Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 листопада, 2014   ▪   Владислав Грибовський   ▪   Версія для друку

Захована Україна Кубані

Мої перші відвідини Краснодара навіяли дивовижне déjà vu: я тут раніше точно не був, але відчуття, ніби все це вже бачив
Матеріал друкованого видання
№ 44 (364)
від 30 жовтня, 2014
Захована Україна Кубані

Смак першого враження

І справді, я це бачив у Запоріжжі, Дніпропетровську, Херсо­­ні й Одесі: ті самі перпендикуляри перехресть старого середмістя і дебелі, пофарбовані в біле цег­­ляні одноповерхівки на 10 кімнат, сховані від південного сонця у розлогих акаціях, вербах чи тополях. І вже чув: «Шоп пройти на улицю Карасунно-На­бе­­реж­­ную, вам нада…» Роблю так, як «нада», сідаю в трамвай і чую, як дві літні жіночки розмовляють між собою точнісінько так, як у наших південних селах. Звичним для мене південноукраїнським суржиком питаю в них про ту ж Карасунно-Набережну. Жінки не­­довірливо дивляться, піддаю­чи мене ретельному скануванню. Одна з них, прибравши нарочитої байдужості, відповіла російською – так, ніби я нахабно торкнувся чогось такого, про що не говорять із першим стрічним, ніби намірявся вдертися до сфе­­ри приватного, відгородженого від чужинця важким буфером ввічливості.

Перше враження про навмис­­но заховане українське притуплялося в наступні приїзди. Я обростав знайомствами, мав друзів, уже не блукав краснодарськими вулицями. Місто ставало для мене «обжитим простором» – таким, як Запоріжжя, Дніпропетровськ, Херсон чи Одеса. Все промовляло про відкритість та приязне ставлення до історика з України, який укотре здійснює паломництво до крайового архіву, музею та бібліотеки, став завсідником місцевих наукових конференцій і кав’ярень. Звідусіль чути про демократію, мультикультуралізм, взаємопроникнення, прозорі кордони і про те, що між «братніми народами» не може бути не те що війни, а й найменших територіальних претензій. Отже, Кубань – то Росія, а Крим – Україна. Але чому ж тоді вони, думав собі я, наполягають, що Крим не можна називати Півднем України, а на Кубані поширена не українська мова (хай навіть діалект), а саме балачка? Чому україномовні зразки місцевого фольклору тут друкують російською, а не українською абеткою? Чому нащадків запорожців – чорноморських козаків – вони вперто не називають українськими козаками, кошового отамана Захарія Чепігу пишуть «Чепега», а першого городничого Катеринодара Вовкоріза – «Волкорез»? Для чого ховати українське в російському? Ми ж не маємо одне до одного територіальних претензій і шануємо принцип мультикультуралізму, чи не так? Питав я своїх кубанських колег у запалі дискусії і бачив, як на їхніх обличчях проступало щось дуже схоже на нарочито байдужий погляд тієї жінки в трамваї...

Монументальна тінь Єкатєріни

У 1893-му з нагоди сторічного ювілею переселення чорноморських козаків на Кубань російський скульптор Міхаіл Мікєшин (автор кінної скульптури Богдана Хмельницького у Києві – тієї, що булавою вказує «потрібний» напрямок) розпочав роботу над пам’ятником Єкатєріні II у Катеринодарі. Його встановили у 1907 році біля палацу отамана Кубанського козацького війська, наділивши статусом головного символу історії регіону. Цей символ, немов масивний якір, при­­в’я­зував до себе майбутнє, аби воно, легковажне, не пустилося у вільне плавання. Будова тієї історії визначалася композицією монумента: нагорі велична фігура імператриці зі скіпетром; від її ніг до середнього ярусу простяглася грамота, яку вона підписала на знак «дарування» Кубані чорноморським козакам у вічне володіння. У середньому ярусі розміщені фігури: ліворуч – фаворита Єкатєріни Ґріґорія Потьомкіна, праворуч – «батьків-зас­новників» Чорноморського козацького війська Антона Головатого, Сидора Білого й Захарія Чепіги. Позаду бандурист (прозваний місцевими дотепниками опозиціонером), нижче уривок із неофіційного гімну кубанського козацтва «Ой, годі ж нам журитися, пора перестати». 1920 року більшовики демонтували цей монументальний символ і перейменували Катеринодар на Краснодар (тобто зня­­ли майбутнє з якоря), а 2006-го «по­­стбільшо­вики» відновили йо­­­го разом з усім шлейфом значень, які він містив у собі (знову припнули майбутнє на якір).
Яким був зміст символів цієї лапідарної споруди? Передусім вона демонструвала Єкатєріну як деміургійну постать, яка, мовляв, ніби Господь, сотворила світ із нічого. Чим була Кубань до Єкатєріни? З погляду монумента нічим, то була пустка. А якщо там хтось і жив, то не гідні того, принаймні без осяяння скіпетра імператриці життя тубільців бачилося позбавленим сенсу. От цю – в такий спосіб уявлену – пустку Єкатєріна і дарувала козакам. Не запорожцям, оскільки царський маніфест у 1775 році проголосив: «Нет теперь Сечи Запорожской в политическом ея уродстве, следовательно же и казаков сего имени», а тим, із кого Потьомкін згодом сформував «Кіш вірних козаків», назвавши їх чорноморськими.

Читайте також: Надія Супрун-Яремко: «Криза самоідентифікації – страшний процес на Кубані, який лише посилюється»

Царицин монумент кидав гус­­ту тінь на минувшину кубанського краю, в якій перепліталися сюжети історії запорозьких і донських козаків, адигських та інших народів Кавказу, а також ногайців, калмиків, росіян-старо­­вірів, гнаних з охопленої нетерпимістю Росії. У ХVI столітті цей регіон став складовою частиною Кримського ханства, котре побудувало тут фортеці Темрюк, Тамань і Копил. Адигські юнаки вважали честю служити у гвардії кримських ханів і брали участь у їхніх походах на володіння Росії та Речі Посполитої. Кримські хани віддавали своїх синів адигам на виховання. Багато їх лишилося на Кубані, де вони поріднилися з адигами, і від того виникла осібна гілка кубанських султанів із фамільним іменем правлячої у Криму династії Гіреїв.

Один із їхніх нащадків Крим-Гірей Махмет Гіреїв Султан Хан-Гирей (1808–1842) уславився як фольклорист, письменник, автор абетки для рідної адигської мови (до речі, був знайомий із Міхаілом Лєрмонтовим). Кубань ста­­ла рідною і для частини ко­­чови­ків-ногайців, які після розпаду Ногайської Орди (середина ХVI століття) мігрували з Нижньої Волги до Північно-Захід­­­ного Кавказу і визнали владу Кримського ханства. У гірських районах Прикубання знаходили прихисток вірмени – маючи тісні взаємини з адигами, вони утворили окрему етногрупу черкесогаїв. У приморських містах мешкало чимало турків, греків та євреїв.
Строката етнічна мозаїка Кубані урізнобарвилася в 1708 році, коли після розгрому повстання Кондратія Булавіна частина донських козаків на чолі з Іґнатієм Нєкрасовим попросилася під ру­ку кримського хана. Під егідою Гіреїв постало «Войско Кубанс­кое Игнатово Кавказское», яке російський історик Дмітрій Сєнь не без підстав назвав першим козацьким утворенням на Кубані. Козаки-нєкрасівці під захистом мусульманських правителів плекали своє православ’я старого обряду. Росія для них стала ніби проклятою землею, тож вони з особливим завзяттям рушали в походи кримських ханів проти «царства антихриста», вважали почесною службу в ханській гвардії та охороняли кордони ханства.

Запорожцям Кубань була відо­­ма ще на початку ХVII століття, коли вони спільно з донцями пускалися у відчайдушні морські походи на Азовське та Чорне моря. Саме тоді запорозькі козаки побудували біля гирла річки Кальміус укріплення Домаха (на місці колишнього генуезького порту Адомаха), звідки їхня флотилія чи не щороку виходила добувати «козацького хліба» в турецьких володіннях. Іноді зіткнення між турецькими і козацькими суднами відбувалися на східному березі Азовського моря. Як видно з опису переслідування турецьким капітаном Піяле Кетхюда козацьких «чайок» 1638 року поблизу гирла Кубані, запорожці добре орієнтувалися у місцевості, знали розташування відмілин, кіс, рукавів річок, що впадають у море, очеретяних лабіринтів, що давало змогу їм вправно маневрувати.

Читайте також: Ускладнений пошук

Більш упевнено запорожці стали почуватися на Кубані після переходу до підданства Кримського ханства у 1709 році. Саме тоді зросло адміністративне та економічне значення Кальміуської паланки, що перебувала на місці сучасного Маріуполя. Зі своєї гавані в гирлі річки Кальміус козаки щовесни відпливали на морські промисли й активно освоювали східне узбереж­­жя Азовського моря, потіснивши звідти донських козаків, вірних російським правителям. Стрімко розросталася Кальміуська слобода, стаючи східною столицею Запорожжя. Після повернення Війська Запорозького до російського підданства у 1734-му значення Кальміуської паланки як опорного пункту просування українського козацтва на Кубань не змінилося. Попри протести кримських та турецьких властей, риболовецькі ватаги запорожців утримували свої стани на всьому азовському узбережжі – від гирла річки Єя до дельти Кубані. Іноді ці стани перетворювалися на укріплення, здатні витримати приступ військ кубанського сераскер-султана (ханського губернатора) та ігнорувати російські прикордонні команди, які намагалися повернути запорожців із ханських володінь.

Фатальною для запорозьких оселищ на Кубані, як і для коза­ків-нєкрасівців, стала російсько-турецька війна 1768–1774 років. У 1769-му війська Кримського ханства вщент зруйнували Кальміуську слободу, перетнувши зв’я­зок Запорожжя зі Східним При­азов’ям. Того ж року російські війська завдали нищівного удару по ханських володіннях на Кубані, примусивши тамтешніх ногайців відійти у передгір’я Кавказу, а нєкрасівців сісти на човни й тікати у дельту Дунаю. У 1771 році російське командування розмістило на правобережжі Кубані ногайські орди, примусово переселені з Північного Причорномор’я. 1783-го, під час ліквідації Кримського ханства, їх присилували до прийняття російського підданства та переселення у приуральські степи. Ногайці чинили збройний опір і наразилися на широкомасштабну каральну експедицію, очолювану Алєксандром Суворовим. У 1790 ро­­ці частину ногайців, що лишалася в пониззі лівобережжя Кубані, відселили до Північного Приазов’я – між сучасними Мелітополем та Бердянськом. От тоді й постало питання, кому «дарувати» ту витолочену до порожнечі землю…

Зрада і воля

7 січня 1775 року в Москву прибула остання депутація запорожців до російської імператриці. У її складі були Сидір Білий, Логвин Мошенський та Антон Головатий. На них кошовий отаман Петро Калнишевський покладав останню надію щодо відстоювання у високих кабінетах прав Війська Запорозького. Депутати, не отримавши там сподіваного, потрапили до царициного фаворита Ґріґорія Потьомкіна. Той вдавав із себе козака Кущівського куреня Грицька Нечосу і частував гостей кріпким пуншем, а проте пізніше  Головатий згадував: «Так взглянул на меня,.. что я на лице его ясно прочел мой маршрут в Сибирь». Аби не втрапити за тим маршрутом, депутати пішли шляхом зради, шукаючи персональної милості від майбутнього князя Таврійського.

На Запорожжя вони поверталися вже після арешту Калнишевського та ліквідації Січі. Сидір Білий та Антон Головатий незабаром дістали чини російських офіцерів, статус російських дворян та поміщицькі землеволодіння. 3 липня 1787 року у Кременчуці вони постали перед ясними царициними очима й подали їй клопотання про створення козацького підрозділу з колишніх запорожців. Автор цьо­­го документа Антон Головатий, який ще на Січі отримав прізвисько «хитрий писуля», переконував: «Це вже не буде Січчю, але особливим військом із колишніх запорожців, вони будуть мати свою осілість і порядок служби, гідний часу та обставин». Тобто йшлося не про відновлення Війська Запорозького, а про створення нового козацького формування, яке хоч і спиралося на традиції запорожців, але мало б організацію за зразком реформованого Війська Донського. У січні 1788-го його називали то «Кіш вірного Війська Запорозького», то «Козаками вірного Запорозького Коша», в листопаді Потьомкін іменував їх «чорноморські козаки», а наприкінці того року остаточно усталилася офіційна назва «Ея Императорского Величества Войско верных Черноморских казаков», що увійшла в історію як Чорноморське козацьке військо.

Читайте також: Що нам Кубань?

Колишні запорожці охоче вступали до цього формування, прагнучи уникнути кріпацтва та хоч якось зберегти свій козацький спосіб життя. У квітні 1788-го почалося створення Чорноморської військової флотилії з піших козаків та кінних полків із комонних. Жадання козацької волі визначило їхню активну участь у війні проти турків 1787–1791 років. Козацькій флотилії не раз доводилося рятувати російські віт­рильники, що не могли йти проти вітру і опинялися під нищівним артилерійським обстрілом. Тоді козаки, прив’язавши линвою російські кораблі, своїми човнами буксирували їх на стратегічно вигідну позицію і спільно здобували перемогу. Те саме відбувалося й під час шикування російських суден у лінію баталії. Легкі козацькі човни вправно маневрували на мілководді, розстрілювали з гармат і брали на абордаж неповороткі турецькі кораблі. Особливо відзначилися чорноморці під час штурму укріпленого острова Березань, що поблизу Очакова, під Бендерами та при здобутті Ізмаїла.

У січні 1790 року. Ґріґорій Потьомкін дістав від Єкатєріни II титул великого гетьмана козацьких Катеринославських та Чорноморських військ. Чорноморсь­­ким козакам надали давно очікувану землю у межиріччі Бугу та Дністра з центром у молдавсь­­кому селищі Слободзея. Згодом Потьомкін «подарував» їм околиці сучасної Керчі й Таманський півострів, але закріпити належним чином надану землю не встиг: він помер 5 жовтня 1791 року. А «хитрому писулі» Головатому довелося їхати до Петербур­­га й тішити царицині вуха своєю грою на бандурі та співом складеної ним пісні:

Устань, батьку, устань, Гри­­цю, великий гетьмане,
Милостивий добродію, вельможний наш пане!
Промов за нас слово.

І таки наспівав: 30 червня 1792 року. Єкатєріна ІІ надала Чорноморському козацькому війську грамоту про дарування кубанської землі. Головатий же не забарився скласти пісню «Ой, годі вам журитися, пора перестати…», у якій переказав зміст грамоти імператриці. І ця пісня стала чимось на кшталт гімну чорноморського козацтва, котрий так гарно вписався в композицію пам’ят­ника Єкатєріні біля отаманського палацу...

Кавказька Україна

Попри потужний відгомін січових традицій, плин життя козаків на Кубані знаходив осібне русло. Тут уже не було осередку, подіб­ного до Січі. Хоча традиція поділу козаків на курені довго зберігалася, але відтоді, як чорноморці осіли курінними поселеннями, служба здійснювалася «за зразками Війська Донського». Втім, кубанські запорожці довго не одружувалися. Даремно царські чиновники дорікали їхньому парубкуванню, а одного разу пробували навіть повизбирувати скрізь по імперії дівиць, аби видати за козаків, та нічого з того не вийшло. Хоча запорозьке парубкування поволі скінчалося. Курінні поселення перетворювалися на станиці, козаки обростали господарством, жінками й дітьми.

Змінювалися і життєвий ук­­лад, і зовнішній вигляд козаків. У 1816-му було затверджено формений одяг чорноморців. Відтоді вони мусили носити вузькі штани, мундир з чотирма рукавами. Щоправда, козаки не поспішали вдягатися за казенними стандартами, більшість носила кобеняки та свити. Лише у 1840–1842 роках було зап­­ро­­ваджено обов’язковий мун­­­дир з обшлагами, тасьмою, галунами, еполетами, погонами, груд­­ними патронниками-гази­ря­­ми, що нагадувало черкеське вбран­­ня, а також кавказьку шашку, яка відрізнялася від старосвітської козацької шаблі. 1840 року з’я­вився ще один елемент, що вважається невід’єм­ною складовою образу кубанського козака, – черкеський кинджал.

У прикавказьких степах, у сусідстві з войовничими горцями, українці змогли ще більш ніж століття зберігати козацькі традиції. Справжніх січовиків на Кубань переселилося, за де­якими підрахунками, до 40%  усього загалу козаків. З часом їхня частка зменшувалася. Чорноморське лицарство повнилося вихідцями з росіян, поляків, молдаван, переселенців із Балкан, ногайців, турків, кримських татар, євреїв та представників інших народів. У 1848–1849 роках. відбулося масове переселення українців у Чорноморію: більше ніж 100 тис. вихідців із Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній мігрували до кубанських степів, які перетворювалися на регіон, органічно по­­в’язаний з етнокультурним простором України та її козацьким минулим.

Українці Кубані плекали традиції запорожців, вважаючи свою Чорноморію прямою спадкоємницею Запорозької Січі. Ось як точно вловив українське єство Кубані один із перших кубанських істориків Іван Папко: «Весь військовий склад чорноморського народонаселення має одну фізіономію, втілений однією народністю – малоросійською... Чорноморці говорять малоросійською мовою, що добре збереглася. Так само збереглися, під їхньою військовою кавказькою оболонкою, риси малоросійської народності у манерах, звичаях, повір’ях, у побуті домашньому і громадському».

Мандрівники не бачили істотних відмінностей між селами Катеринославської губернії та Чорноморії і з подивуванням описували, як горці-черкеси балакали дивною сумішшю українських та адигських слів. У хатах-читальнях читали Шевченків «Кобзар», на основі місцевого мовного матеріалу писалися літературні твори, починала діяти «Просвіта» і українське шкільництво, в Катеринодарі омріював Українську революцію Симон Петлюра – майбутній її очільник. Так було ще на початку ХХ століття.

Було. І не можу повірити, що тепер лишилася тільки балачка, якою жінка з нарочито байдужим лицем не наважилася у трамваї заговорити з чужинцем із України…


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено