Економіка

  ▪   Олександр Крамар

Енергонезалежність: два роки назад

Як корупційно-олігархічний лобізм російської монополії на вітчизняному енергоринку руйнує енергетичну безпеку країни та змушує українців купувати енергоносії дорожче, ніж могло би бути
Матеріал друкованого видання
№ 27 (555)
від 5 липня

Реванш антиукраїнських сил в усіх складових енергетичного сектору — саме так можна означити процеси, які відбуваються в українському ПЕК протягом останнього року. За активного сприяння органів влади, в інтересах олігархічної імперії Ріната Ахметова й корупційних бізнес-схем інших олігархічних структур, що постачають енергоресурси з Росії, набирають обертів: а) штучне обмеження виробництва дешевшого струму на АЕС і гальмування диверсифікації постачання ядерного палива для них; б) штучне нарощування виробництва електроенергії та ТЕС, які працюють на імпортованому майже виключно з РФ і, найімовірніше, з окупованих нею ОРДіЛО антрациті; в) гальмування з переведенням блоків таких ТЕС на газове вугілля; г) тривала бездіяльність центральної влади в припиненні кількарічного саботажу на місцях і з боку Держгеонадр (можливо, стимульованої країною агресором), який спрямований на зрив нарощування внутрішнього видобутку газу; д) посилення залежності країни від російських нафтопродуктів та автогазу. Системність та масштабність названих явищ і загроз від них енергетичній безпеці країни свідчать, що маємо справу з цілеспрямованою диверсією проти України.


Корупційно-олігархічний відкат, який активізувався після часткових успіхів минулих років, а особливо весни 2017-го, уже відкинув країну на шляху зміцнення енергонезалежності навіть з огляду на рівень, досягнутий у першій половині 2017 року. А далі може бути лише гірше.

 

Зрив програми 20/20


Україна — унікальна держава, яка, маючи всі можливості для забезпечення внутрішніх потреб у блакитному паливі, не просто не використовує їх, а й від часу здобуття незалежності постійно була заручником імпорту російського газу. У результаті всі ці роки ми перманентно зазнавали, крім економічних, ще й політичних і безпекових втрат, перетворившись на об’єкт шантажу зовнішніх гравців замість використовувати наявні в країні можливості.

 

Читайте також: Звільнена ніша: економічні наслідки блокади ОРДіЛО


У травні 2016-го нове керівництво Укргазвидобування нарешті презентувало підтриману на словах урядом програму 20/20, яка передбачала збільшення видобутку блакитного палива державною компанією до 2020 року до 20 млрд м³ із тогочасних 14,5 млрд м³, а сукупний видобуток разом із приватними підприємствами — до 27 млрд м³. З огляду на позитивну динаміку зменшення споживання блакитного палива у 2015–2016-му такі обсяги запланованого видобутку давали шанс якщо не повністю відмовитися від імпорту газу, то принаймні звести його до символічних обсягів у межах 5–10% річного споживання. Це, природно, більше не становило б загроз для енергетичної безпеки країни.


Успішна реалізація програми 20/20 набувала особливого значення, оскільки знімала найбільшу загрозу від можливого припинення Газпромом транзиту газу українською ГТС після будівництва обхідних газогонів до Європи по дну Балтійського та Чорного морів — шантажу в умовах великого дефіциту газу для внутрішніх потреб України. І найголовніше: у разі успішного збалансування видобутку та споживання газу в країні відкривалося б вікно можливостей для дуже значного зниження цін на нього для вітчизняних споживачів, оскільки формула «європейські хаби плюс транспортування» природно змінювалася б на формулу «європейські хаби мінус транспортування».

Замість енергетичної самодостатності владний конгломерат веде країну до прищеплення голландської хвороби, коли надходження від енергоресурсів поволі перетворюються на ключову статтю бюджету країни


Проте наразі можна констатувати, що програма 20/20 однозначно зірвана через вчинки та бездіяльність органів влади, а головним чином через деструктивні вияви внутрішньої боротьби між різними групами впливу в нинішньому владному конгломераті. Мета завдати удару по конкурентах виправдала в їхніх очах ниці засоби: підрив національної безпеки, ослаблення позицій України перед тиском Газпрому, дискредитація ідеї можливості газової самодостатності країни та ринкового реформування газового сектору економіки.


Зовнішнім виявом такої катастрофічної ситуації на ринку газу стало закриття інформації про обсяги та динаміку видобутку блакитного палива в країні. І розділ «Інформація у формі відкритих даних» Міненерговугілля, і веб-ресурси таких компаній, як Нафтогаз, Укр­газвидобування чи Укртрансгаз, які до початку 2018-го регулярно розміщували інформацію про успіхи в нарощуванні видобутку блакитного палива в країні, не­очікувано припинили це робити. Знайти надто узагальнену інформацію про те, що ж насправді відбувається в секторі, а надто в розрізі окремих компаній, усе ще можливо, однак це потребує більше зусиль, а отже, робить інформацію доступною меншій кількості людей.
Пояснюється таке досить просто. Адже після певного збільшення видобутку у 2016–2017 роках із лютого 2018‑го газовидобувна галузь країни круто розвернулася до зменшення видобутку (1,59 млрд м³ замість 1,6 млрд м³ того самого місяця 2017 року та 1,61 млрд м³ згаданого місяця 2016-го), яке поглибилося в березні (1,74 млрд м³ проти 1,78 млрд м³ у березні 2017 року) та наступними місяцями. Наприклад, у травні 2018-го обсяги видобутку блакитного палива в країні впали до 1,73 млрд м³ порівняно з 1,76 млрд м³ того самого місяця рік тому. За 23 доби червня 2018-го вони зменшилися порівняно з відповідним періодом 2017 року на 9,0 млн м³. Загалом же за перше півріччя 2018-го обсяги видобутку газу в Україні не лише не збільшилися, як це передбачала програма 20/20, а, навпаки, зменшилися на 110 млн м³ порівняно з тим самим періодом торік. Для розуміння: щоб компенсувати такий обсяг завдяки імпорту, за нинішніх цін потрібно буде заплатити близько 0,85 млрд грн.

 

Читайте також: Гроші зі сміття


Внутрішній газовидобуток відкинутий до рівня початку 2016 року. Причому відбулося це не в результаті якихось об’єктивних, незалежних від вітчизняної влади перешкод, а виключно внаслідок взаємопоборювання між різними центрами впливу в ній самій, браку реагування на відкритий саботаж і шкідництво з боку окремих місцевих органів влади та регуляторних структур держави. Зокрема, найбільша, до того ж повністю державна компанія Укргазвидобування, яка мала б стати головним драйвером подолання газової залежності країни від зовнішніх постачальників, маючи необхідний інвестиційний ресурс для нарощування видобутку, стала жертвою саботажу з боку керівництва Полтавської обласної ради. За два роки держкомпанія дістала 54 абсолютно безпідставні й невмотивовані відмови в погодженні надання спецдозволів від облради. У результаті — жодного погодження спецдозволу на користування надрами в ключовому газовому регіоні країни.


А 30 травня 2018-го те ж таки Укргазвидобування вимушено зупинило видобуток вуглеводнів із уже робочої свердловини Південно-Коломацького родовища на Харківщині через затримку перереєстрації ліцензії з боку Держгеонадр України. Загалом же від цього відомства державна компанія досі не отримала рішення щодо подовження термінів дії 39 спецдозволів на видобування з формальним поясненням «через брак бланків подовжених спецдозволів», за яким може стояти лише очевидний корупційний мотив.

 


У результаті замість запланованих стратегією 20/20 16,6 млрд м³ видобутку навіть керівництво компанії нині понижує прогноз до 16 млрд м³, хоч, з огляду на означену вище негативну динаміку з початку року, є сумніви в здатності Укргазвидобування досягнути цього року навіть такої мети. У компанії вже готують суспільство до того, що 20/20 за фактом може виявитися 20/17. Адже, як уже заявив нещодавно керівник держкомпанії Олег Прохоренко, через невчасне вирішення питань видачі нових спецдозволів, складну дозвільну систему, блокування роботи гідророзриву пласта й діяльності за наявними ліцензіями в зоні ризику нині 3 млрд м³ видобутку до 2020 року.


Керівництво держави демонструє нездатність, а то й небажання протидіяти саботажу місцевими та центральними органами влади планів нарощування газовидобутку або й сприяє підриву діяльності окремих компаній, які асоціюються з політичними конкурентами. Наприклад, Укрнафта у 2017-му зменшила обсяг видобування газу на 17%: з 1,3 млрд м³ до 1,1 млрд м³. І цього року видобуток у ній далі спадатиме. Основною причиною стало блокування процесу подовження спецдозволів компанії з боку Держгеонадр. Обсяги видобутку газу приватними виробниками в тому ж таки році теж зменшилися до 4,1 млрд м³ проти 4,2 млрд м³, хоча попередніми роками вони динамічно нарощували показники. А з початку року дані по обсягах і динаміці їхнього видобутку стали таємницею та більше не публікуються в розділі відкритих даних Міненерговугілля.

 

Читайте також: Чи є життя без антрациту


Замість рухатися до енергетичної самодостатності та ліквідації залежності від імпорту російського газу нинішній владний конгломерат веде країну в протилежному напрямку: прищеплення варіації так званої голландської хвороби, коли рента й інші надходження до бюджетів від видобутку енергоресурсів поволі перетворюються на ключову статтю бюджету країни. Наприклад, із початку 2018-го до 21 червня підприємства групи Нафтогаз сплатили до державного бюджету понад 60 млрд грн як податки та дивіденди. Надходження від групи становили 18,4% усіх доходів державного бюджету в січні — травні поточного року.


Причому відбувається це на тлі штучного стримування внутрішнього видобутку енергоресурсів і зростання залежності країни від імпорту, який з 2017-го став знову стрімко зростати. Що й не дивно. Адже через системне блокування протягом останніх двох років завершення процесу переходу до повністю ринкового ціноутворення на газовому ринку, стара система перехресного субсидування в межах Нафтогазу, яка до 2013-го провокувала марнотратне споживання енергоресурсу, наразі просто модифікована й реалізовується через держбюджет. Нафтогаз сплачує з наближених до ринкових цін газу внутрішнього видобутку десятки мільярдів гривень податків і ренти, а потім ці кошти переливаються через Мінсоцполітики з використанням механізму субсидій споживачам.


Поряд із залежністю держскарбниці від наповнення завдяки податкам на імпорт усе це формує небезпечну суміш, яка руйнуватиме будь-які стимули для роботи влади на розвиток економіки країни. Коли основні доходи держави дедалі більше формуються завдяки оподаткуванню видобутку енергоресурсів та імпорту, оплата яких дедалі більше забезпечується переказами заробітчан і пільговими кредитами міжнародних фінансових організацій, то це поволі замикає коло деградації країни та стимулів для її внутрішнього розвитку.


Відступ в електроенергетиці


Ще гірша ситуація в електроенергетиці. Там позитивні зміни весни минулого року наразі майже повністю нівельовані, а в чомусь навіть стало гірше. Якщо торік у лютому — червні країна звела до мінімуму імпорт антрациту з підконтрольних ворогові територій, різко збільшила виробництво струму з газового вугілля, яке видобувається на підконтрольній території, а, найголов­ніше, понад 60% струму виробляла на АЕС (див. Тиждень, № 19/2017), то останнім часом спостерігається повномасштабний реванш олігархічно-корупційних схем і нехтування енергетичною безпекою країни та інтересами споживачів.


Якщо за весну 2017 року було спалено 842 тис. т антрациту, то за весну 2018-го вже 1303 тис. т. Порівняння виробництва струму на АЕС і ТЕС, а також спалювання антрациту навесні 2018 та 2017 років за місяцями (див. «Антрацитовий лобізм») свідчить, що 60% спаленого, а отже, майже 70% імпортованого за цей час із Росії антрациту насправді були непотрібні. Їх цілком могла б замінити генерація струму на АЕС, який продавався Енергоатомом майже вчетверо дешевше (0,55 грн/кВт•год без ПДВ), ніж ТЕС (1,9 грн/кВт•год) та ТЕЦ (2,15 грн/кВт•год), які працюють на російському антрациті. Натомість коефіцієнт використання встановленої потужності АЕС у травні 2018-го становив ледь більше як половину: 57% проти теж занижених 72% торік у тому самому місяці.

 

Читайте також: Курс на остаточне розлучення


Причому антрацит імпортувався майже виключно з РФ (можливо, через неї частково й з ОРДіЛО). Зокрема, за останніми на тепер даними, за січень — квітень 2018-го його частка в поставках становила понад 91% з увезених за відповідний період 1,34 млн т. Це попри те, що, як свідчать дані Держстату, середня ціна російського палива за той період ($104/т) сягала приблизно рівня ціни південноафриканського ($101,7/т). Тобто були всі можливості для диверсифікації постачання й антрациту. Однак того не відбулося. Навпаки, частка його імпорту з РФ різко збільшилася навіть порівняно із 2017 чи 2016 роками, коли звідти надійшло лише 69,8% цього палива.


Таким чином, спалювання саме російського антрациту можна пояснити тільки штучним лобіюванням органами влади бізнес-інтересів зав’язаних на Росії олігархічних груп. Адже воно не мало жодного економічного підґрунтя, а, навпаки, грало проти конкурентоспроможності української економіки через завищення цін на електроенергію та призводило до погіршення рівня життя громадян через вищі, ніж могли би бути, тарифи. Тож пояснити це чимось іншим, окрім корупційного інтересу керівництва держави, неможливо.


Основним інструментом підриву енергетичної безпеки країни та корупціонування керівництва держави далі залишається Слов’янська ТЕС із таємничими справжніми власниками або тими, хто лобіює її інтереси в найвищих коридорах влади в Україні. Наприклад, якщо в березні — квітні 2017-го, як відомо, Слов’янська ТЕС фактично не працювала та її потужність була успішно компенсована вугільними ТЕС і Запорізькою АЕС, то в квітні 2018 року на ній було спалено понад 37% (319 тис. т) усього використаного за цей час українською енергосистемою антрациту (тут і далі частка наводиться без енергоострова Луганської ТЕС, яка відрізана від решти енергосистеми) та майже 50% усього спожитого ТЕС країни (без ЛТЕС). За неповний червень (24 дні) на Слов’янській ТЕС було використано вже майже дві третини (74,4 тис. т із 113,1 тис. т) усього антрациту, який за цей час був спалений вітчизняними ТЕС (крім ЛТЕС) і майже половина з 154,1 тис. т, спожитих усією українською енергетикою (крім ЛТЕС). Проте, на відміну від частини споживання на ТЕС тієї ж таки ДТЕК, увесь антрацит для Слов’янської ТЕС закуповується виключно на території ворога.

 

Читайте також: Курс на остаточне розлучення


Тиждень уже не раз звертав увагу на те, що дефіцитний в Україні антрацит, імпортований переважно з ворожої країни, припустимо використовувати лише тоді, коли бракує потужностей і виникає загроза віялових відключень. Натомість останнім часом його знову спалюють так, ніби він удосталь видобувається на підконтрольних Україні територіях. Якщо це триватиме й далі, вона цілком штучно ставатиме дедалі більше залежною від ворога, а ціна струму для кінцевих споживачів лишатиметься дуже завищеною. Вочевидь, безальтернативним виходом із ситуації є лише повна заборона на імпорт антрациту з Росії або блокада його постачання звідти силами громадськості.


Водночас важливо брати до уваги, що антрацитові ТЕС на Південному Сході країни конкурують не просто з дешевшою електроенергією атомних електростанцій, а саме з тими АЕС, які споживають паливні збірки американської Westinghouse. Тобто йдеться ще й про підрив ефекту диверсифікації джерел постачання ядерного палива. Адже збірки американської компанії використовуються виключно на Південноукраїнській та Запорізькій АЕС.


Причому останнім часом їх активно довантажуються саме на блоках останньої. Зокрема, у червні 2016 року ядерне паливо компанії Westinghouse завантажили в активну зону п’ятого енергоблока Запорізької АЕС і він перейшов на змішану зону: три чверті російського палива й чверть американського. У червні 2017-го відбулося дозавантаження до нього палива Westinghouse, частка якого відтепер сягнула 50%. А у вересні — жовтні 2017 року в активні зони першого, третього та четвертого енергоблоків Запорізької АЕС також було завантажено ядерне паливо цієї ж компанії й ці енергоблоки перейшли на змішане використання російського (75%) та американського (25%) палив. П’ятий же енергоблок ЗАЕС цьогоріч буде вже на 75% завантажений американським паливом і лише на 25% російським. Ще у двох блоках станції використання американського сягне 50%.

 

Читайте також: Коли повернеться Ахметов


Та загалом нинішні темпи заміни російського палива на АЕС України вкрай повільні. Знову зростає частка Росатома та зменшується Westinghouse. Зокрема, якщо за перші чотири місяці 2017-го частка РФ в імпорті паливних збірок упала до 53% (за вартістю), то в січні — квітні 2018 року вона сягнула 78,3% сукупного обсягу імпорту, тоді як частка американців зменшилася до 21,7%. Другий і шостий енергоблоки ЗАЕС навіть не планується довантажувати паливними збірками Westinghouse, не початий процес його використання також на двох західноукраїнських АЕС — Рівненській і Хмельницькій, які далі працюють виключно на російському паливі.


Таким чином, через бездіяльність, нескоординованість і навіть відверте лобіювання державними органами інтересів бізнес-структур, які зав’язані на виробництві струму на ТЕС та передусім імпорті антрациту з Росії, українським споживачам знову штучно нав’язують надмірну залежність від дорогої електроенергії ДТЕК, Донбасенерго та ТЕЦ, що виробляється з антрациту.