Економіка

  ▪   Любомир Шавалюк

Чергове покращення для своїх. Програма уряду не привнесе якісних змін в економіці

Урядова програма активізації економіки не зможе посприяти якісним змінам, бо для цього треба насамперед зламати олігархічну модель, яка натомість цілком влаштовує нинішню владу
Матеріал друкованого видання
№ 10 (278)
від 6 березня, 2013

Загалом у програмі виділено 52 проблеми, з якими влада планує впоратись у 2013–2014 роках, щоб суттєво пришвидшити економічне зростання. Велика енергомісткість виробництва, застарілість структури економіки, помітна зношеність основ­них фондів – аж ніяк не пов­ний перелік хвороб, досі не вилікуваних. Ці негаразди мігрують із однієї програми розвит­ку в іншу вже понад 20 років.

Цікаво, що в переліку економічних проблем, які означив уряд Азарова та його спадкоємця Арбузова, – прямі наслідки трирічних «покращень» теперішньої влади. Наприклад, «низька ефективність державної підтримки національної економіки». Справ­­ді, в українських умовах державне сприяння зводиться до банального дерибану, або розпилювання бюджету учасниками процесу. Воно рідко йде на користь зростанню приватних інвестицій та створенню робочих місць, його наслідком зазвичай стає попов­нення офшорних рахунків відомих усім сімей.

У програмі констатовано «високу вартість кредитних ресурсів» – наслідок завищеного курсу гривні. Для її підтримки НБУ обмежував видачу банкам рефінансування. Разом із витоком грошей за кордон через високий дефіцит поточного рахунку й низькими надходженнями іноземного капіталу, що спровоковані девальваційними очікуваннями та погіршенням інвестиційного клімату, цей фактор значно обмежив фінансування банків. Що й призвело до зростання позикових ставок.

«Надмірне податкове навантаження», як зазначено в програмі, перевищує реальні можливості економіки й робить Україну непривабливою для ведення бізнесу. Це також наслідок політики нинішньої влади з визискування неолігархічного бізнесу, котрий вона заганяє в тінь. І хоча уряд афішував полегшення податкової звітності та зменшення кількості платежів, суть (надмірний фіскальний тягар, зокрема й корупційного податку) від цього не змінилася.

Нинішня влада ніколи  не наважиться на економічні реформи, бо, якщо їх буде проведено, олігархи втратять вплив на суспільство

«Недостатній рівень захисту права власності» – теж плід діяльності «команди професіоналів». Якщо в країні суди підпорядковуються не закону, а «вертикалі влади», що забезпечує лояльним до уряду «бізнесменам» неписане право захоплювати бізнес опонентів, то право власності гарантувати складно. Тому його порушення набуло величезних масштабів і стало на заваді економічному зростанню.

«Недостатньо сприятливі умови ведення бізнесу» – це також одне з «покращень». Рейдер­­ські захоплення, ненаситність податківців та безкарність чиновників, які вимагають щораз більших хабарів, змушують інвесторів відмовлятися від веден­­ня бізнесу в Україні.

Але що цікаво… У попередніх редакціях програми констатовано було «неефективність держапарату (насамперед правоохоронних органів) та непрозорість ухвалення державних рішень». «Вертикаль влади» є ефективною в організації руху тіньових доходів знизу догори, але водночас украй немічною в забезпеченні базових інституцій функціонування економіки – права власності, чесних судів тощо. Утім, нинішній Кабмін, схоже, встановив певний ліміт для самокритики і, зрештою, видалив цю проблему з кінцевої редакції програми.

Загалом серед 52 проблем, які влада «намагатиметься» подолати у 2013–2014 роках, принаймні чверть – прямі наслідки її діяльності.

Боротьба з вітряками

Щоб вирішити названі у програмі питання, уряд Азарова – Арбузова пропонує 70 заходів (завдань) державної політики, які повинні активізувати розвиток економіки. Однак чимало з них є завжди актуальними. Наприклад, «забезпечення оптимального рівня інфляції» – постійне завдання НБУ та Кабміну, яке не допоможе економічному зростанню в нетривалій перспективі. Те саме стосується, скажімо, «дедоларизації та детінізації економіки», «забезпечення фінансової стабільності». Але якщо під останнім пунктом уряд має на увазі фіксований валютний курс, то такий захід лише завадить активізувати економіку.

Читайте також: Уряд Азарова/Арбузова

Ще близько 20 завдань державної політики сформульовані таким чином, що їх виконання ні до чого Кабмін не зобов’язує. Зокрема, забезпечення «сталого розвитку електроенергетики», «розвитку залізничного транспорту та зв’язку», «сталого функціонування та розвитку авіабудівної галузі» тощо. У такому загальному формулюванні вони ризикують залишитися пустими словами, бо коли дійде до справи, то ніхто не зрозуміє ані що потрібно робити для розвитку цих галузей, ані звідки брати на це гроші. Отож-бо всі пункти, які починаються словами «стимулювання», «створення умов», «забезпечення розвитку», можна вважати порожніми деклараціями, які нікого й ні до чого не спонукають.

Загалом перелік заходів переповнений пропозиціями, які до економічного зростання не мають жодного стосунку. Наприклад, чи підніметься ВВП від «нормативно-правового регулювання сфери ігорного бізнесу», «формування нормативно-правової бази для оренди внутрішніх водойм» – запитання риторичне. А таких пунктів у списку близько третини: традиційне для нинішньої влади совкове розпорошення уваги на другорядні речі.

У сухому підсумку Кабмін спромігся заледве на 12 завдань, які є конкретними й теоретично дієвими. Насамперед він декларує намір покращити інвестиційний клімат. Цьому, на його думку, мають посприяти три заходи: «зниження адміністративних бар’єрів для розвитку підприємництва», «удосконалення процедур отримання документів дозвільного характеру», «зменшення втручання контролюючих органів у господарську діяльність». У програмі збережено акцент на модернізації інфраструктури. Тут так само виділено три пункти: «залучення коштів для реалізації інфраструктурних проектів», «оновлення рухомого складу транспорту», «будівництво та реконструкція автомобільних доріг». Це елемент класичного антикризового комплексу, який застосовували США в часи Великої депресії. Утім, як показав досвід підготовки до Євро-2012, за системи, яку сформувала нинішня влада, реалізація цих заходів неминуче супроводжуватиметься розквітом казнокрадства та банального розподілу державних коштів між «своїми» компаніями. Ефективність «модернізації» в таких випадках є річчю другорядною, головне – ціна питання.

Кабмін обіцяє спробувати знайти ринки збуту для вітчизняної продукції та залучити зов­нішні фінансові ресурси передусім від міжнародних фінансових організацій (МВФ, МБРР тощо). Але поки що такі наміри були визначені мотивом будь-що втримати фіксований курс гривні. Не більше.

Та загалом 80% урядових пропозицій – це порожні декларації, які жодним чином не допоможуть економіці. Отже, навіть оновлений за рахунок так званих молодореформаторів Кабмін укотре засвідчив своє нерозуміння, щó власне держава може й мусить робити для розвитку економіки. Вочевидь, уряд Азарова – Арбузова діятиме й надалі тактично: лататиме дірки адміністративними методами й закручуватиме гайки. «Азаровщину» змінить «арбузовщина». Натомість основні державні ресурси спрямовуватимуть на ті заходи з «активізації розвитку економіки», що допоможуть у максимально короткий термін покращити життя кільком сім’ям. Наслідком «стратегії» буде продовження деградації економіки, а відтак і перманентні кризи, і, врешті-решт, згортання чи, в кращому випадку, подальша тінізація неолігархічного бізнесу, зубожіння простих українців (див. «Приречені на бідність»).

Що робити

Отож питання, які саме рефор­­ми потрібні Україні, залишаєть­­ся відкритим.

Передусім слід усвідомити, що розвиток неолігархічного бізнесу та інвестиції в реальний сектор – основні чинники, які в тривалій перспективі можуть вивести країну з бідності (див. «Криза інвестицій»). Якщо 2011 року номінальний ВВП на особу в Румунії дорівнював $8,9 тис., в Туреччині – $10,4 тис., в Польщі – $13,5 тис., то в Україні у 2012 році – $3,6 тис. Щоб досягти рівня сусідів, потрібно, аби в країну інвестували стільки, скільки буде достатньо для створення виробництв, що компенсують різницю в наведених доходах: $5,3 тис., $6,8 тис. та $9,9 тис. на особу відповідно. Це обсяг щорічних інвестицій, на порядок більший, ніж маємо зараз. Та головне в цих вкладеннях – не гроші, а робочі місця, а також технологічна й організаційна конкурентоспроможність інвестиційних ідей, яка дала б змогу ефективно виробляти необхідний ринкові продукт на довгі роки.

Є кілька простих, але доволі дієвих формул, які уможливлюють залучення до країни в досить стислі терміни великих вкладень. Із них свого часу успішно скористалися Польща, Південна Корея, Сінгапур та ін.

По-перше, мотив підприємця відомий: інвестиція повинна бути прибутковою і за певний період окупитися. Всі витрати на хабарі, суди й різноманітні адміністративні послуги – елемент, який зменшує її прибутковість і окупність, а в багатьох випадках робить її невигідною. Тому держава повинна насамперед забезпечити мінімізацію цього корупційного елементу. Для цього слід змусити суддів поважати закон і звести до мінімуму взаємодію чиновників, силовиків та податківців із підприємствами, зменшивши кількість перевірок, дозволів та час оформлення останніх. А головне – встановити сувору й реальну відповідальність чиновників за штучні перепони у введенні бізнесу.

По-друге, держава не має брати на себе роль інвестора у виробництво у будь-якому великому масштабі. Зазвичай її вкладення в Україні не мають нічого спільного з конкурентоспроможністю та створенням робочих місць. Мало того, надаючи окремим наближеним до уряду компаніям дармові гроші, влада знищує в них здатність реагувати на вимоги ринку й генерувати адекватні інвестиційні ідеї. Держава завжди зациклюється на поточній структурі економіки. Але якщо Україна коли-небудь ліквідує відставання від Румунії, Туреччини, Польщі, то внесок, наприклад, нинішніх підприємств металургії та хімії в необхідне економічне зростання буде мінімальний. Вони вже зараз мають надлишкові потужності, тож уряд повинен їх підтримувати, лише коли виникає загроза колапсу цих галузей.

залишається чекати, поки суспільство виплекає нову еліту, спроможну докорінно реформувати економічну систему

Конче потрібно робити став­­ку на нові виробництва й підприємців, які можуть їх організувати, незалежно від лояльності до влади. Однак в урядовій програмі «активізації розвитку економіки» половина заходів із підтримки національного товаровиробника спрямована на агропромисловий комплекс, хоча він бурхливо розвивається від 2007 року й без підтримки держави. Світові ціни на продовольство виросли настільки, що підприємці знайшли спосіб стрімко нарощувати прибуткове агровиробництво в Україні. Тож не дивно, що за доволі короткий час у нас з’явилися свої аграрні олігархи: Веревський, Бахматюк, Косюк. Сяк-так без державної підтримки дотепер розвивалася також ІТ-галузь. Але уряд вирішив надати їй податкові пільги, не розуміючи, що програмування є трудомістким, тож йому потрібні не пільги, а програмісти, яких зараз в Україні бракує, зокрема й через відплив за кордон, і це є основною перепоною для стрімкого розвитку сектору. Зрештою, в ІТ-технологіях Україна безнадійно відстала від тих держав, які вчасно зорієнтувались і зробили локомотивом своїх економік саме цю галузь. Отже, Україні потрібно шукати свої відповідні галузі, які допоможуть їй здійснити якісний економічний стрибок уперед. Але в будь-якому випадку це не мають бути сировинні ринки. До речі, особлива увага влади до ІТ-технологій може мати цілком банальне пояснення: нині триває активне скуповування українських ІТ-компаній структурами, наближеними до «Сім’ї».

По-третє, необхідно зупинити тіньовий відтік капіталу, який виводять з України насамперед за допомогою трансфертного ціноутворення. Без цих грошей економічна система має хронічний ризик дестабілізації, що також відлякує інвесторів. Створення повноцінних бар’єрів для незаконного руху грошей за кордон може досягти двох цілей: змусить вітчизняних олігархів змінити своє ставлення до інвестиційної привабливості країни, а також дасть зрозуміти іноземним підприємцям, що в неї можна і треба інвестувати.

Щойно в країні кардинально покращиться бізнес-клімат, мож­­на давати стартовий свисток інвесторам-підприємцям. Ним має стати зміщення макроекономічної рівноваги в напрямку, який у теперішніх умовах передбачає помірну девальвацію грив­­ні. Цей крок означав би для інвесторів відчинення дверей крамниці в перший день тотального розпродажу.

Зрозуміло, що нинішня вла­­да ніколи не наважитися на означені реформи, бо, якщо їх буде проведено, олігархи втратять можливість отримувати монопольну ренту, чиновники – корупційну, а значить нинішні так звані еліти будуть позбавлені впливу на суспільство. А люди, які не залежать від подачок влади, здатні давати адекватну оцінку її діям. Тому нинішній уряд і не хоче провадити справжні реформи. Отже, наразі залишається хіба що чекати, поки суспільство виплекає нову еліту, яка буде спроможна докорінно реформувати економічну систему.