Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
22 вересня, 2014   ▪   Леонід Залізняк   ▪   Версія для друку

Від Запорозьких Вольностей до Новоросії

Чергова спроба імперської Москви загарбати південь України відродила старий імперський міф про вільний край новоросів, нібито колись загарбаний українцями.
Від Запорозьких Вольностей до Новоросії

Російський президент Владімір Путін, виправдовуючи військове вторгнення росіян на Донбас, нещодавно заявив, що «Харьков, Луганск, Донецк, Херсон, Николаев, Одесса не входили в состав Украины в царские времена. Это все территории, которые были переданы в Украину в 20-е годы советским правительством. Зачем они это сделали, Бог их знает». Важко сказати чого більше в заяві президента: невігластва, самовпевненості чи бажання надурити громадськість. Спробуємо розібратися чи дійсно українці не мають історичних прав на український степ, ніколи в ньому не жили і економічно не освоювали.

Сепаратистська ідея «вільної» республіки Новоросії далеко не нова, бо інспірується Москвою вже не вперше. Згадаймо, як в  останні роки існування СРСР в Україні, Молдові, Литві несподівано виникли численні сепаратистські рухи. Вони були інспіровані з імперського центру з метою протидії національно-визвольним, відцентровим тенденціям у національних республіках. Так, на Одещині 1990 р. поширився сепаратистський рух за утворення на землях Пів­денної України незалежної республіки Новоросії зі столи­цею в Одесі. Саме тоді, задовго до Путіна "едва не наполовину украи­нец" Алєксандр Солженіцин написав, що в степах Ново­росії, Криму, в Донбасі "сроду старой Украины не было" (Солженицын, 1990).

Зупинимось на деяких історичних фактах, що могли б зацікавити "нову етнічну спільноту півдня України — новоросів". У цьому плані значний науковий інтерес ста­новить праця одесита, офіційного історика Новоросійської губернії А.Скальковського "История Новой Сечи". Напи­сана з лояльних до царського уряду позицій книга тричі перевидавалася в XIX ст. в Одесі. Тому дивує, що вона лишилася поза увагою прибічників створення в українських степах "вільного краю новоросів".

Ще тисячу років тому Київська Русь вела в цих степах вперту і криваву боротьбу проти печенігів та половців. Зга­даймо загибель київського князя Святослава 972 р. у бою з печенігами на порогах, події, описані в "Слові о полку Ігоревім", трагічне для очолюваних Мстиславом Київським та Данилом Галицьким руських дружин побоїще на річці Калці в Приазов'ї І223 р. По Нижньому Дніпру від Дніпропетровська до Херсону археологи розкопали численні руські поселення X-XV ст., які підтримували тісні зв'язки з княжим Києвом, доки не були зметені новою навалою кочовиків наприкінці XV ст. (Козловський, 1990).

Коли стародавній Київ втратив права на ці драматичні сторінки своєї історії? Чи не в часи козацькі, коли жменя українських лицарів стала на нерівний бій зі страшними хижаками степів - татарами та турками. У XV - XVIII ст. татари мало не кожен рік спустошували велетенські прос­тори Східної Європи, палили Київ, Переяслав, Чернігів, Галич, Тулу, Москву, міста Польщі, Литви. Козаки рясно окропили степи своєю кров'ю, захищаючи не тільки Україну, а й Польщу, Росію, Литву.

Читайте також: Колючий дріт як реальність

В описі запорозьких володінь на Донеччині під 1764 р. читаємо, що їх кордон проходив могилами Трьох братів, Громовій, Аслановій, через Гришину балку. "...Називаються Три брати могилки тому, що при них давніми часами три брати від нападу татарського відбивалися, з яких одного убито, а двох живцем взято". Могила "Громовою називається, що козака на ній грім вбив з конем". Асланова могила так зветься, "що на ній козака Стеблевського куреня Аслана давніх часів татарами вбито". Гришина балка названа так тому, що там "козак куреня Дінського Гриша, давніми ча­сами татарами постріляний" (Скальковский, ч. III, с. 312). Саме про ці землі демократ О.Солженіцин пише, що тут "сроду старой Украины не было".

Отаке-то, Зіновію,

Олексіїв друже!

Ти все оддав приятелям,

А їм і байдуже.

Кажуть, бачиш, що все то те

Таки й було наше.

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам... Може, й справді!

Нехай і так буде!

Так сміються з України

Стороннії люди!

Т.Шевченко. Великий Льох

Коли і як зникла із запорозьких степів "стара Україна", за  Солженіциним, а на її місці з'явилася "нова Росія" за Путіним? Ця стаття є спробою якоюсь мірою відповісти на це пи­тання.

Спочатку кілька слів про загальну соціально-економіч­ну ситуацію в Україні XVI — XVIII ст. На почат­ку цього періоду через страшну татарську небезпеку з півдня українська людність концентрується на Поліссі, Волині та в Галичині. Розвиток промисло­вості, ринкових відносин, зростання міст у Європі привели до підвищення по­питу на хліб. Стимулом цих процесів стали величезні надходження срібла та золота з нових колоній в Америці. Ціни на дорогоцінні метали у XVI- XVIІ ст. в Європі впали у 2-3 рази. Величезні кошти були спрямовані на розвиток Європи, що призвело до небувалого економічного зросту та демографічного вибуху. Континент потребував продуктів харчування, які можна було відшукати лише на сході. Почалася масова колонізація родючих українських чорноземів. Враховуючи татарську небезпеку вона мала мілітарний характер і відбулася у формі козаччини. Таким чином, остання цивілізаційно пов‘язана з Європою, є конкретним українським проявом загальноєвропейської соціально-економічної ситуації.

 Усе це стимулювало повторну колонізацію ук­раїнським населенням лісостепової, а потім і степової смуг з їх родючими чорноземами. Просуванню українських ко­лоністів на південь сприяло остаточне формування запо­розького козацтва — своєрідного християнського лицарсь­кого ордену, що з XVI ст. захищав від татар та турків не тільки Україну, а й Польщу та Московію. Відго­родившись від агресивного Степу цим своєрідним щитом, колоністи з півночі починають налагоджувати товарне ви­робництво зерна на вільних родючих чорноземах України. Надійним показником розвитку ринкової економіки є оп­това торгівля, яка в XVII — XVIII ст. досягла значного розвитку в Україні у формі чумакування. Через постійну небезпеку з боку войовничих степовиків незалежний зем­леробський стан набув специфічної збройної форми — козаччини.

Читайте також: Донбас. Невідворотна санація

Справжньою лабораторією козацької демократії у Схід­ній Європі була Запорозька Січ, безпосередні предки якої (давньоруські бродники) жили на Нижньому Дніпрі ще в XII ст. Ця козацька республіка відіграла провідну роль в становленні запорозького та городового козацтва України, вільного козацького землеробського стану взагалі, а також донсь­кого, дунайського, чорноморського, кубанського козацтв. Демократичний військовий устрій Січі у другій половині XVII ст. поширився на Україну у формі військово-тери­торіального поділу на сотні і полки та козацького самов­рядування. Гетьмани, полковники, сотники до втручання польського та російського урядів обиралися на козацьких радах відповідних територій. На час виконання своїх обо­в'язків виборна старшина отримувала так звані рангові маєтності, якими могла користуватися лише до переоб­рання на посаді. За своїм демократичним устроєм Україна випереджала не тільки Москву, але й більшість країн Європи.

Але ринкова економіка і демократія несумісні з тоталі­таризмом, як ми знаємо з власного досвіду. Централізо­ваній державі земля потрібна для отримання з неї коштів через оподаткування залежного землеробського населення. Кошти йдуть для фінансування державних програм та утримання найбільш привілейованої верстви централізо­ваної влади — бюрократичного апарату. "Росія керується не аристократією і не демократією, а бюрократією", — писав російський історик В.Ключевський. Держава роз­плачувалася з цивільними та військовими чиновниками земельними наділами — помістями, якими поміщики во­лоділи, доки служили на певних державних посадах. Закрі­пачення селян, тобто прикріплення землеробів до землі, — обов'язковий елемент такої централізованої системи зем­леволодіння. Адже поміщику потрібна не сама земля, а продукти, які отримують завдяки праці на ній землеробів.

Тому слідом за колонізацією вільними козаками-землеробами родючих ґрунтів лісостепової та степової України сю­ди почалася експансія спочатку Польської, а потім Російської імперій. Відбувалася вона у формі поширення поміщицького землеволодіння, закріпачення селянства, заміни демократич­ною козацького самоврядування призначенням посадових осіб центром. Опір козацької старшини був зламаний обіцян­ками, що ті рангові маєтності, які надавалися їй у тимчасове користування при обранні на посаду, будуть залишені на­завжди за новим централізованим адміністративним устроєм. Пізніше старшина вливається до найпривілейованішої верс­тви будь-якої імперії — бюрократії.

"Весь лад запорозького війська з його широкими де­мократичними засадами не пасував до корінного ладу Ве­ликої Росії", — писав Д.І.Яворницький. Саме тому напри­кінці XVIII ст. козацьке землеволодіння і самоврядування в Україні та його оплот Запорозька козацька республіка були знищені імперським урядом, а на козацьких землях утворено Новоросійську губернію. Петро І заклав фундамент цього імперського утворення кривавими погромами козацтва, а Катерина II його створила як інструмент остаточного знищення козаччини в Україні.

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Т. Шевченко

Знищення козацтва, що було хребтом українського на­роду, мало для нього жахливі наслідки, осягнути і усві­домити які ми не змогли і донині. Адже в XVII — XVIII ст. Україну називали в Європі країною козаків, а українців – козацькою нацією. Всі верстви її населення були про­сякнуті козацьким духом. Ставленик Катерини II на Ук­раїні Румянцев бідкався імператриці на старшину, що "при всіх науках і в чужих сторонах обращеніях зісталися ко­заками і заховали гарячу любов до своєї власної нації й солодкої отчизни".

Спочатку Катерина II вважала "непристойним" перед світом знищити мовну та культурну своєрідність України, а також залишки її державної авто­номії. Тому, щоб "возвести малоросійський народ на вищу ступінь щастя", 1766 р. був виданий маніфест про скли­кання депутатів в "Комісію для створення проекту нового уложенія і для ради про способи досягнення загальнонародного благоденствія". Але, як пише Румянцев, "засліп­лені любов'ю до своєї землиці" малороси виявили "диво­вижне своєвілля", вимагаючи підтвердження стародавніх прав і вольностей, договірних статей Богдана Хмельниць­кого.

У відповідь імператриця займає більш рішучу пози­цію щодо національної та державної автономії України: "...называть Малую Россию, Лифляндию (Балтію) и Фин­ляндию чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностию глупостию. Сии провинции, также Смо­ленскую, надлежит легчайшими способами привести к то­му, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки в лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях; когда же в Малороссии гетьмана не будет, то должно стараться, что­бы век и имя гетьманов исчезли, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство" (Соловьев, 1965, с. 340).

Читайте також: Велике розмежування з Росією

Русифікація — це перевірений віками, ефективний і дійовий інструмент будівництва "єдиної і неділимої" з мо­менту її зародження. Згадаймо систему заходів проти ук­раїнської мови, проведену в життя на початку XVIII ст. Петром І, "дабы никакой розни и особого наречия не бы­ло". Метою русифікаторської політики була не тільки уні­фікація, приведення в однорідний стан всієї території імпе­рії для зручності керівництва нею з центру. Знищення своєрідності національних окраїн — це гарантія проти по­вернення ними незалежності, а отже, гарантія цілісності імперії. Адже в очах світової громадськості спроба звіль­нитися від імперського iгa народу зі своєрідною культурою, мовою, історією — це справедлива національно-визвольна боротьба, а відокремлення частини від однорідної в куль­турному, національному і економічному відношенні краї­ни — ганебний сепаратизм.

Катерина II вирішує не церемонитися з українцями, бо вважає їх такими самими росіянами, як і великоросів, що відокремилися через недбалість київських князів. До того ж, відпала необхідність у Запорозькому війську, за допомогою якого військова могутність Кримського ханства на цей час була підірвана. 1764 р. скасували залишки ук­раїнської державності — гетьманство. В урядових колах визрівав план приєднання до Російської держави чорно­морських степів, Балкан і самого Константинополя. Однак цьому заважала Запорозька козацька республіка, що воло­діла великими земельними угіддями в Причорномор'ї і бу­ла розсадником козацької вольності в Україні.

Запорозькі землі на Правобережжі охоплювали тери­торії від річки Тясмин на півночі до гирла Дніпра та Бугу на півдні. Західним кордоном були річки Буг та Синюха (рис. 1). Північною межею на Лівобережжі була річка Орель, а пів­денною — Конка. Далі на схід запорозькі землі тяглися аж до Нижнього Дону, виходячи в районі Бердянської коси та гирла Кальміусу до Азовського моря (Яворницький, 1990, с. 13 - 25).

Всі ці території були надані Запорозькому війську спе­ціальним указом польського короля Стефана Баторія 1576 р. Пізніше право запорожців на свої угіддя підтверджували інші польські королі, Богдан Хмельницький, монархи Ро­сії — Олексій Михайлович, Петро І, Анна Іоанівна, Єлиза­вета Петрівна і навіть Катерина II (Скальковський, ч. III, с. 315 - 318).

Наступ на запорозькі землі царат починає з середини XVIII ст. У 1746 р. була відрізана їх східна частина по річку Кальміус на користь донських козаків. Останні знаходи­лися під надійним контролем царського уряду ще з часів Івана Грозного. В 1730-х рр. на запорозьких землях по річці Орель збудували так звану Українську лінію — сис­тему укріплень проти татар. Нові поселення по лінії за­йняли переселенці з України, Росії та Сербії. У 1751 — 1752 рр. збудовано фортецю святої Єлизавети (нині — Кі­ровоград), що стала центром так званої Нової Сербії. За­порозькі землі від Дніпра і Тясмина до Синюхи на заході уряд віддав переселенцям сербам, угорцям, болгарам, мол­даванам, росіянам-розкольникам, українцям зі Слобід­ської України. Їхні воєнізовані поселення були покликані протистояти споконвічним господарям цих земель — за­порожцям. Друга частина цих переселенців зайняла пів­нічно-східну частину запорозьких угідь навкого фортеці Бахмут — так звана Слов'яносербія (Яворницький, 1990, с. 21, 22).

Так північна частина запорозьких володінь від притоки Бугу річки Синюхи до Сіверського Дінця була заселена воєнізованими переселенцями, які продовжували захоп­лювати запорозькі землі. Січ відчула себе "убраною в мі­шок", який урядові залишилося лише зав'язати. Численні делегації козаків до Петербурга не добилися бажаного. На­сильницьке захоплення земель переселенцями змусило за­порожців у 1763 р. прийняти рішення силою не допускати загарбників на свої угіддя. Петербург розцінив це як бунт і 1764 р. прийняв рішення про заснування Новоросійської губернії. До неї ввійшли Новосербія, Слов'яносербія та Українська лінія, тобто нові воєнізовані поселення на за­порозьких землях від річки Синюхи до Сіверського Дінця. Ще більш інтенсифікувався наступ на запорозькі володіння з призначенням першого губернатора Новоросії Румянцева. Запорозьких вольностей для уряду ніби не існувало. Посередині запорозьких земель розпочали буду­вати нову Дніпровську лінію укріплень.

У 1774 р. у козаків з'явилася надія зупинити загарбання своїх земель і врятувати Січ. Генерал-губернатором Новоросії призначили Григорія Потьомкіна, який ще за кілька років до цього вступив простим козаком до Кущівського куреня під іменем Грицька Нечоси, обмінювався з кошовим Пет­ром Калнишевським люб'язними листами, в яких слав ук­лін "товариству і всім сіромахам".

Ці люб'язності аж ніяк не завадили Потьомкіну в той же час розробити докладний план знищення Січі. Не допомогло запорожцям і те, що вони "оказали отличные опыты мужества и храбрости" в російсько-турецькій війні 1768 — 1774 рр. Російські вель­можі були настільки вражені подвигами козаків у цій війні, що масово почали записуватись у січові курені. Крім ге­нерал-губернатора Новоросії до Січі записалися Кутузов, вчений зі світовим ім'ям Ейлер, багато генералів царської армії (Яворницький, 1990, с. 152). Все це не врятувало Січ від розгрому генералом Текелі, 100-тисячне військо якого виступило з-під стін Єлисаветграда і в липні 1775 р. знищило Січ (Скальковський, 1986, ч. ІІІ, с. 173 - 196).

Після віроломного захоплення Січі військами Текелі усі укріплення та будівлі зруйновано зі "знищен­ням самого імені запорозьких козаків", як проголошено у царському маніфесті.  Жорстоко і безглуздо покарали саме ту козацьку стар­шину, яка, щоб запобігти кровопролиттю, намовила коза­ків здатися російським військам без бою. Кошовий отаман Петро Калнишевський чверть століття просидів у кам'я­ному мішку на Соловках, де і помер сліпим і немічним у 1803 р. В ув'язненні в сибірських монастирях скінчили своє життя військовий суддя Павло Головатий та писар Глоба. У тюрмах та казематах загинуло багато іншої вій­ськової старшини.

Цікава мотивація Катериною II руйнування Січі. За­порожці нібито, ухиляючись від господарського життя, ут­римують свої степи у дикому стані. В той же час вони винні в тому, що на їхніх землях поселилося понад 50 тисяч переселенців з України, що займаються землеробством. "За­водя собственное хлебопашество, расторгали они тем самым зависимость от Престола Нашего", бо могли прого­дуватися за власний рахунок, не потребуючи урядових пос­тавок харчів. Запорозькі козаки "в самом бытие своем не имели ни­какого законного начала, следовательно же и собствен­ности никакой в землях, а были единственно терпимы", — нише Катерина 11 в указі про зруйнування Січі від 3 серпня 1775 р.

Якщо запорожці не мали права на землі, политі власною кров'ю, то які права мали на них російські вельможі? На­діли від 1,5 до 20 тис. десятин уряд роздавав усім бажаючим дворянам. По 100 тис. десятин кращих запорозьких земель отримали князі Вяземський та Прозоровський. Генерал-губернатор Новоросії Потьомкін набрав землі скільки за­хотів. Одразу ж після цього 1783 р. відбулося закріпачення селян та козаків на колишніх вільних землях запорозьких. На землі, що залишилися після роздачі російським по­міщикам, закликали іноземних колоністів, яким надали великі привілеї порівняно з переселенцями з України. Зга­даймо у Т.Шевченка: "...і на Січі мудрий німець карто­пельку садить".

Запорозькі землі Лівобережжя увійшли до складу Азов­ської, а Правобережжя - Новоросійської губерній. Гене­рал-губернатор Новоросії Потьомкін сповіщав до Петер­бурга, що багато запорожців оженилося і на правах простих поселян осіло в Новоросії. Від цариці приховали тільки той факт, що, зачувши, що "лоби будуть голити в москалі", більшість козаків втекла із оточеної царськими військами Січі на човнах у володіння Туреччини. За офіційними, за­ниженими даними, втікачів було 10 тис, за неофіційни­ми — понад 40 тис. чоловік.

З руйнуванням Січі і створенням на її землях Новоросійської губернії Петербург постійно розширював кордони останньої за рахунок нових загарбаних територій, зокрема Криму. Чи була "стара Україна", за О.Солженіциним, у Кри­му — тема окремої розмови. Нагадаю подані турецьким мандрівником Челебі дані про результати пе­репису населення півострова, що був проведений крим­ським ханом у середині XVII ст. У цей час у Криму жило близько 1120 тис. чоловік, у тому числі 180 тис. татар і близько 900 тис. православних, переважно вихідців з Ук­раїни. Чому так багато наших співвітчизників опинилося на півострові, стає зрозумілим, якщо врахувати той факт, що під час майже щорічних нападів татар на Україну за ясиром захоплювалося 5, 8, 15 і навіть 55 тис. полонених. Побачивши таку масу невільників, міняйло, що сидів на Перекопі, здивовано питав у них, чи залишилися ще люди в Україні (Яворницький, 1990, с. 246 — 247). Для порівняння нагадаю, що населення Києва у цей час становило усього близько 20 тис. мешканців.

Отже, українці брали активну участь у освоєнні Кримського півострова ще у пізньому середньовіччі в часи Кримського ханства, задовго до появи тут росіян. Російський етнічний елемент, на думку російських етнологів, з‘явився на півострові лише після його завоювання у 1783 р. Катериною ІІ і включення до Норосійської губернії.

Сучасна наука однозначно стверджує, що "вирішальну роль у заселенні Північного Причорномор'я відіграв ук­раїнський народ" (Наулко, 1975, с. 20). Українці завжди становили більшість населення Новоросійської губернії. Тому імперський уряд послідовно провадив щодо них по­літику етноциду. За офіційною статистикою, з часу руй­нування Січі і до 1917 р. українці становили від 70 до 85% мешканців Новоросії, що колись займала тери­торії сучасних Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Дніпропетровської та Запорозької областей, в той час як росіяни лише 5% населення (Загоруйко, 1957, с. 6).

З приєднанням України до Російської імперії почалися масові планомірні переселення українців до Росії, а росіян в Україну. Згадаймо, як Чичиков скуповував мертві душі для переселення до Херсонської губернії.

У 1787 р. 25 тис. українців було переселено на схід, однак залучити стільки ж росіян у Новоросію не вдалося. Тому спеціальним царським маніфестом Катерина II закликала колоністів з Європи. Такі примусові переселення українців на схід стали традиційними. Так, у 1896 — 1914 рр. до Сибіру централізовано переселено 1690 тис. українців (Бут­кевич, 1991).

Ідеологи "незалежної" республіки Новоросії підкрес­лювали значний розвиток вільного землеволодіння у Ново­російській губернії. І це правда. Бо знищити козацьке зем­леволодіння одразу Катерина II та Олександр І не нава­жилися. Певні свободи були необхідні, щоб привабити на неосвоєні простори степів нових переселенців, дати змогу їм закріпитися і розвинути економіку краю. Але протягом усієї історії Новоросійської губернії чітко простежується послідовне обмеження свобод її населення з боку влади, як це мало місце у всіх національних окраїнах імперії. Тому певні свободи землеробського населення губернії — це залишки того вільного козацького землеволодіння, для знищення якого і на його ж землях, власне, й була створена Новоросія.

Великий військовий та економічний потенціал україн­ського козацтва, його волелюбний дух був використаний царатом для завоювання та освоєння безмежних степових просторів Причорномор'я, Приазов'я, Північного Кавказу. Зробивши свою справу, козацтво було знищено духовно, культурно, мовно, а значною мірою і фізично. Вільні коза­ки були перетворені у залежне тяглове населення Ново­російської губернії — новоросів.

"Чего можно было ожидать народу, так отличного от русских, дышавшему вольностью и лихим казачеством, хо­тевшему жить своею жизнью. Ему угрожала утрата нацио­нальности, большее или меньшее уравнение прав с соб­ственным народом русского самодержавца", — писав про Україну XVIII ст. Микола Гоголь.

Як ми бачили, масові переселення людей на нові зем­лі — характерна риса програми "Новоросія" з моменту її народження. Їх метою було господарське освоєння сте­пових просторів Причорномор'я та Приазов'я для того, щоб вони стали органічною і невід'ємною частиною Ро­сійської імперії. Здійснювалося це переважно за рахунок домінуючого в цьому регіоні українського населення. Чис­ленні Новоукраїнки, Полтавки, Чернігівки, Покровки (від січової церкви Покрови) у степовій смузі виникли внас­лідок масових переселень українців з півночі.

Щоб упередити національно-визвольні тенденції серед новоселів, вживалися спеціальні заходи для знищення, ні­велювання української національної специфіки серед на­селення степів. Саме для цього сюди переселяли сербів, болгар, німців, греків, росіян та інші народи, а найактив­нішу частину українців-козаків відправляли за межі регіону (наприклад, на Кавказ, завоювання якого розпочалося са­ме в цей час). Не випадково переселенці із закордону ко­ристуватися особливими пільгами (грошова допомога, кра­щі землі, звільнення від податків та військової служби), яких не мало місцеве українське населення.

Підводячи підсумок, зазначимо, що Новоросійська губернія постала  на загарбаних Російською імперією землях війська Запорізького, внаслідок підступного нищення українського козацтва, як інструмент імперської окупації колонізованих на той час українцями степів.  У перший період свого існування (1764-1783 рр.) вона охоплювала північну частину запорозьких земель – Новосербію, Слов‘яносербію та Українську лінію по р.Орель. Після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) та Кримського ханства (1783 р.) їхні землі були включені до Новоросійської губернії.

Скасовану у 1783 р. Новоросію відродили у 1796 р. в значно ширших межах, включивши в неї увесь південь України від Нижнього Дністра на заході до Сіверського Дінця на сході, а також Крим та землі сучасної Росії у гирлі Дону та на півночі Кубані (рис. 2). Столицею поновленої Новоросійської губернії зробили Катеринослав, тимчасово перейменувавши його у Новоросійськ. У 1802 р. Новоросійська губернія була остаточно скасована і поділена на три окремі губернії – Херсонську, Катеринославську, Таврійську.

Сама назва Новоросія є даниною тогочасній колоніальній моді. Численні імперії ХVII-XVIII ст. називали свої нові колонії Нова Англія, Нова Каледонія, Нова Зеландія, Нова Сербія. На загарбаних землях з‘являються міста Нью Йорк, Нью Орлеан, Нью Амстердам, Новоросійськ, Новочеркаськ, Новосибірськ тощо. Однак уся ця колоніальна топонімія аж ніяк не свідчила про народження нових етносів (у нашому випадку міфічних новоросів). Адже на загарбаних Росією землях історичної України та Кримського ханства продовжували мешкати корінні жителі цих територій – українці та кримські татари.

Переконливі дані про етнографічний склад населення півдня України за останні 250 років навів історик з Одеси Олег Ґава. За результатами першої ревізії (перепису) населення Російської імперії 85% мешканців Новоросії складали українці. Протягом ХІХ ст. Петербург здійснював цілеспрямоване переселення в українські степи росіян, молдаван, сербів, болгар, німців. В деяких регіонах частка українців зменшилася, але аж до 1917 р. ніколи не падала нижче 70%. Московський дослідник Володимир Кобузін стверджує, що на середину ХІХ ст. українці складали 73,5 % населення Херсонської та Катеринославської губерній. За переписом 1897 р. найбільш поширеною мовою Таврійської губернії, до якої входив Крим, була українська. Нею спілкувалося 42% населення, тоді як російською – менше 30%.

Отже, твердження російських шовіністів О.Солженіцина та В.Путіна, що на запорізьких землях від Сіверського Дінця на сході до Південного Бугу на заході та Азовського узбережжя на півдні «сроду старой Украины не было» така ж нахабна брехня, як і включення ними до Новоросії Харківщини та півночі Донецької і Луганської областей. Ці територій ніколи не входили до Новоросійської губернії, на відміну від Криму, півночі Кубані, земель навкруги Таганрога, Азова, Ростова. Останні були частиною Новоросії, але Росія чомусь не палає бажанням поновити історичну справедливість і повернути їх вільнолюбивим новоросам.

Щодо нещирого здивування російського президента фактом передачі Україні радянським урядом у 20-ті рр. ХХ ст. Харькова, Луганську, Донецьку, Херсону, Миколаєва, Одеси, то такої передачі взагалі не було. Адже зазначені регіони були включені в межі України раніше, при утворенні УНР, до чого радянська влада не має відношення. Однак остання визнала ці області українськими при утворенні УРСР, враховуючи козацьке минуле цих невід‘ємних частин історичної України, а головне національний склад населення. Усі переписи населення ХХ ст., починаючи з 1926 р., свідчать про значне переважання в зазначених областях етнічних українців, частка яких сягала 70% і навіть 80% (Харківщина, Херсонщина, Запоріжжя, Артемівськ, Ізюм).

Дивує нахабний цинізм кремлівських правителів, які в усі часи не гребуючи найбруднішими засобами (у тому числі відвертою брехнею) намагаються затягти сусідів у імперське стійло. Справжні наміри В.Путіна не відродження "вільної Новоросії", а розчленування України за старим імперським принципом «розділяй і володарюй» з метою відродження тюрми народів, якою завжди була Російська імперія.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
  • Чи варто змінювати Конституцію, порушуючи її, і чому нинішні інновації не доведуть до добра? Колишній генпрокурор, суддя КСУ у відставці Віктор Шишкін на прохання Тижня проаналізував новітній конституційний процес в Україні
    28 червня, Роман Малко
  • Чимало проблем, пов’язаних з українським Основним Законом, стали результатом спроб вибудувати його на ґрунті радянської конституційної спадщини, яка не відповідає новим реаліям
    27 червня, Олександр Крамар
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено