Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 квітня, 2015   ▪   Віктор Брехуненко   ▪   Версія для друку

Козаки неукраїнського степу

Історія земель від східного пограниччя сучасної України й аж до Каспійського моря з відгалуженням до Передкавказзя заперечує нав’язуваний Москвою міф про їхню історичну російськість
Матеріал друкованого видання
№ 13 (385)
від 2 квітня, 2015
Козаки неукраїнського степу

 

Говорячи про «споконвічну Росію», сьогоднішні кремлівські ідеологи зараховують до неї і давні козацькі землі по Дону, Волзі, Яїку й Тереку, а донських, яїцьких, терських та гребінських козаків – до росіян. Такий підхід цілком відображає старі російські уявлення про минуле цих козацьких анклавів. Своїм корінням традиція сягає першої половини ХІХ століття, коли остаточно відшліфувалися «історичні» аргументи для обґрунтування імперських апетитів Росії. Відтоді канонізований російський історичний наратив подає історію козацьких спільнот Дону, Волги, Яїку й Тереку як невід’ємну складову власне російського минулого. І сьогодні в більшості російських історичних праць ці козацтва постають «особливою й своєрідною соціальною групою російського суспільства». Поширенню такого стереотипу в масовій свідомості сприяють і монархістські переконання, що були притаманні козакам упродовж ХІХ – на початку ХХ століть. І хоча культ царя та власна ідентичність – різні речі, проте не­одноразові промонархічні виступи козаків у буремні революційні роки (1905–1907, 1917) ніби підтверджували концепцію органічної російськості козацьких спільнот. А сьогодні ці уявлення неабияк підживлює активна участь певної частини тих, хто в Росії називає себе козаками, у новітній росій­сько-українській війні.
Насправді ж безапеляційність зарахування козаків Дону, Волги, Яїку й Тереку до «русского міра» зумовлена банальною потребою заглушити неспростовні свідчення про протилежне.
Степова географія козацького поясу
Територія, на якій упродовж XVI століття постали донське, вол­зьке, яїцьке, терське, гребінське козацтва, була дуже віддалена від Московської держави, навіть якщо враховувати всі її територіальні надбання на той час. Козацькі спільноти сформувалися не на прикордонні, як це відбулося в Україні, а на вістрі Степового Кордону у важкодоступних, добре захищених природою місцинах, відрізаних від заселених християнами земель широченною смугою нічийного Сте­­пу. До найближчих московських поселень спершу було понад 500 км. Значно ближчими були не ці контрольовані Москвою терени, а турецький Азов, ханська Астрахань та кочовища ногайців – землі, які ніколи доти не тільки не входили до Московії, а й навіть не слугували об’єктом її експансіоністських марень.
Москва на той час не мала ані людських сил, ані засобів самотужки опанувати Степ і просунутися в пониззя Дону, Яїку чи до Передкавказзя. Тож нічийні майбутні козацькі краї стали зоною стихійного заселення, через що козакотворення тут відбувалося за принципово іншим сценарієм, ніж в Україні.
Запорозьке козацтво виникло безпосередньо на прикордонні, і явна перевага серед тих, хто там козакував, була, природно, за представниками українського сві­­ту. Крім того, козакування відразу перетворилося на престиж­­не заняття для князів та шляхти, частина якої безпосередньо влилася в козацькі лави. Тому козацтво в Україні сформувалося як невід’ємна складова українського суспільства, хоча в жилах багатьох козаків текла й татарська, литовська, польська кров. Від початку вони усвідомлювали себе частиною українського світу й аналогічним чином сприймалися як у ньому, так і поза його межа­ми. А шляхетський прошарок у козацтві став джерелом появи в цьому середовищі спершу претензій на особливий соціальний статус козацтва, наближений до шляхетського, а згодом і намірів узяти у свої руки функції української еліти. Натомість на Дону й Волзі, а пізніше на Тереку та Яїку типологічно подібний сценарій виявився неможливим.
Донсько-волзькі терени стали ареною надзвичайно активної етнічної мішанини. Вихідці з Московії, України, кримські, ногайські, казанські та астраханські татари, азовці, турки створювали такий людський котел, що етнічний код тутешніх козацтв ви­явився надзвичайно строкатим. Це наклало невитравний відбиток на поставу всіх цих козацьких спільнот, визначивши їхнє самоусвідомлення та сприйняття сусідів. До того ж із Московії аж до початку XVII століття туди прямувало переважно тюркське населення її південного прикор­дон­­ня, тоді ще слабко інтегроване в московський соціум, а не носії суто московської ідентичності з внутрішніх регіонів. Зрештою, ще один дуже важливий момент: розміщення козацьких анклавів далеко в глибині Степового Кордону зробило тутешні козацтва непривабливими для еліт із сусідніх держав. Козацькі лави наповнював майже виключно простолюд. У підсумку козацтва Дону, Волги, Яїку й Тереку сформувалися як сплав вихідців із су­спільних низів.

Козацькі спільноти сформувалися не на  прикордонні, як в Україні, а на вістрі Степового Кордону, відрізаному від заселених християнами земель широченною смугою нічийного Степу

За таких обставин лише кількісна перевага християнського елементу серед тих, хто козакував, привела до того, що сформовані козацькі спільноти загалом ідентифікували себе як християни. Водночас козацтва утвердилися як особливі етносоціальні спільноти з гострим відчуттям своєї відмінності від усіх сусідів, зокрема й від Московії. Подальша відкритість до різноетнічних допливів із сусідніх земель остаточно закріпила той результат, позбавивши Москву перспектив перетворити ці досі не заселені землі на питомо московські. І ніякі тісні зв’язки козаків з московським прикордонням не зарадили справі.
З появою у XVI столітті донського, волзького, яїцького, терського та гребінського козацтв оформився своєрідний козацький пояс від Дніпра до Яїку з відгалуженням на Передкавказзя. Це поклало початок глибокій трансформації Степового Кордо­­ну Європи як зони і гострої кон-­­
­фрон­­­­тації, і взаємодії між Сходом та Заходом. Саме козацька версія опанування Степового Кордону виявилася оптимальною відповіддю християнського світу на виклики з боку мусульманських сусідів. Під дедалі потужнішим козацьким впливом геополітична рівновага невпинно зміщувалася на користь християнських чинників, що відкривало широкі перспективи перед Річчю Посполитою та Московією. Висунуті далеко вперед від заселених земель козацькі анклави Дону, Волги, Яїку, Тереку, а також Запорозька Січ відмежували смугу незалюдненого Степу від земель, жорстко контрольованих кримсь­кими татара­­ми, турками, ногайцями, чим суттєво полегшили степову колонізацію для населення України та Московії. А неухильне наростання військової потуги козаків, суттєво підточуючи військову спроможність мусульманських сусідів, зміщувало шальки терезів на християнський бік. Зрештою, козаки виявилися вагомим чинником протистояння між Московією та Річчю Посполитою за гегемонію у Східній Європі. Без встановлення контролю над козацьким поясом Москві годі було сподіватися на просування до Чорного та Азовського морів, а також до Північного Кавказу.
Попри стереотипні уявлення, козацтва Дону, Волги, Яїку й Тереку зовсім не були приречені стати частиною московського світу. Московія не мала сил для стрімкого підпорядкування козацтв. Навіть вклинення її в Поле, розпочавшись ще в першій половині XVI століття, відбувалося вкрай повільно. Та найбільше перешкод територіальним апетитам Московії створювали самі козацькі спільноти.

Перешкода
для московської експансії
Донські, волзькі, яїцькі, терські, гребінські козаки вважали себе не росіянами, а власне козаками, протиставляючи свій козацький світ московському. Козаки не тотожні «російським людям», серед яких можуть перебувати батьки, сестри, брати багатьох із них. Особливо рельєфно протиставлення проявляється, коли козаки описують тимчасове перебування московитів на своїй території. Тих московитів, які не думали покозачуватися, завжди називали «російськими людьми», а не маркували за становою ознакою (наприклад, «купець» чи «селянин»), як це робили б при усвідомленні козаками своєї належності до московського суспільства. «І російські люди, які нині у нас, козаків, на Дону є, окрім татар і черкас (українців. – В. Б.)», – казав, зокрема, на розпитуваннях у Москві донський отаман Богдан Конинський.
І донці, і решта козаків послідовно плекали суверенітет своїх анклавів. Дон, Яїк, Терек у козацьких головах були не частинами «царської вотчини», а цілком самостійними військово-територіальними одиницями, суб’єктами відносин із Москвою, Туреччиною, Кримом та іншими сусідами. Висловами «поїхати з Яїку в Московську державу» чи «з Дону в царську отчину» та подібними пересипані численні козацькі листи. Як-от у посланні волзьких козаків царю за 1628 рік: «Усіх твоїх російських людей на Волзі годуємо і поїмо, і в Московську державу у твої государі міста відпускаємо». А ось як писали про себе донці у відомій «Історичній повісті» про оволодіння Азовом (1637): «Тікаємо ми з тієї держави Московської з роботи віч­ної, з холопства невільного, від бояр і дворян государевих».
Понад те, в уявленнях козаків до складу Московської держави не входили не тільки їхні анклави, а й величезні простори Поля. Московія для них починалася лише там, де стоять прикордонні московські міста. Споряджаючи в 1644 році групу донців супроводжувати московських послів, Військо Донське у листі до царя пояснювало свої дії дуже промовисто: «…щоб яка напасть над послами по шляху і в Московській державі не сталася».
На такому тлі природною видається цілковита байдужість донців, волжаків, терців, гребінців та яїцьких козаків до внутрішніх справ Московії, що різко контрастує зі стратегіями українського козацтва. На відміну від українських козаків, для яких альфою і омегою були змагання за омріяне місце в українській еліті, названі козацтва не виявляли жодного інтересу до московського суспільства та московських подій, реагуючи лише на ті з них, які безпосередньо могли зачепити їхні інтереси, пов’язані з вільною торгівлею на території московського прикордоння та військовим здобичництвом на землях мусульманських сусідів. І такий підхід збережеться доти, доки козакам вдаватиметься відстоювати суверенітет своїх анклавів. Лише у XVIII столітті верхівка різних козацьких спільнот почне потроху інтегруватися до імперського світу, але відчуття відмінності козаків від московитів, а козацьких країв від властиво Московії так ніколи й не затреться ні на Дону, ні на Яїку, ні на Тереку, ставши в 1918–1920-х роках живильним середовищем для ідеї відокремлення від більшовицької Росії.
Власне налаштованість на збереження суверенітету Війська Донського, Війська Терського та Війська Яїцького пронизувала свідомість тамтешніх козаків. Вони всіляко підкреслювали незалежність своїх анклавів і не дозволяли Москві замахуватися на неї. Донці відразу ж зруйнували збудований у 1600 році у верхів’ях Дону Царьов-Борисов, а яїцькі козаки – Яїцьке містечко, закладене московськими людьми в 1640-му. На символічному рівні всі козацькі спільноти вперто відмовлялися від дій, які свідчили б про визнання підпорядкованості Московській державі. Головним із таких символів вважалося в ті часи цілування хреста на царя. Аж до 1670-х років Москві, попри всі старання, не вдалося домогтися подібної присяги від жодного з військ. Цілування хреста перетворилося виключно на індивідуальну процедуру тих козаків, які вирушали на конкретну царську службу, як-от 766 яїцьких та волзьких козаків, що найнялися на Смоленську війну (1632–1634) з Річчю Посполитою. Та й то не завжди вони погоджувалися на такий ризикований крок.
Задля збереження суверенітету козаки постійно апелювали до «старовини», коли їхні пращу­­ри «служили московським государям не за цілуванням хрес­­та». Будь-які спроби московських послів внести зміни до процедури свого перебування в козацьких анклавах розцінювалися як замах на їхній суверенітет. І до останньої третини XVII століття всім козацтвам вдавалося успіш­­но стримувати експансіоністські апе­тити Московії.

Образ козаків у Московії
Та найцікавіше, що й у Московії, попри всі її спроби заокруглити свою територію за рахунок козацького поясу Дон – Волга – Яїк – Терек, не вважали ці землі органічною частиною московського світу, а донців, волжаків, терців,  гребінців та яїцьких козаків – московитами. Московська верхівка на ментальному рівні аж до ХІХ століття не сприймала прилегле до Московії Поле, а також козацькі анклави як предковічну «царську отчину», як це робила стосовно інших земель, які підкорювала. Коли Іван Ґрозний намірився завоювати Казанське ханство, відразу з’явилася ідеологічна концепція, яка проголошувала, що ще князь Рюрик опанував ці землі. Згодом ту концепцію «докрутили» до рівня проголошення Казані питомо російською землею. Перед походом на Астрахань Астраханське ханство представили як колишнє Тмутороканське князівство, а отже, законну отчину московських царів. Але такі ідеологічні маніпуляції ніколи не застосовували для обґрунтування «законних» прав московських царів володіти козаками Дону, Волги, Яїку й Тереку, навіть коли розпочалося практичне приєднання козацьких анклавів до Московії. Свої претензії Москва доводила лише тим, що козаки здавна служили царям.
Аж до останньої третини XVII століття московські документи розглядають козацький пояс як окремий регіон, розташований поза межами Московії. Як і в козацьких листах, у них знаходимо вислови на кшталт «виїхав з Дону до Російської держави». Трапляються й прямі тверджен­­ня. Так, московські посли в Криму заявляли кримському ханові в 1629 році: «І самому тобі Джанібек-Гірею, царській величності відомо, що донські козаки на Дону живуть біля Азова, а не в Московській державі». Що спра­­ва тут зовсім не в дипломатичній риториці, а в усвідомленні московськими елітами факту перебування козацьких анклавів поза питомим московським світом, добре відтінює інакша поведінка Варшави у сприйнятті Війська Запорозького. Дипломатія Речі Посполитої, попри те що, як і московська, завжди відхрещувалася від морських і суходільних походів українського козацтва, ніколи не ставила його території поза межі своєї держави.
Варшавська карта
Чому ж тоді за всього пієтету до суверенітету своїх анклавів козаки Дону, Волги, Яїку й Тереку швидко потрапили під московські впливи, а потім і взагалі під поглинальний коток? Відправним пунктом стали особливості світогляду тогочасної людини, для якої світоустрій мав логічно вивершитися в особі легітимного правителя. Відтак козацькі спільноти потребували патрона-монар­­ха, особливо на початку свого існування, коли ще не було досягнуто об’єднання у війська як військово-територіальні структури переддержавного типу. Але в уявленнях козаків цей монарх мав бути таким покровителем, який справно надсилає платню, добре винагороджує за різні військові служби та інші послуги, але не втручається у внутрішні справи та не зазіхає на суверенітет козацьких анклавів.
У пошуках подібного патрона козаки, що показово, зовсім не обмежилися московським царем, найближчим християнським володарем. Навіть після того, як царю вдалося нав’язати свої послуги, альтернативною кандидатурою і далі вважався польський король. Козацтва Дону, Волги, Яїку і Тереку були активними учасниками громадянської війни, яка сколихнула Московію в 1604–1618 роках. Від них споряджалися посольства до Лжедмітрія І, окремі загони воювали у війську короля Сигізмунда ІІІ. Уже після того, як завдяки козакам на Земському соборі в 1613-му царем було обрано Міхаіла Романова, вони все одно позирали в бік Варшави. У 1616–1618 роках п’ята частина Війська Донського (1 тис. осіб) воювала у війську королевича Владислава. Понад те, багато хто цілував йому хрест. У 1632-му, коли на Дону очікували нападу царського війська, козаки погрожували Москві, що «покинуть Дон і підуть до польського короля на службу».
Однак Річ Посполита недалекоглядно залишилася глухою до тих перспектив, які відкривалися перед нею у разі втягнення до своєї орбіти козацьких спільнот Дону, Волги, Яїку і Тереку. Цю проблему Варшава не розглядала ні під кутом протистояння з Москвою, ні з перспективи кримського чи турецького питання. Це розв’язало руки Москві, й та відмінно скористалася з нечуваної щедрості. Починаючи із середини XVI століття московські царі крок за кроком утверджували себе як патронів козаків. Спершу поманили регулярною платнею та військовими службами, згодом взялися нав’язувати Війську Донському та Війську Яїцькому своїх старших та змушували визнати підданство цареві. Паралельно настирливо працювала ідеологічна машина, навіюючи козакам переконання, що вони «природою є наші православної віри російські люди». Не раз наражаючись на спротив (навіть збройний), Москва вперто гнула свою лінію. І з останньої третини XVII століття козацтва, психологічно надломлені поразкою повстання під орудою Стєпана Разіна, одне за одним почали цілувати хрест на царя, після чого Москва цілеспрямовано взялася за розмивання самодостатності їхніх анклавів.
Своєрідним рубежем імперського наступу на суверенітет козацьких спільнот став 1721 рік, коли їх перевели в підпорядкування Військової колегії з обо­в’яз­ковою іррегулярною службою тривалістю 25–30 років. Крім того, Петербург узяв на озброєння тактику формування повністю підконтрольних структур служилих козаків, добре апробовану в Сибіру. Там із кінця XVI століття набирали охочих на козацьку службу по різних острогах, утворивши Сибірське військо (з ХІХ століття Сибірське лінійне козацьке військо) та Забайкальське військо (1639), з якого в 1858-му виділили Амурське козацьке військо. На Степовому Кордоні Європи Петербург узяв­­ся розмити за допомогою цього інструменту пояс «класичних» козацьких анклавів, сформував­­ши на противагу козацьким спільнотам, які плекали власну ідентичність та самодостатність, абсолютно лояльний прошарок служилого козацтва. Поєднуючи це завдання з військовими інтересами, Петербург у 1723 році переселив 1 тис. сімей донських козаків на Північний Кавказ, утворивши з них Аграханське військо, у 1735-му з нових переселенців навколо щойно заснованої в гир­­лі річки Терек фортеці Кизляр сформували Кизлярське військо. У 1771-му на Північний Кавказ переселили волзьких козаків. У 1732-му дрібні козацькі війська були об’єднані в Кавказьке (Терське) лінійне козацьке військо. Годі казати, що всі ці новоутворення радикально відрізнялися за своєю природою та історичною роллю від первісних козацьких спільнот.
Однак козацький пояс Дон – Яїк – Терек ще довго залишався зоною нестабільності та антиросійських виступів. Час від часу тут спалахували справжні війни про­­ти імперського центру, як-от під орудою Кондратія Булавіна (1707–1709) чи Ємєльяна Пуґачова (1773–1775). На потяг тутешніх козаків до відновлення втраченої незалежності розраховували мазепинці на чолі з Пилипом Орликом, коли плекали плани широкої антиросійської коаліції.
Утім, під кінець XVIII століття від суверенітету козацьких спільнот уже мало що залишилося. Натомість утверджувався культ служіння царю як легітимна підстава для особливого статусу козацьких військ у складі Російської імперії. Базуючись на міцно вкарбованому в історичній пам’яті козаків образі царя як фактично єдиного в історії монарха – покровителя козаків, цей культ став основою козацького монархізму. Але надійно прив’язуючи козаків до російської пуповини, він водночас зміцнював підґрунтя для збереження в них відчуття своєї окремішності та відмінності від росіян, не даючи перетворити козацький пояс Дон – Яїк – Терек на властиво російську землю. Ще у ХХ столітті і козацький монархізм, і невитравлений потяг до самодостатності своїх спільнот не раз змушували козаків пливти проти течії, що кидало тінь на постійні московські мантри про питому російськість козацького світу.

 


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
pharmacist, сюда, Укр.NET, Погода в Ростове здесь
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено