Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
3 лютого, 2011   ▪   Костянтин Раковський   ▪   Версія для друку

Бура руїна

Занепад вугільної промисловості особливо помітний на Кіровоградщині
Матеріал друкованого видання
№ 4 (169)
від 28 січня, 2011
Бура руїна
Андрій Ломакін
До фото: ВУГІЛЬНИЙ РОЗРІЗ. Його потроху затоплюють ґрунтові води

Про те, що практично в центрі України видобувають буре вугілля, написано в будь-якому підручнику географії. Школярі виводять на контурних картах відповідні позначки на території Кіровоградської області, а «Вікіпедія» згадує, що до складу державної холдингової компанії «Олександріявугілля» входять три шахти, сім розрізів, дві брикетні фабрики, дві теплоелектроцентралі... І тільки приїхавши до Олександрії, можна зрозуміти, що насправді якщо щось і залишилося від галузі, то це згадки. 

Циганське щастя 

Олександрію, що на Кіровоградщині, інакше, окрім як містом шахтарів, не називали. Тим більше що гірники в Радянському Союзі величалися елітою робітничого класу. 

Звичайно, найбільшими улюбленцями компартійних хронікерів були шахтарі Донбасу: тут тобі відбійні молотки й дух Стаханова, що, мов міфічний Добрий Шубін, шугає лавами… Кіровоградські ж гірники не йшли ні в яке порівняння: шах­­ти не глибші за 200 м, та й ті з немальовничими калюжами й пацюками під ногами. 
А основна маса вугілля добувалася в Кіровоградській області взагалі відкритим способом: у кар’єрах. Їхні глибини та обшири вражали уяву й цілком вписувалися в офіційну концепцію, що від природи милостей треба не просити, а брати силоміць. Тому-то шахтарські селища Кіровоградщини в 1970-х роках переживали період бурхливого розквіту, понад те, на бурому вугіллі замикався весь виробничий комплекс регіону. Навіть грубки в сільських хатах були пристосовані під опалення саме буровугільними брикетами. Тому, коли в 2000-х тутешній вуглевидобуток зупинився як нерентабельний, тут пішло наперекіс майже все. 

Одним із типових шахтарських селищ Центральної України є Пантаївка – супутник Олександрії. У ньому проживає лише близько 2 тис. населення, причому приватний сектор тут невеликий. Центральна вулиця – це фактично бульвар із дво-триповерховими будинка­­ми, прикрашеними радянського штибу гіпсовою серпасто-моло­ткастою ліпниною. Інші будинки селища – банальні хрущовські п’ятиповерхівки. Таке суто міське планування села мало підстави: шахтарям не доводилося працювати на землі, адже держава й так забезпечувала їх усім необхідним. Включно з житлом, у якому зараз вже де-не-де поряд із вицвілими плакатами про те, що перед нами «Будинок зразкового утримання», впадають в очі розтріскані шибки у вікнах спорожнілих квартир. Народ потроху покидає Пантаївку. 

Їдальня, яка колись обслуговувала вугледобувачів, закинута й забита дошками. А місцевий дитячий садок за відсутністю дітей намагалися перепрофілювати в циганську недільну школу. Однак цей проект, фінансований фондом «Відродження», викликав неабияке збурення поміж місцевого населення. Особливо після того, як до школи почали з’їжджатися роми з усієї області. Місцеві вважали, що через приплив циган збільшилася кількість дрібних крадіжок. Коли ж зарубіжний грант вичерпався, закрилася й школа. 

Останні зітхання «мавра»

Центральна алея Пантаївки впирається в приміщення колись могутнього управління розрізу «Морозівський» – підприємства, яке забезпечувало роботою всіх без винятку мешканців селища, а зараз не здатне навіть обігріти власну контору. Про колишні шахтарські будні тут нагадує відставлений у куток плакат із закликом до форсування вуглевидобутку. Та ще, мабуть, непрацюючі душові. 

За адмінбудинком видно руїни теплоелектростанції. Колись вона становила єдиний комплекс із вугільним підприємством. ТЕЦ одночасно вироб­ляла електрику для Пантаївки і пару для брикетної фабрики. Однак люди тут усе ж ходять на роботу навіть попри те, що підприємство не працює. 

У холодному приміщенні управління ми застаємо головного інженера Володимира Лафу й кількох його підлеглих. Антураж самої кімнати теж нагадує старі часи: столи, завалені паперами, друкарська машинка і радіола могли б прикрасити який-небудь політехнічний музей 1970-х років.

«Розріз «Морозівський» зда­­ли в експлуатацію 1970 року, й зайнято на ньому на той час було 1400 осіб, – згадує інженер. – Проектна потужність видобувного підприємства передбачалася на рівні 2,75 млн т вугілля на рік. Крім брикетної фабрики і ТЕЦ при буровугільних підприємствах діяв і завод із виробництва озокериту». 

З початком 1990-х попит на буре вугілля почав стрімко знижуватися. Як паливо для теплостанцій воно виявилося задорогим, не кажучи вже про нижчу тепловіддачу, підвищену зольність і великий ризик самозагоряння. Приватний сектор теж потроху відмовлявся від опалення брикетами – села навколо активно газифікувалися. До того ж сама холдингова компанія «Олександріявугілля» в 2000-х роках не раз міняла власників, які не дуже-то пильнували за ефективністю виробництва. Зокрема, цілісний майновий комплекс ДХК ще 2004 року було передано в оренду ЗАТ «Енерговугілля» (м. Донецьк) і ТОВ «ІВОК «Експлерент» (м. Дні­­пропетровськ). При нових гос­подарях виробництво різко знижувалося й врешті-решт зупинилося. Буровугільний  «мавр» зробив свою справу.

У 2007-му ТОВ «Експлерент» віддало назад державі те, що в нього залишалось у Пантаївці, а термін оренди ЗАТ «Енерговугілля» сплив 2009 року. Наразі підприємство в боргах, виробництво зупинено. Що робити з цими покинутими виробками й шахтарськими містечками, певно ж, уряд не знає. Хоча й сьогодні там налічується 166 працюючих, але це переважно керівництво розрізу та охорона. Вона потрібна для того, щоб захистити від грабунку механізми та колії залізниці – усе це системно розкрадають на брухт місцеві й транзитні «несуни».
Під час розпаду СРСР траса з Олександрії до Знам’янки була добре відома водіям. Таблички з написом «Продам пальне» висіли на парканах або поблизу хат ставилися каністри, натякаючи, що тут можна купити «лівак». Бензин тут продавався дешевше, ніж на автозаправках. Джерелом пального були структури, пов’язані з вугільним розрізом, тож із його зупинкою ці крадіжки зійшли на пси.

Інженерія занепаду

Люди, з якими спілкується Тиждень, – це свідки як народження, так і безславного загнивання всього буровугільного виробництва. Певно, інженер – це справді не так професія, як спосіб мислення, бо навіть загибель того, що колись створювалося власноруч, описують у беземоційних технічних термінах.
«Розріз затоплений, оскільки 11 місяців відсутня електроенергія, потрібна для живлення насосів викачки води, – сухо констатує Володимир Лафа. – Притік води становить 800 м3 на год, тож проектна відмітка перекрита вже на 23 м. Затонув унікальний роторний екскаватор СРС-280 – погляньте, не видно навіть пілона. Затоплений транспортно-відвальний міст. Третина металоконструкцій конвеє­рів накрита зсувами ґрунту. Під водою й усі технічні під’їзні колії. Зношеність основних фондів – 90–95%. Виробнича діяльність не ведеться».

Мої співрозмовники, як патологоанатоми, старанно документують процес розпаду підприємства й підшивають фотографії до альбому. В офісі вже понад півроку відключена електрика, комп’ютери не працюють. Лише в екстрених випадках вмикають дизель-генератор, який хіба що на кілька годин оживляє промерзлий адміністративний корпус. Ось і вся робота, якщо не рахувати листування з чиновниками і вибивання зарплати для тієї дещиці робітників, яка ще тримається на непрацюючому підприємстві. 

Парадоксально, але подібних до «Морозівського» структур, котрі у звітах проходять як такі, що «працюють на 10% потужності», а насправді ж лише позірно підтримують консервацію виробництва, у країні, мабуть, сотні. Вони відображаються в статистичних звітах і десь нагорі створюють, можливо, ілюзію того, що в державі набагато більше діючих підприємств, ніж є насправді. 

Ми ж тим часом рушаємо дивитися, що залишилося від буровугільної промисловості Кіровоградщини.
До розрізу недалеко – щонайбільше кілометр від адмінбудинку дирекції. Спочатку дорога йде повз технічні приміщення, гаражі й майстерні, усе це здебільшого перебуває у стані занепаду. Втім, деякі ремонтні майстерні таки працюють, однак переключилися з обслуговування потреб вуглевидобування на поточні замовлення мешканців навколишніх сіл. Шлях тут типовий як для шахтних селищ: трохи асфальту і багато калюж. А ось насип від колишньої залізниці – колії з неї зняті й, напевно, вивезені кудись на брухт. 

Екскаватор у проваллі

Ми стоїмо на краю провалля – кар’єру, що тягнеться кудись аж за обрій. Стрімкі обриви його падають вниз на десятки метрів, а на дні хлюпочеться море зеленавої брудної води. Десь то в одному місці, то в іншому ми бачимо напівзатоплені механізми: екскаватори, крани, транспортери. Верхівки опор електропередач, що подекуди вигулькують над водою, виглядають наче сірники, які хтось навтикав у похмуру миску з юшкою. 
Завмерлі механізми, що їх обслуговували сотні працівників, тепер кинуті напризволяще та поступово засмоктуються ґрунтовими водами. Посеред усього цього занепаду випинається колосальних розмірів крокуючий екскаватор. Цей пристрій зі складною системою тросів і ковшів сам по собі є ніби невеличким заводом, на якому працювало кілька десятків осіб. Колись ця багатоківшева машина подавала породу на відвальний міст, потроху пересуваючись уздовж розрізу. Тепер цей монстр іржавіє, хоча біля нього й сьогодні пильнує охорона. Похмурий здоровань із собакою без ентузіазму дивиться на непроханих гостей, але все ж таки роз’яснює нам унікальність цього пристрою.

«Перед вами – роторний екскаватор ЕРШР-1600 виробництва Новокраматорського машинобу-дівно­­го заводу. Машина зав­вишки з дев’ятиповерховий будинок свого часу була найбільшим у світі самохідним механізмом, та й зараз є небагато подібних за величиною. Поряд із ним – транспортно-відвальний міст «Бергвіц», довжина якого більша, ніж висота Ейфелевої вежі. Його призначення – транспортувати та складувати породи до внутрішніх відвалів кар’єру. Сам механізм має непросту історію. Він виготовлений у Німеччині ще 1933 року й отриманий Радянським Союзом за репараціями після Другої світової війни». 

Певно, екскаватор міг би працювати й далі, але нікому він уже не потрібен. 

Йдемо назад до контори, де пан Володимир озвучує нам проекти порятунку підприємства. Варто зазначити, що всі найреалістичніші на сьогодні пропозиції передбачають кінцевим продуктом розрізу не буре вугілля, а продукти його переробки. Наприклад, німецька компанія Romonta GmbH, що є одним із лідерів у світі з виробництва гірського воску, зацікавлена в інвестуванні будівництва в Олександрії заводу. Швейца
сь­­­ко-німецька HYDROGEN PO­WER LOGISTICS AG запропонувала проект синтезу газу з буровугільної сировини. Розглядається й варіант упровадження на базі колишнього «Олексан­дріявугіл­­ля» виробництва вод­но-вугіль­ного палива. Ця технологія полягає в тому, що вугілля подрібнюється до стану пилу, змішується з водою в певних пропорціях, і в результаті отримують паливо, яке є замінником нафти й може перекачуватися трубопроводами на великі відстані. Ідею знайти інвестора для перепрофілювання підприємства схвалює й голова Кіровоградського територіального комітету профспілки робітників вугільної промисловості України Михайло Орел.

«Можна навести багато прикладів, коли з приватизацією вуглевидобувні підприємства починають працювати ефективніше й при цьому розв’язуються соціальні проблеми працівників, – каже пан Михайло. – Однак це питання потрібно вирішувати комплексно, не повторюючи тих помилок, коли майно «Олександріявугілля» було роздано кільком компаніям, які не мали достатнього досвіду з видобутку та переробки бурого вугілля, що й призвело до згортання всієї галузі». 

500 млн т летаргії

Насамкінець вирішуємо прогулятися вулицями Пантаївки. Обійти шахтарське селище з кінця в кінець можна хвилин за 20. Ті пантаївці, які рятуються від безробіття торгівлею, нудьгують у своїх ятках уздовж траси Знам’янка – Олександрія, вичікуючи, чи не загальмує якийсь випадковий мандрівник. Цікаво, що на стінах будинків ще з радянських часів вказано шляхи евакуації до бомбосховища. Воно розташоване під центром міста, десь у районі монумента Ілліча, до якого хтось поклав могильний пластмасовий вінок. 

Комуністична партія – єдина політична сила, бодай якось представлена в цьому депресивному місті. Її первинний осередок міститься в селищній раді – помпезному сталінському будинку. Сюди, мов у казці про рукавичку, набилися також ветеринарна клініка, бібліотека, якісь статистичні служби… А ще далі є невеличкий базар, поряд із яким розташувалася похоронна контора. Ось так виглядає депресивне селище, що стоїть на достовірно розвіданих покладах вугілля потужністю 500 млн т, із яких 63 млн т придатні для видобування відкритим способом. Але коли прокинеться від летаргії ця галузь і чи прокинеться взагалі – питання наразі відкрите, як велетенський розріз вугілля. 

КРОКУЮЧИЙ ЕСКАВАТОР. Нині йому залишається останній крок – до небуття

ШАХТАРСЬКИЙ БУДИНОК. Колись – шикарна «жилплоща», нині – безнадійний барак

ДЛЯ ЛИСТІВ ЩАСТЯ. Поштареві роботи тут теж небагато

ЇДАЛЬНЯ. Труба, що йде з котельної, ледь тепла

Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено