Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
3 липня, 2015   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Ілюзорна відокремленість

Можна скільки завгодно говорити про моральну ницість політики на тлі віри, про примат духу над спокусами повсякденності, однак нікуди не подітися від того очевидного факту, що будь-яка релігійна структура більшою чи меншою мірою, так чи так виступає і суб’єктом, і об’єктом політичних процесів.
Матеріал друкованого видання
№ 25 (397)
від 25 червня, 2015
Ілюзорна відокремленість

Церква прагне до Неба, але стоїть на землі. Тому питома вага політики, дипломатії у функціонуванні її як організації є дуже великою.

Понад те, церква незрідка сама виконує деякі функції держави у бездержавних народів. Так було в українців у XV–XVII століттях або ж у вірменів протягом багатьох віків, коли Вірменська апостольська церква об’єд­ну­­вала цей народ у світах, а її предстоятель Каталікос був для своїх одноплемінників не лише духов­ним, а й національно-політич­ним лідером-етнархом.

Тривалий час греки Османської імперії мали своїм етнархом Патріарха Константинопольсь­ко­­го. Найвищі ієрархи церкви час­то-густо вимушені бути політиками й дипломатами, адже об’єк­тивно вона як інститут не може дбати про свою внутрішню організаційну міцність, власний статус у суспільстві, конкурентне змагання з іншими релігійними структурами. Тому заяви про церкву поза політикою і державою є радше риторикою, ніж констатацією факту.

А коли йдеться саме про православні церкви, то їхня доля надзвичайно суттєво пов’язана з долею держав, під покровительством яких вони здійснюють своє служіння, бо ж у них віддаленість від світської влади куди менша, ніж у католицької церк­­ви, годі й казати про протестантські. Звісно, ця залежність у різних православних країнах є різною. Наприклад, у Чорногорії в XIX столітті її князь Петар Неґош був водночас митрополитом. Про­­те найбільш гротескних форм такий зв’язок набув у Російської православної церкви, коли мос­ковсь­кий князь, а згодом цар міг безпосередньо нав’язувати свою волю патріархові, мати останнє слово на соборах тощо.

Російська православна церква перетворилася на органічну частину державного апарату після скасування Пєтром І інституту Патріарха й передачі керівних функцій у ній так званому Священному синодові, що де-факто й де-юре став міністерством у цер­­ковних справах.

майже за всіма позиціями політичні погляди у верхівки РПЦ виявляються помітно реакцій­ніши­­ми навіть ніж у російських політиків

Міфологема «симфонії» у від­­носинах між церквою та державою в реаліях Росії майже завжди реалізувалася у вигляді більш чи менш суворого підпорядкування церковної структури ідеологічним інтересам державної політики.
Експеримент більшовиків що­­до цілковитого знищення цер­к­­ви виявився невдалим, і вони повернулися до випробуваної часом моделі підпорядкування й державного контролю, посиленої комуністичним антирелігійним бузувірством. У РПЦ, чого й варто було чекати, враховуючи специфіку та історію російського право­­слав’я, знайшлася група ієрархів, яка охоче пішла на співпрацю з більшовиками на їхніх умовах. Очолював її митрополит Сєрґій (Страґородскій). Стосовно діяльності згаданих осіб у Московсь­­кому патріархаті досі точаться дискусії з явною перевагою виправдання «сєрґіянської єресі» (як назвали це явище численні архієреї).

Про такий крок Страґородского російський філософ Ґєорґій Фєдотов писав: «…якщо оцінюва­­ти вчинок митрополита Сєрґія за результатами, то слід визнати його негативним», бо це «врятуван­­­­ня зовнішньої організації Церкви ціною приглушення її духу», що призвело до «катастрофи ієрархічного авторитету Церкви та церковного розколу». Чи є сенс у порятунку зовнішньої оболонки, коли втрачається душа? Якщо церк­­ва, за словами Фєдотова, «позбавлена можливості говорити правду й повинна, навпаки, брехати не лише в політичній сфері, захищаючи сталінську тиранію, а й брехати сама собі, відмовляючись від своїх мучеників, як це не раз змушені були робити митрополит Сєрґій та його наступники»…

Читайте також: Людмила Филипович: «Релігійність українців здебільшого ситуативна»

Дії Страґородского не дуже допомогли церкві, котру фактич­­но майже на 20 років загнали в підпілля. Під час Другої світової війни Сталін дійшов висновку про потребу відновлення, а точніше створення нової РПЦ, пов­ністю вмонтованої в систему комуністичної держави. Тут на ньо­­го вплинув демонстраційний ефе­­кт, коли на окупованих Німеччиною територіях нацисти дозволили свободу совісті, що посприяло масовому відкриттю храмів. У 1943-му генсек повернув із концтаборів уцілілих ієрархів та доручив провести церковний собор. І для прискорення процесу навіть надав спеціальний літак.

Той рік відіграв велику роль не лише в долі РПЦ, а й у політиці сталінського керівництва. Саме тоді СРСР перестав зазнава­­ти стратегічних поразок на фрон­­тах, тож більшовицький вождь міг відмовитися від поступок та загравань із «попутниками» й перейшов до нової фази реалізації експансіоністських намірів. На той час була видана секретна постанова Державного комітету оборони «Про затвердження заходів щодо покращення зарубіжної роботи розвідувальних органів СРСР», яку підписав Сталін. Країна Рад ідеологічно й політично знову перетворювалася на «Велику Росію», а в церковній пресі знову з’явилася ідеологема «Москва – Третій Рим». Щойно відновлена РПЦ почала виступати як важливий чинник зов­нішньополітичного курсу держави, адже в 1944 році Радянська армія вступила на терени країн із переважно православним населенням Румунії, Болгарії, Югославії. На них та їхні церкви треба було впливати.
Крім того, експансія СРСР потребувала рішучого підвищення міжнародного статусу РПЦ в ме­жах православного світу, підпорядкування світового право­­слав’я Московському патріархату, а значить більшовицькій державі. Перешкодою на цьому шляху був Константинопольський патріархат, «перший за честю» серед право­­славних церков. Річ у тім, що Московський патріархат у списку автокефальних православних церков посідає лише п’яте місце… Тому саме в 1943 році почалася подеколи тиха, а подеколи й гучна боротьба за переділ влади в православному церковному світі.

Читайте також: Свобода від совісті. Сепаратисти розв'язали релігійний терор

У ній крім ресурсів самої РПЦ використовуються також фінансові, пропагандистські й агентур­­ні ресурси держави (раніше СРСР, а нині РФ). Чимось колишній тифліський семінарист зумів надихнути ієрархів на здійснення глобальної імперської стратегії. Не випадково у церковній Москві Сталіну досі вдячні. Недарма ж другий Патріарх нової РПЦ Алєксій І (Сіманскій) назвав його «Богоданим Вождем». Звісно, що за часів СРСР оновлена РПЦ була змушена виконувати делікатні функції в багатьох країнах світу. Співпраця полегшувалася тим, що жодного єпископа РПЦ не можна було висвятити без неофіційної згоди КГБ. Та й зустрічаючись із лідерами РПЦ, комуністичні вожді спілкувалися з ними, цілком відверто формулюючи свої суто політичні потреби. Ось що в журналі «Русский дом» (№ 4 за 2000 рік) у статті «Церква і вождь» писав російський автор Алєксандр Москальов, розповідаючи про розмову Сталіна з Алєксієм І 31 січня 1945 року: «На зустрічі були присутні міністр закордонних справ Молотов і митрополит Нікодім, який став згодом головою Відділу зовнішніх церковних зносин. Як Суворов розумів, що він не тільки завойовує нові землі для імперії, а й несе свободу братам по вірі, так і Сталін напередодні вирішальної Берлінської операції чітко усвідомлював, що перед церквою стоїть величез­­на місія згуртування й навіть порятунку від духовного придушення та окупаційного відторгнення братів по вірі – громадян СРСР і визволених країн. Так, наступ Червоної Армії був уже нестримним, але крім воєнної перемоги потрібна була духовна». І далі: «Перед Церквою було поставлено рятівне морально-по­літичне (!!! – Авт.) завдання, і вона заходилася свою місію виконувати. А для цього Сталін пообіцяв патріарху всіляку допомогу».

Відтоді в РПЦ мало що змінилося. 1999 року московський журнал «Вопросы философии» опуб­лікував дослідження учених Кім­­мо Кіаріайнена та Дмітрія Фурмана «Люди на кризі, що тане (цінності орієнтації релігійної еліти Росії)». На підставі соціологічних опитувань ієрархів з’ясу­валося: оцінки якостей російсь­ких людей в еліти РПЦ значно вищі, ніж у інших груп еліти. Вражає, але 44% сановних осіб згодні з визначенням росіян як «релігійних» (серед нерелігійного істеблішменту лише 8%), що цілком суперечить усім показникам побожності, які можна «виміряти»: наприклад, за відвідуваністю храмів Росія на одному з останніх місць у світі… Із тим, що «росіяни мають моральні якості, які ставлять їх вище за інших людей», погодилося 26% еліти РПЦ й 6% нерелігійної еліти… Так, «довіряють» і «дуже довіряють» партнерам по СНД 21% першої і 32% останньої, Європейському Союзу – 10% і 50%. Вважають, що розпад СРСР був неминучим, 28% і 43%, що Росія має бути наддержавою – 56% і 53%, просто значущою країною – 15% і 37%, що країни СНД – нормальні незалежні держави, такі самі, як Росія, – 28% і 48%.

Читайте також: Свобода від совісті. Сепаратисти розв'язали релігійний терор

Привертає увагу факт, що 72% ієрархів РПЦ не називають нормальними незалежними державами країни СНД (а отже, й Україну). Не менш суттєво, що майже за всіма позиціями політичні погляди у верхівки РПЦ виявляються помітно реакцій­ніши­­ми навіть ніж у російських політиків. Це значною мірою визначає і сучасну специфіку церковної дипломатії східного сусіда, що спрямована насамперед на блокування визнання світовим православ’ям автокефалії церков України, Білорусі, Молдови, Лит­­ви, Латвії, Естонії. Охочих виз­нати Українську помісну православну церкву серед інших узаконених автокефалій поки що немає, тож можна думати, що кремлівська церковна дипломатія пра­­цює ефективно.
Це не вузькорелігійне пи­тан­­ня. Воно державно-політич­­не – велетенської важливості, бо невизнання незалежної української церкви є специфічною формою невизнання української державності.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • «Це не популізм», — заявив Алессандро ді Баттіста з «Руху 5 зірок» (M5S), коли 5 червня з’явилися результати першого туру місцевих виборів в Італії. «Це не протест. Це хороша політика». Кандидат на посаду мера Рима від M5S Вірджинія Раджі набрала 35% голосів. Це найбільший прорив M5S після загальних виборів 2013-го, коли рух здобув чверть голосів.
    25 червня, The Economist
  • У розмові з Тижнем заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків з наукової роботи, мистецтвознавець Олена Живкова розповіла про тонку справу музейної атрибуції, яка розкриває секрети експонатів, про музейний аудит та особливості інвентаризації.
    25 червня, Ганна Трегуб
  • Як реформували правоохоронні органи в Польщі
    25 червня, Віталій Рибак
  • На початку війни я не мала жодних чітких уявлень, що буде і як. Колеги активно готували «запасні аеродроми» — місця, де перебудуть час страшних подій.
    25 червня, Яна Вікторова
  • Німецьке суспільство шоковане наслідками британського референдуму. Хтось оцінює збитки, хтось шукає нові можливості у хаосі.
    24 червня, Віталій Рибак
  • Франція спантеличена результатами британського референдуму. Попри недобрі прогнози, Париж відчайдушно сподівався на диво, якого не сталося. Прихильники ЄС закликають до найшвидшого пошуку нової моделі функціонування європейської спільноти, опоненти святкують перемогу.
    24 червня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено