Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 червня, 2014   ▪   Віктор Брехуненко   ▪   Версія для друку

Український Південь і Схід

Ідеологема про штучність сучасних кордонів України є одним із аргументів у пропагандистській війні імперців та українофобів проти Української держави: мовляв, Південна та Східна Україна ніколи не були властиво українськими землями й лише волею випадку (як Крим «волею» Нікіти Хрущова) опинилися в УРСР, а звідти й у сучасній Україні
Матеріал друкованого видання
№ 25 (345)
від 19 червня, 2014
Український Південь і Схід

«Новоросія» з російської пробірки

Нічого нового, як на російські мірки. Своїм корінням «Новоросія» сягає ще першої половини ХІХ століття, коли в Петербурзі працювали над створенням «великої російської нації», задля чого треба було зросійщити українців та білорусів. Саме тоді, до речі, й розпочався спланований згори процес нав’язування українцям російської мови, активізований через 100 років у СРСР. У 1840-х у політичний простір і вкинули концепцію «Новоросії», яка заперечувала роль запорозь­ких козаків та іншого українського населення в залюдненні й господарському освоєнні Півдня та Сходу сучасної України. Чергова фальшивка (ними рясніє історія «Великої Росії») була по-солдатському прямолінійною і «незаперечною»: мовляв, до приходу Росії ці терени були пусткою без сталих поселень, міст, шляхів і господарських об’єктів; справж­­ня колонізація розпочалася ли­ше в останній чверті XVIII століття, коли Росія знищила Січ і ліквідувала запорозьке козацтво, а якщо так, то вся ця величезна степова територія і стала органічною частиною... ядра Російської імперії (зауважте: зі столицею аж на Балтійському узбережжі) – такою собі «Новоросією», а Україна не має до Причорноморських степів жодного стосунку. Абсурд? Кому як...

У перелицьованій комуністами на свій лад Російській імперії – СРСР – концепцію «Новоросії» вголос не згадували, але тим духом була просякнута політика Москви та її прислужників в Україні щодо цих теренів. Результатом мало стати безповоротне винищення всього українського. Засобами не гребували. Страхітливий Голодомор-геноцид 1932–1933 років був одним із них. А ще курс на тотальне зросійщення освіти, виробничої сфери, інформаційного простору в містах, прищеплення населенню погордливого ставлення до всього українського: «передове російськомовне місто» на противагу «відсталому, забитому україномовному селу».

Чиатйте також: Історик: Міф "Новоросії" не витримує елементарної перевірки історичними фактами

Сьогодні Москва та її політичне лобі в Україні знову витяг­­ли з шухляди концепцію «Новоросії», щоб відколоти східні та південні землі від українського кореня. Втілити справу довірили відомим «інтелектуалам»: чеченським бойовикам, фанатичним імперцям-реконструкторам і місцевому криміналітету.

Політтехнологічний проект «Новоросія-2014» є типовим історичним міфом російського розливу, яких Москва наплодила чимало й тиражує до сьогодні. І «Новоросія-2014», і її попе­ред­ни­­ця з ХІХ століття не витримують елементарної перевірки історичними фактами. Недолугість вилазить уже під час спроби визначити історичність території «Новоросії». Приміром, до неї чомусь зараховують частину історичної Слобідської України – Харківщи­­ну, північ Луганщини та Донеччини. Натомість іншу частину Слобожанщини – Південно-Схід­­ну Сумщину – ні. Про ті території Слобідської України (частина Білгородської, Липецької, Курської, Воронезької областей), які більшовики в 1919–1925 роках відірвали від українського масиву й передали до складу Російської Федерації, не варто й згадувати. Зрозуміло, що Сумщина випала з «Новоросії», бо не настільки зросійщена, щоб підтримувати сепаратизм. З цієї самої причини дали спокій Кіровоградщині, більша частина якої належить до історич­­ної Південної України. Однак розраховували на північ Одещи­­ни (історичне По­діл­ля), сподіваючись, вочевидь, на вплив, як чому­­сь вважають, зросійщеної Одеси.

Рух до моря

Упертися в море, витіснити кочівників, які здавна в Степу змінювали один одного, хвилями накочуючись на осілу й хліборобську Україну, – ось у чому українські еліти завжди вбачали свою історичну місію. Тому ці еліти споконвіку дивилися на неозорий степ між Дунаєм і Доном не інак­­ше, як на територію свого природного впливу, відвойованого в кочових орд. На сході ще за княжої доби в Приазов’ї існувало Тмутараканське князівство, а на заході кордони Галицько-Волин­сь­­кого королівства часом сягали гирла Дунаю.

Поява татар у XIII столітті не знищила українських претензій на Степ. Науковці фіксують просування українського населення в Північному Причорномор’ї мен­­ше ніж через 100 років після навали, та й чи припинявся той рух колись узагалі? Наприкінці XIV – у перших десятиріччях XV століття воно знову закріпилося в Північному Причорномор’ї, щоправда, ненадовго. Саме тоді, найімовірніше, тут і було закладено Коцюбіїв (пізніша назва Хаджибей), із якого постане Одеса. У 1550-му південні межі українських земель сприймалися як «до берегів Чорного моря, де гирло Дніпра, до рубежів Таврики і Тавані, переправи Дніпра». І цієї позиції тогочасна українська елі­­та – князі та шляхта – трималася постійно, а з її подачі й Річ Посполита.

На зламі XV–XVI століть до змагань за володіння Степом долучилися українські козаки. Опанування ними степового простору стало найбільш дієвою та адекватною відповіддю українського світу (та й усієї Європи!) на остан­­ні хвилі натиску азійської стихії. Вони спершу вирівняли перекіс, який утворився був на користь мусульманських сусідів, а згодом поступово здобували перевагу, що відкривало дорогу українському населенню до колонізації Степу.

Читайте також: Політолог: нинішня ситуація в Україні доводить, що Новоросії за версією Путіна не існує

В історичній пам’яті козаків міцно засіло переконання, що вже в 1510-х роках їхні зимівники стояли навіть на Дону. Але через надмірну віддаленість цієї ріки ресурсів виявилося недостатньо, щоб перетворити Донську землю на ще один козацький осідок. Утім, українські козаки зробили вирішальний внесок у формуван­­ня донського козацтва, в його усвідомлення себе окремою етносоціальною спільнотою та протиставлення себе московитам (росіянам), а Дон – Московській державі.

Козацтво перейняло від князів і шляхти переконання в тому, що межею українського світу мають стати узбережжя Чорного та Азовського морів. У 1602 році гетьман Іван Куцкович так окреслив природні межі козацької території: «почавши від Могилева (що в Білорусі. – Ред.) аж до гирла Дніпрового – то все приставства наші». Коли у середині XVII століття була відновлена Українська держава у вигляді Гетьманщини, нова еліта, сформована на основі козацького стану, відразу засвідчила, що прагне поширити владу Богдана Хмельницького на всі українські етнічні терени «по тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі». Ці погляди були типовими для козацької старшини та для українських гетьманів аж до Кирила Розумовського. Так, Іван Виговський вимагав при ратифікації Гадяцької унії долучити до Гетьманщини Волинське, Подільське та Руське воєводства. Петро Дорошенко бачив Україну в кордонах від Перемишля й Вісли до Мінська, Севська і Путивля. Іван Мазепа, Данило Апостол, Іван Скоропадський та Кирило Розумовський титулувалися, як і попередники, гетьманами «обох берегів Дніп­­ра». Власне, погляди еліти добре видно на прикладі Слобожанщини, яка постала внаслідок колонізації земель на схід від Лівобережної України в другій половині XVII століття, – від самого початку гетьмани дивилися на Слобідську Україну як на складову українського масиву і прагнули прилучити її до Гетьманщини.

До середини XVII століття поняття «Україна» в основному своєму значенні стало охоплювати всі українські етнічні землі. Генеральна карта України 1648 року, укладена французом Ґійомом Левассером де Бопланом, окреслює землі між лінією Брест – Курськ на півночі, південно-східним перед­­гір’ям Карпат, гирлом Дунаю та Азовським узбережжям. А Спеціальна карта 1650-го, яка мала вужче (військове) призначення, зараховує до України Люблінське, Київське, Белзьке, Руське, Подільське, Брацлавське воєводства та Покуття з Холмщиною. На початку 1657 року Іван Виговський прямо заявив шведському послові Ґоттарду Веллін­гу, що козаки домагаються «старожитної України, або Русі, де бувала грецька віра і де є ще мова аж до Вісли». Так само розуміли поняття «Україна» і в XVIII столітті, від чого стелилася пряма дорога до модерного усвідомлення «України» в ХІХ столітті.

Поява Слобожанщини

Друга половина XVII століття стала добою розширення українських територій та відповідно утворення Слобідської України. Українське населення, очолюване козаками, почало освоювати незаселені землі на схід від сучасних Чернігівщини та Полтавщини. Кілька хвиль переселенців залюднили величезні простори аж до Острогозька (сучасна Воронезька область Росії) на сході, утворивши п’ять козацьких територіальних полків: Острогозький (середина 1650-х), Харківський (1660), Сумський (1658), Охтирський (1658), Ізюмський (1685). Майже всі тутешні міста заснували українці: Суми (1652), Острогозьк (1652), Харків (1654), Золочів (1675), Вовчанськ (1674), Лебедин (1657), Куп’янськ (1675), Охтирка (1654) та ін.

Слобожани чулися частиною українського світу і постійно підкреслювали своє українське походження та зв’язок із Гетьманщиною. У Гетьманщині також однозначно вважали Слобідську Україну складовою українського масиву. Іван Брюховецький у 1668 ро­­ці закликав слобідських козаків до антимосковського повстання, бо «москалі з ляхами на тому постановили та узаконили… щоб Україну, вітчизну милу і всіх християн, які живуть у слобідських містечках, зарівно під меч передати, й менших діток не щадячи». Петро Дорошенко називав слобожан «нашими людьми» та не сумнівався, що Слобожанщина живе за «звичаєм нашим українсь­ким».

Читайте також: Золоте кільце Харківщини

Показово, що московитів (росіян), чиї поодинокі поселення тонули в українському морі Слобідського краю, слобожани протиставляли собі напрочуд затято. За переписом 1763 року українці становили 98,92% населення (май­­же 305 тис. осіб лише чоловічої статі). Тут, на межі двох світів, цивілізаційні відмінності між різними спільнотами відчувалися особливо гостро в усьому: психології, звичаях, побуті, мові. Конфлікти з росіянами – типова картина тамтешніх буднів. Тому, наприклад, село Тишки через постійні конфлікти було по живому розділене на «українські Тишки» та «російські Тишки».

Підкорення Степу

Вирішальний етап заселення сучасної Східної та Південної України – початок XVIII століття. Козаки, а також під їхнім прапором селяни з різних куточків України повністю домінували в освоєнні цього краю й остаточно зробили його частиною української етнічної території. Першість тут належить запорожцям, які скористалися для цього фактом переходу Війська Запорозького Низового під протекторат кримського хана. Від 1710-х років вони укорінюються в Очаківському степу, гирлі Дністра, проникають на Кубань, пониззя Дунаю (осідали в Кілії та Ренях).

Понад те, запорожці взялися засновувати свої поселення в Кри­­му. Уже в 1720–1730-х роках вони осідали на околицях Бахчисарая, Гезльова (Євпаторії), Кафи (Феодосії).

Наймасштабнішу ж колонізацію запорожці розпочали в середи­­ні XVIII століття, поширивши її на величезну територію від гирла Дністра до Дону. Неабияким поштовхом до цього стали спроби Росії відібрати їхні північні землі, які прилягали до Гетьманщини, Слобожанщини та Правобережної України. Російській експансії козаки протиставили швидке й ефективне господарське освоєння краю, підкріплене силовими методами витіснення непроханих колоністів, зорганізованих російським урядом.

За неповну чверть століття сучасна Південна Україна та більша частина Східної (без Слобожанщини) вкрилися густою мережею запорозьких зимівників, слобод та містечок. На сході козаки претендували на територію аж до Дону, на півдні прагнули впертися у природні рубежі – Чорне та Азовське моря.

На східному кордоні запорожці створили Кальміуську паланку (1742), організаційний дах для риболовецьких та інших ватаг, які займалися тут промисла­­ми. Діяльність кальміуських полковників та місцевої старшини відкривала шлях для пришвидшеного залюднення теренів по Кальміусу та на схід від нього. Якщо у 1755 році тут налічувалося 50 зимівників, то в 1775-му – до 300 лише у степовій смузі. Уже в 1736-му виникла Кагальницька слобода, а в 1739-му – слобода Миколаївка. Не обмежуючись близьким Приазов’ям, запорожці проникали на кубанський бік Азовського моря. У 1772-му кальміуський полковник Петро Велегура взяв під контроль кордон по Міусу, і щонайпізніше в 1773–1774 роках запорозькі зимівники вже стояли на Міусі.

У Криму ж на середину XVIII століття чисельність запорожців сягнула таких масштабів, що хан мусив поставити старшим над ними утікача із Запорожжя Андрія Щербину. Російські посли в Стамбулі безрезультатно вимага­­ли виселення козаків із Криму до Запорожжя, небезпідставно побоюючись їхньої активної уча­сті в антиросійських справах.

Читайте також: Звідки взялась «Україна»?

На Дністрі та в Молдові станом на 1755 рік оселилося не менш як 400 козаків, у 1760-му в пониззі Бугу – 500. У гирлі Дніпра, тоді на території Кримського ханату, існувала навіть адміністративна одиниця запорозьких козаків – Прогноїнська паланка.

Росія пробувала протиставити українській колонізації свою, але не мала для цього відповідного людського ресурсу. Тому ставила переважно на те, щоб розбавити українське населення спеціально звабленими поселенцями з Балкан. У 1752-му на північних правобережних запорозьких землях було створено Нову Сербію.

У 1753-му на південь від неї у смузі глибиною 20 верст сформували Новослобідський полк. Того само­­го року на Лівобережжі між річками Бахмут та Лугань з’явля­ється Слов’яносербія. Проте ці заходи не виправдали себе ні військово, ні економічно, змушуючи Петербург постійно утримувати нові поселення та залагоджувати нескінченні конфлікти, зокрема й міжнародні (з Австрі­­єю). Достатньо сказати, що Новосербію охороняли 2438 московських солдатів та українських козаків, тоді як кількість її населення становила лише 1815 осіб.

Український зміст колонізації

Саме завдяки зусиллям козаків Північне Причорномор’я незворотно набуло українського змісту. І ліквідація Єкатєріной ІІ запорозького козацтва насправді нічого не змінила, бо все, що роби­ла тут Росія, спиралося на запорозь­кий фундамент та на українські людські й матеріальні ресурси.

Економіка краю, мережа поселень, шляхи сполучення розвивалися на створеній запорожця­­ми інфраструктурі та на господарському досвіді козаків. Більшість сучасних міст Південної та Східної України є продовженням давніх козацьких поселень. Приміром, Дніпропетровськ (Катеринослав) постав на козацькій Половиці, згодом увібравши в себе Новий та Старий Кодаки, Мандриківку, Діївку, Таромське та інші козацькі села й містечка. Опис Катеринославського намісництва 1784 року містить свідчення про те, що в Петербурзі доб­ре усвідомлювали суть справи: «Катеринослав – знову утворюване місто з містечка, яке називається Новий Кодак і яке лежить на правому березі Дніпра навпроти гирла річки Самари». Новомосковськ виник із козацьких Самари, Старої Самари, Новоселиці, Самарчика, а Запоріжжя (Олександрівськ) та Херсон – зі скупчення козацьких зимівників. Донецьк постав із козацького села Підгоднього, Нікополь – із містечка Микитиного, Павлоград – із села Луганки.

Ліквідація Січі стимулювала подальше заселення українцями Північного Причорномор’я. Понад 2 тис. козаків осіли в Балті, на річці Тилігул, пониззі Дністра й Бугу аж до гирла Дунаю. Сюди швидко почали прибувати втікачі з Гетьманщини та Правобереж­жя, а потім і Волині та Галичини. Тож задовго до включення цих земель до складу Російської імперії українські переселенці освоювали їх і надалі вже ніколи не втрачали своєї кількісної переваги.

Крім того, Петербург просто не міг обійтися на запорозьких землях без колишньої запорозь­кої старшини ані в управлінсь­кій, ані в господарській, ані у військовій сферах. Верхівкою піраміди були старшини Сидір Білий, Опанас Ковпак та Василь Чернявсь­кий, які очолили відповідно херсонське, олексопільське та самарське (новомосковське) дворянства. На зламі XVIII–XIX століть чиновницькі посади обійняли вже сини запорозьких старшин, зокрема Григорій та Матвій Тимківські, Іван Миргородський, Ко­­зьма Гнєдін (Гнида). У 1780-ті роки колишні запорожці й вихід­­ці з Гетьманщини, Правобережної Украї­­ни та Слобожанщини становили до 60% чиновництва Катерино­славського намісництва.

Вельми показово, що тогочасне населення аж ніяк не вважало цей регіон «Новоросією». Навіть ті дворяни, які були вихідцями з Росії, протиставляли ці терени питомим російським землям, зазначаючи в листах, наприклад, «поїхав до Росії», «прибули з Росії в Степ». Більшість чиновників українського походження, подаючи клопотання на дворянство, вказувало на українсько-ро­­сій­­ський договір 1654 року (Березневі статті) як на фундаментальну підставу своїх дворянських прав. Це виразно свідчить про збереження ними відчуття не лише окремішності від Росії, а й своєї причетності до спільного українського масиву, а також про тяглість традиції вписування території Південної України до українського світу.

Зрештою, аж до 1840-х років поняття «Новоросія» хоча й уживалося, але виключно в адміністративному сенсі як похідне від «Новоросійська губернія». Загалом же регіон називали «Запорожжям», «Степом» тощо. І лише в ході створення проекту «великої російської нації» поняттю «Новоросія» штучно надали регіональ­но-полі­­тичного змісту. Власне, ця ідеологема і з’явилася тільки то­му, що Росія конче потребувала витиснути з історичної пам’яті місцевої людності уявлення про регіон як частину української землі. Цього ж імперія намагалася досягнути і в часи СРСР – масовими вбивствами та депортаціями українських селян, завезенням робітників із Росії на новопосталі заводи сталінської індустріалізації, плеканням «совєтського народу» брєжнєвського розливу. Безуспішно.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено