Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 березня, 2015   ▪   Тетяна Осташко   ▪   Версія для друку

Гетьманівна. Скульптор. «Наша Лизавета»

Ім’я гетьманівни Єлизавети Скоропадської ще має посісти гідне місце у плеяді українських діячів-патріотів, видатних українок вітчизняної історії
Матеріал друкованого видання
№ 10 (382)
від 12 березня, 2015
Гетьманівна. Скульптор. «Наша Лизавета»

Рідні та близькі звали її Лілі. Українці, яких у роки Другої світової війни нацисти примусово вивезли до Німеччини, – «наша Ліза», «наша Єлизавета». Талановита скульпторка, секретарка й помічниця батька – гетьмана України Павла Скоропадського, очільниця українського гетьманського руху Єлизавета Павлівна Кужім-Ско­ро­падська і досі мало знана широкому загалу в Україні. Вона відчувала себе українкою, як і старша сестра Марія та брат Данило. Але її національна свідомість, за свідченням гетьманівни Олени Отт-Скоро­падсь­кої, була гострішою: «У моєї сестри Лілі… все, що не було українським, з самого початку вважалося малоцінним».

Друга донька гетьмана Павла Петровича Скоропадського та Олександри Петрівни Скоропадської (уродженої Дурново) Єлизавета народилася 26 листопада 1899 року в Санкт-Петербурзі. Її назвали на честь батькової тітки Єлизавети Милорадович, основної фундаторки Наукового товариства
ім. Т. Шевченка, відомої меценатки освітнього руху в Україні.

«Лілі якось розповіла мені значно пізніше, – розказувала її молодша сестра Олена Отт-Скоропадська, – що вона зав­жди, ще малою, цілком свідомо почувала себе українкою. Коли родина на літні місяці виїздила до своїх маєтків в Україні Полошок і Тростянця, вона це завжди сприймала як своєрідне повернення додому». Для Єлизавети спогад про побут у прадідівському маєтку в Тростянці – з його деревами та романтичними історіями – «залишився на все життя як про якийсь чудовий сон».
Власне, на Чернігівщині діти родини Скоропадських занурювалися в українське середовище, просто й звично спілкувалися із сільськими дітлахами, пізніше вивчали мову, читаючи українські книжки. Єлизавета Скоропадська ще маленькою дівчинкою, не вміючи навіть писати, почала опановувати українську. Згодом вона завела окремий зошит, куди виписувала слова й мовні звороти, а значно пізніше, вже в Берліні, здивувала відомого українського вченого Зенона Кузелю точним знанням полтавських ідіом. Єлизавета по-справжньому дружила із сільськими дітьми, взимку з Петербурга постійно листувалася з кількома селянськими дівчатками, звичайно, українською.

Читайте також: Світлій пам’яті Олени Павлівни Скоропадської

«Колись у дитинстві я читала книжку про українських козаків, на жаль, не пам’ятаю тепер яку, – писала гетьманівна Єлизавета у спогадах. – Зі всієї книжки залишився мені в пам’я­­ті на все життя один малюнок. Козак довго сидів у в’яз­­ниці. Вороги його катували, ображали, знущались над ним. І одного дня прийшов до нього якийсь чоловік з ворожого табору i обіцяв вирятувати його, коли тільки той козак скаже одне слово, що вирікається Батьківщини і Бога… Одначе козак не відрікся...» Єлизавета Павлівна зізнавалася, що цей козак залишився для неї на все життя прикладом великого героїзму й лицарства українців.

«Я часто з тремтінням молюся, щоб Бог ніколи не ставив мене в таке становище, – зауважувала вона. – I я уявляла собі той страшний тягар на душі, що мусіла б нести людина, яка відрек­лася хоч би на мент найсвятішого свого… Зрада для мене є чимсь страшним і, навпаки, вір­ність є одною з найбільш високих якостей і прикмет людської гідности».

Витончена натура Єлизавети Скоропадської шукала самореалізації у філософських екзистенціях та мистецьких образах. Історія зберегла для нас лише окремі її спомини та нотатки про світ довкола. Більша частина особистого архіву гетьманівни була знищена під час Другої світової війни, але деякі її мемуари та нариси зберег­лися. «В душі мусить бути простір, в ній думки мусять кружляти як вітер у чистім полі, – писала вона у своїх спогадах 1932 року. – Люди відчиняють вікна в домах, щоб пустити в них чисте повітря й сонце. Так і душа мусить бути відчинена для повітря й сонця і в ній не має бути хворобливих, зачинених місць. Бо це є отрута для душі й несе їй загибель».

Інший яскравий спомин пов’язаний із її професійним вибором. Єлизавета з дитинства мріяла стати скульптором. «Коли ми були маленькі й жили в нашому маєтку Полошки коло Глухова, то ми з великим захопленням ходили дивитися, як в околицях села Полошки здобували глину... Не можу забути, як гарно було бачити, як дівчата сиділи й розбирали ковалки глини. Ще приємніше було те, що вони завше співали українські пісні. Співали на різні голоси. Їх спів і біла глина…» Так з’явилося бажання втілювати в глині різноманітні образи. «…Маленькою подобалося мені виліплювати всякі фігурки, – писала Єлизавета Скоропадська. – Моя мати часто казала, що коли я виросту, то треба буде для мене взяти учителя скульптора. Вона сама дуже гарно малювала й на мистецтві багато розумілася. Мала багато гарних книжок по мистецтву, й сестра Марія і я ще дітьми часто у них заглядали. Завше батьки казали нам, що коли ми будемо великі, то обо­в’язково поїдемо до Італії й там на місці побачимо великі твори старих майстрів».

Єлизавета Скоропадська: «Має ціну лише почуття сповненого обов’язку і чисте сумління»

Єлизавета Павлівна, отримавши спочатку домашню осві­­ту, закінчила державну жіночу гімназію із золотою медаллю. Професійну освіту здобула, вивчаючи скульптуру в Петербурзі у члена Академії мистецтв Марії Діллон, згодом поновила свої студії в Берліні та Флоренції в знаменитого різьбяра Федеріко Андреотті в 1925 році. Уже перші її твори обіцяли великий успіх. У Берліні молода скульпторка мала багато замовлень на портрети. Роботи в гіпсі, бронзі з’явилися на виставках, а німецька преса схвально їх оцінювала, підкреслюючи в рецензіях талант мисткині. Єлизавета виконувала скульптурні роботи на замовлення в Голландії та Фінляндії.

Справа всього життя

Але справжнє покликання Єлизавети Скоропадської було пов’язане зі служінням батьківщині. На стихійно сформовану українську духовність благодатно вплинуло її знайомство під час останнього року навчання у гімназії в Орлі з молодою вчителькою, переконаною українкою. Під її впливом Єлизавета дізналася про український визвольний рух, почала серйозно вивчати українську історію. Згодом вона напише: «Має ціну лише почуття сповненого обов’язку і чисте сумління. Мабуть, легше під час великого піднесення віддати життя, в захопленні кинутися в бій, у вогонь, ніж цілий вік, не чекаючи слави, з радістю і без скарг нести той хрест, що мусимо нести в повсякденному житті». Неважко зрозуміти, що ці слова вона адресувала своєму батькові гетьману Павлу Скоропадському.

Читайте також: Гетьманова

У споминах про 1917–1918 роки Єлизавета Павлівна розповідає, що для родини було великою несподіванкою обрання батька гетьманом України. «Під час революції ми жили в Петербурзі, й довго не було жодних відомостей від батька, – згадує. – Кілька місяців не було листів. У Страсну п’ятницю перед Великоднем 1918 року біля Гостинного двору було людно і газетярі викрикували новини. Чулося про переворот, Київ, якісь імена, ніби про Скоропадського. Але ми були так далекі від думок про переворот, зв’язаний з батьком, що не звернули ніякої уваги… На другий день ми дійсно прочитали про переворот Скоропадського і були страшенно здивовані і стурбовані… Ми купували всі часописи, які тільки могли знайти, і всюди стояло щось інше, в подробицях одне протирічило другому, однак сумніву більше не було, що переворот дійсно стався. Але як, що було правдою, а що ні, ніхто не знав...»

«Початок батькового Гетьманату в 1918 році став для Лілі вирішальною подією її життя, – згадувала Олена Отт-Ско­ро­пад­ська. – Її улюблений, обожнюваний батько – Гетьман України! Повна романтичних ідей – їй було тоді 18 років – вона вбачала в ньому втілення своїх ідеалів». За словами сестри, Єлизавета «з захватом піддалася справді пануючому тоді в Україні загальному настрою ентузіазму в будівництві нової української Гетьманської держави. Славне минуле з давніх гетьманських часів знову ожило для неї в особі батька. Молоді, та й старші пани з батькового оточення захоплювалися Лілі: молода гарна Гетьманівна й до того ж справжня українська патріотка. Лілі від самого початку стала серед прибічників Гетьмана свого роду іконою, в кожному разі найулюбленішим членом нашої родини».

Падіння гетьманату 1918 року Єлизавета сприйняла як особисту катастрофу. Рідні все частіше констатували, що вона здавалася відстороненою і холодною. Але її показна внутрішня самотність зовсім зникала на українських святкуваннях, які відбувалися в родині Скоропадських, або на офіційних українських заходах у Берліні, де гетьманівна сяяла своєю справжньою чарівністю. У побуті була дуже скромною, «як худенька сіра мишка». За свідченням молодшої сестри Олени, «вона не надавала сукням зовсім ніякого значення». Зазвичай носила власноручно пошиті спідниці та в’язані светрики.

Єлизавету з її «тонкими рисами обличчя під зачіскою, як у мадонни», згадувала Олена, вважали «сімейною красунею». Власне кажучи, рисами обличчя вона була найбільше схожа на матір, зазвичай м’яка й стримана, всі її любили за ніжність. Водночас Лілі почувалася привілейованою донькою, оскільки єдина з дітей успадкувала від батька його сірі очі й «часом він ніжно називав її «моя сіроглазка».

До діяльності батька Єлизавета практично долучилася у 1928 році, після того як гетьманич Данило завершив свої студії в Берлінському вищому технічному інституті й почав працювати інженером. Лілі перебрала на себе частину роботи, яку перед тим виконував її брат, насамперед особисте листування гетьмана. Окрім того, допомагала у виданні політичних дописів, частина яких друкувалася у власному помешканні Скоропадських на ручному верстаті. У цей час, за її власним зізнанням, вона була справді щасливою, адже це була праця для української справи, до якої «лежало її серце».

Читайте також: Німецькі сліди останнього гетьмана

З 1923 року вона працювала в Українському товаристві червонохрестної допомоги, що мало також назву «Українське товариство допомоги біженцям», яке очолювала її мати Олександра Петрівна Скоропадська. Головною своєю метою товариство проголосило допомогу біженцям, які приїздили до Німеччини. У 1929-му Єлизавета очолила доброчинну організацію «Комітет допомоги голодуючим в Україні». Він свідомо обмежив свої функції виключно матеріальною допомогою голодуючим, намагаючись зробити її загальноукраїнською. «Негайна матеріальна допомога голодуючим в УРСР можлива тільки при умові повного відокремлення допомогової акції від всякої політичної акції», – зазначалось у заяві гетьманського проводу. Єлизавета вела широке листування, намагаючись залучити якомога більше людей до збирання коштів для українців напередодні та під час Голодомору 1932–1933 років. Той факт, що ці доброчинні організації очолювали представниці гетьманського роду, сприяло приєднанню жіноцтва до українського благодійного руху.

Випробування війною

У ході радянсько-німецької війни Єлизавета Павлівна опікувалася українками, вивезеними до Німеччини на примусову роботу, відвідувала табори, де вони перебували, намагалася забезпечувати їх харчами, одягом. У той час гетьман Павло Скоропадський прагнув полегшити умови їх утримання, використовуючи свої зв’язки в німецьких політичних колах. Близька подруга гетьманівни, відомий історик Наталія Полонська-Василенко, яка під час Другої світової разом із чоловіком виїхала з України до Німеччини й уникла радянських лабетів, писала: «Наша Ліза», «Наша Лизавета» зовуть її дівчата з України і як великого свята чекають на її відвідини. Які здивовані були вони, коли довідались, хто вона... Темна і страшна доля більшої частини з них: в далеких концтаборах, в Сибіру покутують вони невільний гріх – знайомство з Німеччиною... Як ясний промінь, що світив їм під час тяжкої примусової праці, понесли вони спогад про «їхню Лізу».

У 1945 році, напередодні наступу радянських військ на Берлін, Єлизавета Павлівна разом із батьком вирушили до Оберстдорфа (Баварія), де в той час уже мешкали Олександра Петрівна з донькою Марією та сином Петром. Гетьманівна стала єдиним свідком трагічної загибелі Павла Скоропадсь­ко­го, що трапилася 26 квітня 1945-го внаслідок тяжкого поранення під час бомбардування. Після тривалих пошуків українського священика їй вдалося знайти греко-като­лиць­ко­го духівника (отця Григорія Онуфріва), який відслужив молебень над тілом гетьмана в Баварії, на той час уже окупованій американцями.

Пізніше, оповідаючи про тяжкі обставини поховання Павла Скоропадського в суворі часи війни, гетьманівна Єлизавета згадувала: «Чи міг хто подумати, що будуть так ховати мого батька, одного з найбільших українських патріотів? Все було таке непривітне, чуже, безнадійне. А проте й у ті суворі часи я мала втіху, і на душі стало легше. В останню хвилину принесли труну і знайшовся священик. У мене було почуття, що то сам Господь Бог його послав. Хоч і не православний був священик, але свій, українець. У мене було почуття, що мій батько і я все ж таки не відірвалися від України і, що б не сталося, ніколи не відірвемося. Отець Онуфрів немов висловлював жаль і співчуття українського народу».

Згодом Єлизавета Павлівна згадувала, що «вся праця батька на чужині полягала в тому, щоб зберегти, розвинути і в слушний час здійснити ідею великої незалежної Української Держави». Її роздуми є найпереконливішим виявом глибоких національних почувань, які гетьман прищепив своїй доньці, як, зрештою, і всій родині. Водночас вони є незаперечним доказом облудності й фальшивості звинувачень Павла Скоропадського у «російськості», бо засвідчують, що він належить до найвидатніших діячів новітньої української історії, патріотів-державників.

Читайте також: Кадровий потенціал Української державності

«Коли я думаю про свого Батька, я найбільше ціню в ньому те, що Він зробив на еміграції, – писала гетьманівна Єлизавета у 1945-му. – Дехто буде казати, що геройським вчинком було йти на Софійську площу в 1918 році й свідомо взяти на себе весь тягар влади й відповідальність. Це правда, але я кажу, що ще більше геройства, сили волі й витривалости треба було мати для того, щоб не під­упасти на дусі на чужині й зберегти українську справу в чистих руках».

На чолі гетьманського руху

Від червня 1945 року Єлизавета Скоропадська постійно мешкала в Оберстдорфі. Вона активно займалася політичною діяльністю, сприяла розбудові гетьманського руху в українському еміграційному середовищі Німеччини й здобула на цьому шляху неабияку популярність. У 1949-му вийшла заміж за Василя Кужіма, одного з діяльних керівників Союзу гетьманців-державників, соратника гетьмана Павла Скоропадського, близького до його родини. За фахом правник, він у 1918-му був українським консулом на Кавказі. Після утвердження в Україні більшовиків Кужім емігрував до Німеччини – у Берліні в середовищі української еміграційної громади він був бажаною й поважаною постаттю. Разом із Іваном Мірчуком, Дмитром Дорошенком, Олександром Скорописом-Йолтуховським і Володимиром Коростовцем належав до кола тих діячів, які найчастіше відвідували родину Скоропадських у Ванзее.

Шлюб Єлизавети Скоропадської, який тривав лише дев’ять років, був щасливим. Крім того, що вони з чоловіком були однодумцями й знаходили розраду в українському громадсько-по­лі­тич­ному жит­­ті, обоє любили працювати. Василь Кужім виконував бухгалтерські замовлення німецьких фірм, а Єлизавета Павлівна вишивала для угорської фірми національні орнаменти на блузках. Улітку подружжя мандрувало високо в гори і збирало ягоди та гриби, якими забезпечувало найкращий готель Оберстдорфа.

У лютому 1959 року, після смерті старшої сестри Марії Скоропадської-Монтрезор, згід­­­но з «Актами про дідичність Гетьманської влади та порядок правопреємства в нашому Роді на принципі старшинства» Єлизавета Павлівна перебрала провід української монархічної організації «Союз гетьманців-державників». Наприкінці сво­­го життя вона передала родинний архів Скоропадських, який зберігався у її приватному помешканні, до Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. К. Липинського у Філадельфії (США).
Померла Єлизавета Павлів­­на Скоропадська-Кужім 16 лю­­того 1976 року в Оберстдорфі.

Наталія Полонська-Васи­ленко, підкреслюючи значний внесок гетьманівни Єлизавети в український громадсько-полі­тич­ний рух, писала: «Тягнеться безперервно ланцюг видатних українських жінок, що в’яже велику княгиню Ольгу, княгиню Романову, Гальшку Гулевичівну, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Олену Телігу. Прийде час, коли одною з ланок цього ланцюга з повним правом стане ім’я Єлисавети Кужім-Скоропадської».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено