Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
7 червня, 2015   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

Естафетна паличка «вельможних, але ласкавих чужоземців»

Червень 1961 року. Класик совєтської літератури Ілля Еренбург відповідає на переданий йому редакцією журналу «Но­вый мир» лист учителя з Ростовської області Миколи Кошарнівського. Відповідає сухо: «Никак не могу согласиться ни с Вашей оценкой обмена писем между Паустовским и Рыльским, ни с Вашим мнением о Пастернаке. Вобоих случаях, мне кажется, Вы попросту плохо осведомлены…»
Матеріал друкованого видання
№ 21 (393)
від 28 травня, 2015
Естафетна паличка «вельможних, але ласкавих чужоземців»

Що саме писав учитель Кошарнівський Іллі Еренбургу, про що він був «плохо осведомлен», невідомо. Проте здогадатися все ж можна.

Микола Григорович Кошарнівський був людиною неординарною: живучи в селі Покровському Ростовської області, він активно пропагував українську культуру, листувався з багатьма літераторами СРСР, колекціонував книги й отримані від знаменитостей листи (тепер вони зберігаються в Інституті літератури НАНУ). Микола Бажан, який був одним із кореспондентів Кошарнівського, не раз дякував йому за «культуртрегерство», як-от у листі від 20 березня 1964 року: «Я хочу Вам сказати, як глибоко зворушує мене Ваша ненастанна турбота про гордість нашого народу, про славу нашої поезії – про невгасне слово Тараса. Кланяюсь Вам за це. Я передав усі вирізки, які Ви мені надіслали, до Музею Шевченка, щоб там збереглися ці свідчення всенародної пошани до великого поета України…»

Микола Кошарнівський, от­же, був українцем, який і поза Україною не розгубив своїх патріотичних почуттів. Можемо не сумніватися, що, прочитавши в московській «Литературной газете» «Открытое письмо К. Г. Паустовскому» Максима Рильсь­ко­­го (20 жовтня 1960 року), а потім «Ответ М. Т. Рыльскому» Константіна Паустовского (3 листопада 1960-го), він став на бік Рильського. І саме це не сподобалося Іллі Еренбургу й викликало його незгоду із сільським учителем.

«Переплутати Садовського із Саксаганським – все одно, що переплутати Качалова з Москвіним...»

Але про що, власне, у тій супе­речці Рильського та Паустовского йшлося? Що змусило Максима Тадейовича до відкритої дискусії зі своїм приятелем, з яким колись разом мандрували дніпровськими крутосхилами й рибалили?
Зачепила, навіть образила Рильського мемуарна повість Паустовского «Начало неведомого века», в якій ішлося про Київ 1917–1919 років. Константін Паустовскій, який кілька разів приїздив із Москви до матері й сестри (вони мешкали на хуторі Копань біля Чорнобиля), був свідком того, що тоді відбувалося в місті. Пізньої осені 1918 ро­­ку, за гетьмана Скоропадського, він якийсь час працював коректором у редакції «Киевской мысли», «единственной более или менее порядочной газеты». А коли війська Директорії оточили Київ, «гражданина Российской Советской Федерации» Паустовского (так він себе тоді називав) навіть мобілізували до гетьманського війська! Проте повоювати з «петлюрівцями» майбутній автор «Повісті про життя» не встиг: час Павла Скоропадського стрімко завершувався.

Читайте також: Васіль Бикав: "Украіна для мяне - другая радзіма"

І гетьманців, і Директорію Паустовскій змалював у карикатурному ключі, не стримуючи сарказму. Максима Рильського особливо вразив абзац, що його він назвав «чудовищным»: «Гай­­да­­маки с длинными синевато-черными чубами – оселедцами – на бритых головах (чубы эти свешивались из-под папах) напоминали мне детство и украинский театр Саксаганского. Там почти в каждой пьесе такие же гайдамаки с подведенными синькой глазами залихватски откалывали гопак: «Гоп, куме, не журысь, туды-сюды повернись!».

Сарказм Паустовского ставав тотальним: реальні гайдамаки Петлюри й гайдамаки сценічні зливалися в один гурт; неприязнь автора до одних переходила в іронію щодо інших; український театр зі сторінок повісті «Начало неведомого века» поставав як провінційно-«гопако­­ве» дійство, тож Максим Тадейович не стримавсь і кинувся захищати й Панаса Саксаганського, й театр загалом.

«Саксаганский вместе со своими соратниками Кропивницким, Садовским, Заньковецкой, Карпенко-Карым яростно борол­­ся и публично выступал против «гопака» и «горилки», которые культивировали безграмотные «малороссийские» антрепренеры типа Суходольского и Колесниченка, боролся и выступал за реалистический театр, являясь одним из его основателей», – переконував Рильський, радячи Паустовскому більше довіряти бодай «Большой Советской Эн­циклопедии». Він наче повертався в часи своєї юності, коли критик Микола Євшан зі сторінок київського модерністського журналу «Українська хата» (в якому друкувався й Рильський-гімназист) так само емоційно, по-донкіхотськи обстоював новий український театр, зорієнтований на досвід європейських драматургів і режисерів, вільний від старосвітської мелодраматичної «малоросійщини».

Тепер, пишучи відкритого листа Паустовскому, Рильський «трощив, ламав стереотипи»: він не хотів, щоб про українсь­кий театр (зокрема театр Саксаганського) писали упереджено, зверхньо, примітивно. «Саксаганский блистательно исполнил роль Франца Моора в «Разбойниках» Шиллера; в 1925 году осуществил в украинском театре эпохальную постановку шекспировского «Отелло», – нагадував академік Рильський. А далі гостро дорікав опонентові і за плутанину у фактах, і за тон, у якому іронії та «вельможної» поблажливості виявилося значно біль­­ше, ніж природної для мемуариста сентиментальності.

Долучалася навіть – куди подінешся від «ритуалів» перших постсталінських літ? – «важка артилерія» офіційних оцінок «петлюрівщини»: «И этого-то великого артиста и замечательного передового общественного деятеля (Саксаганського. – В.П.) валите Вы в одну кучу с огол­­телыми петлюровскими молодчиками! Замечу, кстати, что во времена Вашего (и моего) детства и отрочества в Киеве не было постоянного театра Саксаганского, а был театр его брата Миколы Карповича Садовского, тоже замечательного актера и режиссера. Перепутать Садовского с Саксаганским – все равно, что перепутать Качалова с Москвиным. Что касается исторических пьес, которые видели Вы в «театре Саксаганского», то, вероятно, это были такие драмы, как «Савва Чалый», «Гандзя», «Бондаривна» Карпенко-Каро­­го, «Богдан Хмельницкий» Старицкого… Неужели так-таки ничего, кроме гопака, Вы не заметили в этих пьесах?».

Читайте також: Декомунізація топонімії: українські проблеми та європейський досвід

«Дряпнуло» Максима Рильського й оте «Гоп, куме, не жу­рысь, туды-сюды повернись!»: «…мы видим здесь то правописание, которым заставляла печатать украинские книги царская цензура». Російська транскрипція українських слів нагадала йому одного турґєнєвського героя, «озлобленного Пигасова, изобретателя пресловутого «грае, грае, воропае». Свого часу Пігасовим обурювався Пантелеймон Куліш; ім’я Пігасова дав­­но стало одіозним, оскільки символізувало «великоросійську» зневагу до «малоросійської» культури. Тепер виходило, що й Паустовскій несподівано «вписався» в пігасовський ряд…

Не погодився Рильський і з тим, що художник Микола Пимоненко – банальний «воспеватель Украины», як його саркастично назвав Паустовскій. Пейзажі Пимоненка викликали в автора повісті «Начало неведомого века» асоціацію… з Україною Симона Петлюри! Мовляв, головний отаман «пытался создать какую-то нереальную слащавую Украину», саме ось таку, як на полотнах Пимоненка…

Стривайте, але ж і Микола Бажан у 1927 році заявляв: «…я ненавиджу УНР, що з хуторянства логічно витікає…» Та й загалом, пафос неприйняття заскорузлої, самовдоволеної провінційщини був знаком доби…

Константін Паустовскій писав начебто про те саме; він також проти солодкавого хуторянства… І все-таки, і все-таки… Бажан бунтував «ізсередини» української культури, його поезія була частиною цієї культури, як і творчість Георгія Нарбута, Олександра Довженка, Миколи Зеро­­ва… Паустовскій же дивився збо­­ку, і Рильський мав підстави вважати, що іншої, окрім «старосвітської», української культури його колишній приятель не помічає. Чи, може, й не бажає помічати…

Ну і, звичайно, Максиму Тадейовичу прикрі були «не очень осмотрительные мысли об украинском языке». На тон «озлобленного Пигасова» Паустовс­кій, звісно, тут не збивався, нав­паки, він із захопленням писав про «блестящий, действительно жемчужный, как зубы задор­­ных молодиц, острый, поющий, народ­­ный язык Украины», про­­те мову українських друкованих видань 1918–1919 року вважав «тяжеловесной и полной заимствований из соседних язы­ков». «Петлюра привез с собой так называемый галицийский язык», – резюмував мемуарист. (І що змінилося відтоді? Зовсім іще недавно симоненки, табачники й колесніченки заявляли те саме: українську мову треба негайно очистити від галицьких нашарувань!) Рильський не погоджувався: «Позволю себе заметить, что на «тяжеловесном галицийском языке» (разумеется, лингвистика такого языка не знает) писали, в силу исторических обстоятельств, Иван Франко и Василь Стефаник. Что же касается украинского языка вообще, то вольно автору «Повести о жизни» знать только язык «задорных молодиц» – очевидно, киевских молочниц – и оставлять без внимания, что это язык великого народа, язык чудесной литературы. […] Зачем же Вы позволили себе, основы­ваясь исключительно на зыбких воспоминаниях детства и «туманной юности», высказывания о деятелях украинской культуры и о языке украинского народа, которые иначе, как оскорбление, не могут быть восприняты?».

Паустовского відкритий лист Рильського ошелешив. У листі-відповіді він дивувався й ображався («даже не хотел отвечать...»); знову згадував свої дитячі враження від української мови й українських вистав; переконував, що він зовсім не вважає Саксаганського «духовным отцом петлюровцев», а українсь­кий театр любив і любить, як і живопис Михайла Дерегуса, який йому більше до душі, ніж картини Миколи Пимоненка… Свої сум’яття, викликані читанням Рильського, Паустовскій завершував на гордо-непоступ­­ливій щодо Максима Рильського і примирливій щодо України ноті: «Вы решили поссорить ме­ня с украинским читателем. Мне почему-то кажется, что это Вам не удастся. Я же надеюсь, что в будущем напишу о пленительной и великой стране – Украине и ее народе со всей силой, на какую способен».

Написати про Україну Константіну Паустовскому більше не судилося. Що ж до його повісті «Начало неведомого века», то корективи у ній автор таки зробив: у зібранні творів у восьми томах (т. 4, 1968) Саксаганський і Пимоненко вже не згадуються. Усе інше – залишилося.

Відкритий же лист Максима Рильського не передруковувався ніколи…

«Вельможний,  але ласкавий чужоземець...»

Історія з полемікою Рильсь­­кого й Паустовского, про яку Іллі Еренбургу нагадав лист учителя Кошарнівського, мала воскресити в його пам’яті один давній епізод із власного життя.

А було так: у грудневому чис­лі журналу «Книгар» за 1919 рік у різку полеміку з Іллею Еренбургом вступив Микола Зеров, редактор «Книгаря», учи­те­ль 2-ї Української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, якого в Києві знали як критика-бібліолога й перекладача римської поезії. Зеров відреагував на статтю Еренбурга «Об украинском искусстве», вміщену в газеті «Киевская жизнь» (№ 16. – 3 листопада 1919 року).

Читайте також: Як руйнували Карфаген «общерусского единства», фундамент «русского міра»

У Києві тоді вже хазяйнували денікінці. Ілля Еренбург – учорашній «советский служащий»! – іще якийсь час залишався в місті. Серед його статей, що друкувалися в «Киевской жизни», траплялись і такі, в яких він в’їдливо писав про більшовиків. Особливо дісталося Анатолію Луначарському: Еренбург назвав його «главным льстецом «его величества пролетариата» («Киевская жизнь». – № 1. – 14 вересня 1919 року). Ішлося про те, що пролетаріат для Луначарського (як і для «совнаркому» загалом) – лише ширма, лише «декора­тив­­ный властелин, именем которого правит придворная камарилья».

Оце так! Еренбург блискуче відшмагав більшовиків, на служ­­бі яких буквально ще вчора перебував! (Якось мені потрапив до рук архівний документ, котрий свідчив, що з 1 квітня 1919 року Ілля Еренбург служив у Київському губернському відділі народної освіти, де був членом підвідділу мистецтв, та, власне, він і сам писав згодом у спогадах, що якийсь час, поки Київ був «червоним», займався «эстети­чес­­ким воспитанием мофек­тивных детей», себто дітей «морально дефективных». Парадоксально, проте «мофективними» могли видатися й манери самого Еренбурга, принаймні такому киянинові, як Микола Зеров: «Я особисто Еренбурга не шаную – він жив у Києві року 1919-го і досить тут намозолив усім очі своєю кокетерією, підведеними очима і панночками, обіруч нависли­­ми», – писав Зеров в одному з листів пізнішого часу).

«Пролетарская культура» была изоляцией пролетариата от культуры», іронізував Еренбург. Більшовикам він дорікав за те, що вони «вместо знания дали слепоту злобы», тож тепер, коли запанували «розгром, темнота, разуверение, – надо все начинать сначала». Луначарського й Маяковского ловив на лукавстві: політичні декорації змінилися – і один тепер «снова пишет о балете Дягилева в какой-нибудь буржуазной газете», другий – «слагает придворные оды»…
І все було б нічого, якби й сам Ілля Еренбург не грішив – та ще й як! – лукавством і кон’юнктурщиною…

Коли білогвардійці (улюбленці Міхаіла Булґакова і Дмітрія Табачніка) надто «захопилися» єврейськими погромами, Еренбург утік із Києва у Крим. Але перед тим він іще встиг висловитися зі сторінок «Киевской жизни» «об украинском искусстве».

Стаття Іллі Еренбурга з такою назвою сповнена єхидства та самовдоволеної грайливості. Микола Зеров не міг не зауважити цей тон «вельможного, але ласкавого чужоземця», який великодушно «дозволяє» українцям називати себе українцями, а не «малоросами» (мовляв, жите­­лі Барселони воліють бути «каталонцями», а «негри на Кубі» – «брюнетами», ну то й що? Нехай собі!). У тому ж поблажливому, грай­ли­во-саркастичному тоні пи­­сав Еренбург і про українських культурних діячів, яких він підозрював у «политическом авантюризме» або ж як мінімум у «слепоте сектанта из лозаннского кафе».

Політичний авантюризм – це, звісно, про державницькі амбіції українців. Про них Іллі Еренбургу говорити не хочеться; він береться «ревізувати» те, що «создано за последнее время украинцами в литературе и искусстве».
Українське літературно-мис­тецьке середовище Еренбург трохи знав, оскільки з осені 1918 року до своєї втечі в Крим десь у листопаді 1919-го він мешкав у Києві. У його мемуарах «Люди. Годы. Жизнь» згадуються поети Павло Тичина й Михайль Семенко, відвідувачі підвалу на вулиці Миколаївській (нині Городецького), де розміщувався «ХЛАМ» – клуб художників, літераторів, акторів і музикантів. Еренбург бував у «Молодому театрі» Леся Курбаса. Проте в «Киевской жизни» написав, що театр цей «отравлен невзыскатель­ным модернизмом и совершен­­но чужд национальному началу». Що ж до живопису, то лукавий любитель красного слівця Ілля Еренбург відзначив хіба що… «перекрашивание вывесок» «коновальцовскими малярами» у ті дні, коли в Київ прийшла Директорія!  

Невисокої думки автор «Киевской жизни» був і щодо можливостей української мови: «украинский язык вырос и жил в деревне; пересаженный в кабинет философа или на улицу современного города, он поблек и зачах» (як це схоже на замилування Паустовского мовою «задорных молодиц», яка й мала б залишатися взірцем для українських друкованих видань, обтяжених, бачите, «галицийским языком»!).

І в такому ж дусі Еренбург оцінював усе, що створили «молодые украинцы»: їхні творчі результати, писав він, «скудны и бледны»…

А що ж Микола Зеров, який на все це реагував «тут і тепер»?

Вердикт київського «неокласика» виявився важливим не тільки стосовно конкретного епізоду 1919 року, тому процитую його широко: «Проти висновків д. Еренбурга говорить не будемо – охоче припускаємо, що в багатьох своїх присудах він має повну рацію – важливо для нас не що, а як він говорить. Висока типовість тих присудів і висновків – в їхньому тоні. До українського мистецтва д. Еренбург підходить звисока, як повноважний представник «русской музы», «старшої і багатшої від своєї південної сестри», як високорозвинений «литературных дел мастер», як людина вищої культури, як вельможний, але ласкавий чужоземець, якого навіть «встающий образ Бальмонта не лишает возможности наслаждаться многими строфами Олеся». Розуміється, при таких умовах поставити нове українське мистецтво в зв’язок з його українським корінням, зрозуміти його в органічному процесі його росту д. Еренбург не має змоги. Як кожний представник общеруської культури з місцевих обивателів, він уважає себе компетентним вирікати авторитетні присуди українській культурі – без ґрунтовного ознайомлення з нею. І хоча малоросійського анекдоту про самопери він, спасибі йому, не оповідає, але дуже далеко від нього не одходить.

Ні вдумливості, ні знання в нього не видко. Бо ж не можуть свідчити про вдумливість гумористичні словечка про «брюнетів» на острові Кубі, а про знання – такі фрази, як «самостийники приказали в двадцать четыре часа создать украинскую культуру…» І тут знову характерна рисочка. Як не хоче Еренбург одмежуватись од політики і політиканства, а проте, заговоривши про українське мистецтво, ніяк не може, щоб за кожним словом не згадати «коновальцовских маляров» або ненависних йому «самостийников», ніяк не може розглянути справу по суті. А тим часом, якби він стяг з себе «ветхого Адама» та підійшов до своєї теми з любов’ю та інтересом, він би, може, зрозумів всю легковажність свого генеральського тону і не взявся б виносити присуди про українське мистецтво лише на підставі власної естетичної культури»…

Ну і що, скажіть, застаріло в цьому зеровському резюме 1919 року? Що змінилось у повадках «вельможних, але ласкавих чужоземців» за багато років? Нічого: мовби естафетну паличку, передають вони один одному свій «генеральський тон», адресований Україні й українцям: Турґєнєв – Еренбургу, Еренбург – Паустовскому, Паустовскій – Бикову (тому, який Дмітрій). І нєсть їм числа…


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено