Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 липня, 2014   ▪   Юрій Терещенко   ▪   Версія для друку

Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом

Від 40-х років ХІХ і до початку ХХ століття український суспільно-політичний рух, здавалося, проявлявся лише серед «свідомих українців». Однак існували сили, які доти ще не заявили активно про свою належність до українства, але, безперечно, мали величезний суспільно-політичний потенціал
Матеріал друкованого видання
№ 29 (349)
від 17 липня, 2014
Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом

Це була більш поміркована частина українського суспільства, переважно ліберальна інтелігенція, дворянство, чиновники різного рангу. З часом вони розгорнули діяльність у різних загальноросійських державних і громадсь­­ких структурах: міських думах, земствах, регіональних відгалуженнях загальноросійських наукових, суспільних інституцій тощо. Займалися місцевими господарськими питаннями, народною освітою, охороною здоров’я, шляхами сполучення, статистикою, культурницькою працею. Така їхня діяльність тісно перепліталася із протидією асиміляції, яку проводили урядові установи, й забезпечувала в земствах, за висловом Михайла Драгоманова, «наші симпатичні національні порядки».
Крім того, надзвичайно важливим потенціалом розвитку українського руху залишалось українське селянство. Після скасування кріпацтва у 1861 році воно набуло як соціум якісно нових рис, ефективно скориставшись можливістю піднести свій матеріальний і суспільно-по­літич­­ний рівень. Збайдужіле, на думку традиційних українських політиків, українське селянство на початку ХХ століття спалахнуло вибухом національного самоусвідомлення, мільйонними масами влившись в українську кооперацію, селоспілку, і згодом підтримало Українську Центральну Раду як лідера національного руху.

Самодержавний російський режим не допускав відкритого політичного життя і поширення будь-яких опозиційних настроїв у суспільстві. Однак ці зусилля царизму були марні. Тарас Шевченко після заслання пише низку творів («Неофіти», «Юродивий» та ін.), у яких із новою силою утверджує ідею безкомпромісної боротьби з російським режимом в Україні, з усіма проявами тиранії та національного гноблення. Однією з особливостей творчості Шевченка є її національно українська сутність. Поета відрізняло від інших українських діячів безкомпромісне засудження анти­української політики Російської імперії. Його постать дала могутній поштовх до формування національної свідомості в якнайширшого загалу та утвердження в ньому ідеї української самостійності.

Ліберали і слов’янофіли проти «громадян»і «хлопоманів»

Наприкінці 1850-х років у Петербурзі засновується українське товариство «Громада», в якому найактивнішими були Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Підтриманий відомими українськими жертводавцями, великими землевласниками Тарновським і Галаганом, Куліш організовує в північній російській столиці власну українську друкарню й починає видавати дешеві книж­­ки для народного читання під загальною назвою «Сільська бібліотека», де друкуються твори Шевченка, Куліша, Марка Вовчка, Квітки-Основ’я­нен­­ка, Мордовця, Ганни Барвінок, Стороженка та ін. «Грома­ди» з часом утворились у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, Катеринославі та інших містах.

Петербурзька «Громада» видавала щомісячний журнал «Ос­но­­ва» (1861–1862), який відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу й посів важливе місце в історії української духовності, це був перший національний суспільно-науко­вий і літературний часопис. Протягом майже двох років він суттєво впливав на літературний процес в Україні, розвиток її культури, утверджуючи в суспільній свідомості самостійність української нації та окремішність українського історичного процесу.

Читайте також: Український Південь і Схід

Діяльність «Основи» та гурту пов’язаних із нею українських діячів викликала підозру в більшості представників російського суспільства. Якщо державні чиновники імперії якийсь час не реа­гували на появу «Основи» та активізацію українського руху, то реакція російської ліберальної преси й низки представників інтелігенції була досить гострою і негативною. Причиною був успіш­­­ний розвиток українського літературного процесу та посилен­­ня його громадсько-політич­но­­го впли­­ву в різних верствах українського суспільства. Тому, якщо на початку ліберального правління Алєксандра І російські журнали досить часто друкували українські літературні твори, то невдовзі ситуація змінилась, і в російському публічному житті виникає непримириме заперечення української культури, намагання довести, що мови, культури взагалі немає, а український рух – то польська інтрига. Так, Міхаіл Катков, редактор «Московских ведомостей» і «Русского вестника», представник поміркованого російського лібералізму, намагався переконати російську громадсь­­кість, що українська мова у творах українських літераторів є повніс­­тю штучною. Він стверджував, що наміри української інтелігенції розвивати власну літературу, культуру та науку є хибними і йдуть урозріз із потребами реального життя.

Російська ліберальна інтелігенція вбачала в українській культурі загрозу своєму неподільному пануванню не лише в царині духовного життя, а й у сфері політичній. Страх, що самостійний розвиток української культури, мови й літератури може стати важливим підґрунтям для політичної окремішності українського народу, не покидав російських інтелігентів, породжував підозри щодо українського політичного сепаратизму.
Позиція багатьох представників російської інтелігенції мало чим відрізнялася від централістичної «точки государственной принудительности», за виразом Миколи Костомарова, що, зрештою, і було її власним внутрішнім переконанням, попри ліберальну фразеологію. «Я не верю в возможность образования малорусского общего литературного языка, – кроме чисто народ­­ных художественных произведений, – не вижу к этому никакой возможности, не желаю и не могу желать никаких искусственных попыток нарушить цельность общерусского развития, отклонить малороссийских художников от писания на русском языке», – писав визначний діяч слов’яно­фільського напрямку Іван Аксаков.

Позиція слов’янофілів фактично змикалася із традиційною асиміляторською політикою Російської держави. Діячі «Основи» справедливо розгледіли в ній погано прихований централістсь­кий намір не допустити розвитку нового українського руху і сформувати в суспільстві ворожість до нього.

Читайте також: Українська держава XVII–XVIII століть і виклики XXI

Як бачимо, російські слов’я­нофіли виступили спільно із централістами на кшталт Каткова, які вимагали застосування репресій до українців. Таке лицемірство було викрите Миколою Костомаровим у його статті «Правда Москвичам о Руси». «В Москве существуют люди, называющие себя славянофилами, еже ска­зует­ся славянолюбцами, то в сущности они не таковы, каковыми себя представляют, – зазначав Костомаров. – Они хотят воспитать в своем народе неприязнь против другого славянского народа… О Москва! Как в нынеш­них чадах твоих зрятся отцы и деды их!»

Важливим суспільно-культур­­ним явищем того часу стало «хлопоманство», що виникло наприкінці 1850-х років у середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України. «Хлопомани» не поділяли думки шляхетського загалу про те, що відродження польської державності на українських землях поліпшить становище українців. Своїм громадським обов’язком вони вважали служіння народу, насамперед селянству (звідси й «хлопомани»), піднесення його культурного рівня, поширення освіти тощо. Лідером цього руху став Володимир Антонович, тоді студент Київського університету, а згодом відомий український історик. Він та його однодумці (Тадей Рильський, Кость Михальчук, Борис Познанський) вважали, що саме поширення освіти й культури, а не політична боротьба – єдиний шлях до економічного, політичного й духовного визволення народу. На думку «хлопоманів», перед польською шляхтою в Україні постала дилема: або залишатися в ролі визискувачів українського народу, гальмувати його національний розвиток, або повернутися до народності своїх предків й працювати на користь народу. Вливаючись в український рух, «хлопомани» (вчорашня шляхта) декласовувались і поповнювали собою інтелігентський прошарок. Необхідний був час, щоб правобережна шляхта усвідомила потребу зберегти себе як соціум, чий усебічний досвід мав бути долучений до українського суспільного руху. Цей новий етап повернення української шляхти до своєї ідентичності був започаткований дещо пізніше В’ячеславом Липинським.

Нова інтелігенція на чолі

У другій половині ХІХ століття керівництво українським національним рухом переходить до нової суспільної верстви – інтелігенції, що формувалася як зі шляхетської верстви, так і з «різночинного» соціуму. Нове покоління вже не ідеалізувало козацтва, як це робили кирило-мефодіївські братчики, а центр своєї уваги перемістило на народ, який, на думку інтелігенції, потребував свободи, піднесення матеріального й духовного рівня. Саме в служінні народу, який ототожнювався із селянством, українська інтелігенція вбачала своє першочергове завдання. От­­же, якщо попередня доба характеризувалася насамперед прагненням відновлення колишньої козацької державності, то доба «народницька» висувала передусім захист народних інтересів.

Від 1860-х років народництво повністю утвер­­дилося в українсь­­кому русі й поширило свої погляди на суспіль­но-гуманітарні дисциплі­­ни та літературну творчість. Народницька шко­­ла історіографії (Костомаров, Лазаревсь­кий, Антонович, згодом Грушевський) на довгі роки утвердила в українському суспільстві свій погляд на історичне минуле Украї­­ни, де домінантою були насамперед стихійні рухи народних мас, спрямовані на задоволення со­ціально-економіч­них інтересів. У дослідженнях козацької доби знецінювалась державницька діяльність старшини, інституту гетьманської влади, натомість прославлялася діяльність «чер­­ні», часом навіть відверто руїнницька. Явною недооцінкою характеризувалося бачення української державності Княжої доби та початків Новочасної історії («литовсько-руський» період).
Ліберально-народницька інтелігенція, яка вважала себе єдиним репрезентантом українсь­кого народу, рішуче виступила проти спроб традиційної української аристократичної верстви відігравати самостійну політичну роль. Вона всіляко чинила перепони залученню до українського руху як її окремих суспільних груп, так і особистостей. Як наслідок, така поведінка відштовхувала від українського руху заможних та досвідчених політично і фахово мешканців України.

Читайте також: Вулиці та площі революцій: 1917 рік

Однак поява й утвердження на суспільно-політичному обрії України народницької інтелігенції не означала ліквідації ідеологічного впливу української шляхетської верстви. Її представники та нащадки козацької старши­­ни, долучившись до украї­нського національного відродження, накинули українському руху традиційні автономістсько-федераліст­­­­­­­ські погляди на державний устрій у контексті перспектив взаємин із Росією. Ці погляди української шлях­­ти, доповнені ідеями західного лібералізму та суспі­ль­­но-політичними концепціями Ки­рило-Мефо­діївського братства, і стали центральними в ідеології українського народництва. Остан­­нє тривалий час було визначальним в українсь­кому русі й характеризувалося непослідовністю та половинчастістю в підході до досягнення головної мети нації – здобуття державної незалежності.

Певний час царський уряд не застосовував репресій до українського суспільного руху, який у цей час переслідував в основному культурно-освіт­­ні цілі. Проте польське повстання 1863 року змінило ситуацію. Лозунг радикальних шляхетських кіл «За вашу і нашу свободу!», агітація серед українського селянства на підтримку повстання викликали безпідставну підозру в російського уряду щодо ймовірності сепаратизму в українському національному русі. Ця підозра підігрівалася російськими шовіністичними колами, які вважа­­­ли, що розвиток українського культур­­но-національного руху призведе до відокремлення України від Росії і зрештою до краху імперії. Згаданий уже Катков, а за ним і російська проурядова преса намагалися переконати російське суспільство, що український рух є результатом польської інтриги і що уряд слідом за польським має чекати й українське повстання.

Розпочалася кампанія проти українського руху, шкіл з українською мовою та української літератури. За розпорядженням царя в Україну був відправлений флігель-ад’ютант Мєзєнцев для розслідування «развившейся там малороссийской пропаганды».

У 1863 році з’явився циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, який забороняв друкувати навчальні, а також популярні та релігійні книжки українською мовою. У листі до міністра народної освіти він писав: «Никакого отдельного малороссийского язы­ка нет и быть не может». Російський царизм переслідував не лише спроби поширення ідей про право на політичне самовизначення України, а й українську культуру, українське слово, театр, школу тощо.

18 травня 1876 року Алєксандр II, перебуваючи в німецькому місті Емс, доповнив політику репресій проти українства так званим Емським актом, який мав форму таємної інструкції. Імператор забороняв увозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні тво­­ри, переклади й навіть тексти до нот українською мовою, а також влаштовувати сценічні вистави та публічні читання.

Драгоманов і «драгомановщина»
Однак повністю приборкати украї­­нський рух уже було неможливо. Його новий етап був пов’я­­заний із діяльністю Михайла Драгоманова. Виступаючи проти російського поліцейсько-само­держав­ного централізму, він висував програму еволюційного соціаліз­­му, спираючись головним чином на ідеї Прудона. Його політичним ідеалом стає федералістська перебудова суспільства: вільні громади об’єднувались у федерацію в межах України, далі – створювали федеративну спільноту народів Росії, потім – слов’янську федерацію і, нарешті, федерацію народів світу.

Однак у колі київської «Громади» політична діяльність Драгоманова викликала вороже ставлення до його пропаганди соціалістичних ідей і призвела до загострення суперечностей у середовищі «громадян» та появи у ній радикального крила. Зрештою після спроб порозуміння з поміркованими лідерами «Громади» у 1886 році Драгоманов розірвав із нею контакти – починається надзвичайно важливий етап його діяльності за кордоном.

Значення Михайла Драгоманова як політичного діяча полягає в тому, що він уніс у національне відродження усвідомлення потреби переходу до методів політичної боротьби, виходу за межі аполітичного культурництва, яке досі в ньому домінувало.

Крім того, надзвичайно важливу роль для українського руху мала діяльність Драгоманова щодо ознайомлення Європи з українською проблемою. Ще під час свого наукового відрядження за кордон він розпочав інформування західноєвропейської громадськості про українську літературу (1873). З його масштабних праць у цій царині слід вказати на участь у фундаментальному виданні Елізе Реклю Nouvelle Geographie Universelle, де у п’ято­­му томі науковий світ одержав розмаїту наукову інформацію про Україну.

Проте політична позиція Михайла Драгоманова так і не дала можливості молодому українському політикуму вирватися з цупких обіймів російського централізму. Вона не лише стала серйозною перешкодою на шляху творення самостійницьких українських політичних течій та організацій, а й, зрештою, затуманювала головну перспективу – необхідність послідовної боротьби за самостійну Українську державу. Концепція традиційного українського автономізму, поєднавшись завдяки Драгоманову з новітнім західноєвропейським федералізмом, на довгі роки лягла в основу політичної програми українсь­кого руху – з усіма наслідками в часи Визвольних змагань.

Читайте також: Ціна незалежності. Як Україна боролася з агресією більшовиків

Після вбивства Алєксандра II (1881) та посилення реакції для українського руху настали ще тяжчі часи. «Громади» частково припинили свою діяльність, а ті, що залишилися, вважали за доцільне здійснювати лише суто культурницьку й наукову аполітичну роботу, необхідну для обґрунтування окремішності українців серед інших народів.

Члени київської «Громади» беруть активну участь у роботі різного роду наукових товариств, зокрема Історичного товариства імені Нестора-Літописця, гуртуються навколо журналу «Киевская старина», заснованого з ініціативи Олександра Лазаревсь­кого та Володимира Антоновича й за підтримки українських меценатів – цукрозаводчика Василя Симиренка та дідича Василя Тарновського. У журналі публікувалися наукові праці з історії, етнографії, археології, літературознавства, художні твори, історичні документи. Тут друкувалися Дмитро Багалій, Орест Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Олександра Єфименко, Олександр Лазаревський, Іван Франко, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський та ін. Крім того, українська наукова праця російською мовою здійснювалась у низці офіційних товариств Харкова, Одеси та інших міст.

Драгоманов намагався переконати українських діячів зосередити свої зусилля на демократизації і федералізації Російської та Австро-Угорської імперій, що, на його думку, створило б умови для вільного національного розвитку українців. На думку Фран­­ка, Драгоманов як політик назав­жди залишився тим, ким він був, виїжджаючи з Росії: gente Ukrai­nus, natione Russus, який не міг собі уявити Україну «без близького зв’язку з Росією». Для Михайла Драгоманова ідеї федералізму стояли в одному ряду з європейськими ідеалами соціальної рівності й політичної волі, які затуляли собою ідею національної самостійності. Така позиція вплинула на погляди цілих поколінь учасників українського руху, які на довгий час опинились у полоні драгомановського бачення національної проблеми й були позбавлені перспективи боротьби за національне визволення. «Не маючи в душі цього національного ідеалу, – зазначав Франко, – найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на своєму ґрунті, попадали в зневіру й апатію. Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичному полі, був головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безнадійности його політичних змагань…».

Бачення автономної України в системі федеративної Російсь­кої держави було перейняте українськими соціалістичними та ліберальними партіями, від чого вони не відмовились остаточно навіть у ході національно-виз­вольних змагань 1917–1921 років. Це стало фатальною перешкодою на шляху усвідомлення українським суспільством необхідності власної незалежної держави.

Соціальне чи національне?

Примат соціальних завдань перед національними (байдуже, в ін­те­ре­сах вищих верств суспільства чи його низів) так чи інакше призводив в українському русі до втрати оптимальних політичних орієнтирів, породжував соціаль­­ну дисгармонію, неспроможність досягнути консолідації, такої необхідної для національного визволення. Лише усвідомлення суспільством потреби державної незалежності, зрештою, давало ключ до вирішення й найважливіших соціальних проблем.

Потрібна була «справжня революція супроти народницького світогляду», як зазначав В’ячес­лав Липинський, щоб вивести український рух із глухого кута автономістсько-федеративних уявлень про перспективу майбутніх відносин між Україною і Росією. «Тільки величезним моральним зусиллям, – писав він у листі до Андрія Лівицького 16 жовтня 1919 року, – тільки безмежною любов’ю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об’єднанням абсолютно всіх чесних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 мільйонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх – людське життя».

Тривала відсутність у діяльності української еліти, яка акцептувала соціалістичну ідеологію, чіткої орієнтації на державну самостійність України не могла, однак, перешкодити витворенню потужного національно-культур­ного потенціалу, необхідного як підґрунтя національно-визволь­ної боротьби. Створенням такого потенціалу і було заповнене українське ХІХ століття.
Відпорність значної частини «верхів» українського суспільства, а також широких верств селянства до російського асиміляційного тиску, зрештою, і спричинила появу самостійницьких течій в українському політикумі.
У 1895 році один із діячів Української радикальної партії Юліан Бачинський опублікував брошуру Ukraina irredenta, яка стала маніфестом українського державного самостійництва. Про те, що ця ідея вже виразно визріла в суспільстві, свідчила її оцінка у 1895 році Іваном Франком: «…як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості». Він зазначив, що відчутна «потреба політичної самостійності України» «ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться».

До цих ідей політичної самостійності, які знаходимо у працях галицьких політиків, долучилася державницька концепція Миколи Міхновського, викладена ним у 1900 році в брошурі «Самостійна Україна». Таким чином, по обидва боки Збруча ідея української самостійності почала реально викристалізовуватись у виразну політичну програму.

І все ж таки незалежність!

З усвідомленням необхідності самостійної Української держави посилювалося розуміння того, що Україна має розвинути класово диференційовану структуру як передумову оптимального національного й державного існування. Повнокровний національний розвиток мав усунути соціальну деструкцію, породжену національним гнобленням. Саме в цій площині лежала критика Іваном Франком беззастережного «народолюбства» Михайла Драгоманова, яку доповнювали перехід Великого Каменяра на самостійницькі позиції та відхід від марксистської ідеології.

Обмежений погляд Драгоманова на місце й роль основних класів суспільства, його «мужико­фільство», за висловом Франка, зумовило «і в чисто культурних та освітніх справах занадто вузьке розуміння нації як плебса, не позволяло йому ставити діло національного розвитку так широко, як воно ставиться у нас нині».

Щоб подолати такий спрощений погляд на український со­ці­ум, потрібно було досягнути більш високого рівня соціально-політичного й національного самоусвідомлення серед вищих прошарків суспільства українсь­кого походження, які доти стояли на російському або польському національно-державному ґрунті.

Упродовж усього ХІХ століття українська аристократична верства переживала складний і неод­нозначний процес національно­­го пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості й політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та інших у Галичині. У Великий Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії та соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дво­рян­­ського стану продемонструвала прагнення до врівноваження ціннісних ідеологічних та політичних орієнтацій в українському русі й подолання недорозвиненості в українському русі правого консервативного крила.

Соціальний радикалізм більшості учасників українського руху відштовхував консервативно налаштовану українську шляхту, частина якої навіть опинилась у російських монархічних організаціях і партіях. Однак цей ухил шляхти не був остаточним, швид­­ше це крок, спрямований на самозбереження й захист своїх соціально-економічних інтересів. Консервативні сили, які не декласувалися, відійшли від українського ліберально-радикального руху, однак не втратили свого національного інстинкту, який виразно проявився після лютого 1917 року. Їхня спроба реалізації в 1918 році традиційної національної державності була ланкою загальноєвропейського процесу консервативної революції, реакцією на торжество породженого ХІХ століттям лібералізму, прибраного в новітні демократичні шати після завершення Першої світової війни.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.