Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
6 вересня, 2014   ▪   Сергій Громенко   ▪   Версія для друку

Чому Україна програє сусідам війни за історію

Важко впевнено сказати, який автор уперше використав влучне порівняння історичної дискусії та війни, але сучасне розуміння проблеми коріниться в безсмертній цитаті з Джорджа Орвелла: «Хто контролює теперішнє – контролює минуле, хто контролює минуле – контролює майбутнє»
Матеріал друкованого видання
№ 35 (355)
від 28 серпня, 2014
Чому Україна програє сусідам війни за історію

Ми не раз були свідками того, як за українську минувшину вели гаря­­чі баталії політики та журналісти, а нині бачимо, як історію ставлять собі на службу військові: принаймні міф про «іздрєвлє русскій Крим» набув нового звучання під час анексії півострова Росією. Отже, чому Україна так мало й безуспішно боронить свій інформаційний простір загалом та власну історію зокрема; чому сусіди систематично нав’язують нам власні смисли, а ми в ліпшому разі відбиваємось, але ніколи не контратакуємо; чому знову і знову мусимо доводити права на власне минуле? Відповіді є, хоча багатьом вони не сподобаються.

Почнемо з того, що наш випадок не унікальний. Важко знайти дві країни або два народи, чиї погляди на спільне минуле не різнилися б, тим більше коли їхня державність тільки-но починається. Візьмімо для прикладу білорусів чи словаків: порівняно з їхньою наша історія – взірець, позаяк у ранній Новий час ми мали визнане на європейському рівні козацтво, а ці народи перебували під владою чужих держав безперервно. Зрозуміло, що на минувшину України зазіхає Росія і можуть претендувати Польща з Туреччиною, та, оскільки схожа проблема стоїть і перед нашими найближчими сусідами, не панікуймо. Так буває: не ми перші, не ми останні. Якщо тверезо подивитися на світову історію, то те, що вважали еталоном, – незалежна національна держава зі сталими кордонами й літописом воєнних перемог – це радше виняток, притаманний лише Західній Європі, ніж правило. Тому нарікати на своє минуле (особливо порівнюючи його з російським) – фундаментальна помилка, і доки ми не усвідомимо, що наша історія не краща й не гірша за інші, доти програватимемо війни за національну пам’ять.

нині «звичайна» війна так тісно переплелася з інформаційною, що заздалегідь підготовлені позиції на історичних фронтах цілком реально можуть зберегти життя сотням українців

Тепер переходимо до держави та її інституціонального впливу. Зрозуміло, що Леонід Кравчук, який мусив нашвидкуруч переробляти комуністичну державність на національну й будувати нову ринкову економіку, не міг приділяти потрібної уваги боротьбі за історію. Те саме стосується й раннього Леоніда Кучми. Але немає виправдання бездіяльності останнього на його другому терміні (за «Україна – не Росія» дякуємо, але цього було замало) та відверто ворожій позиції четвертого президента. За часів Віктора Ющенка ситуація з державною допомогою справі збереження історичної пам’яті значно поліпшилася, але керманича нерідко заносило в реконструкції минулого (чого варті лишень трипільські глечики), що не надто сприяло розумінню суспільством важливості осягнення своєї історії. Маю, втім, сподівання, що за Петра Порошенка стан речей нормалізується без радикальних ухилів як у вузьконаціональний, так і в «братній» бік. Що ж вимагається від держави у випадку війни за історію? Кілька важливих моментів. По-перше, більше прислухатися до фахівців, які кажуть неприємну правду, ніж до «експертів», що орієнтуються на кон’юнктуру: ніяких «трипільських цивілізацій» або «україн­ців-­­арійців», як і «народів-бра­тів» чи «вигадок австрійського геншта­­бу». По-друге, не шкодувати грошей на організацію постійних музеїв і пересувних виставок, підтримку наукового книговидання та фундаментальних історичних досліджень. І, по-третє, сприяти формуванню нової історичної пам’яті, перейменовуючи вулиці на честь вітчизняних героїв, відкриваючи меморіали й наголошуючи на нашій українській позиції в міжнародних організаціях та на заходах. Бо все ж таки є речі, які без допомоги держави не витягне на собі жодне громадянське суспільство.

Читайте також: Здобуття українськими козаками Озова в ХVII столітті

Біда чекає нас і щаблем нижче – на академічному рівні. Сучасна українська система науки є «гідним» продовженням радянської (хіба що місце наукового комунізму вакантне), а, сво­­єю чергою, спиралася на російські імперські зразки, скопійовані, по суті, з німецької моделі. А те, що згодилось у ХІХ столітті, виявилося зовсім непридатним у ХХІ: «континентальні» наукові монографії, як зауважила Наталя Яковенко, немов спеціально створювалися нечитабельними для широкого загалу, тож зовсім не дивно, що реальний вплив на публіку мали «англосаксонські» популярні видання.

Сьогодні головна, як на мене, проблема української гуманітаристики – це велетенська прірва між ученими, часто-густо відокремленими від широкого світу академічним снобізмом, їхніми стилістично безсилими та непривабливими з погляду неспеціаліста книжками й потребами сучасного читача та слухача. А свя­­­те місце порожнім залишається недовго – і ось на сцені з’являються «народні академіки» та письменники, які з легкістю пояснюють українцям, що вони походять чи то від трипільців, чи то від арійців, чи то взагалі від інопланетян або ж богів; замість того щоб боротися з російськими історичними міфами, їх підміняють власними, іноді ще й отримуючи державні нагороди.

Читайте також: Криваве сватання: битва під Батогом у червні 1652-го утвердила повну незалежність козацької України від польської корони

Наклади книжок дилетантів захмарні, тим часом академіки хіба що з погордою крутять носами: мовляв, не наша це спра­­ва – боротися із псевдоісториками, хоча, ймовірніше, вони просто бояться вийти на відкриті дебати через неволодіння словом. Підсумовуючи, наголо­­шу: якщо нашим фахівцям не під силу подолати «власних» фальсифі­ка­­торів-аматорів, то де ж їм упоратися із закордонними міфотворцями, підтримуваними всією міццю державної пропагандистської машини. Ситуацію треба міняти негайно – і почати з докорінного реформування Академії наук за західними зразками, переключення університетської парадигми із «продукування ос­ві­­ти» на «продукування науки» та укладання цілком нових вимог до роботи вчених.

Не менше уваги слід приділити й шкільній освіті, бо саме стереотипами учнівських часів керується основна маса людей, що нині представляють владу (кинь камінь у чиновника – і поцілиш у «проффесора» економіки чи юриспруденції, а от фахових істориків у високих кабінетах катма). Більшість наших співгромадян у школі замість історії України вивчали історію СРСР із її обов’язковими міфами про «спільну колиску», «братній народ» та «віковічне прагнення до возз’єднання», тож не дивно, що багато хто так легко ведеться на «Новоросію» і категорично не сприймає УПА. Чимало наших солдатів та офіцерів з учнівської лави готувалися воювати проти «підступного імперіалістичного Заходу», тому на кордоні зі справжнім агресором виявилося так мало боєздатних частин і так психологічно важко їм було стріляти в росіян у перші дні інтервенції.

Historia est magistrа vitae, що в нашому конкретному випадку означає: як дітей навчиш у школі сьогодні, так вони керуватимуть своїм життям і всією країною завтра. Окремо відзначу необхідність розвінчання не тільки мі­фів-«фактів», а й міфів-підходів: слід віддавати перевагу соціокультурній історії перед політичною; відмовитися від героїзації за радянськими зразками державців та полководців; приділяти більше уваги громадським діячам та інтелектуалам; у царині культури «диктат» класиків на кшталт Шевченка чи Франка подолати завдяки, скажімо, експресіоністам, авангардистам та ін. Ergo, потрібно з учнівських часів показати громадянину України, що він належить до нормальної сучасної європейської нації з повноцінними історією та культурою, яка впевнено дивиться в майбутнє, а не безпомічно застрягла в «садку вишневому» та вічній жалобі за жертвами зов­нішніх агресорів. І хто, як не школа, має очолити цей процес перевиховання?

Читайте також: Бій під Сосулівкою: перемога переможених

Четверта, остання причина наших не надто успішних спроб довести права на власну історію – дуже слабке залучення до цього процесу медіа. Порівняйте: Польща випускає близько десяти ілюстрованих історичних часописів, а Україна – жодного; у них є окремий присвячений історії телеканал, у нас немає; майже всі популярні польські тижневики мають постійні історичні рубри­­ки, а серед вітчизняних цим можуть похвалитися лише «Український тиждень», «Дзеркало тиж­­ня» та «День» (на шпальтах газети й окремо у проекті «Україна Incognita»).

Зрозуміло, що на добре слово заслуговує ще «Історична правда», але й в онлайн-просторі ми безнадійно поступаємося полякам коли не за якістю, то за кількістю продукту точно. Годі навіть казати, що в нас ніде спеціально не навчають історичної журналістики чи публічної історії. Перефразувавши відомий вислів під поточну ситуацію, зауважу: якщо суспільству не розповідатимуть про історію свої медійники, то це залюбки зроблять чужі.

Ніхто не стверджує, ніби ситуацію буде легко виправити. Марно сподіватися, що ми зможемо одним махом налаштувати державну машину, змінити систему підготовки вчених, перевиховати неосяжну кількість нетямущих в історії громадян чи сформувати когорту професійних історичних журналістів. Але масштаб завдання аж ніяк не дає нам змоги сидіти склавши руки. Маємо чітко усвідомлювати: у теперішньому світі «звичайна» війна так тісно переплелася з інформаційною, що заздалегідь підготовлені позиції на історичних фронтах цілком реально можуть зберегти життя сотням, якщо не тисячам українців. Sapienti sat.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як живе обласний центр з новою українською назвою
    26 липня, Світлана Орел
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про чорний ринок зброї в Україні, смерть Павла Шеремета, хресну ходу Московського патріархату та військові навчання біля берегів Одеси
    26 липня, Віталій Рибак
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено