Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 серпня, 2010   ▪   Олексій Сокирко   ▪   Версія для друку

У пошуках сьогодення

Вирвавшись із комуністичної ізоляції, Албанія не спромоглася здійснити швидкої модернізації – нині всі її надії пов’язані з НАТО і ЄС
Матеріал друкованого видання
№ 35 (148)
від 27 серпня, 2010
У пошуках сьогодення
ФОТО: REUTERS

У «параді суверенітетів», який на початку ХХ сторіччя зруйнував одразу три імперії – Австрійську, Російську та Османську, – з-по­між молодих країн Європи впевнено крокувала й Албанська держава. Через політичні колізії, що точилися довкола Балкан протягом наступних ста років, вона вимушена була приміряти то шати жертви, то ореол дикого агресора. Але коли 1995 року професор Пітер Бартл у своїй книжці «Албанці» написав, що «Албанія вже не є білою плямою на географічній мапі Євпропи», він надто оптимістично оцінював ситуацію. Албанія понині лишається темною й до того ж норовливою конячкою Європи.

Країна орла

Учені й досі не визначилися з етнічним походженням корінного населення країни: одні вважають їх нащадками іллірійських племен, інші – фракійських. У найдавніший період історії албанські землі постійно переходили від однієї держави до іншої: спочатку до Македонії, згодом – до Римської імперії. Після поділу римської спадщини албанські терени знову, немов гральні карти, перетасовували спритні гравці в балканський преферанс: венеційські дожі, хрестоносці, візантійські імператори, сербські володарі. Все це тривало доти, доки албанські землі в XIV cт. не почали завойовувати турки.

Попри те, що нині Албанія сприймається сусідами як однозначно мусульманська й «схід­­на» країна, турецьке панування, що принесло сюди іслам, утверджувалося вельми повільно. Уособленням спротиву османам став албанський князь Георгі Кастріоті (1405–1468), що змалку виховувався при султанському дворі. 1443 року Кастріоті підняв повстання проти Порти, завдавши туркам кількох нищівних поразок і змусивши султана визнати незалежність Албанії. Проте як самостійне утворення вона проіснувала тільки за життя героїчного князя.

Що б не казали про «турецьке ярмо» європейці, Османська імперія дала балканським народам, зокрема й албанцям, не лише лазні, водогони й упорядковану торгівлю, а й відлагоджений механізм державного управління з професійною бюрократією, судочинством, армією. В складі Туреччини Албанія мала широку автономію, особливо в північних районах. Там османи так і не змогли впоратися з племінними союзами, які вели партизанську боротьбу аж до початку ХХ сторічча.

До речі, албанці уславилися своїм войовничим і непокірним характером. Постійні війни, малоземелля та бідність штовхали найпрацездатніше й найактивніше чоловіче населення на пошуки заробітків. У пізньому середньовіччі Албанія була постачальником невибагливих і дешевих, але водночас безжальних найманців для армій сусідніх монархій.

Пробудження

Поштовх унезалежненню Албанії дала молодотурецька революція 1908 року. Відбувся національний конгрес, що розглянув питання про національну автономію та єдину албанську абет­­ку. Втім, попервах ідеями відродження переймалася переважно інтелігенція. Більшість же країни збурила необережна спро­­ба молодотурків впровадити в жит­­тя норми європейського права, яке ставило поза законом традиційну кла­ново-племінну організацію албанців та звичаї кровної помсти. Спроба роззброїти войовничі північні племена, трактовані як «бандформуван­­ня», вилилася в антитурецьке повстання, що завершилося проголошенням незалежності в ли­стопаді 1912 року.

Тривалий час країна не мала організованої влади. Її фактично контролювали старійшини родових кланів і політичні комітети, що вийшли з підпілля. Хоч автономію, а згодом і незалежність Албанії визнали провідні європейські держави, її кордони лишалися неокресленими аж до кінця Першої світової війни, коли країна опинилася під окупацією італійських, сербських і грецьких військ. 1920 року албанський Національний конгрес знову проголошує незалежність країни.
Життя міжвоєнної Албанії було сповнене тими самими проблемами, що й у решті європейських країн, зокрема там спостерігався дрейф від правління ліберальних урядів до встановлення режиму авторитарної влади. Демократичний уряд єпископа Фана Нолі, що на початку мав благі наміри ліквідувати рештки феодалізму й вести просвітницьку діяльність, став заручником влас­­них помилок і непослідовності. Спроба Нолі знайти підтримку в СРСР підштовхнула західні держави до організації перевороту, внаслідок якого до влади прийшов лідер консерваторів Ахмет Зогу. 1928 року його проголосили королем.

Західним державам і надалі здавалося, що Албанія є цілком підконтрольною їм територією. В цьому був упевнений і режим Зогу, який, однак, із початком Другої світової війни поступився місцем італійським військам і новопроголошеному Великому герцогству Албанії, номінальним володарем якого став італійський король. Для Муссоліні гра з албанським питанням мала суто тактичне значення: по-справжньому його цікавили корисні копалини, стратегічно важливі порти й плацдарми. Як тільки стало зрозуміло, що італійські фашисти не в змозі контролювати ці ресурси, а албанський партизанський рух набирає сили, їх місце швидко посіли німці. Та наприкінці 1943 року воєнна перевага остаточно перейшла на бік албанської Національно-визвольної армії. За рік країну повністю звільнили від іноземних військ.

Албанський «противсіх»

Долю післявоєнної Албанії значною мірою визначила військова та економічна підтримка СРСР. Він допоміг місцевим комуністам на чолі з Енвером Ходжею прийти до влади. Останній із 1946 по 1985 рік був незмінним і одноосібним керівником країни з мало не диктаторськими повноваженнями. Албанія одразу ж стала країною–учасницею Організації Варшавського договору.

До кінця 1980-х в Албанії був собою чи не найрепресивніший режим у Європі. Влада партії спиралася на всюдисущу таємну політичну поліцію, сформовану під час війни на основі партизанської боївки – сигуримі, – яка проводила методичні чистки партії та державного апарату, жонглюючи приводами для фабрикації звинувачень. Натомість успіхи режиму в соціальній та економічній галузях були набагато скромнішими. Лише на початок 1970-х удалося подолати неписьменність більшої частини населення. Політичний ізоляціонізм, котрий шкодив розвиткові торгівлі й промисловості, робив Албанію відсталою аграрною країною. Аби хоч якось стримати суспільне невдоволення, уряд запровадив обмеження на «буржуазні розкоші»: будівничим «албанського соціалізму» заборонялося мати автівку, відеомагнітофони, грати на роялі, слухати зарубіжні радіостанції. Будувати дачі й помешкання в аграрному секторі мали за «типовими» проектами, затвердженими партією. Апофеозом обмежень елементарних людських прав стала Конституція 1976 року. Вона заборонила відправляти будь-які релігійні культи, запровадивши за це кримінальне покарання. В країні, де спокійно існували поряд стародавні християнські монастирі й мусульманські мечеті, почали висаджувати в повітря храми.

Зовнішня політика Албанії теж зазнавала різких змін. Найзатятішим післявоєнним супротивником режиму Ходжі була Югославія. Так сталося через конфлікт за Косовську автономію та амбітні плани Броза Тіто створити Балканську федерацію. Після смерті Сталіна почали посилюватися суперечності у відносинах із Радянським Союзом. Албанське керівництво не сприйняло доповіді Хрущова на XX з'їзді й десталінізації. 1961 року Енвер Ходжа навіть вимагав передати Албанії тіло Сталіна, яке мало бути встановлене в спеціально збудованому мавзолеї в Тирані. Натхненно проклинаючи «імперії зла»: СРСР і США, албанський режим цілком серйозно готувався до Третьої світової війни, виділяючи левову частку вбогого бюджету на будівництво анахронічних залізобетонних дотів, якими було вкрито мало не всю країну. В 1960-х у протистоянні зі «світовим опортунізмом» знайшовся й новий зовнішній союзник – маоїстський Китай. Налагоджена торгівля з ним деякий час підживлювала економіку. Утім, ідилія тривала недовго. Після смерті Мао Цзедуна албанський керманич звинуватив режим Ден Сяопіна в ревізіонізмі. В середині 1970-х Албанія остаточ­­но оточила себе залізною завісою, законсервувавши поряд­­ки, успад­­ковані від комунізму сталінського зразка.

Від комунізму до НАТО

Початком кінця албанського ізоляціонізму стали нерішучі реформи наступника Ходжі Реміза Алії, наляканого антикомуністичними революціями в Східній Європі й розправою румунів над Чаушеску. На перших і других вільних виборах 1992 та 1996 років перемагала права Демократична партія. В березні 1991 року після падіння залізної завіси, котра відділяла Албанію від решти світу, країна вихлюпнула в Європу тисячі нелегальних мігрантів, що шукали порятунку від хронічних злиднів і недоїдання. В 1997 році країну охопили масові заворушення: причиною став крах фінансових пірамід, по­будованих за участю нових ­«демократичних» функціонерів. Албанія стояла на порозі перевороту, оскільки, за іронією до­­лі, серед ошуканих вкладників опинились офіцери й правоохоронці. Європа надала їй гуманітарну допомогу, доставку якої забезпечували італійські карабінери, тимчасово введені на територію країни.

Руйнування тоталітарної си­стеми після 1991 року не допомогло країні визначитися з зовнішнім курсом: по-перше, надто часто змінювалися уряди; по-друге, ситуація в регіоні підкидала чергові сюрпризи. Відновивши дипломатичні відносини, розірвані за епохи ізоляціонізму, й налагодивши співробітництво з Євросоюзом та ОБСЄ, Албанія заразом почала шукати союзників серед ісламських країн, що Захід сприйняв як загрозливу тенденцію. Відродження ідеї Великої Албанії, котрою захоплюються і політики, і рядові громадяни, не додає позитивних рис іміджу країни в світі. Загалом ступінь політизованості населення, як і в більшості країн із нестабільною економікою та політичним життям, тут досить високий.

Дрейфування Албанії поміж різними зовнішньополітичними рифами припинилося з початком війни в колишній Югославії. Найбільший порт країни на Адріатичному узбережжі Дуррес став базою американського флоту, а поспіхом упорядковані військові летовища – базами для авіації НАТО, яка бомбардувала в 1999 році Белград.

Із квітня 2009 року країна є членом Альянсу. Більшість албанців підтримала вступ через те, що це гарантує країні стабільний притік інвестицій, а також дає змогу впевненіше дотримуватися свого курсу у відносинах із сусідніми Сербією та Грецією.

Попри те, що в країні добре пам’ятають корупційні скандали й дефолт 1997 року, Демократич­­на партія Албанії торік укотре перемогла на парламентських виборах, а її лідер Салі Беріша вдруге посів прем’єрське крісло. Риторика Беріша проста й зрозуміла більшості населення: боротьба з бідністю, розширення соціальних можливостей і, як панацея від усіх нещасть, омріяний вступ до Євросоюзу.

Шляхом, котрий вторувала собі Албанія, навряд чи випадає захоплюватися. Хиткому човнику її державності в бурхливому ХХ столітті щастило не завдяки гнучкості і розсудливості його керманичів, ба навіть не завдяки стійкості національних переконань екіпажу тут ні до чого. На зламах історії давалася взнаки запізнілість модернізації суспільства, через що невмирущими залишалися архаїчні кланові й родинні інститути з їх примітивними, проте надійни­­ми традиціями свояцтва, кровної помс­­ти, кругової поруки. Саме вони допомагали албанцям вижити за ворожої окупації, голодувань та етнічних чисток. Наймолодший член НАТО сьогодні має унікальну біографію: з одного боку – великий історичний і культурний багаж; з іншого – перспективне, з огля­­ду на європейську економічну кон’юнктуру, майбутнє. Лише скільки-небудь визначеного й певного сьогодення в бідної та корумпованої країни немає.[2070]

 
Вартість життя в Албанії

€2750
ціна квадратного метра житлової площі в центрі Тирани

€500
ціна квадратного метра житлової площі в спальних районах міста

€60
на місяць коштують комунальні послуги (електроенергія, газ, вода, збирання сміття)

€0,69
коштує буханець хліба

€3
вартує квиток до кінотеатру

€325
середня місячна заробітна плата (після сплати податків)


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
  • Унікальне поєднання низки природних переваг Полтавщини не конвертується в належний рівень життя населення краю
    30 вересня, Олександр Крамар
  • «Суддівське» засідання Верховної Ради перетворилася на політичне шоу, від якого постраждали передусім ініціатори.
    30 вересня, Андрій Голуб
  • Чи відбудеться зміна поколінь на електоральному полі вчорашніх регіоналів
    30 вересня, Денис Казанський
  • Про особливості проекту головного кошторису країни на наступний рік
    30 вересня, Любомир Шавалюк
  • Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники — це про нас. Хоча насправді буває по-різному. Навіть радикально протилежно, якщо романтики від самого початку добре знають, чого насправді хочуть. У нашому випадку з цим не склалося. У нас мрії та їх реалізація — речі чомусь не надто взаємопов’язані, відповідно завжди відбувається експромт, потім зрада чи перемога, ну й насамкінець розчарування.
    30 вересня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено