Економіка

  ▪   Наталя Коммодова

Як прожити на «біологічну норму»

Тиждень перевіряв твердження колишнього очільника Донеччини Анатолія Близнюка про те, що 2500 грн цілком забезпечують людину
Матеріал друкованого видання
№ 40 (205)
від 29 вересня, 2011

Екс-голова Донець­­кої облдержадміністрації, а нині міністр Регіонбуду та ЖКГ Анатолій Близнюк нещодавно запевняв пресу, що на зарплату 2,5 тис. грн (середню в Донецькому регіоні навесні 2011 року) можна нормально жити. Мовляв, ця сума стовідсотково забезпечує споживчий кошик, «передбачений біологічною нормою». Щоправ­­да, задекларовані статки самого пана Близнюка перевищують зазначену ним «нор­­му» в 13 (!) разів. Заява спричинила гучну дискусію і вкотре довела силу народної мудрості: ситий голодному не товариш. За підрахунками соціологів НАН України, за межею бідності нині живе чверть українців. Кожній десятій родині бракує грошей на їжу, а харчування більшості забирає понад половину зароблених грошей. Водночас, за даними Донецького облстату, близько 52% донеччан живуть на зарплату, меншу від сумнозвісних 2,5 тис.

Читайте також: Сильні духом, бо слабкі тілом

Стати на ноги

П’ятикурсник одного з донецьких вишів Антон (ім’я змінено) змушений підробляти, адже стипендії не одержує, а сидіти на шиї в родичів не хоче. На місяць його дохід становить приблизно 1,5 тис. грн, видатки – 2,3 тис. грн. Це оплата сумісної з товаришами оренди квартири, витрати на їжу, транспорт, гігієну, мобільний та інтернет. Тому поміж навчанням та основною роботою він шукає додатковий підробіток. «На харчі впродовж п’яти днів робочого тижня доводиться виділяти 300 грн. Куховарити немає коли через роботу і навчання, – розповідає Антон. – До того ж те на те й вийде. У вихідні, якщо не вдається щось приготувати, можу поголодувати або їду до батьків. Рятує відсутність залежності від куріння, можу прожити й без відпочинку».

Щоб придбати одяг, книжку або зробити подарунок коханій, він заощаджує на їжі. Приміром, обходиться одним обідом у дешевій заводській їдальні на день. Купівлю верхнього одягу та взуття Антон планує заздалегідь, виручають розпродаж і знижки. Проте вважає себе щасливчиком, бо має власний дохід. «Багато хто з моїх знайомих, студентів різних вишів Донецька не має жодного стабільного щомісячного заробітку взагалі, хоча й намагається його знайти. Усі кошти, які вони витрачають на харчі, транспорт та оплату гуртожитку або квартири, лягають тягарем на їхніх батьків. Тому деякі однолітки економлять ще більше за мене», – каже хлопець. Серед його друзів створювати сім’ю наважуються лише ті, хто має щомісяця не менше ніж 4 тис. грн на особу або значну матеріальну допомогу родини.

Дорогу молодим

Поки з телеекранів закликають підключитися до боротьби з тіньовою зайнятістю і зарплатами в конвертах (її, за даними Інституту соціології НАН України, отримують близько 5 млн українців), у родині молодих донецьких науковців-викладачів Мирослави та Михайла вдячні тим, хто дає змогу, хоч і неофіційно, заробити на хліб. Адже інститутської платні викладача, яка становить близько 2 тис. грн, вистачить розрахуватися лише за кімнату в гуртожитку, дитсадок і на дуже скромний продуктовий кошик.

«Якщо немає макаронів, життя скінчилося! – жартома зауважує Мирослава. – Коли дитина в садку, ми майже не готуємо і не їмо. Вранці не снідаємо. На обід у нас зазвичай каша або картопля, а вечеряємо із Ясею супом. М’ясо з’являється на столі раз на два тижні завдяки родичам із села. Так само вони допомагають грошима. Купуємо все найдешевше, переважно акційні товари». Донечці Ярославі виповнилося чотири роки, скоро в молодої родини знову буде малеча. На допомогу з догляду за дитиною сьогодні можна попов­­нити рахунок на мобільному й один раз відвідати лікаря. Тому, доки чоловік на роботі, а Ярослава в садку, вагітна жінка підробляє фрілансом – пише на замовлення статті в інтернет. За рахунок цього родина купує в кредит побутову техніку, ліки, книжки і вряди-годи одяг. Загалом за місяць сім’я витрачає близько 4 тис. грн, з них чималу частку становить допомога батьків. Речами для доньки спонсорують подруги-матусі. Собі одяг пара купувала востаннє ще до весілля – п’ять років тому. Добре, що в Криму мешкають родичі, тож на розміщенні під час відпочинку вдається заощадити. «На захист моєї дисертації збираємо вже понад чотири роки. На це йде вся аспірантська стипендія в розмірі 1,2 тис. грн», – розповідає Михайло.

Нещодавно родина вирішила стати в квартирну чергу з надією поліпшити умови проживання. Але в територіальному відділенні Фонду допомоги молодіжному будівництву донеччан попередили: попри певні переваги серед інших претендентів (наукові досягнення та двійко дітей), потрібно якнайшвидше зібрати 150 тис. грн на житло в новобудові. «Але нам таких грошей і за 10 років не накопичити», – каже Мирослава.

На запитання про те, якою має бути заробітна плата, щоб її вистачало на все необхідне, подружжя зауважує: не меншою за 5 тис. грн. «Це б дало змогу принаймні не відмовляти собі в їжі, займатися належним розвитком дитини і відкладати на майбутнє житло», – підсумовують донеччани.

Читайте також: Незручні ціни

Шахтарська пайка

«Нехай політики самі поживуть на ці гроші», – пропонує шахтар-пенсіонер Василь Васильович із Донецька, зосереджено вдивляючись у випуск вечірніх новин, де йдеться про дефіцит доступного житла і давні обіцянки місцевої влади щодо його будівництва.

На думку чоловіка, на 2,5 тис. грн сьогодні навіть одному жити сутужно, що вже казати про родину або про молодь, яка мусить сплачувати ще й за оренду кімнат і квартир. Удвох із дружиною Світланою, яка працює на кондитерській фабриці, вони мешкають у власній двокімнатній оселі. Двоє дорослих дітей влаштовують особисте життя. П’ять років тому пан Василь покинув шахтний комбайн, на якому майже третину століття видобував вугілля на донбаських шахтах. Зараз отримує пенсію 3,5 тис. грн. Разом із доходом дружини (1,5 тис. грн) мають по «біологічній нормі» на кожного. Пенсіонер запевняє, що на 3,5 тис. сьогодні можна жити. Проте планувати серйозні покупки і допомагати дітям стає дедалі важче. Левова частка спільного з дружиною доходу – 64% – витрачається на їжу та сплату комунальних послуг.

«На сніданок – кава та бутерброди, – розказує пані Світлана. – На обід – перші страви. На вечерю можу побалувати чоловіка ковбаскою. За 30 років подружнього життя лише вдруге вирвалися на море – у Крим».

Середня зарплата шахтаря – 4,5 тис. грн. Але на практиці вона коливається від 2–3 до 7–8 тис. грн залежно від ділянки і перспективності вугільного підприємства. Проте донецька молодь від шахтарської праці намагається триматися якнайдалі. «Сьогодні соромно казати, що ти шахтар. Молоді люди під землю майже не йдуть, кадрів бракує, – пояснює колишній гірник. – Шахти не відкривають, тож у старих доводиться занурюватися глибше, щоб дістати невідпрацьовані пласти. Через це робота стає важчою і небезпечнішою. Великий ризик аварій… І хай там що кажуть, краще навряд чи буде. Багатії не зацікавлені розвивати шах­­ти, а тільки їх спустошити».

Азарова кличуть на город

Якось Микола Азаров порадив українцям «не жалітися», а «брати лопату і годувати» свої родини. Проте лише присадибною ділянкою і господарством сьогодні все одно не прожити, відповідають у родині Стиранців із села Роздолівка Артемівського району на Донеччині. Тримати скотину сьогодні теж задоволення не з дешевих, кажуть селяни і запрошують владу хоч на тиждень «спуститися з Олімпу» на землю.

«Ми спробували прожити без господарства тільки один рік і зрозуміли, що це неможливо, – розповідає Михайло Стиранець. – Цього року залишилися без корови-годувальниці, й для нас умить настала катастрофа. Тепер купуємо молоко і сметану. Грошей на корову знайти не в змозі (коштує 8–10 тис. грн). Вирішили придбати поросят, вигодувати на продаж, хоча тримати свиней і корову сьогодні майже розкіш, бо потрібно чимало корму. Нам допомагають земельні паї, від орендарів яких надходить зерно». Рятує сім’ю власна городина, до якої докладають рук, домашня птиця і надія на дві молоді телиці. Після заводської зміни молодий Стиранець замість того, щоб відпочивати, порає господарство, обробляє землю. Про море родина знає тільки з телеекранів. Господиня Марія жартує, що навіть не бачила Дінця, з якого п’є воду весь Донбас.

Набагато складніше, за словами роздолівчан, тим, хто не має роботи в селі й живе лише з продажу сільгосппродукції: може бути неврожай, а вигодувану худобу не завжди вдається розпродати. Приміром, молочне порося коштує 400 грн, і щоб його виростити, потрібна тонна зерна – це ще як мінімум 1,7 тис. грн… Плюс у землю щороку Стиранці вкладають близько 3 тис. грн – на обробку, добрива і збір врожаю.

Молода господиня Олена накриває на стіл: борщ, картопля і молоді півники – на честь гостей. «Нехай народні обранці нам вимірюють прожитковий мінімум за власним «мінімумом». Запрошуємо політиків до нас у село», – всміхається жінка. У цій родині троє неповнолітніх дітей, двоє пенсіонерів і двоє робітників. Олена вчителює у школі-інтернаті за 20 км від села. Її чоловік Михайло працює електромонтером на заводі кольорових металів у Артемівську. Разом вони заробляють 4,5 тис. грн на місяць. З пенсіями виходить6,3 тис. грн, або 900 грн на кожного із семи членів родини. Щоб вистачило на харчі, щоденні поїздки на роботу (400 грн на місяць), шкільні обіди й сплату комунальних (150–600 грн), заощаджують на відпочинку, одязі та взутті, котрі купують тільки раз на три – вісім років на розпродажу. Дев’ять років не робили ремонту у власній оселі.

«Щомісяця витрачаю на ліки від цукрового діабету щонайменше 150 грн. Вони мені вкрай необхідні, – розказує глава сімейства Микола Васильович. – Іще понад 100 грн на інші потрібні ліки». А в серпні Стиранці захворіли на грип усією родиною й залізли в борги. Лікування обійшлося в 4 тис. грн. Тому батьки не знають, за що цього року купуватимуть зимовий одяг дітям.

«Звісно, ми б жили і на вдвічі меншу зарплату, – сумно посміхається молодий Стиранець, – нагорі це прекрасно розуміють. Однак тоді б не опалювали газом житло, сиділи б узимку в фуфайках, урізали б по максимуму витрати і врешті-решт деградували б… А піднятися вже ніхто б не зміг». Зараз родина з острахом стежить за долею законопроекту, яким народні обранці збираються фактично ліквідувати значну частину пільг.

Щоб вижити, і молодь і пенсіонери, мешканці села й міста сьогодні вимушені міцно триматися одне за одного, допомагати одне одному. При цьому на позитивні зрушення найближчим часом, як свідчать соціологічні опитування, понад дві третини українців навіть не сподіваються.

Читайте також: Система ніпель