-х, був рішучим: він також вирішив «возвратиться к народности, когда-то покинутой предками»...

День народження Йосипа, як свідчить онук-біограф, став трагічним для його батька й матері. Народивши сина, мати з якихось причин покінчила із собою, а її чоловік, дізнавшись про це, теж наклав на себе руки. Чому таке сталося – родинна загадка, яку так ніхто й не розгадав. Похоронили самогубців у Кривому, в парку, на березі великого ставу, замість хрестів установивши могильні камені...  

Левко Юркевич мав добру шко­­лу: його навчав бельгійський музикант Ерве, відомий у Києві викладач, який і в Кривому був частим гостем

Опікувалися сиротою родичі. Вирісши, Йосип вступив на медичний факультет Київського університету. Тоді, в 1870-ті, був час народницьких рухів, стихія боротьби затягла й студента Юркевича. А боротьба, як відомо, вимагає жертв, тож і в навчанні молодого правдолюба настала вимушена дворічна перерва – за участь у студентських «безладах» його відрахували з університету.

1884 року Йосип Юркевич одружився. Його обраницею ста­­ла Олександра Африканівна Балавенська (1861–1922), сестра досить відомого на початку ХХ століття скульптора. Дітей у них народилося четверо, причому всіх їх – Марію, Левка, Олександру й Ніну – хрестили за православним обрядом. Аякже: Йосип В’ячесла­вович принципами не поступався!

Та й узагалі Юркевич був яскравою особистістю. Володів кількома мовами, часто бував за кордоном, зокрема й на медичних конгресах. І лікар ви­йшов із нього першокласний, «сонячний», як казав Максим Рильський.

«Всі непорядки викликались чиновниками усяких фасонів...»

Інколи Йосип В’ячеславович брався за перо – в історії «культурного гнізда» в Кривому була й така сторінка. Його статті з’явля­лися на сторінках газет «Рада» й «Село», журналу «Літературно-науковий вісник». А одного разу в «ЛНВ» було надруковано й новелу Юркевича («І так буває», 1907, т. 39). Відчувається, що автор оповів бувальщину, якусь реальну історію щойно пережитого часу, коли містами й селами котилася хвиля бунтів.

«В місті об’явили воєнний стан. Учора на головній улиці кинуто дві бомби – єсть убиті, а покалічених сила. На мешканців жах напав, трамваї ходять порожні...» – так починається новела. На передньому плані у ній – Іван Петрович Майданський, 24-річ­­ний молодий чоловік, який устиг «скінчити університета» і тепер «жде доброї посади в акцизі», а також власного весілля. Політикою він ніколи не цікавився, альтруїстичними думка­­ми не переймався, бо «що йому якийсь військовий стан? Що йому революція?».

Читайте також: Стрибок тигра: від Харкова до Бахчисарая

Але одного дня все раптом перевернулося: Іван Майданський випадково зустрів на вулиці Пав­­ла Олесницького, з яким колись навчався в гімназії та університеті, і сталося це в той момент, коли Павло розклеював прокламації! Колишні приятелі починають розмовляти, між ними, такими різними, постає невидима стіна взаємного нерозуміння, бо ж один – обиватель із «буржуазним світоглядом», другий – революціонер, який устиг побувати в тюрмі.

І все ж Іван запросив Павла до себе на нічліг. Помітивши у нього револьвер, про всяк випадок і собі поклав біля ліжка 12-фунтову гирю («Як же ти думав? – пояснює Іван Павлові. – Ти будеш стріляти, а я дивитися?»). А розв’язка цієї пригоди стрімка й трагічна: «Вночі був трус. Павло боронився і, стріляючи, поранив поліцая. Іван теж пхнув когось гирею, і йому шашкою порізали руку. Їх пов’язали і забрали. Се було в понеділок. В середу їх судив польовий суд, а вже у четвер обох їх повісили»...

Ось таку історію оповів читачам «Літературно-наукового вісника» лікар із Кривого Йосип Юркевич. Із літературного боку новела «І так буває» цілком безпретензійна, проте з погляду невигаданої драматургії життя вона не могла не вразити.

Не менш цікавий і спогад Юркевича «Холєра 1892 року на Київщині» («ЛНВ», 1908, т. 42). Серед іншого тут є кілька штрихів, що стосуються юності автора: згадується, зокрема, рік 1871, коли Йосип навчався у п’ятому класі 2-ї київської гімназії, саме тоді прокотилася «перша хвиля холєрної епідемії», що зачепила й гімназію.

У 1892-му Йосип Юркевич уже, як він пише, «лікарував», «кілька літ служив доктором на Корнинській цукроварні», мешкаючи тим часом у рідному селі Кривому. Атмосфера життя-буття під час холери відтворена Юркевичем зримо, у сценах, історіях, пригодах. Виразно наголошено на страхові, що охопив людей, надто ж у містах, де, як у Харкові, цілими днями дзвонили церковні дзвони. За епізодами, що їх пригадує спостережливий автор, дедалі дужче відчуваються його гіркота й критицизм у ставленні до бюрократичної системи управління в імперії Алєксандра ІІІ, її зацентралізованості, браку елементарного «повітря»: «Тоді у нас не було й того «куцого» земства, що нам його «дарували». Громадського життя не знали ми ніякого, бо ще з часів польського повстання заборонені були у нас всілякі збори. От пани і сиділи собі по своїх закутках, один одного зовсім навіть не знаючи, селяни животіли в темряві без всякої шкільної освіти, а хорі по селах помирали собі без лікарської допомоги»...

Проте загроза епідемії все ж спонукала людей до самоорганізації. Ось цей момент у спогадах лікаря Юркевича особливо цікавий: його розповідь про те, як набирав сили «живий почин»; як скрипів заскорузлий «ієрархічний лад» із його тупими урядниками й «фершалами»; як «повилазили з своїх закутків» люди, які «в страшний час занепаду [...] розучились навіть і промовляти привселюдно»; як, попри всю «безнадійність стану», почали працювати санітарні комісії, збираючи «подесятинний податок» на ліки й лікування, а також на організацію «безплатних чайних і столових» (цікаво, що «дуки-богатирі майже всі відмовились» сплачувати 10 копійок з кожної десятини, навіть князь Кудашів та колишня фрейліна царя Алєксандра ІІ генеральша Пенхаржевська – і ті відмовилися!).

Йосип Юркевич був тоді головою Ходорківської санітарної комісії. Ноша дісталася йому дуже нелегка, проте ніс він її самовіддано й чесно. За епізодами боротьби з епідемією (часом курйозними), що про них розповідає мемуарист, прозирає образ людини, яка недарма мала репутацію «сонячного лікаря».

Читайте також: Той, що залишився нероззброєним

А наприкінці Юркевич не стримався і завершив свій спогад лірико-публіцистичним висновком, що нагадує інвективи Володимира Антоновича і його народолюбний пафос: «На основі довголітньої лікарської практики і праці серед селянства і простого люду по всяких закутках нашої держави, я непохитно й твердо присвідчую й запевнюю, що всі непорядки, погроми і навіть вбивства /.../ головним чином викликались самими ж бюрократичними верствами, чиновниками усяких фасонів і найменувань, які нехтували народ, думали тільки про свої вигоди. /.../ Я знаю, що де тільки під час лихоліття працювали люди чесні і безкористні, що розуміли свої взяті обов’язки і роботу свою робили з любов’ю й від щирого серця, там ніколи не було розрухів...»

Після 1892-го спливло чимало часу, проте «нічого не змінилося в умовах народного життя», резюмує Йосип Юркевич, світла й волі не стало більше.

Ця його ностальгія за просвітою і свободою прозвучала в 1908 році як туга за тими ідеалами, про які мріялося ще в часи далекої молодості...

Енергія «практичної доброти»

1898 року Йосип Юркевич збудував у Кривому школу. Вона й тепер стоїть у центрі села, навчається тут три десятки учнів, в одній із кімнат – музей, в експозиції якого є чимало цікавих речей і документів, переданих нащадками Йосипа В’яче­сла­во­вича.
Книга спогадів Юрія Львовича Юркевича тут також є.

Про діда в ній написано з неабияким пієтетом: «Головне в ньому – активна практична доброта... Умів доброзичливо підійти до кожного... Не терпів порожніх слів та ідей...» Фактів, що підтверджують сказане, згадано багато. Скажімо, за ініціативи Юркевича в Кривому ще на початку ХХ століття була збудована перша в Україні сільська електростанція. Організація місцевого кооперативу й сільськогосподарської машинної станції – також його рук справа... Кількох тямущих хлопців із Кривого Йосип Юркевич на початку 1900-х своїм коштом відправив до США навчатися культурного землеробства (ось іще одна грань в історії «культурного гнізда»!). Підтримав він і Йосипа Магомета, згодом знаменитого селекціонера, надавши і йому можливість навчатися за кордоном... Магомет віддячив своєму покровителеві: одному із сортів полуниці він дав назву «доктор Юркевич»!

Не цурався Йосип В’ячесла­­вович і громадської праці. Мав широкі зв’язки з багатьма діячами української культури, серед яких були Михайло Драгоманов, родини Косачів та Лисенків, Іван Франко... Власне, своєю людиною він був для всього тодішнього київського бомонду, що збирався в українському клубі «Родина» на вулиці Володимирській.

Зате Олександра Африканів­­на, пише онук, «до всього українського ставилася з неприхованою зневагою», і це зрештою призвело до фактичного розриву подружжя: «Дід став жити окремо від родини, у своєму київському будинку (по вулиці Паньківській, 8. – В. П.), а бабуся з дітьми – у Москві або в Кривому».

За вдачею дід був людиною насмішкуватою, полюбляв епатаж. Миколу Лисенка вважав компо­зи­­тором-дилетантом. Міг відпустити гостре слівце на адресу тих, хто видавався йому глибоким провінціалом. Не приховував сво­­го атеїзму.

Оригінальний, одним словом, чоловік. Низенького зрос­­ту, товстогубий, облисілий, він, проте, завдяки веселій вдачі, упевнено­­сті й розуму мав успіх у жінок...

А ось іще один парадокс, що про нього згадує Юрій Львович. Під час погромів Йосип Юркевич не раз переховував у Кривому єврейські сім’ї, годував їх і захищав. Але міг і шокувати співрозмовника: мовляв, я, «у принципі, за погроми»... Юркевичу таке прощалося, бо той, хто хотів, знав, що насправді все не так. Тож, коли Йосипа В’яче­славовича не стало, у Криве прибув равин із синагоги містечка Кам’янка і попросив у родини Юркевичів дозволу відслужити за доктором заупокійну службу.

За могилою Йосипа В’ячесла­­вовича у Кривому доглядають. А ось із садибою біда. Допоки в будинку містилися дитячий садок «Казка» і лікар­­ня, усе було гаразд. А коли будівля спорожніла, казка скінчилася: в одному крилі споруди сталася пожежа, інше почало перетворюватися на занедбану пустку. Уже й правнучка Йосипа Юркевича Лариса Юріївна закликає небайдужих порятувати садибу (це вона, лікарка з Москви, передала шкільному музеєві раритети родинного архіву). Проте відгуку не чути.
Що ж, «практична добр­­ота» – дефіцитна річ...


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня, Віталій Рибак
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено