Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 квітня, 2015   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Шляхи вигнанців

Ігнорування проблем внутрішніх переселенців, зокрема повернення окупованих територій, може спричинити сплеск радикалізму в країні
Матеріал друкованого видання
№ 15 (387)
від 16 квітня, 2015
Шляхи вигнанців

Як засвідчує історія, після втрати територій виникають численні групи переміщених осіб до, сказати б, «материнських» в етнокультурному відношенні країн. Так сталося в ХХ столітті з німцями і не один раз. Спочатку в 1940‑му німецькі громади Естонії, Латвії та Литви, що прожили на тих землях 700 років, під час передачі цих країн Гітлером Сталіну були змушені повернутися до Німеччини. Тоді в Берліні вважали, що то тимчасовий захід… Але наймасштабніша депортація відбулася після Другої світової війни. Тоді німці виганялися (чи самі втікали) з Польщі (Померанія, Силезія, райони на Одері, Східна Пруссія, поділена між Польщею і СРСР), Чехословаччини (Судетська область), Югославії, Угорщини, Румунії тощо. Вони змушені були шукати притулок на історичній батьківщині. Можна згадати також польських «кре­сов’яків», що за угодами між комуністичними Варшавою і Москвою поверталися до Польщі з Литви, Західної України, Західної Білорусі. Водночас були депортовані звідти до УРСР/СРСР й українці, однак їм у Радянському Союзі не дозволялося підносити голову.

Аналогічні процеси відбувалися з вірменами, що переживали репатріацію з Туреччини до радянської Вірменії, греками, які поверталися з території Турецької Республіки до Греції, македонцями, що втікали до Болгарії після балканських воєн, а над усе після Першої світової. Усі ці групи людей поводилися по-різному. Були такі, що швидко асимілювалися на новому місці та поступово зникали з історичного обрію як якась особлива спільнота. Інші гуртувалися, організовувалися й активно боролися за повернення на рідну землю чи бодай за здобуття якоїсь морально-політичної сатисфакції.

Наприклад, німці, які зазнали жахливих травм (під час виселення із Судетської області та інших територій траплялися жорстокі ексцеси, насильство, вбивства тощо), створили в Західній Німеччині політичні земляцтва депортованих, що були доволі активні в політичній царині, хоча влада ФРН не дозволяла їм перетнути певну межу в їхній діяльності. Однак саме ці організації радянська пропаганда вважала головною базою західнонімецького реваншизму, називаючи тривалий час речником тих кіл нещадно таврованого баварського консервативного політика Штрауса. Переміщений німець багато років був улюбленим героєм радянських політичних карикатуристів: огрядний суб’єкт у капелюсі з пером, у шкіряних шортах та білих гетрах і неодмінно з якимось нацистським символом, мовляв, ці негідники хочуть переглянути підсумки Другої світової вій­ни. Ті земляцтва мали певний вплив на політику та діяльність ФРН, але значно слабший, ніж він потенційно міг би бути.

Читайте також: «Ой татарин братічок, татарин, продав сестрицю задаром…»

Польські «кресов’яки» були впливовими лише у правоконсервативних колах Польщі, що не гребували в останні роки загравати на ґрунті антиукраїнських настроїв із проросійськими силами, використовуючи для пропаганди відомого штибу чергові річниці Волинської польсько-україн­ської трагедії. Однак із ними змушені рахуватися польські політики, а надто тоді, коли йдеться про відносини з Україною.

На цьому загальноєвропейському тлі особливим та унікальним явищем є слов’яни-македонці, яких у Югославії між Першою і Другою світовими вій­нами вважали субетносом сербського народу, а в Болгарії – західними болгарами. І македонці більше тяжіли до такої оцінки, хоча нині перемогла третя, що втілилася в утворенні незалежної держави Македонії зі столицею Скоп’є. Тривалий час Сербія, Болгарія і Греція не могли поділити землю, яку греки вважали своєю історичною провінцією, розглядаючи слов’ян-македонців як нонсенс. Сьогодні це проявляється в конфлікті між Афінами і Скоп’є, коли Греція торпедує вступ Македонії до НАТО та Європейського Союзу, вимагаючи, щоб та змінила свою назву, і заперечуючи її як незаконно привласнену, що начебто містить у собі таємний намір стосовно тієї частини історичної Македонії, яку контролює Грецька Республіка.

Українських кримчан витискають із півострова заходами окупаційної влади під акомпанемент «гучного мовчання» київського уряду

Македонці, що вважали себе болгарами чи були переселенцями з Македонії, пильно стежили за найменшими спробами болгарської влади забути про македонське питання у 20–30-ті роки ХХ століття. Вони негайно й жорстко реагували на відступництво офіційної Софії від національної справи повернення Ма­кедонії. Як писав американський історик Джозеф Ротшильд: «Націоналістична хвиля, особливо присутність на території країни численної, добре організованої громади болгар македонського походження, що в будь-яку хвилину готові розправитися з політиком, запідозреним у негативному ставленні Болгарії до всього, що стосувалося Македонії, характеризувала жорстокість всередині країни…» Македонці стали потужним чинником внутрішньої та зовнішньої політики Болгарії протягом 15 років, інколи навіть найвагомішим.

      Ще з часів Османської імперії македонці мали величезний досвід підпілля і збройної боротьби й суттєво збагатили світовий досвід партизанщини. Досить згадати, що в багатьох спецназах світу стрільбу одразу з двох пістолетів називають «стрільбою по-македонськи», а російські революційні заколотники 1905 року використовували ручну гранату, що називалася «бомба-македонка». До речі, Македонія під турецькою владою постійно повставала, і сутички з турецькими військами там практично ніколи не припинялися.

Македонці були надзвичайно згуртованою і войовничою спільнотою міжвоєнної Болгарії. Як стверджував Джозеф Ротшильд: «У внутрішній політиці Болгарії македонська проблема постала не лише у формі соціальної тотожності з македонським ревізіонізмом. Це ще сильніше виражалося у здатності організованих, обо­в’яз­кових та енергійних македонських болгар проникати та, по суті, контролювати політичні, адміністративні, комерційні, академічні й вільні професійні кадри країни». Справді, приблизно 300 тис. македонців утримували владу, що пропорційно не відповідала, як переконаний Ротшильд, їхній чисельності й була державою всередині держави.

«Залізною рукою» македонців була їхня Внутрішня македонська революційна організація (ВМРО), озброєна структура з військовою дисципліною. Цікаво (це не всі знають), що вбивство югославського короля Александара і французького міністра закордонних справ Барту організували хорватські усташі, але виконали македонські бойовики. На той момент інтереси хорватів і македонців збіглися.

Читайте також: «Кримських етносів букет»

Лідер Селянської партії Болгарії Александр Стамболійський, прем’єр-міністр країни, що мав необережність публічно демонструвати згоду з югославською анексією Македонії, відчув на собі силу й безжальність македонців. Стамболійський оголосив поза законом низку «таємних» організацій ВМРО, що македонці сприйняли як «останню краплю». Тому озброєні загони ВМРО допомогли армійським частинам придушити опір Оранжевої гвардії (парамілітарна структура під контролем Селянської партії Болгарії). Саме ці загони спочатку дуже понівечили Стамболійського, а потім відрубали голову й розчленували тіло.

Македонці тиснули на уряди Болгарії, не даючи їм «злити» македонське питання, домовитися за його рахунок із сусідніми балканськими державами. Звісно, будь-яка аналогія кульгає. Але цікаво замислитися, як позиціонуватимуться в Українській державі донецька і кримська громади. Тут треба одразу ж зауважити, що в період правління Януковича в Криму «македонцями» називали вихідців із Донбасу, переважно з двох міст: Макіївки й Донецька, скорочено «македонці». Їх привозили на півострів практично на всі керівні посади: від МВС і СБУ до директорів місцевих кладовищ. Кримське начальство, ображене експансією, називало так своїх донбаських конкурентів.

Якщо уважно придивитися до цих двох громад, то крім схожих рис там можна побачити й відмінні. На Донбасі були і є криваві бойові дії, обстріли міст із масовими жертвами серед мирного населення. А снаряди, ракети й міни не диференціюють людей залежно від їхніх політичних поглядів. Через це в донецькій переселенській громаді чимало тих, чий вибір був продиктований не ідеологічними міркуваннями, а інстинктом самозбереження і побутовими обставинами. Там чимало прихильників України, однак вистачає й «вати». У Криму війни не було, безпосередньої загрози життю також. Та й від терору можна було сховатися вдома, відмовившись від будь-яких громадських і національних проявів. Тому звідти до материкової України поїхали люди настільки проукраїнські, що це унеможливлювало їхнє співіснування з окупаційною владою та її режимом. Тут можна говорити про високий рівень загартованості, адже бути протягом багатьох років українським патріотом у Криму – це не зовсім те, що бути ним у Львові чи Києві.

Українських кримчан – кримських татар, українців, проукраїнських росіян – витискають із півострова заходами окупаційної влади під акомпанемент «гучного мовчання» київського уряду. Ніякі важелі, котрі об’єк­тив­но має наша держава (постачання туди електрики, харчів, націоналізація російської власності в Україні), для захисту українських кримчан не застосовуються.

Читайте також: Без 1933-го не було б 2014-го

Понад те, є акції щодо Криму цілком антиукраїнські: оголошення кримських переселенців «нерезидентами», створення їм штучних проблем у материковій Україні. Є також акції демонстративно ворожі: нещодавно в Києві було припинено видання газети кримських українців «Кримська світлиця». Вона якимсь дивом пережила навіть Януковича, а тепер її позбавили підтримки. Об’єд­наними зусиллями Національне газетно-журнальне видавництво, Міністерство культури великого вербального патріота України В’ячеслава Кириленка та його заступника Ростислава Карандєєва разом зі ще одним вербальним суперпатріотом Павлом Мовчаном (товариство «Просвіта») припинили випуск часопису. Цікавою є аргументація: оскільки нинішня російська влада на півострові «Кримську світлицю» не визнає, то вона, на думку українських достойників, перетворилася там на підпільне видання, тож її не можна підтримувати, мовляв, це буде незаконно. Справді, як можна йти проти російської влади Криму? Та й боротися з окупантом варто, лише заздалегідь із ним домовившись та діставши його згоду на боротьбу проти нього. А як цього немає, то боротьба буде нелегітимною… Це дуже типово для нинішньої влади Порошенка, Яценюка, Турчинова і того, як вони протистоять агресорові.

Кримські вигнанці бачать індиферентність офіційного Києва до кримського питання, водночас не можуть не помічати 15-кілометрових черг фур із українськими харчами на адміністративному кордоні з Кримом. За три місяці після ухвалення Верховною Радою закону про вільну економічну зону на півострові (ВЕЗ) української продукції туди було продано на $405 млн. Нинішня російська окупація Криму тримається на фактичному економічному сприянні офіційного Києва. Не видно жодних реальних дій влади щодо його деокупації, тут явно панує дух саботажу. А прем’єр Яценюк уже дав зрозуміти, що деокупація відкладається до «грецьких календ»: «Наші діти чи онуки розв’яжуть проблему Криму». Гіркота підсилюється тим, що українські кримчани на власні очі бачили, як легко, бездарно й ганебно київська влада здала півострів Росії.

Абсолютна бездіяльність керівництва України щодо деокупації Криму може спровокувати в середовищі українських кримчан настрій дієвого відчаю, що штовхає до крайніх заходів. Адже без реінтеграції півострова до складу України ці люди не зможуть повернутися на рідну землю. Вони дедалі більше відчуватимуть, що за нинішньої неефективної політичної верхівки жодних шансів на відновлення цілісності країни немає, а це означатиме категоричну необхідність радикальних змін всередині України. Якою буде реакція активної, енергійної, патріотичної кримської української громади, поки що сказати важко. Зрозуміло одне: після виходу з Криму внаслідок дій офіційного Києва, які кримчани суб’єктивно переживають як зраду, цій громаді відступати нікуди. А поки що в її надрах відбуваються процеси внутрішньої консолідції, визначення цілей і засобів їх досягнення, триває своєрідний аудит українських політичних сил, вибираються союзники й вивчаються опоненти. Що з того вийде? Час покаже, а він зараз як ніколи пришвидшився.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено