Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
3 листопада, 2015   ▪   Любомир Шавалюк   ▪   Версія для друку

Порятунок потопаючого. Що перешкоджає залученню інвестицій в Україну

Останнім часом серед вітчизняних політиків почастішали розмови про залучення в країну іноземних інвестицій. Не можна сказати, що таких дискусій не було раніше, але про капіталовкладення говорять і говорять, а вони все одно мізерні.
Матеріал друкованого видання
№ 42 (414)
від 22 жовтня, 2015
Порятунок потопаючого. Що перешкоджає залученню інвестицій в Україну

Зрозуміло, для країни з війною та глибоким економічним спадом приплив іноземних інвестицій — той фактор, який змінює на краще багато чого, якщо не все. І що більший їх обсяг, то масштабніші позитивні зміни можуть відбутися в економіці та житті держави. Тому увага політиків до цієї проблематики цілком виправдана, але її форма, на жаль, залишає бажати кращого. Ведучи мову про прихід іноземних інвесторів, політики повторюють, немов якусь мантру, що він повинен статися, бо інакше й бути не може. У кращому разі вони стверджують, що оскільки зроблено низку кроків (досягнено макрофінансової стабілізації, отримано черговий транш кредиту МВФ, проведено якийсь етап певної реформи), то капіталісти-нерезиденти ось-ось привезуть свої гроші й наввипередки відкриватимуть в Україні бізнес.

Утім, фактично маємо майже $2,1 млрд чистого припливу прямих іноземних інвестицій в Україну за результатами січня — серпня 2015 року, що на 30% менше, ніж за аналогічний період 2013-го (торік відбувався відплив капіталовкладень із країни), і в рази менше, ніж у попередні роки. Окрім цього, запас прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в Україну в перерахунку на одного мешканця — серед найменших у Європі та СНД. Тобто ситуація із залученням інвестицій плачевна, дуже повільно змінюється й жодним чином не відповідає потенціалу країни. А політики окрім закликів на кшталт «інвестиції, прийдіть» у своїй масі не спроможні ні досягти суттєвого припливу капіталовкладень, ні принаймні проаналізувати, що саме потрібно для його забезпечення, на що можна розраховувати в цьому сенсі і які існують обмежувальні фактори.

Традиційні фактори

Без інвестицій не може бути економічного розвитку та підвищення рівня життя населення. Однак на сьогодні існує низка обставин та поширених стереотипів, які перешкоджають залученню капіталовкладень в Україну. Ігнорувати їх не можна.

Читайте також :Олександр Сугоняко: «НБУ перетворився на джерело фінансових ризиків»

Головна внутрішня обставина, що її вже багато місяців називають перешкодою для будь-якого процесу, темпи котрого в Україні незадовільні, — це війна. Однак тут важливі деталі. Звичайно, іноземний інвестор не поспішатиме заводити гроші в країну, де точаться бойові дії. Він не те що не стане заглиблюватись у фінансове становище країни й не вивчатиме організаційних можливостей здійснення вкладень капіталу, а просто не розглядатиме Україну як варіант, адже в кожному з регіонів світу знайдеться з дюжину прийнятних альтернативних країн, у яких ризик утратити бізнес через воєнні руйнування мінімальний. Заради справедливості зазначимо: щойно активність боїв на Донбасі послабилася, це швидко відобразилось у поведінці інвесторів-нерезидентів: чистий приплив ПІІ за серпень утричі більший, ніж у середньому за перші сім місяців року.

Інша річ — внутрішній інвестор. Йому в багатьох випадках, особливо коли мова про малий та середній бізнес, подітися нікуди. Він не має адекватної альтернативи, тому вкладатиме гроші тут, не зважаючи ні на що. І що більше в нього коштів (що менше їх забирає система у вигляді податків, хабарів, монопольної ренти контрольованих олігархами галузей і т. ін.), то більше він інвестуватиме. Наразі про те, щоб локальний бізнес почав дихати на повні груди, говорити годі, адже в нинішніх умовах він переважно змушений боротися за виживання, не дістаючи від держави жодної суттєвої полегші.

з точки зору іноземного інвестора ведення бізнесу в Україні як було пов’язаним із великими ризиками втрати власності, так таким і залишається Кредитори й розвиток

Головним поширеним стереотипом, який поділяє багато політиків, є те, що українська економіка розвиватиметься під дією грошей МВФ та інших міжнародних донорів. Загалом це помилкова думка. Кредити Міжнародного валютного фонду ідуть у резерви НБУ, де лежать мертвим вантажем, що забезпечує психологічну основу для стабільності гривні, або в бюджет, де їх тут-таки спрямовують на виплату старих боргів. Економіка практично не бачить цих грошей, хоча без них ситуація могла б стати катастрофічною. Кошти міжнародних донорів надходять у бюджет, із якого витрачаються переважно на поточні потреби, тобто на проїдання. З економічним розвитком вони також не мають нічого спільного. І лише окремі крихти (у порівнянні, звичайно), кредити таких інституцій, як Світовий банк чи ЄБРР, виділяють на інфраструктурні проекти, що стають частиною розвитку народного господарства.

Загалом обсяг міжнародної фінансової допомоги фактично визначено на мінімальному рівні, необхідному, щоб уникнути масштабних обвалів економічних систем в Україні. Про це свідчать три факти. Перший: торік донорам довелося переглядати обсяг фінансування в бік розширення після того, як воєнні руйнування та слабка економічна динаміка опустили фактичні показники народного господарства помітно нижче від прогнозованих. Другий: із $40 млрд, які Україна повинна отримати, $15 млрд — це не чисті гроші, а лише економія на виплатах упродовж 2015–2018 років. Третій: міжнародна донорська конференція, від початку задумана як платформа для вироблення «плану Маршалла» для України та акумуляції під нього коштів, виявилася тільки тінню від задуму. І хоча на ній було широке представництво делегатів із різних країн, гроші на відбудову та розвиток економіки Києву так ніхто й не виділив. З огляду на це плекати ілюзії, мовляв, фінансування міжнародних донорів допоможе розвиткові нашого народного господарства, марно, ба навіть згубно, бо це призводить до гаяння часу. Воно від самого початку задумане як необхідний мінімум, а сумніватися в тому, що у світі вміють рахувати, не слід.

Читайте також: Ревізія в кишенях

У цьому контексті МВФ (інші міжнародні донори частково також) нагадує доброго лихваря. Лихваря, тому що з’являється в кризові для будь-якої країни часи, викручує державній владі руки, ніколи не проґавить свого й не подарує жодної копійки. Доброго, тому що позичає під низькі відсотки й формує програми співпраці з урядами таким чином, щоб країна досягла макроекономічної стабілізації, яка в довготривалому періоді є необхідною передумовою економічного зростання. Біда в тому, що часто під час виконання програм Фонду такої стабілізації досягають ціною значних утрат, несумісних із нормальним розвитком економіки в короткочасній перспективі (у випадку Греції — протягом кількох років). І навіть коли ці втрати списати на ліквідацію накопичених у минулому дисбалансів, МВФ не дає (і не може дати) жодних гарантій, що, попри стовідсоткове виконання його програми, різноманітні відхилення через деякий час не почнуть наростати знову. Ось чому Фонд часто не люблять і різко критикують у країнах, які отримують від нього кредити, а багато міжнародних експертів констатують, що програми МВФ рідко бувають успішними. Частина правди в цьому є, бо співпраця з Міжнародним валютним фондом орієнтована на фінансову рівновагу народного господарства, досягнення якої необхідне для погашення кредитів у майбутньому. Тож очікувати, що виконання програми Фонду дасть поштовх саме розвиткові економіки, не варто.

Інвестиційний клімат

Вітчизняні політики часто стверджують, що, провів­­ши певні реформи, ми отримаємо припливу інвестицій в економіку. Але тут є свої нюанси. В Україні реформи тривають ось уже рік-півтора. Чи спостерігається збільшення капіталовкладень в економіку? Ні. Отже, є підстави сумніватись у цьому твердженні.

Головним нюансом є те, що перетворення повинні бути всеосяжними. Не може статися так, що ми провели, скажімо, лібералізацію підприємницької діяльності, приватизацію, демонополізацію ринків, а прокурорів і суддів залишили на місцях. Бо з погляду іноземного інвестора ведення бізнесу в Україні як було пов’язаним із великими ризиками втрати власності, так і залишається таким. Іншими словами, навіть якщо, займаючись бізнесом у нашій країні, у певних напрямках імовірність втратити зменшилася, то сам факт того, що можна зазнати втрат в інших напрямках, відлякує інвесторів, адже збитковим підприємництвом займатися ніхто не хоче.

З огляду на те яким чином і якими темпами у нас проводяться реформи, можна очікувати, що комплексно ситуація зміниться не раніше ніж за три-чотири роки. Та й то лише у випадку, якщо керівництво держави збереже свої позиції й активізує реалізацію перетворень. Тому сподіватися на приплив інвестицій завдяки покращенню бізнес-клімату поки не доводиться. А чекати так довго, щоби побачити світло в кінці тунелю, тобто перспективу кращого життя, більшість українців, імовірно, не готова.

У свіжому рейтингу Глобальної конкурентоспроможності Україна посіла 79-ту позицію із 140, втративши три щаблі порівняно з минулим роком. Серед інших індикаторів за частотою нерегулярних платежів та хабарів ми посідаємо 122-гу позицію, втративши за рік чотири сходинки. І це попри всі реформи, зокрема хвалену боротьбу з корупцією. Щоб досягнути одного з цільових показників «Стратегії-2020» та увійти до 40 найкращих, треба ще зробити ой як багато. Притому що решта країн світу також не стоїть на місці у своєму розвитку.

Читайте також: Жером Ваше: «Економічний популізм завжди спокусливий у скрутні часи, але з нього ніколи не виходило нічого путнього ні в Україні, ні в інших країнах»

Але ж для того, аби залучити іноземні інвестиції, ми маємо не просто зростати в рейтингах, а провести глобальні реформи, повністю трансформувавши економічну систему, а в результаті цього стати помітно кращими, ніж інші країни, які претендують на залучення іноземного інвестора. З урахуванням війни на Донбасі тільки очевидна перевага інституцій, ультранизьке податкове навантаження та інші подібні фактори можуть привернути до нас увагу капіталістів-ерезидентів. Досягнення такої високої якості держави, яка в Україні пасе задніх порівняно з суспільством і бізнесом, у нинішніх умовах бачиться нереальним.

Глобальні фактори

Малюючи перспективи залучення інвестицій в Україну, політики та експерти часто ігнорують регіональний та глобальний контекст. І тут якраз маємо низку критичних обмежень.

По-перше, у кожному куточку світу підприємці намагаються, перш за все, розвивати бізнес у своїй країні, бо краще знають її нюанси, законодавство, звичаї тощо. Лише досягнувши рівня транснаціональної корпорації (ТНК), вони починають дивитися в бік інших держав. Виробництво та інвестиції для його створення зазвичай розміщують у якійсь одній із країн кожного регіону (наприклад, Східної Європи), непогано розвинутій і нерідко з великим внутрішнім ринком. Якщо ми озирнемося, то побачимо, що наші сусіди (Польща, Словаччина, Угорщина тощо) практично всі мають вищий ступінь розвитку, а більшість із них — помітно більші обсяги внутрішнього ринку (Росія, Туреччина, Польща). Усі виробництва традиційних галузей, які могли бути розміщеними в регіоні транснаціональними корпораціями, уже працюють, виробляють продукцію і задовольняють потреби країн регіону. Переміщати їх в Україну ніхто не збирається, будувати нові в умовах невеликого внутрішнього українського ринку та задоволеності його потреб існуючими виробництвами недоцільно. При цьому Польща експортує серед іншого продукти харчування та сантехніку, Словаччина та Чехія — автомобілі, Туреччина — одяг і так далі. Чи можемо ми конкурувати з ними? Теоретично так, але лише якщо створимо відповідні виробництва власними ресурсами. Бо ТНК не будуть плодити собі конкурентів в Україні своїми ж руками. Це економічно невигідно. У такому контексті перспективи глобального залучення іноземних інвестицій досить туманні.

По-друге, теоретично можна було б сподіватися на інвестиції з багатших країн, якби в них розвивалися якісь нові галузі, а старі, неекологічні та трудомісткі занепадали б і мігрували в країни третього світу. Але на таке розраховувати також не доводиться. Безробіття у єврозоні становить 11,0%, у ЄС в цілому — 9,5%. Перед багатьма розвиненими країнами стоїть питання, як працевлаштувати своє населення, а не куди подіти надлишок технологій. Понад те, світ на сьогодні перебуває в дуже несприятливій для залучення іноземних інвестицій фазі циклу. Завдяки технологічним нововведенням, які збільшують продуктивність праці, економіки розвиваються із мінімальною кількістю додатково зайнятих людей. Парадоксально, але факт: за 2009-2014-й реальний ВВП Китаю зріс на 51%, а при цьому зайнятість — лише на 2%. У Німеччині приріст економіки становив 10%, а зайнятості — лише 5%. Подібна картина й у всіх потужних країнах (мабуть, не тільки в них), що створює там надлишок робочої сили й нівелює необхідність інвестувати в країни, які розвиваються (див. «Тривожна стагнація»).

Читайте також: Класика популізму

По-третє, ми могли б очікувати на приплив інвестицій, якби глобальні економіки (чи принаймні народні господарства наших сусідів) стрімко розвивалися, а обсяги міжнародної торгівлі зростали. Однак і цього немає. Світові агенції щоразу зменшують прогнози зростання ВВП світу та окремих економік. При цьому складається враження, що глобальна торгівля досягла точки насичення й не може далі зростати колишніми темпами. Вести бізнес на ринку, який зростає, порівняно легко, адже зростання нівелює багато помилок управління. А коли ринки стагнують чи скорочуються, то дуже мало охочих робити інвестиції у виробництва, орієнтовані на них, бо ймовірність отримати збитки надзвичайно висока.

По-четверте, на думку деяких консерваторів, Україна могла б розраховувати на розвиток галузей, які виробляють сировинні матеріали на експорт. Ідеться в першу чергу про продукцію сільського господарства, а також про залізну руду, чорні метали тощо. Але глобальна кон’юнктура свідчить про зворотне (див. «Дешева сировина — погана торгівля»). Ціни на сировину впали і будуть на низькому рівні ще принаймні кілька кварталів, поки долар залишатиметься дорогим у світі. Розвивати сировинний бізнес у таких умовах, коли в усьому світі заморожуються проекти розробки нових родовищ та зупиняються нафтові свердловини, — небачена розкіш, на яку вкрай мало охочих серед підприємців.

У підсумку виходить, що Україна опинилася в такій ситуації, коли розраховувати на масштабний приплив інвестицій (закордонних, а також внутрішніх у традиційні галузі) об'єктивно досить складно навіть попри те, що глобальний обсяг ПІІ цього року становитиме $1–2 трлн. Ми можемо боротися за частинку цього пирога, але з урахуванням наших реалій ймовірність фіаско суттєва. У таких умовах наша економіка може роками перебувати на сухому інвестиційному пайку, а громадяни задовольнятимуться низьким рівнем життя і популістськими заявами політиків. Час буде втрачено.

Альтернатива цьому лише одна: готуватися до важких часів, сподіватися на власні сили, бути поміркованими в споживанні, а зекономлений ресурс спрямовувати на розвиток галузей економіки шостого укладу або принаймні на створення економічних платформ (технопарків, стартап-інкубаторів та інших), на яких би вони могли з’явитися й зрости. Можливо, світова економіка наближається до чергової кризи. Україна зазнає втрат від неї так само, як і решта країн. Але якщо влада скористається вказаною альтернативою, то на виході із глобальної кризи наша економіка буде не пошарпаною й ледь живою, а готовою до стрибка.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Всеправославний Собор на Криті започаткував новий церковний інститут, що діятиме на регулярних засадах
    30 червня, Ганна Трегуб
  • Майже одночасно про старт двох нових ліберальних політичних проектів заявили люди, яких усі очікували побачити в одному човні імені Міхеїла Саакашвілі.
    30 червня, Богдан Буткевич
  • Саміт лідерів країн-членів ЄС, що проходить 28-29 червня в Брюсселі, майже виключно присвячений потенційному виходу Британії з організації
    29 червня, Віталій Рибак
  • Тиждень звернувся до Асли Айдинташбаш, експерта Європейської ради з міжнародних відносинз проханням прокоментувати останні заяви турецького президента щодо Росії
    29 червня, Віталій Рибак
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено