Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 серпня, 2014   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

«Мої зв’язки з Україною – то єдина кровоносна система...»

Перебираючи старі фотографії з Юрієм Барабашем
Матеріал друкованого видання
№ 34 (354)
від 21 серпня, 2014
«Мої зв’язки з Україною – то єдина кровоносна система...»

 Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (Київ), серед інших, зберігається фонд Юрія Барабаша, відомого українського літературознавця, який протягом кількох десятиліть мешкає в Москві, дослідника творчості Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка. Там є велика кількість страшенно цікавих фото, на яких відбилися миттєвості історії ХХ століття. А водночас це ще й приватна історія людини з непересічним життєвим і творчим досвідом українця в Москві, для якого День незалежності України – особливе свято.... Отож гріх було б не скористатися можливістю поспілкуватися з Юрієм Яковичем, «погортати» разом із ним «альбом» старих фотографій...

У. Т.: Юрію Яковичу, побачивши копії цих світлин, які свого часу потрапили до Києва з вашого архіву, ви спочатку здивувалися: звідки це все!? Зрозуміло: часові дистанції мають «звичку» збільшуватися дуже стрімко, проте, на щастя, не все, аж ніяк не все стирається із плівки пам’яті…«Погортаймо» разом цей не такий уже й уявний «альбом», згода?

– Що ж, спробуймо.

У. Т.: Ось цікава світлина 1950 року (фото 1, 2): на ній – ваш 10-Б клас 95-ї середньої школи міста Харкова. Ви тут єдиний у вишиванці: це щось та означало?! Чи був серед учителів той, хто для вас «най-най»? І що відомо про однокласників?

– Так, означало, для мене означало. Поясню. Восени 1942 року, за німців, я кілька тижнів відвідував третю «клясу» (так вимовляла вчителька) школи, відкритої підокупаційною міською «владою» на вулиці Гоголя, якраз навпроти німецької кірхи, і був страшенно здивований: мовою Шевченка й «Івасика-Телесика», читаних мені батьками, виявляється, можна викладати арифметику! Адже передвоєнна школа, де я закінчив другий клас, була російська, як, власне, абсолютна більшість шкіл у Харкові. Як і 95-та школа, де я кінчав отой 10-Б.

Але мені пощастило: тут, на відміну від моїх попередніх чотири- та семирічок, я зустрів Учителя. Українську мову та літературу викладав Микола Олександрович Карпов, колишній, ще в дорадянський час, народний сільський учитель. Викладав натхненно, в його читанні кожен класичний текст, незалежно від жанру, звучав поемою, і в моїй особі він мав вдячного слухача.

А поза школою моєю лектурою стала Винниченкова «Соняшна машина»; темно-червоний томик я знайшов у батькових шухлядах. Батько й розповів мені, що знав, про автора й навколо…
Правду сказавши, ті мої українські зацікавлення бачилися химерними в середовищі однокласників – мешканців «харківськомовних» околиць, проте треба віддати їм належне: хлопці (а це була чоловіча школа) ставилися до них толерантно, як до безневинного дивацтва. Життя розкидало нас, когось нема, а хтось далеко, та я досі зберігаю до моїх товаришів живу вдячність за ту толерантність, яка, повірте, за тодішніх умов, поготів у Харкові, чогось-таки була варта.

От що стояло за тією вишиванкою.

Наступний потужний імпульс моїй самосвідомості дало перебування влітку 1953-го на Станіславщині, де я, об’їздивши як практикант-кореспондент мало не всю область, відчув іще не розвіяний на той час, іще живий дух цих героїчних місць… Але то вже інша тема.

У. Т.: Наприкінці 1950-х ви уже були головним редактором журналу «Прапор» (фото 3). В архіві я читав лист Павла Загребельного до вас, у якому йшлося про публікацію його роману в «Прапорі». Якого саме? Розкажіть, будь ласка... А на фото я ще й Івана Дзюбу бачу...

– Якщо не помиляюся, то був рік 1960-й. Від попередньої світлини минуло десятиліття, напружене для мене. Три курси філфаку Харківського університету, останні два – Київського. Робота у «Вечірньому Києві». Повернення до Харкова на запрошення Юрія Шовкопляса, головного редактора щойно створеного «Прапора», на посаду відповідального секретаря. Тут я вже головний.
Навесні 1960-го в Харкові проходив пленум правління республіканської Спілки, з’їхалися поважні люди.

Оце на світлині група учасників іде, певно, обідати, і я з ними. Праворуч мене – Павло Загребельний. Між ним і «Прапором» установилися міцні творчі контакти, незадовго перед цим ми надрукували його «Думу про невмирущого», яка ввібрала драматичний досвід перебування автора в німецькому полоні та концтаборі. Цей приїзд Павла Архиповича до Харкова був пов’язаний крім пленуму ще й із наступною публікацією в журналі його роману «Спека».
А ліворуч – Іван Дзюба, молодий, красивий, на шляху до піка літературно-«вельми­кри­тич­ної» слави, праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була ще попереду. Поруч із ним – Борис Котляров, російський харківський поет, за ними – Леонід Коваленко, прекрасний літературознавець і добрий старший товариш.

У. Т.: В архіві є фото 1962 року , на якому ви у товаристві із Сімоною де Бовуар та Жаном-Полем Сартром (фото 4). Чи не в редакції «Литературной газеты», де ви у той час працювали, відбувалася та зустріч? Сартр тоді, очевидно, був французьким «лівим»? Цікаво також: коли і як ви з Харкова потрапили до Москви? І взагалі, чим була для вас «хрущовська доба»? Як ви відчували її завершення?

– Восени 1960 року на засіданні у Спілці письменників СРСР, у рамцях Днів української літератури і мистецтва у Москві, я виступив з оглядовою доповіддю про тогочасну українську прозу. Як потім дізнався, вона сподобалася начальству (сумнівний комплімент!), навесні мене запросив тодішній головний редактор «Литературной газеты» Валєрій Косолапов, запропонував мені посаду свого заступника. Потім були розмови у Спілці з Ґєорґієм Марковим, у ЦК КПРС із завідувачем відділу культури Дмітрієм Полікарповим. Я поїхав додому думати, радитися з дружиною.
Чому зрештою погодився? Точно не скажу. Мабуть, із молодого глупства.

Вдома я мав цікаву роботу, непогану репутацію, тільки-но отримав гарну квартиру… Либонь, хотілося нового горизонту, та й дуже вже привабливою видавалася перспектива працювати в «Літєратуркє», яка гриміла тоді на всю країну, вийти на стрижень всесоюзного літературного життя. Ну та про це нині пізно говорити.
Так чи так, але сталося. І була справді захоплива й скажена робота. Я потрапив у самий розпал «відлиги», у крутий політичний та літературний  вир. Винесення Сталіна з мавзолею і Солженіцин, зустрічі Хрущова з письменниками й романи Кочєтова, позірно ліберальні відрухи з боку влади й водночас виразні, з наростанням, ознаки заморозків. І все це відлунювало в кабінетах Спілки та на зборах у Будинку літераторів, все кінець-кінцем фокусувалося в редакції «Литгазеты», в баталіях на редакційних летючках, вихлюпувалося на шпальти. Для мене особисто сфокусувалося у виразці з кровотечею…

Звичайно, в моєму «літгазетівському» житті були не лишень похмурі будні, а й світлі смуги. Головне – спілкування із творчими людьми, з видатними діячами й культовими особистостями часу. Правдивою насолодою були імпровізовані міні-вистави Іраклія Андронікова, який у моєму кабінеті «програвав» свої майбутні блискучі телешоу, або феєричні спалахи «байок» та анекдотів од Нікіти Боґословского.

Запам’яталась і зустріч із Жан-Полем Сартром та Сімоною де Бовуар. То був тригодинний, під пляшку «Столичної», монолог про перспективи «лівого» руху у Франції та у світі, сильно присмачений маоїстським перцем.

У «Литгазете» мене застав і кінець «хрущовської доби». Якось на зустріч з академіками щодо питань пропонованої реформи орфографії із пленуму ЦК приїхав Алєксандр Чаковскій, який був тоді головним редактором, і повідомив про усунення Хрущова. Це був жовтень 1964-го. Починалася якась інша, як виявилося, передостання, серія із «серіалу» пізньосовєтської історії. Взяти в ній участь випало й мені.

У. Т.: А ось кулуари ХХІІІ з’їзду КПРС, 1966 рік (фото 5). Ви тут поруч із тодішніми знаменитостями – Константіном Сімоновим та Сєрґєєм Міхалковим. Хотілося б почути і про них, і про саме це дійство, що називалося партійним з’їздом... Про кожен з’їзд тоді писалося як про історичну віху, не менше...

– Пам’ять уже часто зраджує, але цей епізод, на подив, не забувся. Певно, тому що мав не вповні, сказати б, кошерний, як для тієї ситуації і тих умов, присмак. Розмова була ні про що, те-се, коли раптом Сімонов із ледь прихованою посмішкою в своїх хитруватих вірменських очах сказав щось на взірець того, що от, мовляв, захід проходить у перші дні квітня, зовсім близько до фатального Першого... Ми з ним засміялись і мимоволі озирнулися: чи немає когось поруч?

А Міхалков застиг, зляканий, не знаючи на яку ступити. Оцю німу сцену в гоголівському дусі й зафіксував фотокореспондент.

Із Сімоновим ми перейшли на ділову тему — про його записи воєнного кореспондента, які пригальмувала цензура й над редагуванням яких ми з ним разом працювали (я – за дорученням ЦК); текст вдалося врятувати.

Про Сєрґєя Міхалкова можна було б згадати чимало й потішного, й похмурого, але щось не хочеться. Так само і про «захід», тобто з’їзд, нічого цікавого.

У. Т.: Рухаємося далі: 1974 рік, ювілей Пушкіна. Ви – разом із Борісом Панкіним, Анатолієм Ананьєвим, Лєонідом Лєоновим – за спиною в головного ідеолога СРСР Міхаіла Суслова, радянського «сірого кардинала» (фото 6). Вам доводилося з ним зустрічатися? І ширше: якою пригадується радянська політична еліта 1970-х?

– Найцікавішими постатями тут є, на мій погляд, Лєонід Лєонов і Ніколай Тіхонов. Перший – письменник величезної потенційної сили та її трагічної недореалізованості, ним самим – так само в трагічному ключі – усвідомлюваної. Я переконався в останньому під час досить частих зустрічей з ним у 1960–1970-х роках, причім не лише зі службового обов’язку, а й приватно. Колись, може, опрацюю – якщо встигну – свої записи наших розмов. Тіхонов теж був мистцем по-своєму драматичної долі. Замолоду він написав вірш про альпініста, який помирає не в горах, як годилось би, а в ліжку; тепер сам Тіхонов, колишній альпініст і поет-романтик, завершував свій життєвий шлях як конформний державний посадовець, завсідник усіх президій.

Утім, ваше запитання про Міхаіла Суслова. З ним я мав небагато безпосередніх контактів, у межах десятка. Одна більш-менш розлога розмова відбулася перед затвердженням мене на першого заступника міністра культури. Суслов тоді заторкнув (до речі, за всі роки – єдиний із моїх співрозмовників такого ранґу) питання про моє українське походження, щоправда, в інтонації, з якої не було ясно, чи розцінює він цей факт на користь мого призначення, а чи навпаки. Разів два чи три я був у нього з проектами документів, і він, піднявши окуляри на лоб, акуратно вписував або викреслював якесь слово, демонструючи віртуозне володіння засобами казуїстичного канцелярського стилю. Мені здається, що характеристика його як «сірого кардинала» є певним перебільшенням. Складалося враження, що нова елітна генерація ставилася до Суслова з повагою, і то умисно підкреслено-акценто­ва­ною, але передусім як до ветерана сталінської гвардії, зберігача ідеологічних цінностей, утаємниченого в секрети заповіданої предківської мудрості. Він був книжник і «начотчик», вони – прагматики, він усім своїм виглядом і поведінкою втілював традицію «більшовицької» аскези, вони, з правила, знали й цінували смак життя, часом аж-аж...

У. Т.: Два знімки – 1978 і 1979-го років (фото 7, 8). Спочатку – Х’юстон, США. Вам, напевно ж, часто доводилося бувати в Америці. Як ви відкривали для себе цю країну? В закордонних подорожах завжди мимоволі порівнюєш своє і чуже. Що запам’я­та­лося з тих зіставлень? На іншому знімку – Ясір Арафат, сама життєрадісність і відкритість. Що то був за епізод?

– Попоїздив чимало – і як куратор міжнародних культурних зв’язків, і по громадській лінії. За кілька міністерських років – понад шість десятків країн, у деяких неодноразово.

У США був лише тричі, в один із приїздів зробив коло – Вашингтон, Техас, Каліфорнія, Монтана, Міннесота, Нью-Йорк. Я не прихильник американського способу життя, віддаю перевагу старій Європі. Але відкидаю сліпий звірячий антиамериканізм, прищеплений російській колективній свідомості ще Пушкіним і, на жаль, нашим Гоголем. Пишаюся тим, що Шевченко першим у тодішній імперській літературній простороні виголосив слово про Вашінґтона з його «новим і праведним законом». І повто­рюю за ним: «А діждемось-таки колись»…

З Ясіром Арафатом спілкувався неодноразово як голова (протягом 12 років) Комітету дружби та солідарності з палестинським народом; з палестинського боку моїм партнером, очільником такого ж комітету, був Магмуд Аббас (Абу Мазен), нинішній президент Палестинської автономії.

У. Т.: Фото з українським сюжетом (фото 9): ви – на Закарпатті, відпочиваєте. А якими загалом були ваші тодішні, 1960–1980-х років, зв’язки з Україною?

– Закарпаття живе у моїй пам’яті образами давніх друзів і «чичероне» по краю: лісника з Воловця Федора Івановича та ужгородської приятельки нашої родини Ірини Петрівни Тимченко. І ще творами чудових представників знаменитої в Європі закарпатської школи пейзажу: Йосипа Бокшая, Федора Манайла, Антона Кашшая. І згадкою про зустрічі з двома останніми.

Щодо моїх зв’язків з Україною, то тут треба говорити радше про єдину  кровоносну систему, яка ніколи не порушувалася від самого мого від’їзду й до сьогодні, я цей від’їзд завжди сприймав і досі сприймаю як тимчасове відрядження, дарма що це відрядження розтягнулося більш як на півстоліття і, боюся, вже до кінця…

Один напрямок – службові поїздки, що для них моя діяльність у різних «офісах» і в різних статусах давала багато підстав і приводів, а не давала, то їх легко було знайти самому… Головне ж – контакти науково-творчі (публікації в пресі, видання книжок, участь у наукових проектах та конференціях). А найголовніше – численні друзі, як кількадесятирічні, що з ними спілкуюся постійно, так і молодші, яких, на моє велике задоволення, маю чимало.

У. Т.: А далі ви уже серед друзів у Києві (фото 10). Чи не Могилянка це, чи не презентація вашого вибраного? І до слова: чи часто випадало бувати в українському літературному товаристві?

– Так, це саме Могилянка, в стінах якої року 2006-го пройшла презентація моєї книжки «Вибрані студії», нагадаю, з вашою, Володимире Євгеновичу, передмовою. А на світлині – колеги і друзі, котрі виступали в обговоренні. Всі люди добре знані, всі обличчя впізнавані, та я все ж із поваги і вдячності назву імена: Іван Драч, Іван Дзюба, Сергій Гальченко, Дмитро Наливайко, Вадим Скуратівський.
Проситиму Бога, щоб подарував мені нові зустрічі з ними.

У. Т.: Серед ваших фотографій у київському архіві рідко трапляються родинні. Чому? Ось одна з небагатьох, ви тут із сином Андрієм (фото 11). Розкажіть, будь ласка, про своє сімейство. Чи успадкував хтось із дітей чи онуків бáтьків-дідів фах? Поруч світлина, на якій ви з онуком Юрком (фото 12). Пригадується, він за часів Януковича «прославився»: СБУ заборонила йому в’їзд до України на п’ять років. Що то було?

– Тут чоловічий «сегмент» моєї родини. 11-літній син Андрій, який на сьогодні трохи подорослішав, має 57 років і мріє стати дідом; за фахом і досвідом театрознавець і журналіст. Онук Юрко, він народився, виріс і вивчився на дизайнера в Москві, але опанував українську й років шість тому все кинув, тепер живе і працює в Києві. Навесні приїхав до Москви відвідати матір, а назад тодішні «тонтон-макути» його не впустили за участь у протестних акціях. Та час Януковича закінчувався, Юрко повернувся до Києва на третій день після втечі «гаранта».

«За кадром» (тільки на фото: в житті, звісно, інакше) залишилася – так вийшло – жіноча частина родини: моя дружина Елеонора, що з нею ми якраз у ці дні готуємося до відзначення 61-ї річниці нашого спільного життя; дочка Катерина, філолог, кінокритик і журналіст, до речі, постійний автор «Українського тижня»; внучка Нюся (Ганна), яка цього року закінчила інститут на економіста й почала працювати в якійсь поважній конторі, де, хвалити Бога, вже із самого початку заробляє вдвоє більше від діда.

У. Т.: Юрію Яковичу, не втримаюся й поставлю вам запитання, яке старих фотографій не стосується: чи несподіваною була для вас війна Росії з Україною? І ще, майже риторичне: як ви почуваєтесь у Москві тепер?

– Перше: в буденному плані – так, несподіваною. В екзистенційному, історичному – ймовірною, ба очікуваною.
Друге: не вельми комфортно...


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено