Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 травня, 2015   ▪   Васіль Бикав   ▪   Версія для друку

На чорних порубках

Тиждень публікує український переклад оповідання білоруського класика. Текст був перекладений Володимиром Панченком у 1995-му році.
На чорних порубках

Називається — довоювались!..

Те, що вони довоювалися до краю, до останньої краплі сил, командир зрозумів не тепер і не вчора, коли їх притисли до річки і сікли з кулеметів, а вони тільки огризалися час від часу пострілами з гвинтівок. І навіть не тиждень тому, коли, змучені, голодні, невеличкою групою, залишки батальйону блукали лісом, не знаючи, куди податися, де роздобути провіанту, тютюну, кілька нічних годин, щоб відпочити спокійно. Їхню трагічну безвихідь командир виразно відчув уже на початку весни, коли стало не по, що цей район оточений з усіх боків – у всіх близьких і далеких селах, на хуторах і фільварках повно червоноармійців, які бралися за них без поспіху, обережно, по-діловому. Тиждень тому їх викурили з насидженого хвойного острівця біля болота, не дали перейти річку в сусідній район, вони ледве відірвалися від цілого полку червоних. Увесь день учора бахкало-торохтіло на тім боці лісу, спершу гучно ляскали постріли, розгойдували лісову луну кулеметні черги, а потім, під вечір, усе ніби несподівано стихло. Судячи з усього, прийшли кранти і для групи Улашчика, яка спробувала отаборитися потойбіч лісу. Значить, і там не було порятунку, як не було його тут, біля Морачі, як не було в цих лісах, в окрузі – по всій Білорусі. Ще взимку, сидячи в засніжених лісових нетрях, вони сподівалися перечекати холоди, діждатися весни, а тоді, може, їм пощастить. Та  не пощастило. Прийшло тепло, зазеленіла трава – і тим теж стало легше, і ті активізувалися, згрупувалися, оточили і почали полювання за всіма правилами мисливської науки – наче на вовків. Ось тоді й стало ясно, що їхні дні лічені, не сьогодні-завтра всі вони загинуть.

Від самого світанку вони повільно брели лісом, кожний намагався не дуже відстати від переднього, а всі разом – від командира, який то швидко крокував попереду, то зупинявся серед сосен, слухав, озирався. Озираючись, він повертався всім тілом, бо не міг поворушити головою на болючій, обв’язаній брудним рушником шиї. Поранена ще на початку зими шия ніяк не гоїлася, гнила, руда юшка текла з неї по грудях, на живіт, пов’язка завжди була мокра. Довкруг поки що було тихо й глухо в цьому далекому кутку лісу, тільки шум сосон стелився угорі, розмірено погойдувались їхні верхівки; часом тихо потріскувало сухе гілля під ногами тих, хто знесилено брів позаду, намагаючись наздогнати передніх. Тоді, по черзі зупиняючись біля командира, всі слухали, озиралися, ніби щось розглядаючи довкола себе. Вони не розмовляли тепер, та й давно вже не розмовляли між собою, бо все було переговорено, відомо; сперечатись не було про що. Їсти теж не було що, не було чого закурити. З боєзапасу зосталося всього по два-три патрони на гвинтівку та шість патронів у барабані командирового нагана. Оце і все. Відбиватися в них не було чим.

Читайте також: Васіль Бикав: "Украіна для мяне - другая радзіма"

Але добре ще, якщо всіх переб’ють. А якщо когось візьмуть пораненим, непритомним, повезуть у місто та почнуть допитувати, чий,кому яка рідня, хто батьки, жінки, діти? Тоді що? Ні, вони давно вже знали, що загибель – не найгірше з усього, що наготувала їм їхня повстанська доля. Гірше, коли вони, гинучи, потягнуть на муки інших, тих, заради кою, по суті, й розпочали все це. Навіть мертві вони не знайдуть порятунку від більшовиків. Як той Аксяневич з Курбиком, які залишилися біля річки. Мертвих їх повезли в місто – на розпізнання. Три дні їхні тіла лежали на возі біля штабу, куди по черзі ганяли людей з міста, селян, і хтось їх гаки впізнав. Упізнав на горе батькам і родичам, яким тієї ж ночі пов’язали за спиною руки і повезли. Куди – хтозна. Тому вони наважилися. Довго не роздумували, командир сказав, і всі погодились, виходу в них не було. Зброю – гвинтівки й наган – залишили з собою, а папери, всякі документи вранці зібрали докупи і спалили в ялівці. Зосталися без імен і прізвищ, без роду-племені – вісім обідраних, зголоднілих, зарослих бородами бродяг, які вирішили сьогодні кінчати...

Робити це треба було дуже швидко, поки ті зночі, здається, загубили їхній слід у цьому лісі, і вони відірвалися від погоні, якось заплутали на болотах сліди і вийшли в тихий лісовий край. Хоча ця тиша могла бути зрадливою, щохвилини вони ризикували наскочити на більшовицький ланцюг чи засідку. Знову ж таки, довго брести їм не випадало, командир знав, що десь тут мають початися Чорні порубки, а далі, може, версій через три, сосняк скінчиться, почнеться луговий простір з дорогою – там уже напевно їх чекають. Ну, але поки що, здається, їм дали трохи пере дихнути, в лісовій глушині ніде не було чути ні голосу, ні крику, ні пострілу. Тільки б нагледіти зручне місце, якусь полянку чи пагорбок. Але в цьому рівнинно-болотистому краї ніде не було ніякої галявинки – скрізь дрімучі лісові нетрі, берези та сосни, мочарі, піщана, поросла ялівцем земля. І вони брели, аж поки попереду не з’явилася прогалина, згори сіро засвітилося хмарне небо, внизу - неподалік - видно стало нагромадження корчів, стягнутих сюди з покинутих порубок. Місцина, звичайно, не найкраща, подумав командир, але вже яка є. Брести далі було зовсім ризиковано.

Він зупинився, почав озиратися. Одразу ж за ним зупинився і запитально глянув на нього той, що йшов услід, – кремезний, хоч і молодий іще чоловік з порослими світлою щетиною щоками, як і командир, у довгій, із зашкарублими полами шинелі.

– Що, тут, командире?

– Тут.

– Може 6, далі?

– Ні, далі не можна, Мяцельський. Можемо не справитись. Одна ж лопата.

Сумна тінь промайнула і пропала у світлих очах Мяцельського – він був помічником командира і тепер без наказу зрозумів своє завдання.

– Козак, давай! – стримано гукнув він того, хто волікся третім у цій розладнаній колоні. То був низенького зросту, миршавої постави чоловічок у сірій накидці з рушницею на ремені і короткою, засунутою за пояс лопатою. Більше лопати в них не було ні в кого. На ходу виймаючи її з-за спини, Козак підійшов до начальників і зупинився.

– Ну що? Копай!

Без розпитувань і зайвих слів Козак почав розкопувати м’який мочар, під яким виявився світлий, майже білий лісовий пісок. Козак був чоловіком слухняним, ніколи не перечив начальству, що скажуть, те й зробить. До того ж зовсім небалакучий, більше мовчав, і ніхто ніколи не знав, що його найбільше турбує. І чи турбує взагалі. А може, щось і турбувало, як ось тепер, коли він дуже хотів курити. Їсти хотів теж, але голод для нього був відчуттям звичним, він немало наголодався в житті, але щоб не курити?.. Без тютюну він довго не міг, він тоді просто мовчки марнів, і на зів’ялому, з рідкою щетиною обличчі його було невимовне страждання.

Читайте також: Як Білорусь запізнилась з державністю

Решта, повільно підходячи до цієї місцини, зупинялася, мовчки, насторожено позирала на розкопану яму, чекала. Мабуть, усі все розуміли, по­яснювані нікому не було потреби. М’який, порослий білим мохом пісок летів з Козакової лопати під їхні ноги – на старі мокрі чоботи, розлізлі австрійські гамаші і навіть калоші з портянками, як на ногах у Діда – чорнобородого, з чорними густими бровами бійця. Не обтрушуючи обсипаних піском лаптів, він відійшов убік і опустився на землю. Голова його якось сама по собі похилилась, погляд спохмурнів, губи заворушилися, ніби творячи святу молитву. А може, й не молитву, може, він просто щось говорив собі чи людям. Розібратися в цьому, однак, не було кому, кожен прагнув зосередитися на своєму. Хіба що крім Кожухаря. Цей мав таке прізвище, бо колись шив кожухи, в одному з яких, мабуть, був і тепер – потертому, зчорнілому від вогкості кожусі з облізлим коміром. За пазухою перед собою він акуратно тримав праву, товсто обмотану якоюсь онучею руку. Тиждень тому на шосе її добре-таки лупонула більшовицька куля, і тепер Кожухар дуже мучився. Зі скривленим від болю, давно не голеним обличчям він потупцяв біля людей та й сів поруч із Дідом.

– Ну ось, браток, як воно все вийшло...

Йому явно хотілося поговорити, побідкатися, щоб хоч якось заглушити біль у руці, але Дід не відповів – тому, мабуть, боліло своє.

«Вийшло!» – повторив подумки Ігор Забєла, який очманіло стояв навпроти. Треба б якось підбадьорити себе, але в нього просто не знаходилося для цього слів. Губи його на мить зрадливо скривилися, на очі напливали сльози. Якось, проте, він зібрався, пересилив несподівану слабкість, твердіше стиснув голі юнацькі вилиці і відвернувся.

Незабаром до добре помітної в мочарі ями підійшли й усі інші – хто стояв відвернувшись, хто понуро позирав на проворного Козака чи собі під ноги. Австріяка трохи постояв серед інших, а тоді, кружляючи півколами, повільно пішов лісом. Щоб стримати раптове безсилля, він почав поглядати вгору, на соснові верхівки, які тихо і  мирно погойдувалися над голим ще, безлистим гіллям беріз. Десь там, у глибині неба, пливли і пливли сірі весняні хмари, які несли кудись весняні дощі – на озимину, під яровину, на рідні поля і гони. Йому ж, Австріяці, вже не доведеться вийти в поле, натрудити долоні об чепіги плуга, вдихнути хмільний дух зораної земля. А так хотілося... Воно кортіло весь час, снилося ночами. Коли три роки гибів у пацючих окопах тієї, миколаївської, коли в австрійському полоні голодував у бараку. Потім – коли втікав додому, пробираючись ночами чужими полями й перелісками

Командир, кроків на три відступивши від ями, як завжди, із зосередженим, стриманим виглядом думав свою невідчепну думу про цих людей. Тепер їм потрібна була якась година спокою, щоб не зашкодили ті. Правда, поки що було тихо, але він не мав ніякої певності, що тиша стоятиме й далі і дасть змогу зробити задумане.

Звичайно, все це було жахливо, не по-людськи і не по-божому, ясно, але що було їм робити? Увесь цей жах виник не з їхньої волі – диявол чи доля підвели їх саме до такого результату. Іншого не випадало. Інший був іще жахливіший, з двох жахів вони вибрали найменший. Якби тільки довести все до кінця, а там... А там хай живе Бєларусь! Без них.

Перед кінцем дуже кортіло звинуватити інших, тих, кого тепер тут не було. Але командир відчував, що не треба нікого звинувачувати – ні призвідців, ні керівників, робили все, як уміли, хоч уміння того якраз і бракувало. І в керівників з’їзду, і в комісара Жаврида. Але все – від щирого серця, задля народу. А щодо командирів полків, то вони (може, за винятком одного зрадника) і взагалі вели себе по-геройськи, по-молодецьки, не шкодуючи власного життя. Та марно, нічого доброго не вийшло. Все – на згубу. Як завжди, маси зосталися збоку, не підтримала їх Бєларусь. А супроти, без зволікань, виступила сила, яку вони, здається, не врахували. А головне, змарнували самі дорогий час – на розмови-перемови, узгодження, порозуміння. На демократію. А ті не розбалакували, ті знай били. Тепер ось прийшла розплата. Як завжди на війні, головна плата – кров, і сплатить той, хто найменше винен. Як-от вони – колишній командир роти й оці дядьки – бійці. Та ще хлопчик... Командир, скільки не думав, ніяк не міг змиритися із загибеллю Володьки. І не знав, що можна придумати, як схитрувати, щоб якось зберегти його життя. Одного з усіх, хто твердо вирішив: якщо таке – то всім разом. Без винятку. Бо виняток знайшовся б не для одного. А їм треба було не залишити слідів. Воно, мабуть, і правильно, і морально. Та ось цей підліток... він плутав усі їхні логічні міркування і протестував проти загибелі. Чи, може, то в ньому самому бунтувало його давнє вчительське минуле – хтозна.

Звідкись зоддалік, із сосняку почулося тривожне сороче скрекотання, потім воно почулося ближче, до нього долучилося нове – збоку. Командир незадоволено поглянув угору, на високе гілля сосен, і Володька тоді помітив сорок. Дві вже злетілися разом і, перескакуючи із сучка на сучок, скрекотали й скрекотали, тривожачи людей. Володька підхопив із землі якусь ломаку, підбіг до них ближче і шпурнув її вгору. Але сороки тільки перелетіли на інші дерева. Хлопець вернувся до ями.

– Не бігай, Володя, – тихо сказав йому командир.

– Розкричалися на весь ліс.

– Хай кричать...

Може, й справді, нехай кричать, тепер уже все одно, аби тільки не з’явилися ті. Володька вглядався в лісову гущавінь – начебто нікого ніде не було, значить, ці сороки – на них.

Тим часом Козак накопав уже чималі купи піску з обох боків і сам заглибився в яму мало не до колін. Схоже, він добряче розігрівся, аж спітнів лоб під низько насунутою на очі вушанкою. І коли черговий раз випростав ся, щоб підбити шапку, в яму скочив Володька.

– Дай я...

Козак неохоче віддав хлопцю короткий держак лопати, яку Володька з силою увігнав у пісок. Коли Козак ще тільки почав копати, Володько був поруч, і його била дрож, якась нутряна лихоманка, хоча він і не відчував холоду. Взагалі, день не був холодним. Мабуть, щоб якось опанувати собою, він прагнув хоч якоїсь дії, намагався чимось зайняти себе. Ці дні, як і всі, він був голодний, до краю зморений, минулої ночі заснув усього на годину – сидів у дозорі. Але тепер хтозна звідки в нього взялася сила, він копав, як машина, – швидко й завзято, кидав і кидав по боках землю, не підводячи голови і намагаючись ні про що не думати.

Читайте також: День волі – чи день свободи? Свято нелегальне чи напівлегальне?

Думки, однак, самі лізли в голову, і найбільш невідступні з них були про себе. Не хотілося  вмирати Володьці Сулащику, хотілося жити. Та, мабуть, не випадало. Як не випадало жити і його батькові та ще багатьом бійцям і командирам їхньої Слуцької бригади. Дехто, може, і врятується, думав Володька, особливо по той бік польського кордону, але не всі. Володька вже чув, що командирів і керівників повстання поляки видали більшовикам, декого перестріляли в Слуцьку, інших сім’ями вивезли невідомо куди на схід. Мабуть, вивезли і його старшу сестру Сашу з дівчинкою – ясно, за такого батька, брата та підпоручика чоловіка, який відійшов за Лань, більшовики по голівці не погладять. Було дуже тривожно і моторошно і за себе, й за інших – рідних і близьких, яким він нічим допомогти не міг. Хіба що своєю смертю.

У цій невеликій притихлій групі вояків нутряна лихоманка била не тільки Володьку Сулащика, майже всі вони ледве стримували нервову дрож. Але чи не найнетерплячішим серед усіх був Австріяка. Обійшовши яму, він зиркнув раз на Володьку і подумав, що копають вони надто повільно. Так можна й не встигнути і дочекатися гіршого. Але в нього вже не було сили чекати. Він умовляв себе: скоро все скінчиться, все заспокоїться назавжди. Але спокою від того не додалося, ставало все нестерпніше. Хоча подумки він і казав собі: ну за чим шкодувати? За життям? Так яке це життя? Це пекло, Божа кара, а не життя. Дома, в недалекому звідси селі, навряд чи жде його нелюба, чужа жінка з чотирма чужими дітьми; маючи землю, вона знайде й нового чоловіка. Рідний брат залишиться єдиним господарем на бідному наділі, і ніхто йому не буде погрожувати поділом. Хіба поплаче трохи і заспокоїться у звичних клопотах про дітей та хазяйство його сестра. Всі якось проживуть і без нього – як жили без нього досі. Якщо він не нашкодить. А може нашкодити, ще й дуже, якщо більшовики дізнаються, як він відважно бив їх під Мозирем. Гарячі справи були отам, у війську Булак-Булаховича, хвацький командир, не те, що ці... Ці більше про політику, все про Бєларусь... Те не можна, це не дозволяється. А генерал давав волю і повоювати, і погуляти. Коли як випадало. Правда, Австріяці випало небагато – хіба він цього добивався? Він прагнув миру, хотів землі, та не збулося. На тому батьковому наділі не дуже вдатно господарював старший брат Казимир із трьома синами, які й дали йому оце прізвисько Австріяка. Спочатку брати хотіли поділити статки й землю, але що б у них вийшло з тих чотирьох десятин батьківської землі? Мабуть, нічого путнього, і Австріяка відступився. Дуже йому не хотілося, але мусив пристати приймаком до вдови Явдохи, яка жила біля шляху на краю села. Землі вона мала трохи більше, ніж його брат, чоловік не вернувся з війни – помер десь у Сибіру від тифу. В хаті по земляній долівці в неї бігало четверо малих дітей, а головне – дуже негарна була та Явдоха, не лежало до неї солдатське серце Австріяки. Та мусив. Оженився і став звикати до іншого, не холостяцького життя. Посіяв озимину, вперше відчувши себе господарем, привів до ладу клуню і запас дерево для дощок на підлогу. Восени молотили, найнявши, щоб справитися, помічника з села. Урожай видався непоганий, зерном засипали всі скрині у Явдошиній комірчині. Та якогось осіннього надвечір’я до хати завітали двоє. Він не здивувався: садиба була при дорозі, на подвір’я часто заглядали люди – то напитися води, то погрітися, перекурити. Але ці зайшли не покурити – недовго потовкшись у хаті, вручили йому зобов’язання на продрозверстку, сказали, щоб через п’ять днів здав двадцять пудів збіжжя на потребу Червоної Армії. Він, розсердившись, посварився з ними, сказав: дідька лисого, ось у мене діти, їх годувати треба, а червона армія хай посіє і пожне, а не грабує селян. Тоді, може, через тиждень, якраз у неділю, коли вони з Явдохою зібралися на базар купляти поросят, зі шляху на садибу звалився загін червоноармійців. За десять хвилин вони вигребли з комірчини все зерно, щось дали йому підписати і поїхали в місто. А він, не розпрігши коня, сів на призьбу та й просидів до полудня. І для чого було стільки мучитися на війні та в полоні, йти у приймаки, рвати кишки на занедбаному господарстві? Щоб зостатися на зиму жебраком? І що це за влада настала, як з нею жити? Він так рвався додому, на свою Бєларусь, а тут виявилося гірше, ніж на війні, в полоні. Там хоч був ворог, там примушували працювати, навіть карали смертю. Але там усе ж давали їсти. А чим він тут нагодує цих хлопців?

Коли зібрали мітинг у Семежаві, він прибіг додому, дістав з-пі стріхи клуні польський карабін і записався у повстанський полк. Що-що, а воювати він іще не розучився і думав, що тільки так тепер і можна чогось домогтися.

В сумній задумі Австріяка далеченько відійшов від усіх, потім швидко вернувся, але яма все була не готова. Увігнувши широку спину, там із розмахом кидав лопатою Мяцельський; стоячи збоку, терпляче ждав командир.

  •  Ну що, скоро вже? – скрушно вирвалося в Австріяки.
  •  Устигнеш, – недоброзичливо буркнув з ями Мяцельський.

Австріяка понурився і відійшов – устигнеш! Їм треба, щоб було глибоко. Наче воно щось значить для нього – як глибоко він буде лежати в землі чи навіть залишиться десь незакопаний у кущах. Мертвому вже один чорт. Але цей довгий клопіт з могилою витягував з Австріяки всі жили, він уже ледве тримався. Добре ще, якщо не влаштують богомілля, думав він, Дід чи Кожухар часом не проти були помолитися. А командир може ще й завести промову-казань про батьківщину, що теж не мед. Не любив Австріяка марудитися ні в якій справі, не той мав характер. А зрештою, якого дідька тягти? Кого тепер йому слухатися? Вже тепер він сам собі хазяїн, тим паче, що в карабіні в нього зосталося три патрони. Йому ж вистачить і одного.

Подумавши так, він відкинув поли своєї сірої, з двома рядами ґудзиків австрійської шинелі, сів на порослий мохом горбок і стягнув з однієї ноги чобіт. Брудна зіпріла онуча сама розкрутилася на ступні, він дослав патрон у патронник і великим пальцем ноги намацав спусковий гачок. Щоб не перервати раптовий намір, навіть не глянув у той бік, де були всі інші, рішуче натис на гачок.

Його раптовий постріл змусив усіх стрепенутись. Різко обернувшись, мабуть, відразу все зрозумів командир.

– Не дочекався! – сказав, він, і неприхований біль тінню промайнув на його схудлому обличчю. – Забєла і ти, – кинув він Козаку, – давайте його сюди.

Не дуже, однак, рішуче двоє бійців підійшли до нерухомого, скорченого Австріяки,  який лежав на боку; з розбитої щоки його лилася кров на темний, засмальцьований комір шинелі, на плече, рясно капала в мох. Якось невміло вони підхопили Австріяку за руки, потягли ногами по землі до ями. Козак перед тим хотів узяти карабін, але Забєла нетерпляче буркнув «На чорта тобі», і той кинув зброю додолу.

Яма все ще не була готова, мабуть, і справді треба було її поглибити на аршин чи й більше. Після недовгого перепочинку, викликаного пострілом Австріяки, Мяцельський знову наліг на лопату. Йому теж триматися було тяжко, не мав сил чекати, хотілося пошвидше все скінчити. Те, що Австріяка випередив усіх, йому не сподобалося – який розумний! Не витерпів. Добре ще, якщо його постріл не почули ті, що залишилися десь позаду. А якщо почули? Дуже навіть просто вони тут можуть не справитись зі своєю затією і потраплять в іншу пастку. Ще страшнішу.

Але Мяцельський уже знав, що живим йому попасти в більшовицькі лапи не можна, один раз він уже був у тих лапах. І хоч тоді ліві есери були в спілці з більшовиками, до нього причепилися, ніби  він образив комісарів. А він і справді обурився на мітингу за те, що більшовики розігнали Всебілоруський конгрес, на який вибирали делегатів усі – і армія, і селяни, і робітники. Вибирали, обмірковували, голосували. Мяцельськии був такий радий, що від їхньої роти пройшов його товариш прапорщик Ковшович, за якого Мяцельський місяць дер горло на мітингах. Ледве не всім полком вони проводжали прапорщика на станції в Молодечній, тиснули руки, давали накази. Потім стали чекати. Але незабаром замість делегата-прапорщика прийшла звістка, що Конгрес розігнали більшовики, а Ковшович тільки через тиждень ледве добрався з Мінська – без шашки, документів і без мандата. Все відібрали більшовики. Такого старший унтер-офіцер Мяцельський витримати не міг і з двома приятелями пристав до партії есерів. Знову разом з Ковшовичем вони мало не щодня виступали на солдатських мітингах. Прапорщик – той старався говорити складно, по-інтелігентськи, а Мяцельський звичним солдатським матом «метелив» і своїх полкових більшовиків, і їхнього начальника М’ясникова, якого називав не інакше, як «кривавий м’ясник». Взимку його взяла надзвичайка, посадила в смердючий складський підвал, де спочатку він добре виспався і думав, що, може, скоро випустять. Але не випустили, а днів через три повели нагору, до якогось миршавого чорнявого комісарчика. Той хвилин п’ять вивчав якісь папери, в яких, мабуть, було написано про його висловлювання щодо «кривавого м’ясника», а потім запитав, чи казав він таке. На це Мяцельськии з невинним виглядом перепитав: «А що – неправда?» Він би міг легко довести правдивість своїх слів, але замість того, щоб слухати арештанта, комісарчик підскочив з-за столу і замахнувся чоботом, цілячись йому поміж ніг. Мяцельський легко перехопив той чобіт, трохи смикнув, і комісарчик гепнувся потилицею об підлогу. Він тільки усміхнувся із слабосилого  небораки, та рано, видно, усміхнувся. У кімнату увірвалася їх ціла зграя, вони «метелили» його в кутку, потім на підлозі, в нього не залишилося живого місця на тілі, і він три дні не піднімався з гнилої соломи у своєму підвалі. А коли підняли на черговий допит, у тій кімнаті вже сидів інший – кремезний, товстуватий чоловік у військовій гімнастерці, він усміхнено, начебто навіть співчуваючи, зустрів арештанта, спитав прізвище і, вмочивши в чорнильницю перо, виразним почерком вивів на папері: «розстріляти». Чомусь його не розстріляли відразу, кілька днів він перемучився в підвалі, а потім у Мінськ увійшли німці. Варта з тієї надзвичайки повтікала, двері розчинилися, і Мяцельський, тримаючись за стіни, вийшов на вулицю. «Ні! – сказав він собі. – З цими людьми не жити. Не дадуть».

Півроку після того він сидів нахлібником у горожанки-сестри, трохи працював на броварні, був за учня у єврея-швеця, пиляв з татарином дрова для жителів містечка. Коли ж вибухнуло це повстання за незалежність, подався в Слуцьк, потім у Семежав, вступив у Грозавський полк. Жаль, їм не пощастило в грудні, не пощастило батальйону і в партизанці після повстання. Сили були не ті, і більшовики їх розгромили один раз, потім другий і третій. Весною військове щастя остаточно зрадило повстанцям, позбавило їх можливості жити.

Кожухар з Дідом тим часом сиділи неподалік і тихо перемовлялись. Зрештою, більше говорив про своє Кожухар, якому, не вщухаючи, боліла рука. Після поранення перев’язати її не було чим, тоді обмотали по лікоть якоюсь брудною онучею, яка відразу набрякла кров’ю, потім зверху зашкарубла, і Кожухар більше не наважувався її зідрати. Та й для чого вже здирати, скоро все мало скінчитися – і біль, і все інше. Колишучи тепер за пазухою цей болючий сповиток, поранений розмірено погойдувався від болю і крізь сльози тихо жалівся Діду:

– Ну за що така доля, скажи. Хіба я... проти Бога, чи що? Чи проти людей? Уже хоч би як-небудь жити, та й то не виходить.

  •  Ге, чого захотів! – зі злістю перебив його Дід. – Жити!

– Ну. Жити й то не можна.

– Було. Віджили. А тепер ляжемо.

– Ляжемо? Боже мій, Боже...

Кожухар, однак не дуже журився, що ляже; змучений болем, він прагнув одного – скінчити свої страждання. Хоча б і в могилі. Все одно життя змарновано вкрай. Колись мріяв придбати землю, щоб зажити на своєму господарстві, і ніби віл, від зорі до зорі шив кожухи, збирав гроші. Обшив кожухами, вважай, увесь Слуцьк, а його праця обернулася торбою керенок, на які купиш хіба півпуда солі. Добре, що син Владь, хоч і молодий, вдався розумніший за батька, не спокусився його ремеслом, пішов у місто служити. Може, до чогось і дослужиться, особливо якщо виб’ється в якесь начальство та поладить із більшовиками. Батько он не поладив, за те йому така розплата.

Від болю й розпачу Кожухар і стогнав, і крутився, сидячи на землі. Очі його змокріли, і він уже не соромився сліз, не витирав їх. А Дід наче й не помічав того, сидів, занурившись нерухомим поглядом вниз, і мовчки, тяжко переживав недавнє минуле, ще до повстання, коли він був дома і посварився з жінкою. Гидко посварився, хоча й було за що. Дружина вже який раз зробила не так, але ж... Ця добросерда жінка завжди когось жаліла – то дітей, то сусідок, а найбільше когось із рідні. Хто найбідніший. А біднішим з усіх був її молодший брат Сьомка, багатодітний селянин, у якого не ладилося з господарюванням і який завжди з Великодня сидів без шматка хліба. В Діда в сажу була прихована торбинка гречки, збирався весною засіяти клаптик біля ставу – не все ж давитися картоплею та кулішем. Але жінка, коли його не було дома, добре-таки відсипала з тієї торбини братові – бач, зголодніли діти. Зголодніють, звісно, бо ж треба працювати, дбати про дітей і хазяйство, а не лайдачити півроку на печі. І ось віддала пуд гречки, наче самій не треба. Діда це обурило, він просто вибухнув і дав доброго прочухана жінці, та впала, закричала, а він вискочив на подвір’я, в самого аж тряслися руки. Якраз треба було збиратися в полк на формування, він забіг додому за сяким-таким харчем, та так і пішов з порожніми руками, під жінчин плач. Поступово, однак, відійшов, минулася злість, і не жалко стало тієї гречки, а паскудне почуття залишилося, не проходило, навіть росло з часом, і тепер вибухнуло, заглушуючи все інше – ну треба ж було? Гори воно вогнем – і гречка, і його ощадливість. Він готовий був віддати все, аби тільки зосталася злагода, доброта і розуміння один одного. Бо чим тепер жінці він запам’ятається? Отим грубим, злим штурханом, від якого полетіла в куток?

Читайте також: Білоруська Народна Республіка: як це було в сусідів у 1917–1920 роках

Кепсько, гірко й боляче було на душі в Діда. Коли б не оцей їхній кінець, може б, ще й покаявся та поладив із жінкою. Взагалі, вона була не злопам’ятна, прощала різне, не вперше. Але вже не покаєшся – все понесеш із собою. На той світ. І все через оце їхнє життя, одвічну селянську убогість, яка душила їх, не давала по-людськи жити і навіть по-людськи вмерти.

  •  Боже милосердний, мати цариця небесна, – зі сльозами шептав поруч Кожухар. – Не покинь нас, не відвернися хоч у цей останній час...
  •  Згадав! – знову сердито буркнув Дід. – Як припече, тоді згадуємо. Раніше пам’ятати треба було.
  •  Та чи я коли забував? Я завжди пам’ятав, молився...
  •  Ой, Божечку ти мій, Божечку! – мало не кричав Кожухар, усе колишучи руку. Так було йому боляче – і від руки, і на серці, і хотілося співчуття хоч би від того, хто виявився ближче за інших. Та чоловік цей, видно, не звик співчувати. Та й марно було тепер співчувати кому-небудь – всі вони опинилися в однаково відчайдушному становищі і мали однакові підстави для співчуття. Від кого тільки? Хіба від Господа Бога.

Мяцельський копав зосереджено, але, мабуть, треба було глибше, хоча нерівні й обвалені краї вже діставали йому до плечей. Та він почав стомлюватися, і командир, який помічав усе, кинув занімілому Забєлі:

  •  Давай, підміни.

Недавній гімназист Ігор Забєла неохоче вліз у яму, взяв з рук Мяцельського теплий від натруджених долонь держак лопати. Якось так сталося, що він швидко пережив своє напруження; постріл, а потім закривавлена голова Австріяки повернули його до гіркої реальності, яка обіцяла незабаром поставити велику крапку на всьому. Усвідомивши, Ігор відчув різкий інстинктивний протест – як було добровільно лягати в землю у свої неповні дев’ятнадцять років? Але невблаганна сила обставин, яка всі останні роки люто владарювала над людськими долями, як завжди, гнула його волю в дугу, завжди домагаючись свого. Рідко коли ті обставини давали поблажку, дозволяли робити як сам хочеш. Дивно, але тоді, в той вирішальний вечір, коли все можна було зробити не так, він по-іншому не зробив. Через боязнь, страх і тривогу він зробив так, як вимагав від нього товариський обов’язок і як сам розумів благородство. Він не відмовив Олегу Блажевичу, пішов з ним. Раненько, коли мати ще спала, швидко зібрав своє абияке добро – пару білизни, башлик, пачку цигарок, фотографію Льольки і шмигнув через чорний хід на збірний пункт у гімназію. Серед прокуреного людського гурту не відразу знайшов свого старшого приятеля Блажевича, який, тиснучи йому руку, коротко кинув: «Молодчина, вмієш тримати слово честі» і записав у своє відділення. Тоді, може, вперше і востаннє Ігор тихо гордився в душі своїм благородством, тим, що пересилив себе і дотримав слова.

Що, коли треба, може ділом оборонити незалежність Народної республіки, про яку сказав стільки красивих і рішучих слів. Чи думав він тоді, що через кілька тижнів буде витягувати закривавлене тіло Блажевича із засніженого поля під Семежавом – тяжко поранений вранці, той до вечора стікав кров’ю під більшовицьким вогнем, цілий день до нього не можна було підібратися. Ігорю в тих боях загалом пощастило, може, пощастило й пізніше, жодна більшовицька куля його не зачепила. Мабуть, краще було б йому лягти разом із Блажевичем, тоді хоч би не пережив того, що випало йому і що не дай Бог пережити нікому. І не тільки їхню жахливу повстанську дою, а й дещо інше. Ще перед тим, як спалити всі документи, якось лежачи увечері в кущах, він спалив Льольчине фото, дізнавшись від людей, що його світле, неземне кохання стало дружиною червоного слуцького воєнкома. Він зненавидів її за зраду, без огиди не міг собі уявити, як вона цілується там із смердючим більшовицьким комісаром, не розумів, чому вона стала не такою, як була раніше, – чужою, навіть ворожою. Але якось поволі та його нелюбов вивітрилася, Льолька ставала для нього все більше байдужою, і він більше думав про маму, дуже докоряв собі за все те, що причинив їй цим своїм свавіллям. А найбільше йому було жалко себе, свого короткого життя. Життя, звичайно, не вдалося, чого було за нього триматися, за чим жаліти? Але все одно було жаль, хотілося жити хоч як-небудь, хоч і в цій колотнечі. Та не виходило. Не виходило – бо він дуже любив свою маму, яка вже втратила на минулій війні його вітчима, штабс-капітана Левандовського, любив-жалів меншого братика Павлика. Як їм буде житися при такому синові й братові?

Читайте також: Змагары. Як білоруси воюють за Україну

Забєла копав якось невміло. Глибина вже була, мабуть, такою, як треба, кидати пісок він намагався високо, але грудки все скочувалися з країв у яму – вже не було сил кидати вище й далі. А підмінити його, мабуть, не-було кому, видно, всі вже відбули свою чергу. Крім, ясна річ, поранених Кожухаря і командира. Значить, йому й довершувати цю невеселу справу.

Командир не міг ворухнути шиєю, повернути голови, але він старався все робити як належить і кожну справу доводити до кінця. Це було його правилом зі студентської молодості, коли вчився у семінарії, потім викладав у гімназії, а тоді й під час війни, коли, ставши прапорщиком, командував півротою в інгерманландському полку. І коли в нього щось не виходило чи залишалося незавершеним – то частіше не з його вини, а через втручання вищих командирів чи збіг мінливих обставин. Як ось із цим їхнім партизанством. Якби він був на місці командира батальйону, то багато що, особливо на початку, робив по-іншому, не ліз би на рожен проти такої сили, і може б, тоді вони не дійшли до цієї ями як якоїсь містичної розплати за все, що було досі. Чи до останньої крапки в глухому куті, куди їх загнала немилосердна повстанська доля.

Терпляче чекаючи, коли нарешті буде готова ця яма-могила, командир мимоволі вже вкотре перебирав у пам’яті події останніх тижнів-місяці їхньої боротьби, щоб усе ж хоч перед кінцем зрозуміти якийсь таємничий сенс їхнього трагічного фіналу. Але, мабуть, усе вже було перебрано пам’яті. Звичайно, командир розумів, що вирок їм було винесено давно, цей результат був очевидним, як тільки вони кинули виклик страшній силі і стали зі зброєю до лав. Виклик був зухвалий і рішучий, а сили замалі, і саме ця обставина вирішила все. Але як могло бути інакше? Народ чекав, а керівники все поривалися щось довести один одному. Вірні лицарі рішучої фрази, вони спочатку сп’янили тих, хто їх слухав на всіх тих багатолюдних мітингах, а потім, непомітно для себе, повірили в свої красиві слова. Коли ж і самі стали заложниками власних хмільних промов, тоді вже нічого не можна було ні зупинити, ні переінакшити. Вони були змушені, за ними пішли інші, – і першими були ті, хто мало розумів, але сильно вірив. А то ще йшли з почуття обов’язку, раптово пробудженої честі, і тому не могли не піти. Коли не тепер, то коли ж? Хіба що ніколи. Але ніколи – то було страшно, страшніше за погибель, бо було банкрутством усієї святої багатолітньої справи. Так, він теж немало сумнівався у швидкому успіхові повстання, ще менше було в нього надій на скільки-небудь вдале партизанство їхнього батальйону. Але йшов, бо для нього залишалося ясним: це треба було колись зробити, раніше чи пізніше. Без цього, без їхньої відчайдушної відваги, жертв і крові вся їхня національна справа, як невиліковний сухотник, приречена була на повільне, затяжне конання. Тепер на конання не буде  приречена. Зерно кинуто, по весні зігріється земля, будуть сходи. Скільки б зима не тяглася, настане весна. Вони ж угноять землю, мабуть, таке їхнє історичне призначення, так треба. Для вільної вітчизни і для історії.

Так утішав себе командир, а гіркота невдачі душила його, стискувала прострелену шию, тяжко було дихати – на ходу і так само тут, над ямою. І тоді він згадав давно, ще з юності пам’ятне, обличчя іншого приреченого, який колись стояв не над ямою – під шибеницею, і його віщі слова до коханої Мариськи. До Бєларусі. Ніколи вона не буде ні вільною, ні щасливою, поки не скине з душі хомут москаля. Опинитися між Росією і Польщею все одно, що поміж ковадлом і молотом, який б’є методично, могутньо, безжально. Ніщо не витримає тих жахливих ударів. Поки б’є молот, ріже голови серп. Це ж треба таке придумати – молот і серп, серп і молот...

Сороки в гіллі скрекотали все дужче, наче передчуваючи те страшне, що тут незабаром станеться. Їх уже ніхто не відганяв, не полохав, і вони безладно поначіплювалися на березове гілля, справляли свою пташину тризну. Поодаль від них з’явилися три ворони. Ті сиділи спокійніше, тільки здивовано позирали вниз, проте мовчали. Людям же було не до них. Люди мали власний клопіт.

Може, найбільш спокійним, тихим і з виду навіть байдужим до всього в цій громадці був Козак, рядовий стрілець, потомствений наймит слуцьких фільварків. Головним правилом його в житті було: як усі. Як усі вів себе він, коли працював у пана Пясецького:  робити так робити, їсти так їсти, спати так спати – як усі. І на повстання пішов тому, що пішли наймити з маєтку – всі шестеро. Коли б вони пішли до більшовиків, мабуть, до більшовиків пішов би й Козак. Але все вирішив випадок чи, може, один із наймитів, який весною з’явився в їхньому маєтку. Він не казав, де працював досі, але в маєтку був приставлений помічником до тесляра, ремонтував інвентар. Це був дуже говіркий чоловік. Спершу хлопці не дуже вірили, казали: балакун. Але поступово прислухалися і розуміли, що балакун – не простак, щось він таки знає. А й справді знав він багато чого і багато де побував у свої ще молоді роки, навіть у Пітері і в Ризі. Казав, що за переконаннями він есер і що тільки тоді по-людськи заживе трудовий люд, коли поділять панську землю. Але перш, ніж поділити, землю треба було відвоювати в панів – поляків і росіян, Бєларусь має стати незалежною від Польщі чи Німеччини, мати свій уряд і свій парламент. Спочатку це здалося чимось чудним – білоруський парламент! Але після того, як у Мінську зібрали конгрес, хлопці й справді повірили есеру, бо щось там відбувалося схоже на його передбачення. Коли спалахнула ця колотнеча в Слуцьку, він і загітував усіх їхати туди. Козак довго не вагався, прикинув: воювати за Беларусь, може, не буде важче, ніж гнути горба в панському маєтку. І, знову-таки, відмовляти його не було кому, шкодувати за ним – теж. Вранці вони запрягли панську фіру і всі шестеро покотили шляхом на Слуцьк. Начальники і хто розумніший із солдатів казали: до зими переможемо, вернемося і заживемо своєю білоруською сім’єю, по справедливості, без москалів і поляків. Ясно, жити своєю сім’єю, по справедливості та в згоді хто не хотів би? Особливо ще коли наділять землею. Козак був не проти. Аби вдалося. На жаль, не вдалося. Не тільки своєю сімейкою, але й загалом жити. Коли он командир, бувалий офіцер і учитель, каже, що інакше не можна, значить, і справді, не можна. Доведеться помирати. Але – як усі – так і Козак. От коли б закурити тільки. Перед смертю...

Закурити, однак, не було ні в кого, і Козак потупцяв коло купи піску та й став чекати свого часу.

Нарешті відчувши, що досить, Забєла трохи підрівняв землю в ямі, поміряв кроками. Вийшло вісім кроків уздовж, мабуть, вистачить на всіх.

  •  Фініта ля комедія! – навмисне бадьорим голосом гукнув він і кинув угору лопату.
  •  Ну, досить, – глухо озвався командир і покликав решту. – Всі сюди!

Коли вони якось несміливо, наче боязко, забиралися на пісок, ближче до ями, командир тихо спитав:

  •  Хто перший?
  •  Перший уже є, – сказав Мяцельський. – Он, Австріяка.
  •  Давай його сюди.

Розсовуючи чоботами сипучу купу, Мяцельський рішуче підтяг розпластане тіло Австріяки до ями, униз головою подав його Забєлі. Той, ледве сам тримаючись на ногах, узяв нещасного, стягнув з краю ями і якось випростав його внизу. Руки Австріяки треба було скласти на грудях, але вони ніяк не хотіли складатися і стирчали скорченими пальцями вгору.

Тим часом до ями підійшли Дід з Кожухарем; трохи поодаль боязно-винувато тулився непримітний Козак. Володька весь час був поруч із командиром. Він змарнів на обличчі, притих, здавалося, боявся вимовити й слово. Мяцельський високо стояв на купі піску.

  •  То як будемо? По одному чи всі разом?
  •  По одному, – тихо сказав командир. – З нагана.
  •  У ямі. Щоб менше шуму.

Мабуть, усі все зрозуміли і притихли, навіть не дихали. Командир обвів усіх чужим напруженим поглядом і відчув, що треба щось сказати на прощання. Чи для втішання. Якщо в їхньому становищі ще можливе якесь утішання. І він сказав:

  •  Що ж, браття... Нам не вдалося, може, вдасться іншим. Вони нас згадають. Усі ж ми не за себе, не за своє, – його в нас не було. Ми – за Бєларусь. Нашу нещасну сторонку. Прийми, Боже, твої жертви...

Вони всі стояли і мовчали. Вони чекали. І командир, ковтнувши важку грудку в наболілому горлі, раптом сказав з удаваною суворістю:

  •  Хто перший?

Запала коротка виснажлива пауза, після якої Мяцельський кинув із злим відчаєм:

  •  Ет, мать твою... Давай я...

Знов зсуваючи пісок, рішуче скочив у яму.

  •  Дайте револьвер!

Командир відчепив кобуру, вийняв наган. Мяцельський ухопив його внизу, не гаючись, витягся поруч із застиглим уже Австріякою.

  •  Хай живе Бєларусь!
  •  Хай живе, – несподівано слабким голосом озвався командир, і глухий револьверний постріл перервав його слова. Дві сороки з ближньої берези сполохано перелетіли на дерево далі. А на землі знову запала важка пауза, всі стояли мовчки, боячись зазирнути в яму.
  •  Ну, хто далі? Ти, Зубко? – невпевнено повернувся командир у бік Діда. Той перескочив через пісок і зупинився.
  •  А гвинтівка?
  •  З гвинтівкою, браток, – м’яко сказав командир.

Тоді Дід якось незграбно звалився в яму, і вони знову завмерли, чекаючи. Ждати, однак, довелося, недовго, постріл коротко бахнув і стих.

  •  Ну? – знову повернувся командир до решти. Зосталося їх п’ятеро. – Ти? Запитально кивнув він до Кожухаря.
  •  Та я…   Якщо відважусь. Коли що, то пристрель, командире. Коли що…

І, повільно усівшись на край ями, Кожухар тихо сповз туди. Вони знов притихли. Чекати довелося довше, ніж ті рази, мабуть, Кожухарю не дуже зручно було з однією рукою. Врешті в ямі лопнуло тугим пострілом. Командир підійшов, зазирнув туди, постояв трохи, вдивляючись униз, і знову повернувся до решти.

  •  Так, Забєла!
  •  Я! – з готовністю озвався Ігор і не роздумуючи, легко стрибнув униз. – Я зараз. Тут тільки треба поправити, – почулося з ями.

Вони не дивилися, що він там поправляв, мимоволі завмираючи. У гнітючому напруженні вони ждали пострілу. В барабані нагана ще залишалося три патрони. Але ж тут їх стояло четверо... Це відкриття спочатку збентежило командира, а потім раптом він навіть зрадів. Здається, з’являвся якийсь вихід у непростій ситуації, про яку він тепер напружено думав.

Коли, як завжди, боязко дочекавшись пострілу, вони переглянулись, Козак відчув, що настала його черга. Без нагадування чи наказу він разом з гвинтівкою легко скочив у яму, і через мить там ляснув револьверний постріл. На край ями ступив ледве живий Володька.

  •  Сулащик! – гукнув до нього командир. – Зачекай...

Володька спинився, ледь утримавшись на краєчку ями. Він навіть не глянув туди, щось нове почувши в голосі командира.

– Тобі, Сулащик, завдання: закопати, зарівняти. Щоб сліду не залишилось. І – живи!

  •  Я?

– Ти, а хто ж. Живи. За нас. За батька. Дай я тебе обніму.

Незграбно, однією рукою командир легенько обняв Володьку. Трохи почекав і, так само густо обсипаючи пісок із країв, звалився у яму. Володька залишився стояти – ошелешений, розгублений, пронизаний одним питанням: як це – живи? Один? За всіх? Але як йому жити без них? Чи можливе таке взагалі? Це було незрозуміло, і він стояв, приголомшений, однак, раптовою надією, що буде жити. Вона, та надія, заглушила всі по передні бажання, розбудила нові почуття. Душу залило світло, і він аж стрепенувся від несподіванки, коли з ями почувся останній постріл. То був постріл командира. Володька залишався жити.

Потім він закопував яму-могилу і плакав. Уже можна було не стримувати сліз, соромитися тут не було кого. В яму він не глянув ні разу, він гріб, гріб лопатою м’який пісок з країв і думав, що добра буде могила, суха, якби така дісталася батькові. Прикро було до сліз, але батька він закопав на прирічному болотняку, у торф’янику. Викопати глибоко там не було як, підступала болотяна вода та й часу залишалося мало. Така ось доля людини, яку Володька любив усе життя, жити з якою все життя мріяв. Та жити не довелося. Здається, понад усе батько любив Бєларусь за цю свою любов дев’ять років промучився на наримській каторзі, нажив там сухоти. За той час безбатченком підріс у Клецьку Володька. Довгі роки мріяв, як дочекається і зустріне з каторги свого соціаліста-батька, як вони потім будуть завжди разом. І, правда, дочекався. Але разом судилося побути недовго, батька знову покликала Бєларусь. Ідучи на формування полку, він нізащо не схотів брати з собою п’ятнадцятирічного сина, казав: рано, хай чекає його з перемогою під біло-червоно-білим прапором. Володька і справді залишився дома, в їхньому слуцькому будиночку, де вони другий рік квартирували в пані Хованської. Та вдома Володька довго не всидів, особливо коли дізнався, що його каторжник-батько став командиром роти, в яку набирає бійців. Мати його три роки, як померла, дома господарювала старша Володьчина сестра Саша; вона сама поривалася у військо, де опинився її підпоручик чоловік, але в неї була маленька донечка Лєночка, і Володька наважився. Якогось холодного осіннього вечора він несподівано з’явився у Грозаві, відшукав у штабній хаті батька, і в того вже не вистачило рішучості прогнати його з батальйону. Над Мораччю узимку вони прикривали з групою відхід батальйону, і батько, перебігаючи, отримав три кулі в груди, довго, тяжко помирав на руках у зчорнілого від горя сина. Володька ледве встиг закопати його у болотняку, коли вже більшовики, сунучи лавою, нишпорили у прирічних кущах – шукали поранених.

Копав Володька недовго, з усієї сили гріб і гріб пісок, рівняв, розкидав його по боках, щоб не так було помітно, що тут хтось рився. Стомився страшенно, але поступово почав заспокоюватись. Перед тим усе боявся, що не впорається, не встигне закінчити свою сумну справу. Все озирався, боячись, що між дерев з’являться ті. Але, здається,  встиг. Уся зброя – наган і гвинтівки – залишились у ямі, в нього була тільки лопата, яку треба було закинути кудись подалі. Щоб не знайшли.

Мабуть, уже надвечір з тією лопатою в руці він і побрів лісом. За ним, перелітаючи з дерева на дерево, скрекотала і скрекотала, ніби гналася, зграя сорок, і він не знав, як їх спекатися.

Він ішов і йшов, сам не знаючи куди, – аби тільки геть з оцих жахливих Чорних порубок...


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
  • Тиждень поспілкувався з головою Проектного Офісу Реформ Міністерства оборони про перспективи реформування оборонної сфери в співпраці із західними партнерами.
    28 травня, Богдан Буткевич
  • Позаблокова Фінляндія адаптує свою оборонну стратегію відповідно до вимог часу
    28 травня, Анатолій Шара
  • 14 травня у кварталі Сонячний у Луганську в приміщенні супермаркету «Абсолют», що працював ще кілька днів тому, відкрився великий і сяючий новими кольорами «Спар» із величезною вивіскою «7:00 — 22:00». Якщо брати мірки довоєнні, то хіба це подія? Так, відкриття чергового супермаркету у великому місті — майже буденне явище.
    28 травня, Яна Вікторова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено