Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 грудня, 2014   ▪   Владислав Грибовський   ▪   Версія для друку

Гіркий полин ногайського степу

Для історика то важке випробування – споглядати, як оживають музейні експонати і крізь припалі віковою пилюгою архівні теки проступають контури минулого.
Матеріал друкованого видання
№ 50 (370)
від 11 грудня, 2014
Гіркий полин ногайського степу

Моторошним холодом повіяло цієї весни від портретів Єкатєріни II, Потьомкіна й Текелії – творців тієї «першої Новоросії» з її «зеленими чоловічками», штучними конфліктами, розбещенням місцевих еліт, шаленством дезінформації, фабрикуванням «друж-­­
ніх держав» задля нищення суверенних і, зрештою, масовими репресіями. Увесь цей арсенал, не раз випробуваний на українцях, Російська імперія в останній третині ХVIII століття застосувала проти нечисленного кочового народу ногайців. Чи, може, навпаки: спершу випробувала його на них, а згодом на нас?

Ногайці та Україна

Ногайці були останніми кочовиками причорноморських степів напередодні їх заселення українцями. Наші сучасні південні регіони ще 250 років тому мали тюркські й, зокрема, ногайські назви: Буджак, Єдисан, Ногай. Багатьом тоді здавалося, що в безкрайому степу не може бути нічого, крім ногайської юрти, кінських табунів та гуртів худоби, гнаних від одного кочовища до іншого. Щовесни ногайці мастили кам’яні статуї половецьких першопредків (баби) й, задобривши їх, рушали кочувати на північ, де сонце менше висушувало траву, а восени повертали до чорноморського уз­бережжя, уникаючи сніжної зими.

Як народ ногайці сформувались у межиріччі Волги та Уралу. Зачинателем їхньої держави був Едиґей (1352–1419), очільник (бій) племені Мангит, відомий нам як переможець князя Вітовта в битві на Ворсклі. Значної сили Ногайська орда набула у ХV столітті. Під час завоювання Нижнього Поволжя цар Іван ІV домігся її розколу; Ісмаїл-мурза, заручившись його підтримкою, незаконно посів ногайський престол. Це спровокувало криваву усобицю в орді, яка відтоді хилилася до занепаду. На початку ХVII століття до волго-уральського межиріччя прикочували калмики; за підтримки царських воєвод вони зруйнували залишки ногайської державності й примусили значну частину ногайців мігрувати на захід – під захист Кримського ханства.

Читайте також: «Кримських етносів букет»

Відтоді в степах Північного Причорномор’я поставали окре­­мі ногайські орди. У Буджаку (степове межиріччя Дунаю, Пру­­та й Дністра) виникло потужне утворення на чолі з Кантемир-мурзою Дівеєвим, супротивником гетьмана Петра Сагайдачного в Хотинській війні. Остання велика міграція ногайців відбулася під час усобиць у Калмицькому ханстві 1720-х років: тоді на Південь України перейшли залишки Єдисанської, Єдичкульської та Джембуйлуцької ногайських орд.

Становлячи очевидну більшість військ Криму, ногайські вершники брали активну участь у Хмельниччині, підтримуючи українців. Хоча чимало хто з них вдавався до жорстоких наїздів на українські землі, завдаючи людських та економічних утрат. Украй неоднозначні були взаємини ногайців із запорозьким козацтвом. Траплялось і зброй­­не протистояння, адже й козаки, й кочовики були завзяті здобичники. Втім, була і взаємодопомога: зокрема, кошовий отаман Іван Сірко дозволяв ногайцям кочувати на Запорожжі, зглянувшись на недорід трави у їхніх степах. Існував і культурний обмін: вихідці з України перей­мали досвід незвичного для себе життя у степу, господарські навички, предмети побуту, елемен­­ти суспільного устрою та культури, а також слова на їх позначення. Саме на цьому перехресті цивілізацій і поставало запорозьке козацтво. Тут визрівав образ Козака Мамая, навіяний мотивами ногайського епосу, з найменням від зменшеної фор­­ми імені Мухаммед. Зі степу прийшли до нас і назва «кобза» (згадаймо ногайський кобиз), і магічний «євшан» (наймення полину з тієї ж таки мови), і багато інших речей, які ми вважаємо нині питомо українськими.

Перекотиполе

Російсько-турецька війна 1768–1774 років порушила вистояні впродовж століть баланси степового життя. У 1769-му ногайці разом із кримськими татара­ми сплюндрували Нову Сербію (тепер Кіровоградщина) і При­­самар’я; чимало запорозьких зимівників тоді перетворилося на попели­­ще. У відповідь січовики нападали на ногайські аули й воювали на боці росіян.

Утративши багато худоби, кочовики навесні 1770 року потерпали від голоду і благали запорожців про допомогу. Російське командування, на диво собі з’ясувавши, що зв’язки козацтва з ногайцями остаточно не перервалися, вирішило скористатися цим. Січовикам доручили агітувати ханських підданців переходити на бік Росії. У липні того самого року буджаківці та єдисанці почали переговори з росіянами про укладення «союзу». Петербург став розігрувати ногайську карту для руйнування самих основ Кримського ханства. Єдисанського мурзу Джан-Мамбета проголосили бієм причорноморських ногайців і надали йому регалії від Єкатєріни II; багато мурз отримало дорогі подарунки. У ногайців з’явилися фіктивне «князівство» й російський «резидент» Пьотр Вєсєліцкій як гарант його фіктивності. Згодом номади засумнівались у щирості того «союзу» і стали повертатися на бік Туреччини та Криму. Аби завадити їм, було прийнято рішення переселити причорноморських кочовиків на Кубань.

Читайте також: Чиїми предками були скіфи?

Через Дніпро їх переправляло власним коштом Військо Запорозьке. Від 15 жовтня до 28 листопада козаки своїми човнами перевозили ногайців разом із худобою та пожитками, забезпечували їжею, дбали про їхній захист. А от переправа через Дон відбувалась інакше: офіцери й донські козаки нахабно відбирали в кочовиків майно, ясир, особливо темношкірих рабів, бо в російських еліт була мода на «арапів»-челядинців; уже май­­же не йшлося про захист і допомогу. Тож імперія вдавала гуманізм лише тоді, коли трива­­ли торги про відмову від свободи, а далі просто обдурену жертву за горло...

Далі починалося картярське махлярство: «союзних» ногайців оселили в межиріччі Кубані та Єї – на території, яка за міжнародними договорами вважалася володінням Кримського ханства, а резиденція російського приста­­ва, що фактично керував ними, постала на тій-таки Єї – прикордонній річці. У Петербурзі вже відмовилися від ідеї фіктивного князівства ногайців і знову розглядали їх як підданих Криму, щоб від їхнього імені втручатись у внутрішні справи ханства. Ногайську знать осипали грішми, а от прості кочовики ледве прогодовували худобу на тісних пасовищах і потерпали від прискіпувань російських урядовців.

Ставши розмінною монетою в чужій грі, ногайці взяли участь у російській окупації Криму в червні 1771-го. Їх відряджали – як за рік до того запорожців – для агітації кримських татар укласти «союз» із Росією. 1 листопада 1772-го їхні мурзи вмовили кримські еліти підписати акт про незалежність ханства від Туреччини та його «дружбу» з Росією; у Бахчисараї оселився її гарант Вєсєліцкій. Утім, «спонукання до братерства» не дало очікуваних Єкатєріною результатів навіть по закінченні війни та визнанні Туреччиною «самостійності» Криму. Відтак ногайську карту розігрували далі.

Кримці оголосили своїм володарем небажаного для Росії Девлет-Ґірея, відтак остання ініціювала обрання ногайцями Шагін-Ґірея, кажучи по-сучас­ному, «єдиного легітимного» хана. Той за сприяння єйського пристава сформував із ногайців власну «армію» бешлеїв, одягнених у російські однострої й оз­броєних тульськими рушниця­­ми. На початку 1777 року вони пішли відвойовувати для Шагіна ханство, тоді як Росія вдавала, ніби не має до того жодного стосунку, бо, мовляв, поважає суверенітет Криму. Прокол стався під час невдалого штурму фортеці Темрюк, коли з’ясувалося, що серед бешлеїв були російські військові без розпізнавальних знаків. Поки скандал не набув міжнародного розголосу, Єкатєріна санкціонувала другу окупацію Криму і примусила його мешканців визнати ханом свою маріонетку.

Закривавлений степ

Шагін-Ґірей заходився реформувати Кримське ханство, а той-таки Вєсєліцкій, контролюючи його дії, подбав, щоб збурити конфлікт і остаточно розладнати кримськотатарську державу. Восени 1782 року Крим охопило повстання; Шагін утік кораблем до російської фортеці в Керчі. Намагався переконати ногайців визнати його ханом, але цього вже не хотіли ані вони, ані Єкатєріна. 8 квітня 1783-го імператриця підписала маніфест про ліквідацію Кримського ханства.

На той час Крим уже був заповнений російськими війсь­­ка­ми. Втім, на Кубані ще діяла ханська адміністрація, хоч і контрольована єйським приставом, а в ногайців виброджував потужний протест проти всього пережитого за останні роки. Про це добре знав правитель «Новоросії» Ґріґорій Потьомкін, тому й запросив до себе в Херсон генерал-поручика Алєксандра Суворова, відомого вмінням ретельно готувати і блискавично втілювати складні військові задуми, не переймаючись моральною стороною. Вони розробили воістину єзуїтський план: улаштувати кочовикам грандіозний банкет, відразу прийняти від них присягу й тут-таки випровадити їх у приуральські степи, збезлюднені після Пугачовщини. Гарантом «дружби» мали стати 12 батальйонів, 20 ескадронів і 6 козачих полків, підпорядкованих Суворову.

Читайте також: Одвічні мандрівники морів

28 червня, в день сходження Єкатєріни на престол, околиці Єйська рясніли ногайськими юртами й наметами російських військових. У місцевій церкві відбулось урочисте богослужіння «за здравіє» імператриці, називаної при тому «новою володаркою Тавриди, звідки осяяло Росію світло істинної віри». Скінчивши дійство церковним дзвоном, перейшли до справ мусульмансь­ких. Помпезна церемонія увиразнила приїзд Суворова до ногайських мурз, які чекали на нього окремо. Він зачитав їм акт зречення Шагін-Ґірея, а вони від імені своїх підданців клялися на Корані у вічній вірності імперії, дістаючи офіцерські чини. Розпочався бенкет, салютували гармати, лунало «ура!», на яке 6 тис. ногайських голосів відгукувалося криком «алла»! Келихи курсували між ногайцями й росіянами, та й сам Суворов не цурався випити з одного кубка з кочовиками, що в них вважалось жестом побратимства. Ногайці та донські козаки змагались у верховій їзді, до ночі тривали весела пиятика та обійми «побратимів»; чимало номадів, незвиклих до горілки, не прокинулося на ранок. Наступного дня пили з нагоди іменин спадкоємця престолу й лише третього задоволені ногайці дякували за щедрий частунок.

Настали будні. Настроєні на «вічну дружбу» кочовики забули про колишні кривди, аж раптом їх ошелешили наказом негайно збирати пожитки й переселятися до річки Урал. Понуро заскрипіли ногайські гарби, супроводжувані козаками та солдатами, а позаду їхав, наглядаючи, майбутній князь Італійсь­­­­кий. У Петербурзі вважали цю морочливу справу вирішеною, тож нагородили Суворова орденом Св. Володимира.

Та ледь устигли переселенці пройти сто верст, як зі степу на конвоїрів налетіли вершники. Супровід розсипавсь, і конвойовані взяли в руки зброю. Суворов закликав ногайців до миру й запевнив, що вони можуть селитися, де схочуть, однак без докорів сумління викликав підкріп­­лення. 31 липня росіяни напали на скупчення ногайців в урочищі Урай-Ілгаси. Біля річки Мала Єя в замішаній кінськими копитами багнюці застрягали гарби, вгрузали люди й худоба, а росіяни, скориставшись цим, методично розстрілювали всіх, не зважаючи на вік і стать. У відчаї ногайські чоловіки вбивали своїх жінок і кидали в річку немовлят, аби їх не захопив ворог. Отак загинуло близько 3 тис. нещасних, і лише 60 дідів, жінок та дітей потрапило до рук ворога…

Тисячолітній досвід кочовиків виявився безпорадним проти модернізованої військової машини Російської імперії. Зазвичай під час небезпеки ногайці збивалися в «курені»: їх утворювали кибитки та гарби, що перевозили розібрані юрти; запряжених волів поганяли підлітки та старі діди; в центрі повільно рухалася худоба, яку направляли жінки й діти, а чоловіки, сівши на коней, гуртувалися в загони, що їхали на віддалі й давали відсіч ворогові або відволікали його чимдалі від валки. Ця система добре спрацьовувала раніше. Однак тепер росіяни картечними та рушничними залпами легко розсіювали погано озброєних степовиків, а маневрова козача кіннота швидко відшукувала рухливий табір і блокувала його.

Покинувши все, що заважало швидко рухатися, ногайці тікали до передгір’їв Кавказу. Зоставшись без худоби, вони часто гинули від голоду або випадкової зустрічі з козачими роз’їздами; правобережжя Кубані рясно встелили тіла полеглих ногайців… Ті, кому вдалося врятуватися, зосередилися на лівому березі річки, біля гирла Лаби. Жадання помсти гуртувало чоловіків у загони, які очолив і повів на Єйськ мурза Тав-Султан. Три доби озброєні луками та шаблями кочовики без успіху атакували ворожий форпост і врешті відступили.

Щоб приспати їхню пильність, Суворов ширив чутки, ніби припиняє переслідування. Він розіграв цілий спектакль: загримований під нього солдат поважно сів у карету й виїхав у напрямку Полтави. Тим часом сам він на чолі експедиційного корпусу рушив до табору ногайців. Наказав просуватися крадькома, вночі, обв’язавши копита коней повстю, аби зненацька напасти на жертву, що не могла змагатися з ним у підступності. Йому вдалося непомітно переправити війська через Кубань біля гирла Лаби (порушивши турецький кордон) і розгорнути їх для атаки на величезний ногайський табір у городищі Керменчик. Вражає диявольська ретельність, із якою Суворов готував штурм: солдати мусили діяти лише холодною зброєю, а кулі берегти для переслідування, щоб знищити якомога більше ногайців, адже Потьомкін вимагав, щоб це був «чувствительный удар». Козакам і драгунам заборонили злізати з коня по здобич: це доручили спеціальній команді, яку прикривав іще один загін. Трофеї ділили: одна половина – «на государя», друга – військам, дві третини з неї – козакам.

Читайте також: Колиска індоєвропейців

1 жовтня 1783 року на світан­­ку, щойно муедзини почали закликати правовірних до молитви, гарматний постріл сповістив про початок штурму. Зчинився страшенний ґвалт. Однак Тав-Султан організував кілька осередків оборони, розставивши кибитки довкруж. Бачачи, що момент раптовості втрачено, росіяни, втомлені нічним переходом, уже билися спроквола. Скориставшись цим, Тав-Султан прорвав оточення і зник зі своїм загоном на лівому березі Лаби. Решті кочовиків не пощастило. Знову ногайські чоловіки вбивали своїх жінок та дітей, рятуючи їх від ганьби полону, а самі гинули в бою. На 10 верст околицями були розкидані тіла ногайців. Росіяни втратили близько сотні осіб, водночас загиблих ординців ніхто не рахував; за приблизними оцінками їх полягло від 4 тис. до 10 тис., і ще близько 4 тис. потрапило в полон. Із 60 тис. сімей, переселених 1771 ро­­ку, під російською владою лишилося тільки 3 тис.

Шейх Мансур і невдала помста

Брутальне винищення ногайців справило гнітюче враження на весь мусульманський світ. Адиги, кабардинці, чеченці та кумики були вкрай занепокоєні просуванням до їхніх теренів потужної, жорстокої та цинічної «християнської» імперії. На хвилі протистояння їй відбувалась активна ісламізація Північного Кавказу. З останньою була пов’язана діяльність чечен­­ця Ушурми. Проповідуючи під ім’ям шейха Мансура, він включив до традиційної мусульманської молитви побажан­­ня смер­­ті невірним, заборонив алкоголь і тютюн, вважаючи їх прикметою гяурів-ро­­сіян. Мансур був першим, хто завдав поразки російським військам на Кавказі, підбадьоривши тих, хто впав у відчай. Із надією його ім’я промовляли і в кримських мечетях.

Учення Мансура нагадало ногайцям про ту страшну ціну, яку вони сплатили за «дружній» бенкет у Суворова. Багато їх приєдналося до газіїв Ушурми. Вести війну з ними Єкатєріна доручила Пєтрові Текелії, котрий у 1775 році знищив Січ. Ще брутальніший, ніж Суворов, той воював не так із Мансуром, як із населенням, що його підтримувало. Ніхто не рахував, скільки цей серб на російській службі знищив гірських сіл та кочових аулів, скільки людей померло від голоду внаслідок його «миротворчих» акцій, що лише посилили протистояння.

У 1787 року розпочалася нова війна між Османською та Російською імперіями. У низинах лівобережжя Кубані, під захистом турецької фортеці Анапа зосередилося багато ногайців. Вони визнали Мансура імамом Кавка­­зу й завзято билися з росіянами. Двічі Анапа відбивала штурми, завдаючи тяжких утрат імперії. І лише 1791 року генерал Іван Гудович (виходець із гетьманської старшини) здобув цю твердиню. У полон до росіян потрапило понад 9 тис. ногайців; усіх їх перевезли до Криму й роздали місцевим поміщикам як кріпаків.

Заволодіння Анапою відкри­­ло Росії шлях до просування далі на Кавказ і приголомшило всіх, хто проти неї боровся. Саме тоді й почалася масова еміграція кримських татар, ногайців та адигів на простір від Сирії до Балкан. Але ті ж таки події дали початок затяжній Кавказькій вій­­ні, котра точиться й досі. Переплетіння українських, ногай­сь­­ких та кавказьких сюжетів і сьогодні засвідчує, що історія є не стільки завершеним минулим, скільки простежуванням струменів, які ще проявляться в майбутньому. Лишень уміймо їх розпізнавати.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено