Економіка

  ▪   Олександр Крамар

Виклик "великого переселення" для України

Чим небезпечна спокуса компенсувати демографічні втрати іммігрантами
Матеріал друкованого видання
№ 29 (557)
від 19 липня

Україна стрімко наближається до вихору новітнього «великого переселення народів», який останніми десятиліттями охоплює щораз більшу кількість країн. На цьому шляху ми змушені будемо зіткнутися з викликами, які в минулому вже пережили або далі переживають інші країни. Але при цьому маємо шанс уникнути загрози наступити на ті самі граблі, що й багато з них. Оскільки, скориставшись із новітніх трендів у світових технологічних і соціально-економічних процесах, ми можемо врахувати досвід інших та уникнути багатьох викликів, які вони подолали чи долатимуть найближчим часом.

 

Знехтувана своїми


З початку 1990-х років ми ввійшли в епоху «великого переселення» переважно як країна-донор, величезна частина жителів якої кинулася шукати тимчасово чи й постійно кращої долі в інших державах і навіть на інших континентах. Українська еміграція 1990-х і початку 2000-х була спрямована переважно до віддалених країн Західної Європи та Північної Америки. І навіть ті з мігрантів, які не наважувалися собі зізнатися, що не збираються повертатися вже ніколи, приїздили на Батьківщину досить рідко внаслідок об’єктивних фінансових і транспортно-географічних причин. Натомість поступово перетягували своїх близьких і родичів на нові землі.


Друга хвиля пошуку українцями долі за межами Батьківщини розпочалася порівняно нещодавно й триває донині. Її особливістю є те, що їдуть вони дедалі менше як нелегали, використовуючи принади безвізу та лібералізації режиму щодо трудових мігрантів у нових членах ЄС. Позаяк ті, своєю чергою, помітніше відчувають наслідки масового відтоку власних громадян на роботу до багатших країн Шенгену. Ця хвиля міграції має значно вищу амплітуду поїздок туди-назад, у рази більшу, ніж у 1990-х — на початку 2000-х сезонну складову. Співвітчизники концентрують свою увагу переважно на країнах ЄС, розташованих поряд з Україною. Однак поволі серед них зростає також частка тих, хто вже більше не розглядає повернення до пошуку роботи в рідній країні.

 

Читайте також: Ринок праці: зміна тренду


У короткостроковій перспективі нинішня хвиля масової трудової міграції українців може виявитися знач­но масштабнішою за своїм впливом на вітчизняний ринок праці. І доки в НБУ, як-от нещодавно заступник голови Дмитро Сологуб, тішаться з позитивного її впливу на збалансування попиту й пропозиції валюти в країні (цього року очікується надходження від заробітчан до $11,6 млрд, а наступного принаймні близько $12,2 млрд), ця монета має і свій зворотний бік. Набираючи щораз більших розмахів, такий процес загострює дефіцит працівників у низці сегментів української економіки, пожвавлюючи водночас попит на товари й послуги з боку родичів мігрантів, а також, залежно від сезону, декого з них самих. Але оскільки дефіцит працівників у галузевому розрізі нерівномірний, стрімке зростання попиту та значно повільніше зарплат у відповідних сегментах компенсується останнім часом не так пере- чи докваліфікацією кадрів з інших секторів вітчизняної економіки або просто некваліфікованих безробітних, як поступовим заповненням відповідних ніш іммігрантами з інших, значно бідніших за нашу, країн, вихідцям із яких важко, а останнім часом дедалі складніше, потрапити до ЄС.

Маємо шанс перетворити  проблеми в умовах стрімкого зменшення трудових ресурсів на перевагу в умовах знищення робочих місць у світі в результаті роботизації


Адже впродовж останніх років темп зменшення кількості робочих місць в Україні різко загальмував навіть порівняно з довоєнними 2010–2013-м (див. «Ринок праці: зміна тренду», № 7/2018). Водночас пропозиція робочої сили на вітчизняному ринку праці стрімко зменшується й із природних причин: глибокої асиметрії в процесі зміни поколінь. У працездатний вік вступають народжені за часів демографічної ями другої половини 1990 — початку 2000 років, а вибуває з нього численніше покоління повоєнних бебі-бумерів 1950-х. Різниця між ними більш ніж двократна. Наприклад, якщо в 1950 і 1960 роках в Україні народилося відповідно 840 тис. і 870 тис. осіб, то у 2000-му — лише 385 тис. Коли врахувати, що значна частина й цієї молодої зміни покидає країну або як трудові мігранти, або як дедалі численніша армія студентів закордонних вишів, які також здебільшого не планують повертатися, то на кожних трьох-чотирьох українців старшого покоління, що припиняють працювати, припадає заледве один, який приходить на вітчизняний ринок праці.


Приваблива для інших


Водночас триває та навіть поволі наростає потік до України іноземців переважно з азійських країн і пожвавився з африканських. Останні в умовах демографічного вибуху, зростання безробіття, обмеженості природних і насамперед продовольчих ресурсів у себе на батьківщині активніше шукають місця для результативнішого докладання власної праці.


Офіційна статистика свідчить, що, починаючи з 2005 року, Україна має сталий міграційний приріст. Загалом же на початок 2018-го лише на офіційному обліку іммігрантів у Державній міграційній службі перебувало майже 265 тис. осіб. Офіційних дозволів на імміграцію було видано у 2015 році 16,7 тис., у 2016‑му — 15,1 тис., у 2017-му — 15,7 тис. Зростає рік у рік і кількість постійних та тимчасових посвідок на проживання іноземців в Україні: у 2015-му таких було близько 83 тис., у 2016-му — близько 89 тис., у 2017-му — уже майже 94,2 тис. Лише на постійне проживання в Україні протягом 2015–2017 років ДМС було видано 81,6 тис. посвідок.

 

Читайте також: Трудова міграція: там, де нас нема


За офіційними даними Держстату, основну частину іммігрантів становлять вихідці з Азії та Африки. Наприклад, із 280,6 тис. тих, хто прибув до України протягом 2010–2016-го, 162,2 тис., або 58%, становили вихідці саме з країн Азії та Африки. Причому у 2016 році їх частка перевищила 74%, хоча ще у 2011-му становила менше ніж 37%. Зокрема, за 2010–2016 роки до України іммігрувало 22,1 тис. вихідців з Африки, 16,4 тис. із Туркменістану, понад 12,8 тис. з Азербайджану, близько 12 тис. з Узбекистану, 6,1 тис. з інших держав Центральної Азії, 7,5 тис. із Грузії, 7,2 тис. із Туреччини та 5,9 тис. із Вірменії. Такій географії міграції сприяє те, що в України з усіма державами Кавказу та Узбекистаном необмежений безвізовий режим: їхні громадяни можуть перебувати на її території хоч і протягом усього року. Останніми роками різко зросла частка іммігрантів із країн Африки: із 10,5% усіх іммігрантів у 2015-му до 16% у 2016-му (наразі за 2017 рік дані в розрізі країн походження не оприлюднені). Хоча ще у 2010–2011-му їх було менше як 1% серед усіх прибулих. Більшість інших іммігрантів — це вихідці з РФ, зокрема з бідніших  північнокавказьких респуб­лік. Упродовж 2010–2016 років їх переїхало до України 87,6 тис., або 31,2% загального потоку іммігрантів за цей час.

 


При цьому левова частка іноземців, що оселилися в Україні, це молоді чоловіки та жінки. Наприклад, у 2016-му, згідно з даними Держстату, чоловіки віком 15–34 років становили 44% усіх іммігрантів та понад 65% іммігрантів чоловічої статі, а жінки того самого віку — 17,3% усіх іммігрантів та понад 52% іммігрантів жіночої статі. Багато їх народжувало дітей уже в Україні, які, своєю чергою, на законних підставах отримували її громадянство. Адже, згідно з чинним законодавством нашої країни, є розлогий перелік дітей іноземців та осіб без громадянства, які мають право на його отримання. Дані Державної міграційної служби свідчать, що «за народженням» чи «територіальним походженням» у 2014-му набули громадянство 11,2 тис. осіб, у 2015 році — 10,3 тис., у 2016-му — 14,6 тис., у 2017-му — 20,2 тис. Причому за народженням у 2014 році — 4,7 тис., у 2015-му — 6,6 тис., у 2016-му — 10,6 тис., а у 2017-му — уже 16,6 тис. Як бачимо, тільки за три роки відбулося зростання майже в 3,5 раза.

 

Загальна ж кількість осіб, які набули громадянство «за правом народження» за ці 4 роки становить 28,5 тис., а разом із тими, які й за «територіальним походженням», — 56,3 тис. Крім того, серед низки іммігрантських спільнот поширене одруження з жінками з країн та етнічних спільнот походження, що створює ще один потужний канал отримання права на проживання в Україні на офіційних засадах. А, як свідчать дані ДМС, оформлення запрошень для в’їзду іноземців та осіб без громадянства є важливим джерелом поповнення лав іммігрантів в Україні (11,1 тис. у 2014-му, 15,9 тис. у 2015-му, 19,8 тис. у 2016-му, 5,9 тис. у 2017-му).


Додаткові заходи з обмеження напливу іммігрантів до країн ЄС, що виробляються останнім часом, здатні значно збільшити їх потік до України. За даними Державної митної служби, протягом тільки п’яти місяців (січня — травня 2018 року) лише офіційно задокументованих було виявлено понад 4 тис. нелегальних мігрантів на території України. Для розуміння: це тільки в 10–11 разів менше, ніж за той самий період було виявлено нелегалів у ЄС. За весь 2017-й в Україні було знайдено більше як 9,7 тис. нелегалів. Водночас щотижня в країні виявляють по кілька сотень порушників законодавства України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Очевидно, що в усіх випадках ідеться лише про верхівку айсберга нелегальної імміграції та порушення умов перебування іноземців на нашій території. Основна маса залишається непомітною для державних органів, принаймні не відображається в їхніх офіційних документах. Адже заплющення очей на нелегальних іммігрантів уже давно стало вигідною справою, яка компенсує досить скромні офіційні доходи відповідальних посадовців у цій сфері.

 

Учитися на чужих помилках, а не повторювати їх


Як бачимо, динамічне зростання кількості іммігрантів в Україні, навіть попри несприятливу, на погляд багатьох українців, соціально-економічну ситуацію в ній, свідчить про високу ймовірність того, що ми дедалі виразніше найближчим часом наслідуватимемо модель «великого переселення народів», за якою вже тривалий час розвиваються багатші від нас нові (Польща, Литва, Чехія) та й бідніші старі (Іспанія, Італія, Португалія) країни — члени ЄС. Навіть офіційних дозволів на проживання у зв’язку з працевлаштуванням у 2016 році було видано 2,8 тис., а у 2017-му — уже 4,7 тис. Цьому, якщо все розвиватиметься за базовим сценарієм, може сприяти й дедалі активніший лобізм із боку українських роботодавців. Адже стратегія «простих» шляхів вирішення проблеми дефіциту робочої сили в головних економічних центрах країни під час посткризового відновлення економіки у 2010–2011 роках уже пропонувалася регіоналами.
Але будувати стратегію, наступаючи на ті самі граб­лі, що свого часу низка європейських держав, — заміщення робочих місць іноземцями, — це згубний шлях. Від нього відходять уже й на Заході, оскільки там стали очевидними виклики й загрози, до яких призвів масовий наплив неготових до інтеграції іноземців з іншого культурно-цивілізаційного простору.

 

 

В умовах України виклики доповнюються специфікою держави. Адже основними місцями концентрації іноземних мігрантів уже зараз є переважно міста Південного Сходу й меншою мірою великі міста Центру та інших регіонів, які мають найвищий темп природного зменшення й старіння населення. Наприклад, за даними Держстату, у 2016‑му понад 83% усіх іммігрантів оселилися саме в містах і зазвичай ідеться або про найбільші в країні, або про їхні околиці. А за даними Державної міграційної служби, левова частка нелегальних іммігрантів виявляється саме в основних економічних центрах країни — понад 17% за п’ять місяців 2018 року (15% за весь 2017-й) у Києві та області, 14,5% (15,5% у 2017-му) на Харківщині, понад 11% (10,1% у 2017) на Одещині, 10,5% (10,5% у 2017‑му) на Дніпропетровщині та Запоріжжі.


Загалом на ці регіони припадає більше ніж половина всіх виявлених нелегальних іммігрантів. Ос­кільки процес українізації міст Центру, не кажучи вже про Південний Схід, лишає бажати кращого, то нові переселенці в умовах браку ефективної інтеграційної політики, русифікуватимуться та поповнюватимуть лави індиферентної, а то й скептичної щодо Української держави та її інтересів постколоніальної маси населення із сильною ностальгією за радянським минулим.
Невеселі перспективи імміграційний варіант вирішення демографічних проблем має й у соціально-економічній площині. Якщо хтось вважає, що пенсію та забезпечену старість українцям оплачуватимуть іммігранти, то він глибоко помиляється. По-перше, в усіх країнах Європи такі переселенці зазвичай не демонстрували й не демонструють прагнення до асиміляції в наявне середовище країн, до яких вони прибувають. По-друге, не виявляють особливого бажання платити податки чи витрачати власні кревні на утримання високих соціальних стандартів у цих державах. Роль сімейно-кланових стосунків у більшості спільнот, що постачатимуть до України потенційних мігрантів, є визначальною та саме на них покладаються основні функції взаємодопомоги й підтримки соціально вразливих верств населення або людей похилого віку. Тому вони демонструють схильність до праці в тіньовій і корупційній моделі економіки, що для України з її серйоз­ними проблемами з означеними явищами набагато небезпечніше, ніж для країн ЄС. Хоч і вони від цього серйозно страждають.

 

Читайте також: Як впливає на Україну трудова міграція


На тлі проблем, якими останні десятиліття живе Україна, високотехнологічні дискурси в економічно розвинених країнах можуть сприйматися на межі наукової фантастики, а сучасні технології проникають до нас в обмежених кількостях. Але у світі на повну триває Третя промислова революція. І останнім часом дедалі активніше обговорюють перспективи та виклики, пов’язані з переходом до Четвертої з роботизацією та навіть штучним інтелектом, що управлятиме виробничими процесами. У результаті дедалі очевиднішим наслідком уже Третьої (не кажучи про Четверту) промислової революції є серйозне зменшення робочих місць. Експерти Оксфордського університету попереджають, що до 2030-го людина в розвинених країнах поступиться штучному інтелекту майже половиною місць. А нещодавно британська компанія Verisk Maplecroft, яка спеціалізується на консультуванні у сфері ризиків, випустила доповідь про те, що через зростання автоматизації на виробничих підприємствах у найближчі 20 років у країнах, що розвиваються, як-от В’єтнам, Індонезія, Таїланд і Камбоджа, через автоматизацію можуть втратити робочі місця 56% нинішніх працівників найбільших місцевих виробничих центрів.


У контексті технологічних змін, до яких підходить світ, Україні важливо не допустити масового напливу трудових іммігрантів з азійських та африканських країн для компенсації вибулих на заробітки українців. Натомість уже сьогодні треба сформулювати чіткий посил вітчизняному бізнесу про те, що завезення дешевих трудових ресурсів не відбуватиметься ні тепер, ні в перспективі. Це може поставити його перед фактом, що орієнтуватися потрібно на автоматизацію виробничих процесів й активніше готуватися до дедалі дорожчої робочої сили, стимулювати підвищення кваліфікації, адаптацію до сучасних вимог освіти. Без чіткого сигналу, що дешевої робочої сили — ні української, ні іммігрантської — більше не буде, цього не відбудеться.

 

Читайте також: Підприємці й суперсила. Як в Україні розвивається соціальний бізнес


Важливо також усвідомлювати, що Третя й Четверта промислові революції, які тривають на різношвидкісному рівні в різних країнах світу, у будь-якому разі матимуть якщо не безпосередній, то опосередкований вплив і на Україну. Зменшення робочих місць для людей і заміна їх роботами та штучним інтелектом у розвинених країнах ударить передусім по трудових мігрантах, яких першими викинуть з економіки. І, на відміну від місцевих мешканців, вони матимуть значно менше шансів та можливостей претендувати на компенсаторні соціальні механізми на кшталт так званого безумовного доходу. Колишні трудові мігранти з багатших країн повернуться до своїх менш заможних, а звідти ті, хто свого часу приїхав на їхнє місце, — також до себе на батьківщину.


Оскільки Україна в цій схемі ризикує виявитися крайньою, то сьогодні дуже важливо не допустити, щоб до того часу ми вибудували інерційну економічну модель заміщення робочих місць вибулих іммігрантами з інших країн. Маючи наразі перевагу в тому, що трудова міграція до нашої країни ще не набула таких масштабів, як до інших, багатших країн Європи, є шанс зробити чимало, щоб в умовах знищення робочих місць у результаті роботизації постраждати менше, ніж інші. Наша слабкість через стрімке природне зменшення трудових ресурсів, згадана на початку статті, може перетворитися на перевагу.