Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 листопада, 2014   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

«Мені сором, що ми такі невільні...»

Drang und Sturm Лесі Українки: віденські епізоди 1891 року
Матеріал друкованого видання
№ 45 (365)
від 6 листопада, 2014
«Мені сором, що ми такі невільні...»

«У мене руки в кайданах,
але серце й думка вільні...»
Із листа Лесі Українки
до Михайла Косача,
25 лютого 1891 року

«Єдина моя надія на вільне море», – написала Леся Українка 3 березня 1891 року редакторові львівського журналу «Народ» Михайлу Павлику, мовби підсумовуючи своє півторамісячне життя-буття у Відні. До столиці Австрії вона приїхала з надією на те, що їй зроблять операцію, здоров’я поправиться і її «митарства» нарешті закінчаться. Проте дива не сталося: професор Теодор Більрот оперувати хвору ногу пацієнтки з Росії не став, порадивши натомість звикати до «апарата» (протеза) і їхати влітку в теплі краї...

Історія ця почалася ще в дитинстві, коли застуда спричинила туберкульоз кісток; дійшло до того, що у 1883-му їй, тоді ще 12-річній дівчинці, у клініці Київського університету прооперували ліву руку. Однак дошкуляла й нога, тож Лесі доводилося часто залишати домівку і їхати «на води»: у Друскинінкай (Литва), на Хаджибейський лиман під Одесою… Коли наставало полегшення, вона тішилася, що може змінити милиці на паличку, без якої не могла ходити.

Лікування стало набридливим повсякденням.Тепер, у Відні, Леся вирішила, що «теплих купелей» досить, потрібне «вільне море». І через кілька місяців, у червні, вона разом із матір’ю та сестрою Ольгою таки вирушить до Криму.

Леся Українка, Джордж Кеннан, Антон Чєхов

Сорок днів, проведених у Відні, не минули даремно: в Лесиній душі вони залишили надзвичайно глибокий слід. Якось вона написала братові: «Тепер мене більш ніж коли опанували Drang und Sturm». Про «бурю і натиск», що їх пережила Леся Українка на початку 1891 року, виразно свідчать її листи, надіслані з Відня. Уціліло їх небагато, всього шість, проте які промовисті, духовно наповнені ті віденські послання, адресовані Павлику (аж три), дядькові (Драгоманову), братові Михайлу й сестрі Ользі!

В Австрії саме вибирали послів до сейму. Тож хвороба хворобою, а за політичним життям країни, за «виборовою гарячкою» Леся Українка спостерігала з неослабною увагою. Вона ж приїхала з деспотичної Росії Алєксандра ІІІ, де, як казав Іван Франко, «суспільність немов одубіла». Контрасти впадали в око відразу. «Розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо, – з філософським смутком писала Леся дядькові в Софію. – Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить...» (17 березня 1891 року).

Вона й раніше знала, що живе в країні-тюрмі, але тепер, на чужині, гострота «рідної» неволі ставала ще дошкульнішою. Недарма ж у Лесиних віршах, поемах і драмах раз у раз виринатиме зловісний образ тюрми, що її треба зруйнувати – як Карфаген! – заради свободи людини і нації.

Читайте також: Українська Кассандра

В одному з віденських листів до Павлика вона, вже поставивши крапку, поцікавилася у «постскриптумі»: «Для чого не згадуєте в «Народі» нічого за «Сибір» Кеннана?» І тут-таки додала: «Се було б для галицької публіки цікаво і корисно». Ось так: виходить, у березні 1891-го Леся Українка вже знала резонансну працю американського мандрівника й публіциста Джорджа Кеннана (1845–1914) «Сибирь и ссылка», у якій ішлося про життя російських каторжників? Щоб написати її, Кеннан разом із художником Фростом у травні 1885-го – серпні 1886-го здійснив подорож по Сибіру, спеціально цікавлячись системою каторги і заслань. А вже в 1887–1889 роках його статті з’явилися на сторінках американських журналів. У них Кеннан критикував царський уряд і з прихильністю писав про революціонерів (із «бабусею російської революції» Брешко-Брешковською, політзасланцями Лазарєвим, Волховським він був знайомий і навіть приятелював; чи ж дивно, що самого Кеннана арештовували, а його нариси заборонялися російською владою?).

Великий резонанс у США та Англії мали також публічні лекції Джорджа Кеннана про «Сибір неісходиму». Аби «уна­очнити» свої розповіді, він навіть з’являвся перед аудиторією у лахах в’язня і кайданах!

Книжку Кеннана (чи принаймні його статті) знав і Антон Чєхов, який у травні 1890 року несподівано для своїх приятелів подався на острів Сахалін вивчати життя каторжників і засланців (Леся Українка в той час жила з родиною на Волині; планувала влітку вирушити «на води», лікуватися; у Колодяжному багато писала: саме в ті дні з-під її пера з’явилася сповнена стоїчного духу поезія «Contra spem spero»).

І хоч Антон Павловіч запевнював редактора «Нового времени» Алєксєя Суворіна: «Нет у меня планов ни гумбольдтовских, ни даже кеннановских», усе ж він трохи лукавив. У його намірах таки було щось «кеннанівське», передусім мета: Чєхова, як і американського публіциста, цікавило російське «потойбіччя»...

Провівши на «каторжному острові» три місяці й два дні (як він сам згодом уточнював із характерною самоіронією), Антон Чєхов потім ще протягом п’ятдесяти (!) днів добирався пароплавом до Одеси. Побував у Гонконгу, на острові Цейлон, звідти Індійським океаном, Червоним морем, через Суецький канал – у Середземне море, далі – в Чорне, і 5 грудня 1890 року пароплав «Петербург» із майбутнім автором книжки «Острів Сахалін» на облатку нарешті пришвартувався в Одеському порту.

Леся тоді «розминулася» з Чєховим: до Одеси вона прибула, повертаючись із Криму, з Ялти (де через кілька років поселиться Антон Павловіч!) ще 23 серпня, а вже наступного дня покинула «південну Пальміру»…

Читайте також: Честь у «подлі» часи

Невдовзі після поїздки на Сахалін Чєхов написав трагічне по своїй суті, відчайдушне оповідання «Палата № 6». Схожу на тюрму провінційну божевільню, про мешканців якої ідеться в оповіданні, проникливі читачі сприймали як символ усієї Росії. Здається, найбільш емоційно таке враження висловив Ніколай Лєсков:

«В «Палате № 6» в миниатюре изображены наши порядки и характеры. Всюду – палата № 6. Это – Россия. /…/ Палата его – это Русь!».

Країна-тюрма, країна-божевільня... Лікар Рагін, якого, зрештою, також запроторюють до «палати № 6», із жахом констатує: «За двадцять лет я нашел во всем городе одного только умного человека, да и тот сумасшедший». І ці його слова свідчили про безмежність, якщо не безпросвітність, чєховської туги…

У Лесі Українки з її «кассандрівськими» пророкуваннями інша інтонація: її улюблений образ – меч, стихія її поезії – битва, готовність до самопожертви в бою без сподівання на те, що могилу борця колись укриють лаври… В одному з віршів 1891 року («Сон») вона явила візію грандіозного руйнування темниці, рішучої зміни «світового строю одвічного»:

Страшне повстане скрізь землі рушення.
І з громом упадуть міцні будови.
Великий буде жах, велике й визволення!
Тоді впадуть всесвітнії окови…

І ця картина історичної драми, драми «великого визволення» з’явилася в поетеси, за­уважмо, невдовзі після Відня! Сказано ж: Drang und Sturm…
А тепер увага: у Джорджа Кеннана й Лесі Українки, виявляється, був спільний знайомий – сибірський засланець Фелікс Волховський (1846–1914)! Щоправда, Леся познайомиться з ним пізніше, через кілька років. Із Волховським, який на той час емігрує до Англії, вона листуватиметься, і ті їхні контакти матимуть конспіративний характер. А в листах ітиметься, звісно ж, про політичну боротьбу із самодержавним режимом у Росії...

«Виборова гарячка»

Але повернімося до «виборової гарячки» в Австрії. Особливий інтерес у Лесі Українки викликала діяльність Русько-української радикальної партії, що й зрозуміло, адже саме цим рухом, соціал-демократичним по своїй суті, опікувався Михайло Драгоманов, духовною ученицею якого вона почувалася. Партія була заснована в жовтні 1890 року, її програму-максимум писали Іван Франко та Євген Левицький, а одним із друкованих органів галицьких радикалів став той самий журнал «Народ», із яким Леся підтримувала зв’язки. У програмі йшлося, зокрема, про те, що «партія змагає до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, то є хоче колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних».

Соціал-демократичні ідеї ставали популярними. То вже згодом, після подій 1905–1906-го, Леся Українка перегляне своє ставлення до соціалізму, причому так істотно, що в її драмі-антиутопії «Руфін і Прісцілла» з’являться навіть трагічні перестороги стосовно майбутнього «раю». Але поки що на календарі лише рік 1891-й. І Леся, наче справдешній політолог, у листі до брата Михайла аналізує політичну ситуацію на Галичині, своє ставлення до партій. Багато що тепер відкрилося їй по-новому. Вона пересвідчилася, що декларована «народовською» партією «нова ера», себто «з’єднання (русинів, тобто українців. – В. П.) з урядом та поляками», не має жодної перспективи. Поляки й русини, як і раніше, «одно одному не вірять і за пазухою ховають добрі каменюки», а лідер «народовців» Юліан Романчук почав нагадувати їй «громадські типи часів Руїни», оскільки, «немов пан Твардовський, завис між небом і землею», втрачаючи довіру в очах виборців.

Найгостріший сарказм Лесі Українки викликало угодовство «народовців». «Їхні криві дороги, quasi патріотичні вигукування та поклони урядові дуже обридли», – писала вона Михайлові Драгоманову (17 березня). І додавала вже не тільки від себе, а й від гуртка «молодих українців»: «Одного часу мене запевняли, що для нас і нема інших доріг, як тільки криві, – але просто саме почуття правди одвертало мене від такого «лояльного патріотизму». Вже тая «політика», «лояльність», криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, «повага до народних святощів», «уміркований лібералізм», «національна релігійність» ets., ets. – все оте вже так утомило нас, молодих українців, що ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того «тихого болота».

У цих словах її пробивався голос нової генерації, зокрема київського кола Лесиних однодумців, які переосмислювали свої стосунки з «батьками». «Ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства», – пояснювала вона Драгоманову ту зміну, що сталася в свідомості ровесників із її середовища...

І ще один важливий штрих до цього колективного портрета є в листі до Михайла Драгоманова: «Поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу». «Молода громадка» хотіла бачити світ за вікном, а хіба він міг відкритися зі сторінок «нужденної російської преси»?

До москвофільської партії якихось симпатій Леся Українка мати не могла «за визначенням»; інакше, як «кацапами», вона «москвофілів» і не називає. Зате радикали викликають у неї прихильність: «З усіх трьох галицьких партій (русинських) радикальна мені здається найпрогресивніша і найрозумніша; я думаю, що коли вона розумно поведе свої справи, то їй легко привернути до себе простий люд».

У неї, схоже, прокидається азарт, породжений сподіванням, що новий політичний рух додасть «нашій оспалій та прибитій громаді» енергії. Вона й журнал «Народ» хоче бачити цікавішим, тому й переповідає Михайлу Петровичу враження своїх київських друзів, які нарікають на велику кількість перекладів із Толстого та Успенського, на передруки з російської преси. Адже знову ж таки не тільки світу, що у вікні…

Проте азарт її досить стриманий: повз око Лесі Українки не пройшли ні «надужиття при сільських виборах», ні «грубий підкуп» виборців («хто має більше грошей, того й партія міцніша»). Якоїсь безоглядної «партійної» заангажованості в неї, симпатика «радикалів», не відчувається – переважають спостереження та аналіз. Зрештою, віденські листи Лесі Українки підтверджують її пізнішу самохарактеристику: «по натурі я, властиве, «Wilde», тобто дика, і з організаціями входжу завжди в оригінальні відносини «союзника» скоріш, ніж «члена».
Ці слова буде написано в березні 1903 року. Адресовано їх лондонському політемігранту Феліксові Волховському.

Salon artistique

І все ж не політикою єдиною жилося Лесі Українці в ті лютневі й березневі дні. Помешкання на вулиці Флоріана, яке вони з матір’ю найняли, досить швидко перетворилося на «salon artistique»: побачити «жінок з України» щодня прибігали «січовики» (себто студенти-галичани, об’єднані в земляцьке товариство «Січ»), охоче гостювали в «артистичному салоні» лікарі Ярослав Окуневський та Іван Гриневецький. Зав’язувалися розмови, дискусії; часом усі разом співали під акомпанемент Лесі, яка награвала на фортеп’яно…
Багато хто із «січовиків» симпатизував «радикалам», причому Леся з подивом зауважила, що в поглядах на літературу її нові знайомі часом нагадують російських «народників»: «Тут можливі ще суперечки, подібні таким: що краще – Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п.». Вузькоутилітарне розуміння мистецтва Леся Українка в листі до брата називає «антипоетичним і антиартистичним (a la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti)». І далі розповідає, як їй доводиться «стинатися з «січовиками» за неоромантизм», доводячи, що «в літературі мають вартість пор т р е т и, а не ф о ­т о ­г р а ф і ї /…/ бо без «видумки» нема літератури».

У тих суперечках Лесі з «ультрареалістами» особливо важливими є її думки про неоромантизм: хоч у Відні їй і не писалося, проте естетичне самовизначення відбулося, причому на тривалу творчу перспективу. «Як би там не було, а література – моя професія», – зізналася вона братові ще два роки тому.

У Відні з легкої руки Михайла Павлика Леся Українка відкрила для себе творчість Ольги Кобилянської. Павлик надіслав їй повість молодої буковинської авторки «Лорелея», і Леся невдовзі озвалася до нього довгим листом, у якому докладно виклала свої враження від прочитаного. «Краса цієї повісті не так в її ідеях, як в глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки, – писала Леся. – Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва». За асоціацією згадалася проза Жорж Занд із її тугою за емансипацією жінки. Леся навіть запропонувала Павлику, щоб він не друкував «Лорелею» в «Народі», а передав її для публікації в «жіночому» збірнику, що мав стати продовженням альманаху Наталі Кобринської й Олени Пчілки «Перший вінок» (1887 рік).

У Кобилянській-письменниці вона інстинктивно відчула «сродну» душу, якій так само не чужа «нова школа, новоромантична»…

Час від часу Леся виходила помилуватися Віднем. Мешкали вони з матір’ю майже в самому центрі – поруч ратуша, резиденція цісаря, парк, міський театр, будівля парламенту. Леся дивувалася: «Такого розкішного міста, як Відень, може, і в світі нема».

Мати й донька, ці дві загадкові для «січовиків» «жінки з України», часто купували квитки і йшли в оперний театр. Стихія музики захоплювала Лесю так, що колись вона навіть зізналася дядькові: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет». «Вийшов би», якби не хвора рука…

Про побачені вистави вона часто згадувала в листах. За кілька тижнів назбирався чималенький репертуар: «Нюрнберзькі мейстерзінгери» та «Зігфрід» Ріхарда Ваґнера… «Отелло» Джузеппе Верді… «Вільгельм Телль» Джоаккіно Россіні… «Жидівка»… «Пророк»… Балет «Казковий танок»… А то якось пішли вдвох із мамою «дивитись на Rossi», «італійське світило» в ролі Івана Ґрозного (за п’єсою Алєксєя Толстого). «Зобачу, як то італьянці по-італьянськи кацапську тиранію представлятимуть!» – лукаво писала Леся братові.

І «зобачила»: «Тільки ти собі подумай, Пуцю (жартівливе ім’я сестри Ольги, якій Леся також «звітувала» про свої віденські враження. – В. П.), що «Івана Грозного» представляли італьянці по-італьянськи! То було смішно і чудно, і костюми у них теж були смішні і поводитись по-кацапськи вони не вміли, один тільки Іван Грозний то таки був похожий на кацапа, дарма, що італьянець грав».

Іронія в її театральних (і не тільки театральних) «коментарях» трапляється досить часто: натура Лесина органічно не приймала пафосу й сентиментальності! Ось як побачила вона глядацький зал під час вистави «Отелло»: «Дездемона дуже гарно виспівала пісню про вербу і «Ave Maria», так що аж мені плакати хтілося, а деякі німки то так плакали, що страх. Тут німки дуже часто плачуть по театрах, як тільки що-небудь таке жалібне, то вони просто аж падають з жалю, я собі тільки думаю: ну і чого вже там так розливатися?!».  

Сама вона була не з тих, хто «розливається». Давався взнаки драгоманівський корінь: мати, дядько також мали сильні, вольові вдачі, «скептичний розум», та й різкості їм зовсім не бракувало.
А ще в Лесиних листах кілька разів ідеться про сором. «Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить», – зізнавалася вона Михайлу Драгоманову (лист від 17 березня). Соромно було й за галичан, які повелися на гасла про «нову еру», за «народовців» із їхніми «поклонами уряду». Почувала також «сором за себе (громадянку країни-тюрми! – В. П.) перед вільним народом» (австрійцями)...

І то був сором внутрішньо вільної людини за рабство довкола, за національну неволю, за звичку інших до приниження і покори.

***
Повертаючись із Відня, де вона зустріла своє 20-ліття, Леся Українка не могла знати, що майже половина її життя вже позаду. Переживши Drang und Sturm, вона була цілком свідома того, що для неї в цьому житті все ще тільки починається…

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    4 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено