Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
29 червня, 2014   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

«Ложа» Нарбута

У 1918–1920 роках у Києві постав український осередок «свободи, розуму, мистецтва й науки». Виклик Руїні кинули молоді, небайдужі й талановиті люди
Матеріал друкованого видання
№ 25 (345)
від 19 червня, 2014
«Ложа» Нарбута

У Георгіївському провулку навпроти Брами Заборовського колись стояв двоповерховий дерев’яний будинок, пам’ятний тим, що в 1859 році тут зупинявся Тарас Шевченко. Він був тоді у скрутній ситуації: київський генерал-губернатор Іларіон Васильчиков саме розбирався зі скандалом довкола Шевченкового «богохульства» (див. Тиждень, № 29/2010). В очікуванні рішення поет і потрапив до гостинного господаря – священика Юхима Ботвиновського, який узяв його на поруки.

Минуло 60 років – і в історії будинку з’явився новий сюжет, який за примхливою логікою долі несподівано зблизив Тараса Шевченка з Георгієм Нарбутом…

Переїхавши в 1917 році з Петербурга до Києва, Нарбут поселився саме тут. Щоправда, не одразу: спочатку квартирував на Володимирській, а згодом перебрався в Георгіївський провулок. Там-таки замешкав й історик Вадим Модза­левський.

Про Модзалевського слід розповісти трохи детальніше. Народився він у Тбілісі (1882); навчався в Петербурзі (кадетський корпус, потім Миколаївське інженерне училище); якийсь час служив у Києві. Військова служба, однак, не надто заважала йому займатися генеалогічними та історико-біо­гра­фічними дослідженнями. Друкувався в історичних часописах, став членом Чернігівської та Полтавської архівних комісій, Історичного товариства імені Нестора Літописця. 1906 року переїхав до Петербурга, викладав у 1-му Кадетському корпусі, а вільний час використовував для роботи в архівах.

У 1911-му 29-річний Модзалевський подав у відставку і переїхав до Чернігова, де очолив Чернігівську вчену архівну комісію. Невдовзі обійняв посаду директора Музею українських старожитностей (1911–1912). Його стихія в науці – українська генеалогія, історія козацько-стар­шин­ських родів, що засвідчили кількатомний «Малороссийский родословник», а також підготовлений разом із Владиславом Лукомським ілюстрований («с рисунками Егора Нарбута»!) «Малороссийский гербовник».

У тяжкі 1918–1919 роки і в Нарбута – Модзалевського, і в Якубського збиралися однодумці, які «вірили в свободу, розум, мистецтво, науку»

У 1917 році Модзалевського призначили в Чернігові комісаром з охорони пам’яток мистецтва та старовини. А в 1918-му він переїхав до Києва, очоливши архівно-бібліотечний відділ Міністерства освіти (пізніше Головне управління мистецтва і на­ціо­нальної культури). Деякий час був начальником Архівного управління і Всеукраїнського головного архіву, став одним із ініціаторів створення Української національної академії наук. А водночас виконував обов’язки секретаря редакції часопису «Наше минуле» (див. Тиждень, № 24/2014).

Зі cпогадів мистецтвознавця Георгія Лукомського можемо уявити «пенати» Модзалевського – Нарбута: «Єгор Іванович (Нарбут. – Авт.) облаштував собі велику кімнату – ціла зала. Карельські «ампірні» – кріпосні – меблі з Полтавщини стояли вздовж стін: диван – дивом дивуватися! – і де це він зумів такий диван дістати дивоглядний – довгий-предовгий, і стрункий, і стильний, при тім гарнітур цілий – і крісла, і стільці, все одно до одного. А по стінах, – своїх речей він не любив вішати, – старі портрети, рисунки приятелів по «Миру искусства»; але особливо вартісні були курйозні провінційні портрети «баринь», купця якогось із медаллю на шиї  і панночки тендітної, з блакитними стрічками. Полиці повні були скелець, порцеляни. А книг теж було багато, і всі з мистецтва, дорогі, та ще й з автографами – від друзів!».
Кімнати в будинку нагадували музей. А хіба могло бути інакше, якщо обидва, і Модзалевський, і Нарбут, кохалися в українській старовині? Один із давніх друзів Модзалевського згадував, що всі квартири «Ваді» нагадували музей – і в Петербурзі, і в Чернігові, і в Києві. На стінах можна було побачити гравюри із зображеннями міст старої України, портрети гетьманів та козацької старшини, вишиті рушники. У шафах і на полицях – книжки з історії України (Костомаров, Маркевич, Лазаревський); «на стінах і підлозі – прекрасні старовинні українські килими, замість чарок на стіл подавалися гетьманські срібні чаші; замість графинів ставилися старовинні українські штофи й медведики».

Чи не правда, деталі цього опису дуже нагадують те, що побачило чіпке око Лукомського в Нарбута?

Синтез мистецтв!

Довкола Георгія Нарбута не­вдов­зі утворилася «мистецька родина», у якій об’єдналися «працьовники різних галузей мистецтва на ідеологічній платформі». Ядро гуртка, його «ініціятивну групу», склали окрім самого Нарбута Юхим Михайлів, Павло Тичина, Михайль Семенко, Олександр Чапківський, Лесь Курбас, Пилип Козицький, Федір Ернст; дев’ятим мав стати хтось із четвірки таких «інтересних кандидатів», як Вадим Модзалевський, Микола Зеров, Яків Степовий та Микола Бурачек. Утім, інтелектуальну атмосферу «ложі» створювали не тільки її фундатори з «дев’ятки»: до будинку в Георгіївському провулку частенько зазирали також Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Петро Стебницький, Павло Зайцев...

Юхим Михайлів згодом стверджував, що «ложа» Нарбута оформилася вже тоді, коли в Києві запанували денікінці, себто восени 1919-го. Якщо це й справді так, то все одно прообраз її виник значно раніше, ще за Скоропадського, у 1918-му.

Свідчення Юхима Михайліва надзвичайно важливі для тих, хто хоче уявити характер «ложі»: «В холоднуватій кімнаті, продимленій залізною «буржуйкою», з несміливим жовтим огником електрики, за шумуючим самоваром ініціатори обговорювали «конституцію гуртка». Ось її проект: «Конкретна мета цього об’єднання – це: спрямувати мистецтво певним шляхом; координувати і синтезувати окремі його галузі; по-товариському допомагати порадами в моменти зневір’я або знесилення під час праці; спільно оглядати проєкти, шкиці, етюди з малярства, вислуховувати нові літературні твори та музичні композиції і разом з цим обговорювати принципи мистецтва сучасного».

Ішлося про бажання творити новаторське мистецтво високого кшталту, яке водночас відображало б і національну традицію, і вічну потребу творчого експерименту

Нарбут, продовжує Михайлів, «дає волю своїй фантазії і творить гурток, що своєю структурою не повинен нагадувати звичайних організацій з президіями, головами, заступниками, засіданнями й протоколами. Нічого цього не мусило бути в нас. Голови не було, його заміняла товариська дисципліна. Ніякого писаного статуту не було також, була лише книга – не протоколів, а книга-щоденник, куди кожний член гуртка записував свої вражіння від поданих праць і свої побажання на майбутнє».

Великого значення надавали «декоративній стороні побуту гуртка», різним «обрядовим церемоніям», що зовні нагадували масонські ритуали. Сам Нарбут придумав його емблему: дев’ять стріл, розміщених у колі й скерованих вістрями до центру, мали символізувати «прагнення й прямування кожного члена гуртка до свого кола «дев’яти». Під час сходин кожен із членів «дев’ятки» повинен був мати нагрудний знак із цією емблемою, а повсякчас носити перстень-печатку, «оздоблений шестикутною плиткою, на якій вирізьблене було коло дев’ятьма стрілами». Композитор Пилип Козицький написав музичні портрети тих, хто входив до товариства, а Юхим Михайлів намалював картину «Музика зірок»... Нарбут вірив, що всі ці атрибути й ритуали в магічний спосіб допомагатимуть об’єднати літераторів і митців для спільної справи.
Але якою мала бути та «спільна справа»? І що означали згадані Михайлівим слова з «конституції» про намір «спрямувати мистецтво певним шляхом»? Ішлося, вочевидь, про спільне бажання творити новаторське мистецтво високого кшталту, яке водночас відображало б і національну традицію, і вічну потребу творчого експерименту. Вельми симптоматичним було також декларування синтезу мистецтв. Певно, саме ця ідея найбільше притягувала до одного кола таких революціонерів у царині слова, кольору, музики, театрального дійства, як Нарбут і Курбас, Тичина і Михайлів, Семенко і Козицький.

Візитівкою Курбасової режисури у 1918 році стала вистава Молодого театру «Цар Едіп». Лесь ще в травні 1916-го, у розпал Світової війни, створив у Києві Молодий театр, який у час «золотого гомону» (літо й осінь 1917-го) декларував «зворот прямо до Європи і прямо до себе, без посередників і без авторитетних зразків». Митець гостро відчував, що «революція /.../ відкрила нові перспективи і нові обов’язки», тож «українофільське козако- і побутолюбство далеко не вичерпує наших духов­них інтересів /.../ хочеться творити нові цінності».

Як і Курбас, творцями «нових цінностей» почувалися і «сонячнокларнетний» Тичина, і футурист Семенко (який згодом стане одним із піонерів українського кіно), і Козицький із Михайлівим... Поетам, композиторам, художникам ішлося про поєднання можливостей звуку й кольору, власне, про «кольорову музику», зокрема й у поетичному слові. Багато хто тоді захоплювався мистецтвом литовця Микуласа Чурльоніса. «Музика зірок» Юхима Михайліва – теж данина цьому захопленню...

Зрештою, у середовищі тих, хто входив до нарбутівського кола, була й просто людська близькість. Коли у вересні 1919-го вінчалися 32-річний Курбас і 19-річна актриса Валентина Чистякова, Михайль Семенко був у них за свідка. А Нарбут і Модзалевський узагалі породичалися: сімейне життя Георгія Івановича розладналося, і через якийсь час він одружився з Наталією Модзалевською. Його приятель Павло Балицький згадував, що Нарбут був «надзвичайно вражений своїм родинним нещастям» (із дружиною залишився дворічний син Данило), тож коли в «Друкарі» вийшла книжечка Павла Зайцева «Оксана. Перше кохання Шевченка» (1918), художник перечитував її «без кінця»: історія стосунків Тараса й Оксани справляла на нього «особливе вражіння». Він, писав Балицький, «хотів скрасити з поетовим горем і своє власне» (варто додати, що «обсипану квітками» обкладинку цієї книжечки створив не хто інший, як Нарбут).

«Непретензійно-веселі вечори»

Георгій Нарбут, він же Нарбутенко, Нарбутяка, був ексцентричною людиною. Йому подобалося влаштовувати всілякі витівки й «забави» (через півсотні років Київ знатиме ще одного такого чарівника-містифікатора – кінорежисера Сергія Параджанова). Він і вдягався украй оригінально: мистецтвознавець Федір Ернст згадує його «темно-синій жупан старовинного крою з старовинними срібними гудзиками»; художник Юхим Михайлів – «широку блузу з безліччю складок» і «жовті чоботи». Своїм зовнішнім виглядом Нарбут нагадував... витвір того самого козацького бароко, яким він так захоплювався!  

У будинку навпроти Брами Заборовського панувала карнавальна атмосфера. «Непретензійно-веселі вечори» (Микола Зеров), що влаштовувалися тут, відзначалися грою буйної фантазії, одважними творчими планами, містифікаціями. Коли вийшла друком давноочікувана перша книжка «Нашого минулого», гурток відзначив цю подію, дотримуючись свого стильового «канону»: у домівці Модзалевського й Нарбута було влаштовано «бенкет літерацький». Георгій Іванович, як згадував Федір Ернст, «змалював у людський зріст сильветні портрети Модзалевського (Мозоліна), що з першим примірником журналу підбігає до такого-ж колосального П. І. Зайцева (редактора, Зайця). Вгорі напис: «Нарешті!» А після свята вмістив у щоденнику гуртка «Діаріуші» два малюнки, де в очах підпилої братії постаті членів редакції покосились, а потім уп’ятерились, літери поскакали хто куди, і лише козак з обкладинки та зелена пляшка, нахилившись, уперто лізуть у вічі».

Проте найхимернішою витівкою, власне, містифікацією, Нарбута і його друзів став Лупа Грабуздов. «Неслужащий дворянин», з маломаєтних поміщиків пирятинських, Лупа Грабуздов був артистичним витвором гурту /.../ що мав своєю постаттю віддати всі етапи українського життя й руху ХІХ–ХХ віку», – пояснював Микола Зеров. Почалося все з того, що Нарбут десь придбав «старовинний перстень з печаткою, в овалі якої вміщено зламаний обеліск, щит і напис по краю: «Бог моя надеж онь мне помога Грабуздов». А далі запрацювала штукарська фантазія: Нарбут і його друзі почали вести «Діаріуш подій звичайних і наглих, в помешканню вельможних пана Голови Архивного Вадима Модзалевського і пана Кунштпрофесора Юрія Нарбута трапляючихся, а також визитацій особ поважних і зацних запис в собі маючий Року Божого 1918 серпня 10 розпочатий у Києві». Вже на початку «Діаріуша» зафіксовано: «Приїхав пан Грабуздов і оселився в помешканні без дозволу пана Нарбута. Реєнт домової канцелярії Вадим Модзалевський». Далі запис рукою «кунштпрофесора» Нарбута: «Виганяв п. Грабуздова, але він відмовився виїхати й залишив свою печатку»…

Нарбут придумав родовід Грабуздова і намалював його генеалогічне дерево. Виходило, що засновником роду був якийсь Cham. А зімітований художником документ ніжинського суду, начебто видертий з актової книги ХVІІІ століття, свідчив про те, що існував такий собі «войсковий значковий товариш Сикант Грабуздов, син Фавства Грабузденка», – ось вам і козацько-старшинський родовід, який міг би бути славним, якби отой нерозумний Сикант не зганьбив його, згвалтувавши «дівицю Пріську Василеву»!

І що ж далі роблять зі своїм легендарним героєм містифікатори з Георгіївського провулка? Вони його «розкручують»: за підписом Грабуздова друкуються статті в газетах; з легкої руки Нарбута «неслужащий дворянин» набуває візуального образу; зрештою в одному з видань з’являється повідомлення про те, що «29 серпня 1918 року в с. Грабуздовці Пирятинського повіту упокоївся на 87 році свого життя Лупа Юдич Грабуздов». Сцена «похорону» увічнена Георгієм Нарбутом на одному з його «сильветних» малюнків...

Утім, життя Грабуздова тривало й після його «смерті»...

«Сполучені посудини»

Окрім будинку Модзалевського – Нарбута був іще один центр гуртування київських інтелектуалів, заряджених ідеєю високої української культури, – помешкання Бориса Якубського біля Сінного базару.
Якубський (1889–1942) – філолог, випускник Київського університету, ровесник і давній приятель Зерова. Робочий кабінет цього «бібліофага» був забитий книжками в гарних оправах, на стінах красувалися старовинні гравюри (зовсім як у Нарбута-Модзалевського!), увінчував же «композицію» масивний дубовий стіл. На канапі й фотелях умощувалися гості Якубського, яких завжди було багато. Зеров, Филипович, Драй-Хмара, Рильський, Тичина, Петров, Бургардт, Гермайзе... «Любив бувати серед нас, як патріярх, Михайло Михайлович Могилянський, – розповідав у 1929 році Борис Якубський своєму студентові Григорієві Костюку, майбутньому професору. – Інколи й Модзалевський з Нарбутом заглядали. Але то вже було свято». Підштовхувала їх один до одного внутрішня потреба в спілкуванні, дискусіях, мріяннях. «Ми вірили в свободу, розум, мистецтво, науку», – згадував Якубський.

Будинок Нарбута – Модзалевського і «хата» Бориса Якубського нагадували «сполучені посудини». І там, і там у 1918–1919 роках збиралися однодумці, люди культури, які разом утворювали певну спільноту, товариство друзів, проте аж ніяк не організацію з естетичною платформою і статутом.

Тривали часи політичних потрясінь. Було холодно й голодно. Петро Стебницький якось написав Миколі Зерову: «Мої пригоди дуже прикрі. Зате тепло, – спалили за вечір усі мої дрова… Але коли це довго протягнеться, то не знаю, як я з цього становища вийду». Записка Стебницького датована 7/20 грудня 1919 року. Саме в ті дні закінчилася денікінщина й починалася третя більшовицька окупація.
Хроніка 1919–1920 років моторошна. 14 червня 1919-го якийсь «революційний» матрос пострілом у потилицю убив художника Олександра Мурашка. Через кілька тижнів, 8 липня, за «контрреволюційну діяльність» більшовики розстріляли відомого київського педагога Володимира Науменка. Жертвою червоного терору став історик Петро Дорошенко, земляк Нарбута. У листопаді 1919-го деніківці розстріляли літераторів Василя Чумака й Гната Михайличенка.

А 23 травня 1920-го не стало Георгія Нарбута – його несподівано підкосив тиф. Ще через два з половиною місяці від дизентерії помер і 38-річний Вадим Модзалевський.

У щоденнику Павла Тичини є розпачливий запис про те, що з могили Лесі Українки хтось поцупив дерев’яного хреста. Люди перетворюються на звірів – цей мотив у тодішніх віршах Тичини став наскрізним.
Після всіх політичних пертурбацій, змін влад, збройних сутичок Київ нагадував напівмертве місто...

Історія «ложі» Нарбута, здавалося б, підійшла до свого остаточного завершення. Проте ні: події найближчого часу засвідчать, що віра в «свободу, розум, мистецтво, науку» не зникає, адже вона є природним супутником людського життя. Показовим у цьому сенсі виявився феномен «болотяної Лукрози» 1921–1923 років, себто невеликого літературного осередку в містечку Баришівка, куди «перекочував» незнищенний дух нарбутівської «ложі». 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено