Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 листопада, 2014   ▪   Віталій Нахманович   ▪   Версія для друку

Голокост: у пошуках парадигми пам’яті

Щоб увійти до європейської історії, Україна має навчитися пізнавати власну історію та пам’ятати про неї
Матеріал друкованого видання
№ 46 (366)
від 13 листопада, 2014
Голокост: у пошуках парадигми пам’яті

Упродовж сторіч українців привчали до меншовартості, до того, що їхня історія є просто історією «окраїни» тієї чи іншої держави, імперії чи цивілізації. Історія України завжди була частиною чужої історії, а пам’ять – чужої пам’яті. До сьогодні ми спостерігаємо лише спроби віднайти себе в Європі або Євразії, запозичити у «старших братів» сокровенне знання, долучитися до чужого розуму. Українські інтелектуали наперед готові залишатися учня­­ми у школі світової історії, навіть подумки побоюючись уяви­­ти себе в ролі її повноправних учасників, а подекуди й провідників. Відтак, коли сьогодні в Україні йдеться про знання та пам’ять Голокосту, мотивів є два: «цього вимагає Європа» і «за це в Європі згадають про наш Голодомор». Може, треба кардинально змінити саму парадигму пам’яті про єврейську трагедію? Адже це перше з визначальних явищ історії Заходу, епіцентром якого ста­­ла наша країна. Чверть утрат серед цивільного населення України припало на євреїв і чверть загиблих євреїв Європи походили звідси. Не Хрестові походи та Гуманізм, не Реформація та Просвітництво, а саме Голокост повною мірою долучив нас до європейської історії.

Історична пам’ять – про минуле чи майбутнє?

Пол Коннертон зазначає як загальнозрозуміле, що «наше сприй­­­­няття теперішнього великою мірою залежить від нашого знання про минуле. І ми будемо сприймати […] наше теперішнє по-різному, залежно від різних версій минулого, до яких ми зможемо прив’язати цей теперішній момент. А це значно ускладнює «екстрагування» нашого минулого з нашого ж теперішнього: не лише тому, що теперішнє намагається в певний спосіб впливати (дехто, може, навіть скаже – спотворювати) на наші спогади про минуле, але також тому, що минуле намагається впливати, чи то пак спотворювати наше сприйняття теперішнього».

Гадаємо, такий погляд є прин­­ципово хибним. Минуле, звіс­­но, значною мірою визначає наше сьогодення і майбутнє, але це відбувається на рівні об’єк­­тивних процесів. На рівні ж суб’єк­­тивної свідомості все навпаки: наша актуальна історична пам’ять є проекцією на минуле нашого бажаного майбутнього. Є пасивний багаж – наше знання про історію, або накопичена сума інформації про окремі історичні події та глобально-історичні процеси. З цього масиву наша індивідуальна і колективна пам’ять виокремлює те, що вважаємо за взірець для майбутнього – позитивний або негативний. Тобто те, повторення або неповторення чого ми бажаємо залежно від нашого бачення власного майбутнього. Отже, історична пам’ять – це ідеологічно актуалізована частина історичного знання.

Наша актуальна історична пам’ять є проекцією на минуле нашого бажаного майбутнього

Якщо погодитись із таким розумінням, ми зможемо вийти із зачарованого кола, на яке прирікає нас визнання абсолютної психологічної залежності нашого майбутнього від нашої історії. Звісно, ми не можемо змінити того, що вже відбулось, але може­­мо свідомо взяти з нього те, що нам потрібно для майбутнього. Власне, саме так завжди і роби­­мо. Тому не треба вдавати, по-пер­­ше, що наші штучні пам’ят­­тєві конструкції є самою історичною правдою, а по-друге, вважати, що вони є неодмінно обов’язковими як для інших, так і для нас самих.

Розуміння цього дає нам підстави повернутися до питання: навіщо Україні пам’ятати про Голокост? Саме пам’ятати, а не лише знати – дивно було б не знати про знищення півтора мільйона жителів твоєї країни, яке відбулося на очах іще живих поколінь. І те, що повоєнний СРСР усіма силами намагався витравити знання про цю трагедію, є саме по собі великим злочином комуністичного режиму. Але навіщо весь час тримати цей жах у пам’яті? Що це дає для розбудови нової України?

Ключовими моментами усталеної моделі пам’яті про Голокост є дві тези. Перша – про його унікальність у світовій історії, друга – про те, що він став апогеєм європейської історії антисемітизму.

Але, оскільки Голокост розглядається як явище унікальне, він апріорі не може повторитися. Єдине поле, де він залишається можливим теоретично, – це історія антисемітизму. Тобто заклик «Ніколи знову!», який супроводжує вивчення та популяризацію історії Голокосту, реально стосується лише недопущення нового геноциду євреїв. Крім того, апріорна відмова від спроб зрозуміти логіку нацистської ідеології та знайти якщо не раціональні, то бодай логічні аргументи, якими Гітлер обґрунтовував свою антиєврейську політику, призводить до безпомічного визнання її або незрозумілою, або викликаною штучною політтехнологією. Відтак Голокост фактично перетворюється на такий собі історичний парадокс, випадковий та загадковий збій на шляху прогресу людства.

Читайте також: Як голокост став «Голокостом»

Зрозуміло, що навіть у такому вигляді пам’ять про Голокост знаходить собі достатньо місця у сучасному світі. Для Ізраїлю вона водночас є обґрунтуванням права на існування та глобальною метою цього існування. Адже поява єврейської держави стала можливою лише завдяки міжнародній підтримці, яка живилася підсвідомим визнанням західними країнами своєї частки провини за знищення мільйонів європейських євреїв. А метою її існування проголошується необхідність забезпечення всім євреям світу притулку в разі нових переслідувань.

Євреям як народу пам’ять про Голокост потрібна як фактично єдиний об’єднавчий чинник та самоідентифікаційний маркер в умовах тотальної секуляризації. Сьогодні євреїв, які не ходять до синагоги, розмовляють різними мовами та є громадянами різних держав, об’єднує лише належність до народу, який сторіччями зазнавав гонінь, а в ХХ став об’єктом тотального знищення під час Голокосту.

Очевидно, так само Державі Ізраїль та взагалі євреям конче потрібна неєврейська пам’ять про Голокост як запобіжник проти антисемітизму та непоборний аргумент у протистоянні антисіонізму. Але як довго неєврейська пам’ять про цю трагедію живитиметься лише каяттям європейських народів? Чи не викличе такий хиткий ґрунт зворотну реакцію відторгнення?

Унікальність: загрози і перспективи

Розгляд Голокосту як унікального явища в історії звужує можливості для поширення історичної пам’яті про нього з двох причин. Обидві вони пов’язані з тим, що будь-яке унікальне явище жорстко фіксується в історичному часі та просторі. На буденному рівні це означає, що пам’ять про Голокост є насамперед особистою та сімейною, тобто пов’язаною з безпосередніми переживаннями тих подій учасниками та свідками або їхніми близькими родичами. Очевидно, що масштаб трагедії ще забезпечить на певний історичний період достатній людський ресурс для збереження такої пам’яті, але з плином часу він буде неодмінно і швидко зменшуватись, адже родинна пам’ять тримається на живому зв’язку поколінь.
На системному рівні концепт унікальності Голокосту жорстко фіксує історичні ролі «дійових осіб» цієї трагедії, а це унеможливлює ментальні конструкції та практики пам’яті, пов’язані з варіативним ототожненням себе з різними учасниками подій. Іншими словами, євреї назавжди будуть жертвами Голокосту, німці – його авторами та виконавцями, англійці та американці – сторонніми спостерігачами, а народи європейського континенту – колаборантами та пособниками нацистів. Лише такий сталий розподіл «ролей» здатен забезпечити «правильне» функціонування ізраїльсько-єврей­ської моделі па­м’яті про Голокост, однак саме він становить найбільшу небезпеку для цієї пам’яті як такої. Адже незрозуміло, чому, наприклад, сучасний мешканець Ізраїлю має неод­мін­­но виступати як довічна жерт­­ва Голокосту, а сучасний громадянин Німеччини – як довічний кат і нацист?

Для України ця проблема стоїть максимально гостро. Адже сьогодні з різних боків українцям намагаються накинути безальтернативну роль поплічників нацистів та співвинуватців у Голоко­­сті. Такий образ плекала радян­­­­­ська пропаганда щодо «україн­­сько-фашистських буржуазних націоналістів», і його пов­ною мірою успадкувала пропаганда російська. Єврейська міфологія досі розглядає українців як споконвічних «генетичних антисемітів і погромників». У Німеччині, яка прагне позбутися одноосібної відповідальності за Голокост, виникають наукові теорії, що покладають на місцеве населення, зокрема українське, відповідальність за ініціювання (!) масового знищення євреїв.

Читайте також: Хороші погані вбивці

Психологічно зрозуміле небажання українців прийняти накинуту їм роль підсилюється насамперед очевидною невідповідністю такої картини реальній історії. Адже під час війни в Україні була відсутня не лише власна державність, а й будь-яке повноцінне місцеве самоврядування, що мало б право ухвалювати рішення від імені всього народу. Українські землі були розпорошені між різними державами та адміністративними утвореннями, доля євреїв на яких часто кардинально різнилася. Нарешті, самі українці брали участь у бойових діях і входили до складу збройних формувань різних держав і політичних рухів. Відтак принципово неможливо вести мову про якусь свідому типову поведінку всіх чи бодай більшості українців під час Голокосту. І тих, хто брав участь у знищенні євреїв, аж ніяк не більше, ніж тих, хто допомагав їм безпосередньо або своєю боротьбою з нацистським режимом.

Крім того, сьогодні в українців активно складається власний комплекс жертви геноциду – Голодомору, влаштованого радянським режимом. І тут проявляється згадана системна вада концепції про унікальність Голокосту. Адже в Голодоморі жертвами є українці, а жорстка моде­­ль пам’яті про Голокост не припускає зміни «дійових осіб» – отже, українці «не можуть» бути жертвами, бо «роль» жерт­­ви назавжди закріплено за євреями. Таким чином, пам’яті про Голокост і Голодомор виявляються несумісними, і замість взаємодоповнення вступають у суперечку.

Місце в історії

Щоб Голокост міг стати органічною частиною історичної пам’яті різних народів, треба спочатку повернути його до історії. Це означає знайти його місце, по-перше, в загальноісторичному процесі, а по-друге, серед інших аналогічних явищ.
Тут не місце докладно аналізувати чинники, що привели нацистів до влади в Німеччині, сприяли захопленню ними май­­же всієї Європи і, зрештою, уможливили Голокост. Стосовно історичної пам’яті про цю трагедію слід усвідомити лише декілька ключових речей. По-пер­­ше, анти­­семітизм був не побічним (тобто необов’язковим) додатком, а одним із засадничих моментів нацистської ідеології, побудованої на теорії про ієрархію рас за їхніми цивілізаційними властивостями. По-друге, сама ця теорія була одним із варіантів постхристиянського наукового світогляду, що намагався (й досі намагається) замінити трансцендентну вісь Добро – Зло такою самою матеріальною віс­­сю, в межах якої відбувається споконвічна боротьба. По-третє, «скасування» Бога призвело до того, що божественну етику заступила етика «наукова», в якій моральним оголошувалося те, що сприяло «силам Добра», будь то раса, клас, нація чи окрема людина.
Досвід Голокосту, як і Голодомору, неспростовно доводить первісність ідеологічного чинни­­ка у масштабних історичних процесах. Знищення найбільш успіш­­них та суспільно корисних (з економічного погляду) верств населення відбувалося в обох тоталітарних імперіях згідно з уявленнями, витоки яких лежали лише в ідейній площині. Як нацистський, так і комуністичний експерименти були спробами спростувати практичний досвід розвитку людства, спираючись на абсолютно теоретичні «наукові» конструкції. При цьому переважна більшість людей і в Рейху, і в СРСР була цілковито захоплена цими примарами й без застережень зреклася людської моралі та здорового глузду. Відтак, можна стверджувати, що з глобально-історичного погляду Голокост має ті самі ідеологічні джерела, що й Голодомор чи депортація кримських татар, а з морального стоїть в одному ряду з вірменською різаниною чи трагедією Хіросіми.

Якщо ми відмовимося розглядати Голокост як унікальне історичне явище, це не означатиме, що він стане просто одним зі «звичайних» масових убивств, якими сповнена новітня історія. Але з «унікального», тобто виняткового, непорівнянного, він перетвориться на «універсаль­­не», тобто архетипове. Так само як Велика французька революція є архетипом усіх попередніх і подальших революцій, так і Голокост має стати архетипом усіх геноцидів, що відбулися до та після нього.

Насправді це вже відбувається стихійно і значною мірою підсвідомо. Розширення визначення «Голокост» на знищення нацистами усіх переслідуваних груп, поява термінів «Голокост ромів» або «український Голокост» для означення Голодомору – усе це треба розглядати не як бажання применшити значення єврейської трагедії, а як визнання її універсального харак­­теру, переведення її з кон­­крет­­но-історичного до архетипового.

І тут ми переходимо до наступного, можливо, найважливішого моменту, який пов’язує нас уже не з історією чи історичною пам’яттю, а з нашим майбутнім. Визнання саме єврейського Голокосту архетипом усіх геноцидів ставить на порядок денний повернення до розуміння єврейської історії як архетипу всього історичного процесу. Повернен­­ня, бо саме так розглядало біб­лійну єврейську історію християнство, яке оголосило себе «новим Ізраїлем». Просвітництво, «скасував­­ши» християнство, при­­родно «скасувало» і священну історію. Відтак євреї «перетворилися» на звичайний народ, а їхня історія – на, можливо, не дуже типову, але, в принципі, ще одну звичайну історію. І євреї, що саме тоді стали на шлях асиміляції, радо вітали таке «озвичаєння» власної історії і досі намагаються повною мірою перетворитися на «звичайний» народ.

Але саме Голокост та відтворення після нього Держави Ізраїль є підтвердженням того, що універсальна – священна – роль єврейського народу в історії не завершилася з приходом християнства. Чи не була ця трагедія відбуттям біблійних пророцтв? Чи не був Голокост наслідком скасування абсолютної моралі, джерелом якої є не люди, а Той, Хто їх створив? Чи не стала спроба повністю замінити Бога людським розумом причиною появи «наукових» теорій, які вимагали від своїх адептів знищення мільйонів безневинних людей? За цими запитаннями стоїть лише одне: чи готові ми знайти місце Богові в нашому баченні світу, не відмовляючись при цьому від його подальшого пізнання?
Це не означає «Ренесанс Середньовіччя», радше це «альтернативний Ренесанс». Класичне Відродження апелювало до античної традиції, наукової та поганської, що загинула під тиском християнства. Ми ж сьогодні маємо повернутися до того пункту, де християнство розійшлося з юдаїзмом – там лежать витоки їх антагонізму, який у принципі неможливо розв’язати без кардинальної зміни світоглядних парадигм. З боку християнства це вимагатиме визнання того, що Завіт із євреями діє до сьогодні та їхнє спасіння можливе і поза межами церкви, а з боку євреїв – що решта народів має свої шляхи до Бога поза межами юдаїзму.

Чи означатиме це водночас кінець науки? Напевно, що ні, адже закони існування матеріального світу не зникають через те, що ми визнаємо за їх джерело Всевишнього, а не байдужу природу.

Сьогодні світ стоїть на порозі війни, що має нарешті завершити добу великих імперій і всесвітніх ідеологій, віри в самодостатню силу людського розуму і чистої науки. Добу, яка в ХХ сторіччі породила світові війни і мільйонні гекатомби, деградацію моралі та дегуманізацію людини. Завершити її можна, лише зрозумівши нерозривну єдність складових її історії. Таке розуміння сьогодні може принести Заходу тільки Україна, адже лише вона повною мірою відчула на собі зворотний бік одразу двох наукових теорій – класової та расової, двох великих імперій – радянської та нацистської, пережила два геноциди – Голодомор та Голокост.


Можливо, є глибокий історичний сенс у тому, що народ, який упродовж сторіч залишав­­ся об’єктом історичного процесу, напередодні свого воскресіння пережив дві найстрашніші трагедії в історії людства? Пережив, щоб, повернувшись повноправним членом до сім’ї європейських народів, принести їм, які знають все про безмежний зліт людсь­кого духу, своє знання про таку ж безмежність його падіння.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено